использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Маленко Л.М.

ДОНСЬКЕ КОЗАЦТВО

З кінця 15 ст. вільні поселенці на Дону та його притоках, які проживали у межах сучас­них Ростовської, частково Волгоградської, Воронезької об­ластей Російської Федерації, почасти - Донецької та Лу­ганської областей України; з 18 ст. до 1917 - складова ча­стина особливого військового стану Російської держави, зобов'язаного виконувати військову службу за пільгове ко­ристування землею. Першим офіційним письмовим свід­ченням про існування Д. к. є грамота царя Івана Грозного від 3.1.1570 про те, щоб козаки, які живуть на Сіверському Дінці, зі своїм отаманом Михайлом Черкашеніновим у всіх державних справах слухалися царського посланця Івана Новосильцева, що їде в Царгород через Дон та Азов, і цим послужили цареві, за що будуть жалувані за службу. На відміну від українського козацтва, Д. к. не є окремим етносоціальним організмом. Його формували представни­ки низових суспільних верств різних етносів — українсько­го, російського, тюркських. У закозаченні різних частин Дону брали участь українські козаки, вихідці з московсько-рязанського прикордоння та азовські козаки. Низ Дону опа­нувало переважно українське козацтво, на середньому Дону скупчувалися вихідці з московсько-рязанського прикордон­ня та представники тюркомовних етносів. Витоки донської козаччини як етносоціальної спільноти спочатку з'являють­ся на низових теренах. Найдавніші козацькі укріплені пункти розташовувалися саме у пониззі (Нижні Роздори, Верхні Роздори, Черкаський, Манич). Умовна межа між осередками низових і верхових козаків проходила по Верхніх Роздорах. Поділ Д. к. на низовиків і верховиків, що ста­новили два ядра донського козакотворчого процесу, зали­шився назавжди. Низовики перебрали на себе роль «голов­ного війська». Вже з 70-х рр. 16 ст. вони перебували на службі у московського царя, а в кін. 16 ст. досягли організа­ційного об'єднання. У 18 ст. згідно з офіційними розпоря­дженнями урядової адміністрації до складу Д. к. були включені юртові калмики (1729), калмики Дербетовської орди (1799), 400 осіб чугуївських і доломанівських калми­ків (1803) і 4000 малоросійських козаків, які мешкали на військових землях (1811).

Основою господарського життя Д. к. були скотарство і різ­ного роду промисли (охота, рибальство, бортництво), а з 2-ї пол. 17 ст. - і землеробство. Важливими джерелами існування Д. к. в 16-17 ст. були військова здобич, торгівля і жалування від держави. В 16-17 ст. Д. к. брало активну участь в освоєнні росіянами Далекого Схо­ду і Сибіру.

