Главная | Статьи и сообщения
использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com |
Л. МАЛЕНКО
КУБАНСЬКЕ КОЗАЦТВО — з другої половини ХІХ ст. мешканці Причорноморських та Приазовських степів (північно-західна частина Кавказу, тепер Краснодарський край). Основу К.к. складали колишні запорозькі козаки, які в 1788 році об`єдналися у Чорноморське козацьке військо. Централізаторська політика російського уряду в Україні призвела до переселення у 1792–1793 рр. чорноморців на кубанські землі. Згідно з указами Катерини ІІ (від 30.06. і 1. 07.1792 р.) Чорноморському війську передавались “у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці Кубані”. Основна мета уряду полягала не стільки в захисті та освоєнні земель на Кубані, а скільки у зменшенні соціальної напруги у центральних губерніях і поступовій ліквідації українського козацтва як захисника демократичних традицій в Україні та основної рушійної сили національно-визвольних рухів. Протягом 1792–1793 рр. на Кубань переселилося більше ніж 25.000 осіб обох статей, що становили першу хвилю переселенців. Другу організовану хвилю переселенців у Кубанську область в 1809–1811 рр. становили переважно селяни та козаки з Полтавської та Чернігівської губерній у кількості 41.534 особи обох статей, які були включені до складу Чорноморського козацького війська. Під час третього масового переселення у 1820–1825 рр. Чорноморське військо поповнилося 48.392 особами обох статей. Четверта хвиля переселенців із Харківської, Чернігівської і Полтавської губерній (1848–1849 рр.) збільшила кількість війська на 14.218 осіб. Останнє масове переселення козаків з України на Кубань відбулося у 1862–1866 рр., коли у Кубанську область було переселено 1.142 сім`ї із Азовського козацького війська. В цілому протягом 1792–1866 рр. на Кубань було переселено близько 150.000 осіб обох статей з України. Одночасно з офіційним переселенням відбувалася і стихійна народна колонізація. На Кубань тікали від кріпацтва та рекрутчини селяни, поміщицькі піддані, військові поселенці та інш.
Чорноморському козацькому війську у повне володіння були надані Таманський півострів і землі східного узбережжя Азовського моря по р. Єї та Єйський лиман з північного боку і до р. Кубані з півдня, до впадіння в неї Лаби. На виділених російським урядом землях чорноморські козаки заклали 40 “курінних” поселень. Курені на Кубані були вже не тільки адміністративно-господарськими одиницями, але й визначали територіальний поділ. Переважна їх більшість розташовувалася по степових річках і урочищах Чорномор`я, на р. Кубані та поблизу кордонів із землями місцевих гірських племен. Головне поселення чорноморців розташовувалося біля р. Кубані в Карасунському Куті (згодом — м. Катеринодар). Переселенців, які прибували з України, через відсутність засобів для розмежування земель і упорядкування нових куренів, переважно розміщали у північній і центральній частинах Чорномор`я у старих куренях.
Внутрішнє життя та управління чорноморських козаків спочатку ґрунтувалося на старому козацькому звичаєвому праві. Найвищою владою була Військова Рада, а уряд творили військовий отаман (голова уряду і командуючий козацьким військом), військовий суддя, військовий писар. На зібраннях курінної “громади” — курінної Ради, що проходила щорічно, обирали курінний уряд та вирішували всі найважливіші курінні справи. Згодом російський уряд почав наступ на демократичні порядки колишніх запорожців. У 1802 р. було затверджено новий військовий та громадський устрій Ч.в. у складі 10 кінних і 10 піших п`ятисотенних полків. Козацька Рада позбавлялася права обирати військового отамана. Його призначав цар з поміж кількох запропонованих кандидатів. Відтепер отаман мав бути лише "наказним". Втрачає значення і Рада, яка поступово припиняє своє функціонування. Згідно з розпорядженням уряду курінні поселення починають називатися станицями. З 40-х рр. 19 ст. із опануванням російською армією нових територій по р. Кубань поряд із назвами "запорозькі", "чорноморські" та "донські" козаки, широко використовується назва "кубанців", що автоматично переноситься на все козацтво Кавказького краю. У 1842 р. Ч.в. було поділене на Таманський, Катеринодарський та Єйський округи (12 кінних полків, 9 піхотних батальйонів, 3 кінних батарей).
