Главная | Статьи и сообщения
использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com |
Про причини створення та
ліквідації південноукраїнських козацьких військ останньої чверті ХVІІІ – ХІХ
століття
3 серпня 2001 року минула 226-та річниця з дня офіційної ліквідації осередку козацької вольниці на Дніпрі. Саме в цей день був виданий Маніфест Катерини ІІ про остаточну руйнацію Запорозької Січі із забороною згадувати навіть назву запорозьких козаків. Вихід указу імператриці поставив поза законом запорожців, які протягом декількох століть були оборонцями християнського світу від мусульманських завойовників. Згідно з маніфестом запорозьким козакам не лишали й місця у пам`яті народу, бо «немає тепер більше Січі Запорозької у політичному її потворстві, отож і козаків цього імені».
Так сталося, що значна частина українства пам`ятає саме цю сумну дату, пов`язану як з історією запорозького
козацтва, так і українського народу в цілому. У
кращому випадку згадується ще Задунайська Січ у межах Османської імперії, що
перестала існувати на початку російсько-турецької війни 1828 – 1829 років. І
мало хто сьогодні згадує про південноукраїнські козацькі війська останньої
чверті ХVІІІ – першої половини ХІХ століття, як гідних
продовжувачів військових, господарських і культурних традицій запорожців на
Півдні України. Адже саме ці козацькі формування в умовах зміцнення абсолютизму
залишалися носіями традиційного запорозького укладу життя, який не вдалося
остаточно викоренити ні низками суворих наказів уряду, ні дисциплінарними
покараннями з боку військових відомств. Тому іноді й здається, що Катерина ІІ, видавши маніфест про остаточну
ліквідацію Запорозької Січі, досягла своєї мети і викоренила запорозький
козацький родовід на Україні. Бо сьогодні новоявлені козаченьки відхрещуються
від цих військ, а науковці здебільшого історію Запорозької Січі й
південноукраїнських козацьких військ останньої чверті ХVІІІ
– першої половини ХІХ століть розглядають окремо, без простеження традицій у
господарюванні, військовій справі, традиційно-побутовій і духовній культурі.
Зрозуміло, що розчерком пера не можна було знищити ні запорожців, ні створену ними військову організацію, яка мала вікові традиції як по охороні кордонів, так й участі в бойових діях проти регулярних армій багатьох країн. Нелегкі часи настали для колишніх запорозьких козаків після виходу маніфесту. Перед ними постала дилема: призвичаїтися до нових умов життя, що означало поволі поступатися своїми правами, привілеями і, навіть, належністю до козацького стану, чи тікати на таку територію, проживання на якій гарантувало б збереження козацьких традицій та звичаїв. У залежності від того, хто чого прагнув, козаки вибирали шлях подальшого свого існування. Очевидним було одне: не відродитися вже козацькій вольниці на Дніпрі на традиційних засадах, не жити козаченькам згідно із законами звичаєвого права. Уряд Російської імперії дав добре це зрозуміти, видавши маніфест про остаточну ліквідацію Запорозької Січі.
Однак реалії південноукраїнського регіону не відповідали прагненням
правлячої верхівки Російської імперії. Козацтво, як соціальна верства, не
тільки не перестало існувати, але й надалі залишалася вагомою часткою українського
суспільства, що намагалася відстояти свої давні права та привілеї. І хоч як
російські сановники на перших порах після виходу маніфесту не намагалися
ігнорувати присутність на Півдні України значної кількості люду козацького
стану, однак змушені були визнати його наявність. Більш того, російські
урядовці дуже скоро відмовилися і від політики відвертого протистояння
населенню колишніх Запорозьких Вольностей з метою уникнення серйозних
ускладнень у стратегічно важливому для Російської імперії регіоні. Соціальний
вибух міг би призвести до непередбачуваних наслідків. Враховуючи значення
Південної України у вирішенні зовнішньополітичних завдань Російської імперії,
урядова адміністрація змушена була піти на певний компроміс із місцевим
населенням. На перше місце виходить міркування державної безпеки. Чергове
загострення стосунків з Туреччиною й можливість війни вносило свої корективи у
вирішення питання щодо оформлення іррегулярних з`єднань із козаків. Як один із
наслідків — дозвіл на відновлення козацьких формувань на південноукраїнських
землях. Протягом короткого проміжку часу створюються козацькі війська — Бузьке,
Катеринославське, Чорноморське, вагому частку яких становили колишні запорозькі
козаки. Безперечно, таке рішення було продиктоване не бажанням
догодити місцевому населенню, а в першу чергу в інтересах загальнодержавної
користі. Урядовці змушені були визнати, що саме боєздатні козацькі формування
були спроможні вирішити ті злободенні завдання, які постали перед Російською
імперією в південному регіоні, а саме: зміцнити охорону кордонів, поповнити
російську армію боєздатними підрозділами легкої кінноти, згуртувати козацьке
населення для подальшого залучення його в нові відносини Південної України.
