использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Маленко Л.М.

КУБАНСЬКЕ КОЗАЦТВО

З 2-ї пол. 19 ст. мешканці причорноморських та приазовських степів (північно-за­хідна частина Кавказу, тепер Краснодарський край).

Ос­нову К. к. склало запорізько-українське населення Чорноморії з одного боку та російсько-донське населення Старої і Нової кордонних ліній, із включенням незначної частки представників гірських, кавказьких народів.

Основу населення Чорноморії (Чорноморської кордонної лінії) склали запорозькі козаки, які в 1788 об'єднались у Чорноморське козацьке військо, а в 1792–93 були переселені на Кубань. Згідно з указами Катери­ни II від 30.6 і 1.7.1792 Чорноморському війську передава­лись «у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці Кубані». Основна мета уряду полягала не тільки в захисті та освоєнні земель на Кубані, а й у зменшенні соціальної напруги у центральних губерніях Імперії і поступовій ліквідації українського козацтва як захисника демократичних традицій в Україні та основної рушійної сили національно-визвольних рухів. Протягом 1792–93 на Кубань переселилося понад 25 тис. осіб обох статей, що становили першу хвилю переселенців. Переселення чорноморців у Північно-Західну частину Кавказького хребта було тяжким, здійснювалося по суші і морем декількома партіями. Перша партія переселенців відправилася на 51 човні козацької флотилії у кількості 3847 осіб піших козаків. Очолював цю партію С. Білий. 25 серпня 1792 переселенці досягли берега і висадилися на берег. У вересні цього ж року на Кубань під керівництвом полковника К. Кордовського рушили обози сімейних козаків із майном та худобою. Шлях партії пролягав через Крим, звідки судами військової флотилії вони були перевезені на Кубань. У вересні 1792 на пожалувані імператрицею землі рушила і кіннота з військовим обозом на чолі з отаманом З. Чепігою. Вони творили третю партію переселенців. Йшли на пожалувані імператрицею землі служилі козаки по території степової України, землі Війська Донського і в кін. жовтня досягли р. Еї, де й зазимували. Переселення залишених на місцях попереднього проживання чорноморців і їх сімей здійснювалося по мірі сформування партій. На чолі переселенських груп стояли полковники Тиховський, Білий. Тільки 15 червня 1793 на Кубань рушила остання партія чорноморських козаків на чолі з А. Головатим. Та й після цього у Чорноморію продовжували переселятися козаки по одинці, сім’ями, цілими групами.

Висока смертність переселенців через військові сутички з горцями, різного роду хвороби, тяготи життя у кубанському краї вимагала прийняття термінових заходів по збільшенню населення у Північно-Західній частині Кавказького хребта. Військовим відомством було прийняте рішення про зарахування до складу Чорноморського війська різних категорій населення. Так, з 1806 по 1809 рр. до козацького формування було зараховано 562 задунайських козаки, а в 1810 — 109 молдаван. Однак це поповнення не відігравало суттєвої ролі у покращанні ситуації в краї. На рівні уряду було прийняте рішення про організацію переселенців з внутрішніх губерній Російської імперії.  Протягом  1809–11 у Кубанську область було переселено селян та козаків з Полтавської та Черні­гівської губерній у кількості 41635 осіб обох статей. Вони й становили другу організовану хвилю переселенців з України. Під час третього масового переселення у 1820–25 на Кубань переїхало 59455 осіб обох статей. Четверта хвиля пере­селенців із Харківської, Чернігівської і Полтавської губер­ній (1848–49) склала 11949 осіб. В цілому протягом 1792–1850 рр. на Кубань було переселено близько 105 тис. осіб обох статей з України. Останнє масове пересе­лення козаків з України на Кубань відбулося у 1862–66, коли у Кубанську область було переселено 1142 сім'ї з Азовського козацького війська. Одночасно з офіційним переселенням відбувалася і стихійна народна колонізація. На Кубань ті­кали від кріпацтва та рекрутчини селяни, поміщицькі під­дані, військові поселенці та ін.

