использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

О.А. Прігарін

Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII - перша третина XIX ст.

Некрасівські козаки - одна з найцікавіших груп донського козацтва, складна історія якої привертає увагу дослідників завдяки своїй військово-соціальній і конфесійній своєрід­ності. Внаслідок цього (політична та релігійна опозиція Російському уряду і офіційній церкві) нащадки "верхових" донців потрапили на Ку­бань, а потім через складні міграції, які мали місце протягом XVIII - XX ст., некрасівські спільноти з'явилися у багатьох місцевостях Причорномор'я (Добруджа, Мала Азія, Анато­лія, Кавказ тощо). Замкнені громади некрасі-вського козацтва, незважаючи на різноманіт­не оточення (турки, українці, болгари, молда­вани, румуни, грузини та інші народи) зберіга­ли яскраво виражену самобутність (російську мову, багато південно-російських компонентів традиційно-побутової культури і старообряд­ницьку релігію як основу свого світогляду та суспільного устрою).

Генетичні витоки цієї етноконфесійної групи донського козацтва слід шукати у подіях козаць­ко-селянського повстання 1707-1709 рр., яке очо­лював отаман К.Ф. Булавін. Після його загибелі (1708 р.) частина козаків під керівництвом одно­го з соратників К. Булавіна - отамана Єсаулівсь-кої станиці (?) Гната Федоровича Некрасова (1660-1737(?)) втекла з Дону на Кубань. Саме там на території, яка знаходилась під владою Туреч­чини, ці козаки створили оригінальну "козацьку республіку". Козацтво того часу, яке сучасні російські дослідники відносять до Кубанського козацтва першої формації, складалось з власне некрасівців (тобто втікачів з Дону 1708-1709 рр.), а також із уже існуючих на Кубані козаків-старо-обрядців, які сюди потрапили в 1667-1672 рр., 1688 р. під керівництвом Л. Манацького, а також у 1691 р.¹ Крім того, до складу цих козаків пост­ійно залучалися нові втікачі з Дону та інших ра­йонів Росії.²

Саме в цей період, до загибелі Г. Некрасова, на Кубані сформувалися специфічні назви цієї групи козаків - ендонім (некрасівці) і екзонім (зовнішні назви: Кара-Ігнат ("чорні ігнати", но­гайці так прозвали їх за чорні кафтани) і Ігнат-козаки (турки - на честь їхнього отамана; доречі, частина некрасівців у Малій Азії в XIX ст. від турків отримали ще одну близьку назву - "Ін'ат-козаки" - "вперті козаки"). Цікаво те, що всі ці назви містять у собі згадку про першого отамана (тобто є антропонімами). Можливо, що значну роль у формуванні назви групи зіграв кодекс зви­чайного права - "ЗаветьІ Игната", навколо яко­го і відбувалися процеси внутрішньогрупової консолідації, а також сепарації від загального ма­сиву росіян і козаків (не кажучи вже про функцію міжетнічної диференціації).

Загалом, історія некрасівських козаків може бути розподілена на такі етапи:

1) 1708-1740 рр. - формування некрасівського козацтва на Кубані;

2) 1740-1770 рр. - переселення більшості з не­красівців до пониззя Дунаю;

3) 1770-1815 рр. - життя на Дунаї, активна інтеграція з ще однією групою росіян-старооб-рядців (липованами); бійки з задунайцями за ду­найські лови; соціально-політична диференціація серед некрасівців, внаслідок якої частина з них потрапила до Малої Азії, а інша - до Буджака (російського лівого берега Дунаю);

4) 1815-1864 рр. - заключний етап існування некрасівських козаків у низці регіонів (Добруд­жа, Мармурове море, Мала Азія - Туреччина; до 1830-х рр. на російських землях).

Протягом подальшого розвитку кінця XIX -XX ст. більшість з колишніх некрасівців повер­тається до Росії. Остання рееміграція мала місце в 1962 р., з о. Майнос (Туреччина) переселилося 999 нащадків некрасівців до Ставропольського краю.

Будучи втягнутими в складні політичні ігри урядів та представників суспільних рухів XVIII -XIX ст., некрасівські козаки приверталу увагу різних осіб - мандрівників (Г. Боскович, В. Га-мільтон, ЯЛ. Смирнов, В.П. Щепотьєв), письмен­ників (І.С.Аксаков, В.Г. Короленко), чиновників (наприклад, І.П. Ліпранді), політичних діячів (по­ляк М. Чайковський (Садик-Паша), російський емігрант В.І. Кельсієв)³. Всі вони залишили бага­то цінних і унікальних відомостей про історичні події, устрій та культурно-побутові особливості некрасівців у різні часи і в різних районах їхньо­го мешкання. Ці моменти заслуговують окремої уваги, ми лише коротко зупинимося на історії наукового вивчення некрасівців.

Початок дослідженню некрасівців поклали два відомих вчених. Перш за все, це О. Рігельман, який звернувся до раннього етапу в історії ко-заків-некрасівців на Кубані в одній зі своїх уза­гальнюючих праць⁴. Іншим дослідником був А.О. Скальковський, який на підставі архівних джерел, створив хоча і невеликий, але змістовний нарис історії некрасівців⁵. Головну увагу він приділяв дунайському періоду, а також обставинам пере­селення частини некрасівців на російський берег Дунаю. Пізніше ці сюжети увійшли до загально­відомих праць вченого, присвячених історії Но­воросійського краю та Бессарабії.

Однак слід зазначити, що прихильність до офіційної ідеології А.О. Скальковського вплину­ла на його оцінку як некрасівських козаків вза­галі, так і окремих моментів в їхній історії. Вони залишалися до нього "повстанцями" та "розколь­никами". Мабуть тому в його роботі слабо ви­світлені ті складні процеси внутрішньогрупової диференціації кінця XVIII - початку XIX ст., внас­лідок якої частина некрасівців повернулася до Ро­сійської імперії.