Отже, створення козацьких військ на Півдні України в останній чверті ХVІІІ століття не є випадковим явищем. Це виважена і добре продумана політика високопоставлених осіб, а згодом й урядової адміністрації в цілому, спрямована на взяття під повний контроль небезпечного для Російської імперії населення Південної України, шляхом притягнення його на державну військову службу; створення альтернативи Задунайській Січі, що мало сприяти поверненню колишніх російських підданих у межі держави; утворення боєздатних військових підрозділів легкої кінноти для участі в майбутніх воєнних кампаніях з Османською імперією.
Погоджуючись на створення козацьких військ на
українському Півдні, уряд разом із тим розумів, що це тимчасовий захід. Тому й
не поспішав юридично визначити статус козацтва та створювати на відведених для
поселення козацьких військ територіях нові адміністративно-територіальні
одиниці. Майбутнє південного регіону в уяві урядовців узагалі не було пов’язане
з наявністю козацтва як верстви населення. Одна його присутність вже
дестабілізувала обстановку в краї. І як тільки Росія переможно закінчила
чергову війну з Османською імперією і підписала Ясську угоду 1791 року і тим
самим укріпила свої позиції на Дунаї і чорноморському узбережжі, одразу почала
акцію по усуненню козацьких формувань із території Південної України. Протягом
1792 – 1797 років із південноукраїнських земель зникли всі козацькі війська,
які відіграли помітну роль у попередній війні і за період свого існування в
регіоні зайняли чільне місце у військовій та соціально-економічній структурах
Російської імперії.
За таких обставин здається дещо несподіваним вихід
у світ іменних указів 1832 і 1844 років, які затверджували положення про оселення запорозьких козаків у
Новоросійському краї та про утворення Дунайського козацького війська.
“Положення” не тільки констатували факт поселення козацького населення на
частині колишніх Запорозьких Вольностей, але й підтвердили появу нових,
офіційно визнаних, адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії —
земель Азовського й Дунайського козацьких військ.
Створення Азовського й Дунайського іррегулярних з`єднань Військовим міністерством попередньо не планувалося. Об`єктивно військова структура російської держави не потребувала додаткових козацьких формувань і особливо таких як Дунайське й Азовське війська. Вони виникли поза планом військового відомства. Скупчення у південноукраїнському регіоні значної маси задунайського козацького населення напередодні російсько-турецької війни 1828 – 1829 років змусило російський уряд погодитися на поновлення іррегулярних з`єднань із козаків. Тільки у такий спосіб удалося б затримати їх у межах країни й установити над ними контроль з боку військових і цивільних відомств. Залишити без контролю задунайське козацтво в південному регіоні означало б поставити під загрозу виконання стратегічно, а отже, й політично важливих завдань Російської імперії у реалізації її зовнішньополітичного курсу. Фактичне переведення козаків до розрядів податного населення держави, що мало відбутися тільки насильницькими методами, могло спровокувати вкрай небажані напередодні війни з Туреччиною масові народні заворушення на Півдні. Утворення іррегулярних військових з'єднань зі збереженням традиційних форм було чи не єдиним способом зберегти соціальну стабільність на українському Півдні.