Чорноморському козацькому війську у повне володіння були надані Таманський півострів і землі східного узбе­режжя Азовського моря по р. Єї та Єйський лиман з північного боку і до р. Кубані з півдня, до впадіння в неї Лаби. На заселених чорноморцями землях була утворена особлива адміністративно-територіальна одиниця під назвою “Земля Чорноморського війська”, яка в управління підлягала таврійському губернаторові. На виділених російським урядом землях чорно­морські козаки заклали 40 «курінних» поселень. Курені на Кубані були вже не тільки адміністративно-господарськи­ми одиницями, а й визначали територіальний поділ. Пере­важна їх більшість розташовувалася по степових річках і урочищах Чорномор'я, на Кубані та поблизу кордонів із землями місцевих гірських народів. Головне поселення чорноморців розташовувалося біля Кубані в Карасунському Куті (згодом — м. Катеринодар). Переселенців, які при­бували з України, через відсутність засобів для розмежу­вання земель і упорядкування нових куренів розміщували переважно в північній і центральній частинах Чорномор'я у старих куренях.

Внутрішнє життя та управління чорноморських козаків на Кубані спочатку ґрунтувалося на старому козацькому зви­чаєвому праві. Найвищою владою тут була військова рада, а уряд складався із військового отамана (голова уряду і ко­мандувач козацького війська), військового судді та військо­вого писаря. На зборах курінної «громади» — курінної ради, яка проходила щороку, — обирали курінний уряд і ви­рішували всі найважливіші курінні справи. Згодом уряд почав наступ на демократичні порядки колишніх запорож­ців. У 1797 козацьку раду позбавлено права обирати військового отамана — його призначав цар з-поміж кількох запропонованих кандида­тів. З 1827 отаман мав бути лише «наказним». Втрачає значення і рада, яка поступово припиняє своє функціону­вання. У 1802 було затверджено новий військовий та громад­ський устрій Чорноморського козацького війська у складі 10 кінних і 10 піших п'ятисотенних полків. Згідно з розпорядженням уряду в 1827 курінні поселення починають називатися станицями.

Протягом 1794–1842 Чорноморія зазнала низку адміністративно-територіальних перетворень. У 1794 Чорноморське козацьке військо було поділене на Таманський, Катеринодарський, Фанагорійський, Бегсугський, Григоріївський та Єйський округи. Кордони округів були визначені умовно. В 1802 у результаті поділу Новоросійської губернії землі Чорноморського війська частково увійшли до складу Таврійської губернії і творили ще Фанагорійський повіт, який згодом був перейменований у Тмутараканський. В 1802–1820 Чорноморія підпорядковувалася по цивільному відомству таврійському губернатору, а по військовій частині — херсонському військовому губернатору. Згідно з указом від 20.05 1802 військова земля була поділена на 4 округи — Григоріївський округ ліквідовувався і його поселення ввійшли до складу Бегсугського й  Єйського округів. Новий перерозподіл земель відбувся в 1842, коли Чорноморія була поділена на 3 округи — Таманський, Катеринодарський та Єйський. Таманський округ з окружним правлінням у станиці Петровській нараховував на цей час 21 станицю з населенням 19334 особи. Катеринодарський округ мав 20 станиць з населенням 21064 особи. На території Ейського округу з окружним правлінням у станиці Уманській розташовувалося 19 станиць з населенням 19083 особи. Такий адміністративно-територіальний поділ земель Чорноморського козацького війська зберігався до 1860. Після створення в 1860 Кубанського козацького війська, його землі творили Кубанську область, яка поділялася на 7 військових відділів. У такому вигляді територіальний поділ краю зберігався до перемоги радянської влади на Кубані.

Разом з тим слід зазначити, що майже одночасно із заселенням правобережжя Кубані переважно українським населенням йшло заселення східної частини Прикубання донськими, українськими, волзькими, хоперськими козаками та інш. переселенцями, які були названі лінійним козацтвом. Початки лінійним козакам поклали донці, яких у 1794 в кількості 1000 сімей (4700 осіб обох статей) розселили на правому фланзі Кавказької лінії в шести станицях при фортецях: Усть-Лабинській, Кавказькій, Григориполіській, при Воровсколеському редуті  і Темноліському ретраншементі. Так постав Кубанський козацький полк та була заселена ділянка кубанського берега між станицями Усть-Лабинською і Кавказькою. На цю ж територію в 1802 переселилося близько 3300 колишніх катеринославських козаків, які заснували Ладозьку, Темижбецьку, Казанську і Тифліську станиці. В 1804 до козаків Катеринославського козацького війська приєдналися інші вихідці з України — однодворці із Зміївського й Ізюмського повітів Слобідсько-Української губернії у кількості 378 осіб. Вони утворили Воронезьку  станицю й увійшли до складу Кавказького козацького полку. Протягом 1825–1827 рр. поруч із українськими переселенцями селили хоперських і волзьких козаків (більше 4 тис. осіб). Ними було засновано 6 нових станиць і постав Хоперський козацький полк. Із поселенням останніх по всій Кавказькій лінії тягнувся суцільний ланцюг козацьких станиць  від Тамані до устя Тереку. В 1832 із Кубанського, Кавказького і Хоперського полків було створене Кавказьке козацьке лінійне військо. Поступово до складу новоутвореного козацького формування було приєднано 17 суміжних із козацькими станицями населених пунктів, заснованих однодворцями та відставними солдатами. Всього з 1841 по 1860 рр. було засновано 32 станиці. Кавказьке лінійне формування  самостійно проіснувало до 1860, коли ввійшло до складу Кубанського козацького війська.