З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі у 1860 р. було створене на основі Ч.к.в. та частини Кавказького лінійного козацького війська — нащадків донських козаків, які в 1777–1781 рр. поселилися в районі середньої течії р. Кубань — (6 бригад, піший батальйон і 2 кінні батареї) Кубанське козацьке військо, головне завдання якого полягало в колонізації краю та охороні внутрішнього порядку. Військове управління і несення служби в К.к.в. визначалося за принципом інших козацьких військ Російської імперії. Особливістю К.к.в. був відносно високий процент піших частин. У 1860 р. військо мало в своєму складі 22 кінні полки, 3 ескадрони, 13 піших батальйонів і 5 батарей. І хоч обидва війська були злиті в одне козацьке формування, однак продовжували зберігати свої особливості і навіть поглиблювати їх. Як наслідок, на початку 20 ст. існувало чотири частини Кубанського війська: Чорноморія, Стара Лінія, Лабинська (Нова) лінія та Закубання. Постійне поповнення кубанських станиць вихідцями з України посилювало живий зв'язок чорноморських козаків з батьківщиною, сприяло розвитку традиційної матеріальної та духовної культури. Протягом кін. 18–поч. 20 ст. чорноморці попри заходам уряду зберігали свої традиції, звичаї, козацькі реліквії (різницю з Покровської церкви Нової Січі, Євангеліє 1759 р., іконостас та бібліотеку Межигірського монастиря), українську мову.
У 50-х рр. 19 ст. у Чорноморії вже були представники української інтелігенції, які вивчали історію України та українського козацтва. Саме Кубань дала видатних дослідників історії Кубанського війська — П.Короленка, Ф. Щербину. Представники Кирило-Мефодіївського братства у особі Т.Шевченка та М.Костомарова підтримували тісні зв'язки з кубанською інтелігенцією. Листування Т.Шевченка з Я.Кухаренком пронизане любов'ю до рідного краю, до духовних цінностей та культурних надбань українського народу. Не залишали поза своєю увагою українське населення Кубані і громадсько-політичні та культурні товариства — "Просвіти" і "Громади", які сприяли піднесенню національної свідомості українців Кубанської області, зростанню демократичних настроїв.
Після Лютневої революції Тимчасовий уряд хоч і не вирішив національного питання, однак відкинув методи національного гноблення. Це сприяло пожвавленню національного життя українських козаків на Кубані. Масово почали відкриватися українські школи, виходило шість газет українською мовою, у станицях діяли читальні "Просвіт".
Короткий демократичний період на Кубані (1917–1918 рр.) був перерваний Громадянської війною. У роки Громадянської війни козацька біднота К. в. стала на бік радянської влади, а заможна частина кубанського козацтва на чолі з Кубанською радою виступила проти революції і надала підтримку Армії генерала О.Денікіна. Кубанські корпуса О. Шкуро і С. Улагая активно воювали проти радянської влади. За таких умов ВЦИК приймає рішення про масове "розкозачування" населення на Кубані, яке супроводжувалося моральним, духовним та фізичним винищенням козацтва. У 1919 р. попереднє рішення більшовицької влади доповнюється новим указом голови Реввоєнради Російської республіки Л. Троцького. Згідно з ним все, що пов'язане з історією козацтва, його національною самобутністю, як і самі козаки мають бути знищені. За круговою порукою підлягали розправам цілі козацькі сім`ї, викорінювалися козацькі роди, зникали станиці. Саме у розпал громадянської війни Кубанське козацьке військо втратило майже всі свої регалії —атрибути влади, відзнаки честі, гідності, слави — це на поч. 20 ст. 82 прапори і значки; 82 різних предметів — литаврів, срібних труб, ріжків тощо; кілька десятків грамот. Майже всі вони в 1919 р. були вивезені закордон і до 1944 р. зберігалися у Сербії, потім потрапили до Німеччини, а після Другої світової війни, в 1949 р., опинилися у США. Для їх зберігання у центрі Нью-Йорка був придбаний будинок, де вони знаходяться і донині. Тільки незначна частина простих прапорів та гармат зберігається сьогодні у Краснодарському краєзнавчому музеї.
З утвердженням радянської влади в Кубанському краї (1920 р.) К. к. в. було ліквідоване. Поступово зменшується і кількість українського населення на Кубані. За даними перепису 1920 р. у Кубанському окрузі проживало 1.222.140 українців, що складало 55 % усього населення краю. Козаки колишнього Чорноморського війська та інш. Українські переселенці компактно проживали у центральній і західній частинах регіону, росіяни — вихідці з області Війська Донського, Воронезької, Курської, Орловської губерней займали східну частину Кубанського округу. Перепис 1926 р. зафіксував українців 37,15 % населення регіону; росіян нараховувалося 170.892 особи, що становило 62,91 %.