Військові з`єднання з козаків, що почали формуватися на початку
російсько-турецької війни 1828 – 1829 років, добре зарекомендували себе під час
воєнних кампаніях. Разом з тим
перехід задунайського населення з турецьких володінь мав бажаний для російської
держави резонанс і сприяв зміцненню її кордонів та авторитету. В 1828 році був покладений край і небезпечній у всіх
відношеннях для абсолютиської монархії Задунайській Січі. Тому
після закінчення війни з Османською імперією російська держава не могла вдатися до негайного розформування козацьких з'єднань, що
складалися переважно з населення з-за Дунаю. Ліквідація військових формувань
із задунайців не сприяла б і поверненню російських підданих в межі держави, а,
навпаки, призвела б до нових утеч. Перевести задунайське козацтво в західну
частину Кавказького хребта, як це планувалося Військовим міністерством, не
дозволила вкрай напружена обстановка на Кавказі і відсутність відвойованих у
ході військових операцій вільних
земель. Тому війська були
поселені на Півдні України, де ще можна
було віднайти не заселені
ділянки землі.
Якщо говорити про особливості становлення південноукраїнських козацьких військ ХІХ століття, то слід виділити наступне:
1. Дунайське й Азовське козацькі з`єднання були створені поза планом військового відомства і сприймалися урядовою адміністрацією протягом усього періоду свого існування як інородні тіла у державній військовій структурі. Існування таких військ могло бути тільки тимчасовим.
2. Головну роль у формуванні козацьких військ відігравав політичний чинник, а не військовий. Перш за все з політичних міркувань створювалися війська, а потім розглядалося питання щодо їх військового використання (особливо чітко це простежується на прикладі Азовського іррегулярного формування).
3. Основу військ становили
колишні запорозькі та задунайські козаки, до яких згідно з розпорядженнями
уряду приєднували представників переважно нижчих верств населення. Це робилося
з метою встановлення контролю з боку цивільної та військової адміністрацій над
якомога більшою частиною “неблагодійного” населення Південної України та
збільшення частки служилого козацтва.
4. На відміну від козацьких формувань ХVІІІ століття, Дунайське й Азовське козацькі війська не тільки отримали землі під поселення, а й стали повноправними, офіційно визнаними адміністративно-територіальними одиницями Російської імперії. Йдучи на такий крок, російський уряд розраховував притягнути на державну військову службу козацьке населення, що повернулося в межі Російської імперії напередодні російсько-турецької війни 1828 – 1829 років, і згуртувати його для подальшого залучення в нові відносини Південної України, не допустити відновлення козацького Коша за Дунаєм і сприяти поверненню колишніх російських підданих у межі держави, зміцнити охорону південних кордонів, поповнити російську армію боєздатними військовими підрозділами.
5. Адміністративно-територіальний устрій козацьких військ ХІХ століття мав свої особливості. На початку становлення іррегулярних формувань він був підпорядкований земельному питанню. Не вирішивши земельної проблеми, годі було сподіватися і на остаточне оформлення адміністративного устрою. Тільки після змін, внесених у поземельне довольство козаків Дунайського й Азовського військ, вдалося забезпечити кожного дунайця й азовця ділянкою землі. Після розподілу земельних паїв удалося повністю сформувати й адміністрацію військ.
6. Дунайське й Азовське козацькі війська були централізовані за зразком інших іррегулярних формувань Російської імперії без права вибору отамана та старшини. Козацтво різнилося від інших державних станів своїми правами й обов`язками. Відмінними рисами козацької верстви були: особливий порядок відбування військової повинності, звільнення від подушних податків, від рекрутської повинності, від державного земельного збору, право безмитної торгівлі в межах військових територій, особливі права на користування державними землями та іншими угіддями. Усім цим козаки різнилися від інших податних верств населення: селян (державних, поміщицьких, вільновідпущених), міщан, відставних солдатів та матросів. Проте такі привілеї аж ніяк не відповідали правам та вольностям запорозького козацтва.
7. Малочисельність
Дунайського й Азовського козацьких військ та обмеженість військових функцій у
порівнянні з іншими іррегулярними з`єднаннями держави обумовили незначні місця
формувань у військовій структурі Російської імперії.
8. Рівень економічного розвитку особливо Азовського й у незначній мірі Дунайського військ, форми й методи господарювання, організація внутрішнього життя козаків дають підстави сприймати козацькі з`єднання як фактор збереження історичної традиції козацтва на Україні. Азовське та Дунайське війська уособлювали суспільну та господарську традицію Запорожжя на українських землях.