 З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі у 1860 на основі Чорноморського козацького війська та час­тини Кавказького лінійного козацького війська (6 бригад, піший батальйон і 2 кінні батареї) було створене Кубансь­ке козацьке військо, головне завдання якого полягало в ко­лонізації краю та охороні внутрішнього порядку. Військо­ве управління і несення служби в К. к. визначалося за принципом інших козацьких військ Російської імперії. Особливістю К. к. був відносно високий відсоток піших частин. У 1860 військо мало у своєму складі 22 кінні пол­ки, 3 ескадрони, 13 піших батальйонів і 5 батарей. І хоч обидва війська були злиті в одне козацьке формування, однак продовжували зберігати свої особливості. З об’єднанням двох військових козацьких з’єднань у Кубанське козацьке військо як в офіційній документації, так і на побутовому рівні поряд з назвами “чорноморці”, “донці”, “лінійці”, широко починає застосовуватися назва “кубанці”.

Ще в 1840 на найвищому рівні було прийняте рішення пересунути кордонну лінію з Кубані на Лабу і заселити нові землі станицями козаків, шляхом виклику охочих із Кавказького лінійного війська, Донського та одружених нижчих чинів кавказьких регулярних військ із прирахуванням останніх до козацького стану. Для здійснення цього плану був сформований під командуванням генерала Засса Лабинський загін, який на просторах між Лабою і Білою відкрив воєнні дії проти горців й одночасно почав роботи по устрою станиць та укріплень. Так виникла наступна укріплена лінія Лабинська чи Нова. Всього ж у результаті колонізаторської політики уряду Російської імперії, на поч. 20 ст. існувало чо­тири частини Кубанського війська: Чорноморія, Стара Лі­нія, Лабинська (Нова) лінія та Закубання.

Постійне поповнення станиць Чорноморії вихідцями з України посилювало живий зв'язок чорноморських коза­ків з батьківщиною, сприяло розвиткові традиційної мате­ріальної та духовної культури. Протягом кінця 18 – поч. 20 ст. чорноморці всупереч заходам уряду зберігали свої традиції, звичаї, козацькі реліквії (ризницю з Покровської церкви Нової Січі, Євангеліє 1759, іконостас та бібліотеку Межигірського монастиря), українську мову. У 50-х рр. 19 ст. у Чорноморії вже були представники української інтелігенції, які вивчали історію України та українського козацтва. Саме Кубань дала видатних дослід­ників історії Кубанського війська — П. Короленка, Ф. Щербину. Представники Кирило-Мефодіївського брат­ства в особі Т. Шевченка та М. Костомарова підтримува­ли тісні зв'язки з кубанською інтелігенцією. Листування Т. Шевченка з Я. Кухаренком пронизане любов'ю до рід­ного краю, до духовних цінностей і культурних надбань українського народу. Не залишали поза своєю увагою українське населення Кубані і громадсько-політичні та культурні товариства — «Просвіти» і «Громади», які спри­яли піднесенню національної свідомості українців Кубан­ської обл., зростанню демократичних настроїв. Після Лютневої революції 1917 відбувається пожвавлен­ня національного життя українських козаків у Чорноморії. Масово почали відкриватися українські школи, виходило шість газет українською мовою, у станицях діяли чи­тальні «Просвіт».