У 20-х р. 20 ст. загальний процес українізації, як найбільш діючий засіб радянізації краю шляхом втягування трудящих мас у вир радянського будівництва, торкнувся і українства на Кубані. Процесу українського відродження в Кубанському краї активно сприяли представники української інтелігенції. Почався масовий перехід кубанських шкіл на українську мову навчання. Якщо у 1922 р. їх було 33, то за офіційним циркуляром1927 року на Кавказі вже діяло 746 українських шкіл. Працювали гуртки по вивченню української мови. Українізацією були охоплені хати-читальні, бібліотеки, музеї, дитячі садки. У 1926 р. вийшов перший кубанський буквар українською мовою, який поклав початок систематичному виданню українських букварів та читанок. Процесом українізації були охоплені і вищі та середні спеціальні навчальні заклади. Ще у вересні 1920 р. у Краснодарі був відкритий Інститут народної освіти (пізніше перейменований у педінститут). До нього набиралися групи з українською мовою навчання. З 1923 р. у цьому вищому закладі діяв відділ української мови та літератури, який готував педагогів для українських шкіл другого ступеня. Кафедру української мови та літератури мав і Кубанський педінститут. Згодом у ньому була створена етнографічна комісія. Планувалося українізувати і медичний інститут. Учителів для українських шкіл першого ступеня готував Український педагогічний технікум, відкритий у 1922 р. Всюди відкривалися українські робітфаки. У шести технікумах читалися курси українознавства.
На Кубані виходили український педагогічний часопис "Новим шляхом" і газети українською мовою "Чорноморець", "Чорноморський край". Протягом 20-х рр. 20 ст. в Кубанському краї активно працювали 150 українських письменників, більшість яких було репресовано в 30-х рр. Серед них помітне місце займають Г. Концевич, Я. Жарко, В. Потапенко, С. Єрастов, Г. Доброскок, В. Мова-Лиманський та інш.
1927 р. окружна нарада секретарів українських секцій при районних комітетах ВКП(б) змушена була констатувати значне гальмування процесу українізації на Кубані. Серед причин гальмування називалися: недооцінка значення українізації частиною громадських та державних організацій; опір українізації школи з боку частини російського вчительства; недостатність підготовчої роботи серед населення, що проводиться силами самих шкіл без підтримки з боку громадських організацій; зневажливе ставлення до української мови як результат довго вікової русифікації. Та радикальних заходів для покращання процесу українізації в Кубанському краї органами державної влади вжито не було. А вже 1930 р. радянська влада почала тотальний наступ на українство в Україні та поза її межами. Насильницька русифікація, що супроводжувалася терором, призвела до переслідування і репресій усіх, хто стояв у витоків національно-культурного відродження на Кубані. Протягом 30-х рр. 20 ст. загинуло півтори тисячі української інтелігенції. Масово засилалися до таборів викладачі та студенти українських курсів та кафедр. Були розігнані кафедри української мови і літератури у вузах та середніх учбових закладах, навчання у школах та дитячих садках велося виключно російською мовою, закрито український театр, припинено випуск журналів та газет. Навіть назви станиць Київська та Уманська були перейменовані на Ленінградську та Червоноартільську.
Фізичне винищення українського населення, насильницька депортація українського селянства у північні райони і в Казахстан (1929 р.), терористична русифікація, голодомори 1932-1933 і 1946-1947 рр. та інш. заходи радянської влади призвели до різкого скорочення українського населення на Кубані. Опустілі українські станиці активно заселялися російськими переселенцями. За офіційною статистикою 1959 р. українці в Кубанському краї становили всього 4 % населення регіону, а в 1989 р. — 3 %.
Всупереч русифікаторській політиці радянської влади українське населення кубанських станиць пам'ятає своє коріння, розмовляє хоч і не літературною, але українською мовою, співає українських пісень. З 1990 р. на Кубані почало відроджуватися і козацтво. У жовтні цього ж року відбувся Всекубанський козацький установчий з`їзд, на якому було обрано правління Кубанської козацької Ради та її отамана. Згідно з указам Президента РФ від 16.04. 1996 р. і 24.04. 1998 р. Кубанське козацьке військо офіційно було визнано державною владою та затверджено його статут.
Література: Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. В 2-х томах. — Екатеринодар, 1910, 1913; Попка И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. В 2-х частях. — СПб., 1858; Петренко Є. Українське козацтво і Кубань // Київська старовина.. — 1993. — № 1. — С. 114-119; Заремба С. З національно-культурного життя українців на Кубані (20–30-ті роки ХХ ст.) // Київська старовина. — 1993. — № 1. — С. 94-104; Собрание законов Российской Федерации (далі — СЗРФ).— 1996.— № 17. СЗРФ — Ст.1953;— 1998.— № 18. — Ст.2017.