Присутність військ на Півдні України, у розумінні уряду, дестабілізувала обстановку в регіоні. Колишнє запорозьке і задунайське козацтво, що становило основу козацьких військ, протягом усього періоду їхнього існування намагалося відстоювати свої права та привілеї. Ситуація в краї загострювалась і через незадоволення поміщиків перебуванням козацьких військ у Катеринославській губернії та Бессарабській області. Масові козацькі рухи з устремлінням на Південь тільки переконували уряд у необхідності переселити козаків подалі від південного регіону, де можна з користю для Імперії використати військовий та господарський досвід козацтва, або ж ліквідувати козацькі з’єднання. Відповідними “Положеннями” Дунайське й Азовське війська скасовувались, а козацьке населення, що залишилось на попередніх місцях поселення, було переведене до цивільних відомств: рядові козаки до розряду державних селян, а офіцери — до дворянства Катеринославської губернії та Бессарабської області.
На відміну від Дунайського козацького формування Азовське військо перш
ніж бути ліквідованим в обов`язковому порядку повинне було переселити на Кавказ
8 офіцерських і 800 козацьких сімей із приєднанням до Кубанського козацького
війська. Переселення азовців в західну частину Кавказького хребта відповідало
основним напрямкам політики російського уряду, направленої на поступове
переселення козацьких формувань із внутрішніх губерній на більш небезпечні
окраїни держави з метою використати там військовий та господарський досвід
козаків і нейтралізувати тим самим неспокійний елемент козацтва. Гостра потреба в більш лояльних до російської
держави поселенцях на південних окраїнах держави, переселення яких давало
можливість заощадити значні державні кошти визначила долю частини азовців.
Азовське козацьке військо було здатне майже самостійно профінансувати
переселення сімей на Кавказ, а ті, маючи досвід у господарській діяльності та
заощадження, спроможні були повністю себе утримувати.
З ліквідацією в 1865 році Азовського, та в 1868 — Дунайського іррегулярних формувань перестали й існувати останні козацькі війська на території Південної України.
У
дні проведення цієї конференції, а саме 11 жовтня виповнюється 136 річниця з
дня офіційної ліквідації Азовського козацького війська. Феномен Окремого
Запорозького війська, а після поселення на узбережжі Азовського моря —
Азовського, полягає в тому, що після скасування Гетьманщини і полкового устрою,
зруйнування Запорозької Січі й переведення Чорноморського війська на Кубань
воно разом із Дунайським козацьким формуванням уособлювало військову, суспільну
та господарську традицію Запорожжя на Південній Україні. Сам феномен козацтва
разом із фактором переважання не покріпаченого населення становив ґрунт
подальшого історичного розвитку Півдня України. І хоч Азовське військо
виявилося ще й боєздатним та ефективним козацьким формуванням і його військові
заслуги високо були оцінені урядом Російської імперії (визнанням доблесті
азовців стали три царські грамоти та три прапори), сьогодні хочеться звернути
увагу саме на господарські досягнення козаків. Адже азовцям за досить короткий
термін свого існування на Півдні України вдалося зробити те, чого не вдалося
досягти жодному колгоспові за 72 роки існування радянської влади. У процесі господарювання в Приазов`ї азовські козаки показали не тільки свою
економічну життєздатність, а й створили таке господарство, яке сміливо могло
конкурувати з господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів.
За 33 роки свого перебування на Півдні України вони влаштували 5 станиць і 60
хуторів, мали нерухомої
власності — 1.699 кам`яних і 4 дерев`яних будинків, 2 церкви, 3 молитовні
будинки, 2 інструментальні заводи, 49 млинів і вітряків, 2 рибні заводи; 15.144
голови домашніх тварин і значну суму грошей, із якої 26.225 карбованців 50
копійок було виділено на переселення станичників у західні передгір`я Кавказького
хребта. На момент ліквідації Азовське козацьке військо мало 92.679 карбованців
10 ¾ копійки. Ця сума майже така як річні витрати держави на всі 12
козацьких військ Імперії.
136
років минає як перестало існувати Азовське козацьке військо, а досвід азовців і
сьогодні не втратив своєї наукової новизни. То ж хочеться вклонитися низенько
азовським козакам і подякувати за приклад у господарюванні та подувати над тим,
чи можуть у таким працьовитих предків бути ліниві, слабковолі й невпевнені у
собі й у своїх здібностях нащадки.