Короткий демократичний період на Кубані (1917–18) був перерваний громадянською війною. З початком громадян­ської кубанське козацтво на чолі з Кубанською радою ви­ступило проти революції і надало підтримку армії генера­ла А. Денікіна. За таких умов ВЦВК приймає рішення про масове «розкозачування» населення на Кубані, яке супро­воджувалося моральним, духовним та фізичним винищен­ням козацтва. З утвердженням радянської влади в Кубанському краї (1920) К. к. було ліквідоване. Поступово зменшується і кількість українського населення на Кубані. За даними перепису 1924, в Кубанській окрузі проживало 1 222 140 українців, що складало 55% усього населення краю; перепис же 1926 зафіксував, що українці в цьому регіоні становили лише 37,15%.

У 20-х рр. 20 ст. загальний процес українізації торкнувся й українства на Кубані. Відбувався масовий перехід кубан­ських шкіл на українську мову навчання. Якщо у 1922 їх було 33, то, за офіційним циркуляром 1927, на Кавказі вже діяло 746 українських шкіл. У 1926 вийшов перший ку­банський буквар українською мовою, який поклав початок систематичному виданню українських букварів та чита­нок. Процесом українізації були охоплені й вищі та се­редні спеціальні навчальні заклади. Ще у вересні 1920 у Краснодарі відкрито Ін-т народної освіти (пізніше пере­йменований у педінститут). До нього набиралися групи з українською мовою навчання. З 1923 у цьому вищому за­кладі діяв відділ української мови та літератури, який го­тував педагогів для українських шкіл другого ступеня. Ка­федру української мови та літератури мав і Кубанський педінститут. Згодом у ньому була створена етнографічна комісія. Планувалося українізувати і медичний ін-т. Учи­телів для українських шкіл першого ступеня готував Укра­їнський педагогічний технікум, відкритий у 1922. Всюди відкривалися українські робітфаки. У шести технікумах читалися курси українознавства.

На Кубані виходили український педагогічний часопис «Но­вим шляхом» і газети українською мовою «Чорноморець», «Чорноморський край». Протягом 20-х рр. 20 ст. в Кубан­ському краї активно працювали близько 150 українських письменників (більшість із них в 30-і рр. репресовано). Але вже у 1930 радянська влада почала тотальний наступ на українство в Україні та поза її межами. Насильницька русифікація, що супроводжувалася терором, призвела до переслідування і репресій усіх, хто стояв біля витоків на­ціонально-культурного відродження на Кубані. Протягом 30-х рр. 20 ст. тут загинуло півтори тисячі представників української інтелігенції. Масово засилалися до концтабо­рів викладачі та студенти українських курсів і кафедр. Було розігнано кафедри української мови і літератури у ву­зах та середніх навчальних закладах, навчання у школах та дитячих садках велося виключно російською мовою, закрито український театр, припинено випуск української періодики. Навіть назви станиць Київська та Уманська були перейменовані на Червоноартільську та Ленінградську, Полтавська станиця стала Червоноармійською. Фізичне винищення українського населення, насильни­цька депортація українського селянства у північні райони і в Казахстан (1929), терористична русифікація, голодомо­ри 1932-33 і 1946-47 та інші заходи радянської влади призвели до різкого скорочення українського населення на Кубані. За офіційною статистикою 1959, українці в Кубан­ському краї становили всього 4% населення регіону, а у 1989 — 3%.

Однак всупереч русифікаторській політиці радянської вла­ди українське населення кубанських станиць пам'ятає своє коріння, розмовляє українською мовою, співає укра­їнських пісень. З 1990 на Кубані почало відроджуватись і козацтво. У жовтні того ж року відбувся Всекубанський козацький установчий з'їзд, на якому було обрано правлін­ня Кубанської козацької ради та її отамана. Згідно з указа­ми Президента РФ від 16.4.1996 і 24.4.1998, Кубанське козацьке військо офіційно визнане державною владою, затверджено його статут.

Літ.: П о п к а И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту: В 2-х ч. — СПб., 1858; Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска: В 2-х т. — Екатеринодар, 1910-1913; 3 а р е м б а С. З на­ціонально-культурного життя українців на Кубані (20–30-і роки XX ст.) // Київська старовина. — 1993. — № 1. — С. 94-104; Петренко Є. Українське козацтво і Кубань // Київська старовина. — 1993. — № 1. — С. 114-119; Из дореволюционного прошлого Кубанского казачества. — Краснодар, 1993; Кирей Н. И. Войсковые регалии Кубанского казаче­ства // Дом Романовых в истории России. — СПб., 1995. — С. 140-148; Очерки истории Кубани с древнейших времен по 1920 г. Под общ. Ред В. Н. Ратушняка. — Краснодар, 1996. — С. 188-191.

Л. М. Маленко