Постійна військова небезпека, необхідність вести безпе­рервну збройну боротьбу зумовили складання у Д. к. своє­рідної адміністративно-політичної та військової органі­зації (див. Військо Донське). Спираючись на українську козаччину, Д. к. протягом кінця 16-17 ст. активно чинило опір намаганням російського уряду позбавити Дон сувере­нітету. Українські ж козаки в кін. 16 - 1-й пол. 17 ст. нама­галися залучити донців до участі в антипольських пов­станнях, погрожували польському урядові масовим вихо­дом на Дон тощо. Під час Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Д. к. В основній своїй масі не надало Б. Хмельницькому і Війську Запорозькому Низовому конкретної військової допомоги й ігнорувало прохання українського гетьмана припинити морські походи на Крим. Однак поступово усвідомлюючи роль татарського фактора у внутрішній по­літиці, Д. к. стало активніше взаємодіяти з кошовим ота­маном І. Сірком та правобережним гетьманом П. Доро­шенком. Останній через посередництво кошового отамана І. Сірка неодноразово слав листи на Дон до С. Разіна із закликом разом рушити походом на Лівобережну Україну і обіцянками не жалкувати для донських загонів ні хліба, ні солі. 2000 донських козаків спільно із запорозьким та лівобережним козацькими військами брали участь у Чиги­ринському поході 1676–77. 700 донських і запорозьких ко­заків у 1694 здійснили успішний похід на Перекоп, захо­пили 7 гармат і взяли у полон значну кількість татар. Про­тягом 1695–97-х рр. 5000 донських козаків брали участь у Азово-Дніпровських походах та у взятті Азова. Разом з українськими козаками донці під прикриттям земляного валу підійшли до вежі фортеці, захопили її і кілька годин відбивали атаки ворога. Успіх донських і українських ко­заків став прологом вирішального штурму Азова російсь­кими військами і його взяття у турків. Д. к. взаємодіяло з українськими козаками у роки російсько-турецьких війн 1736–39 та 1764–74. В останній російсько-турецькій війні брало участь 22 000 донських козаків. Російський уряд рахувався з Д. к. як з реальною військо­вою силою. До 70-х рр. 17 ст. Д. к. повною мірою зберіга­ло свій суверенітет. Однак вже в 1671 воно вперше офіцій­но було приведене до присяги на вірність царської служби. Процес ліквідації автономії Д. к. викликав запеклу бороть­бу рядового козацтва за збереження традиційних козацьких прав та привілеїв: землі, волі, права вибору і т. д. Як наслі­док — активна участь Д. к., переважно голоти, у селянських повстаннях та війнах під проводом С. Разіна (1670–71), К. Булавіна (1707–08), О. Пугачова (1773–75). Козацькі повстання, що спалахнули на Дону, були активно підтри­мані не тільки рядовим запорозьким козацтвом, а й козака­ми Гетьманщини. Під час повстання 1670–71 на Слобід­ській Україні діяли донські загони під проводом найближ­чих соратників С. Разіна — Ф. Разіна, Ф. Шадри, О. Хромого та ін. Видатну роль у повстанні на Слобожанщині зіграв полковник Острогозького полку І. Дзиковський, який ще в 1668 домовився із С. Разіним про спільні дії. І хоч повстан­ня в Острогозьку і Ольшанці було придушене, воно посту­пово перекинулось і на інші міста Слобідської України -Тор, Маяцьк, Цареборисів, Богодухів, Зміїв, Харків, Чугуїв. У боротьбі народних мас проти політики царського уряду взяла участь і частина козацької старшини Лівобережної та Слобідської України. Булавінське повстання мало в Укра­їні ще більший резонанс, ніж попереднє. Ватажок повстан­ня в листопаді 1707 разом із 12 товаришами прибув на За­порожжя і, розмістившись у фортеці Кодак, закликав запо­рожців підтримати повстання. Під тиском рядового запо­розького козацтва січова старшина дозволила К. Булавіну до весни 1708 знаходитися в Кодаку і вербувати серед запо­рожців добровольців для участі в повстанні. Зібравши кілька сотень запорозьких козаків-добровольців, ватажок повстання наприкінці лютого 1708 поблизу Кічкаса пере­правився через Дніпро і, розбивши російський табір в уро­чищі р. Вороновиці, рушив на Дон. Перебування К. Булаві­на на Запорожжі з листопада 1707 по березень 1708 спри­яло активізації антифеодального руху в усій Україні. Пов­станці ставили перед собою широкі плани і мали намір оволодіти столицею Донського козацького формування — Черкаським, взяти Борисоглібськ, Азов, Таганрог, Саратов, Тамбов та інші міста-фортеці, визволити територію Війська Донського, Запорожжя, Лівобережної України, об'єд­нати сили і виступити походом на Москву, а потім на Пра­вобережну Україну і в Білорусь. У війську Булавіна діяв півторатисячний загін запорозьких козаків (кіннота і піхо­та), що брав участь у багатьох битвах проти російських ре­гулярних військ. Декілька тисяч селян та козаків з України влилось у загони повстанців, які діяли на Дону, Поволжі та на Слобожанщині. Незважаючи на розмах повстання, воно було жорстоко придушене частинами регулярної армії. Згідно з наказом Петра І було страчено понад 7000 козаків-булавінців, знищено 48 містечок і станиць разом з їх населенням; селяни-втікачі після покарання були відправ­лені на попередні місця проживання, а землі, які належали зруйнованим поселенням, були включені до державного земельного фонду. Незначна кількість учасників повстання (до 2000 козаків та близько тисячі родин) на чолі з отама­ном Гнатом Некрасовим пішли на Кубань, де з'єдналися з липованським старообрядським населенням, що осіло на цій території в 80-90-х рр. 17 ст. Так утворилася своєрідна козацька громада, яка відома під назвою Кубанського вій­ська некрасовських козаків (у 40-70-х рр. 18 ст. некрасовські козаки внаслідок внутрішніх суперечностей та по­літики російського уряду почали переселятися на Дністер та в пониззя Дунаю).

Д. к. брало активну участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. Виступ селянства і козаків-донців у 1773 мав великий вплив на посилення антифеодального руху на Україні. З межах Слобожанщини і Лівобережжя діяли пугачовські загони під керівництвом Утвенка і Неустроєва. У 1774 активізувалася боротьба гайдамацьких загонів на Слобідській Україні. Прокотилася хвиля селянських ви­ступів у Харківській та Ізюмській провінціях. Навесні 1774 пугачовські загони з'явилися на Запорожжі. Посили­лася боротьба селян проти магнатів і шляхти на Правобе­режжі. Ще в січні 1774 на бік повсталих перейшла 1000 українських козаків із слобідських пікінерських полків. У складі загонів О. Пугачова воювали вихідці з Лівобереж­жя. Слобожанщини, запорозькі козаки, учасники гайдама­цького руху та Коліївщини 1768. Окремі полки головної армії О. Пугачова очолювали вихідці з України — отамани С. Черкашин, В. Журба, І. Захлиста, М. Карманько. Кожна поразка народних мас була для російського уряду приводом для обмеження прав донців. Підкорення Д. к. російському уряду відбулося в кінці 18 ст., після приду­шення селянської війни під проводом О. Пугачова. Коза­цьке формування перетворилося в іррегулярне військо ро­сійських збройних сил. Назву отримало за територіаль­ною ознакою. За військом закріплювалася земля, яка пере­давалася в користування козацьким станицям. У козацько­му формуванні ліквідовувалася виборність отаманів і старшини. Місце виборної зайняла призначена урядом старшина. З виходом у 1835 положення і штатів Війська Д. к. остаточно перетворилося в замкнутий військовий стан Російської держави.

Наділивши донців рядом прав і привілеїв та перетворив­ши його в замкнутий військовий стан, російський уряд ви­користовував Д. к. у своїх політичних планах, для охорони державних кордонів та придушення визвольних рухів усе­редині країни. Д. к. змушене було брати участь у колоніза­торській політиці Російської імперії. Воно стало базою для формування інших козацьких військ на території Росії (Терського, Уральського, Кубанського та ін.). Після жорст­кого підпорядкування Донського козацького війська орга­нам центральної влади донці брали участь у всіх війнах та походах російської армії 18 - поч. 20 ст. Під час Лютневої революції 1917 частина Д. к. відмовила­ся підтримувати царський уряд і почала організовувати ради козацьких депутатів. Заможна верхівка Д. к. утворила Донський військовий уряд на чолі з отаманом О. Каледіним з метою повалення радянської влади і створення тимчасо­вого контрреволюційного уряду Росії. 7.11.1917 О. Каледін заявив про повну підтримку Тимчасового уряду і до його сформування перебрав на себе всю повноту влади в Області Війська Донського. З його допомогою російські генерали М. Алєксєєв, Л. Корнілов, А. Денікін почали формувати Добровольчу армію. В грудні 1917 у Новочеркаську був створений центр, який очолив білогвардійський рух на Дону. Враховуючи серйозність заколоту Каледіна, ЦК партії більшовиків та уряд Радянської Республіки звернулися з ві­дозвою до козацької бідноти Дону із закликом виступити проти О. Каледіна. У зверненні «До всього трудового коза­цтва» від 22.12.1917 РНК РРФСР, зобов'язуючись най­ближчим часом розв'язати аграрне питання в інтересах трудового козацтва, сповіщала про надання козакам ряду пільг і скасування обов'язкової військової повинності. У донських козацьких частинах більшовиками була проведе­на велика агітаційна робота, наслідком якої стало залучення на бік радянської влади частини козацьких мас. 23-24.1.1918 у станиці Каменській відбувся з'їзд фронтового козацтва, який проголосив повалення військового уряду в Новочеркаську й утворив Донський козацький ТРК на чолі з фронтовиками Ф. Подтьолковим і М. Кривошликовим. Загальний наступ Червоної Армії в 1919 привів до розгро­му білих козацьких частин і встановлення радянської влади на Дону. 1-й Всеросійський з'їзд трудових козаків, який від­бувся у лютому – березні 1920, закріпив перехід козацтва на бік більшовицької влади. У цьому ж році уряд РРФСР по­ширив на Область Війська Донського чинні в державі за­гальні законоположення про землеустрій і землекористу­вання, чим поклав край існуванню не тільки козацької об­ласті на Дону, а й козацтва як стану. Більша частина колиш­ньої Області Війська Донського в 1920 увійшла до складу Донської області, а в 1924 – в Північно-Кавказький край. З пожвавленням у 1990-х рр. процесу відродження козаць­ких традицій на теренах колишнього Радянського Союзу на Дону була відновлена козаччина, і в 1996 новостворене ко­зацьке військо було офіційно визнане державною владою.

Літ.: К о р ч и н М. Донское казачество (Из прошлого). — Ростов-на-Дону, 1949; К о з л о в А. И. Возрождение казачества: история и современность (єволюция, политика, теория). — Ростов-на-Дону, 1995; Королев В. Н. Азовская зпопея: последние операции донского казачьего флота // Дон й Северный Кавказ в древности и средние века. — Ростов-на-Дону, 1990. — С. 62-72; Лазарев А. В. Донские казаки в гражданской войне 1917–1920 гг: Исторические проблеми. — М., 1995; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. — Київ-Запоріжжя, 1998; Кириенко Ю. К. Крах калединщины. — М., 1976; Собрание законов Российской Федерации. — 1996. — № 17; 1998. — № 18.