Найбільш повну історичну картину стосовно некрасівців зміг створити наприкінці XIX ст. інший талановитий дослідник - П.П. Королен­ко. У його роботі⁶ розглянуті сюжети походжен­ня та формування цього козацького об'єднання, головні етапи і тенденції його розвитку, особли­вості різних зон проживання, взаємини з уряда­ми Європи, а також з навколишнім населенням.

Того самого часу з'явилося ще декілька робіт, в яких автори звертаються до окремих аспектів життєдіяльності некрасівців. Наприклад, це ро­боти Хведіра Вовка⁷, який збираючи матеріали з історії Задунайської Січі не міг обійти увагою сюжети взаємин між задунайцями та некрасівцями у пониззі Дунаю протягом кінця XVIII - по­чатку XIX ст. В його роботах ми знаходимо цікаві етнографічні описи особливостей побуту не­красівців на Дунаї. Присвятив окрему увагу істо­ричним подіям переселення частини некрасівців у Бессарабію в першій третині XIX ст. і О.П. Кор-нілович у контексті вивчення російської та украї­нської колонізації краю⁸.

Далі, вже в середині XX ст., значний прорив у вивченні минулого некрасівців вдалося зробити В.Ф. Тумілевичу⁹. Він протягом багатьох років зби­рав фольклор серед нащадків некрасівців. Завдяки його дослідницькій діяльності до наукового обігу було введено чимало пам'яток духовної культури (пісні, казки, історичні оповідання, легенди тощо). Збереження в них сюжетів та образів з самого ран­нього періоду існування некрасівців дозволяє з пев­ною кореляцією залучати матеріали так званої "усної історії" до вирішення питань відтворення минулого некрасівської групи, її внутрішнього по­буту, світоглядно-політичних настроїв тощо. Про­те, як слушно вважав сам вчений, слід пам'ятати про певну умовність окремих сюжетів через значну їхню трансформацію та модернізацію.

Так, наприклад, у фольклорній пам'яті не-красівців-переселенців на о. Майнос зберігалося пояснення стосунків некрасівців з липованами -представниками іншої групи росіян-старооб-рядців, які проживали поруч з некрасівцями на Дунаї та в ще деяких регіонах. Однак ці пояснен­ня, на наш погляд, детерміновані виправдання­ми чинників переселення частини некрасівців до Туреччини та ускладнюються своєрідними взає­минами з сусідніми спільнотами липован та не­красівців, які переселилися пізніше (перші - в 1814-1815 рр., другі - в 1870-х). Така чітка града­ція ("мьі - корня некрасовского, а они - дунаки, дикари, липоване"¹⁰) зафіксована у фольклорних текстах. Мабудь вона впливає на пояснення сю­жетів минулого: для некрасівців - найбільш за­клятий ворог - "москаль", і тому вони не йшли на зустріч з Російським урядом, а ті, хто йшли, ті є "липованами", тобто були більш толерантни­ми до ідеї повернення до Росії ("не тільки не ви­казували особливого неприйняття до російсько­го народу, але й самі шли на зустріч нашим військам, які знаходилися на Дунаї, та пропону­вали свою допомогу"). Цей чюжет, скоріш за все, відбиває складну політичну диференціацію, яка мала місце серед некрасівців на Дунаї протягом кінця XVIII - початку XIX ст. Ці політичні партії стали ототожнюватися з різними групами (не-красівці, тобто ті, хто покину в Дунай та липовани, ті, які залишилися, і, навіть, перейшли на бік Росії).

Майже в цей же час продовжується робота по вивченню дунайської доби в історії козаків-некрасівців. У цьому плані багато було зроблено А.Д. Бачинським. Він здійснив значний археог­рафічний пошук в багатьох центральних та місце­вих архівах, у результаті якого вдалося виявити широке коло писемних джерел кінця XVIII - по­чатку XIX ст." Одне із джерел, яке дозволяє ха­рактеризувати перехід некрасівців до Росії в 1824 р., на привеликий жаль він не встиг опубліковати, друкується в цій збірці (див. № 2.1). На підставі цих джерел вченим розглядалися питання фор­мування та розвитку некрасівських спільнот на Дунаї, їх взаємин з липованським та українським населенням регіону в XVIII - на початку XIX ст., процеси переселення некрасівців у першій третині XIX ст. на лівий берег Дунаю (на території, які належали Російської імперії).

У 1980-х рр. з'явилося відразу дві узагальню­ючі статті з історії некрасівських козаків та їх місце в історії російського народу. В першій з них розг­лядаються некрасівські козаки як соціальний¹², а в другій - як етнокультурний феномен (робиться спроба визначення цієї групи, періодизації її історії, тенденції в зв'язках її представників з оточенням)¹³. Ці обидві роботи мали узагальнюючий характер та водночас виявили проблемні аспекти в історії некрасівського козацтва. Саме розуміння "некрасівської спільноти" визначило дискусійність - кого вважати за "некрасівців": всіх, хто в певні часи мав цю назву або лише тих, хто крім того стало зберігав ще й своєрідну козацько-демократичну структуру, несхилявся до співробітництва з Рос­ійським урядом, відстоював свою самобутність.

На сучасному етапі робота по вивченню не­красівців та їх регіонально-стадіальних форм про­довжується. Праці одного з молодих Красно­дарських дослідників Д.В. Сеня¹⁴ визначили ще одне коло питань - розвиток нащадків не­красівців в умовах Радянської влади у контексті загальної історії некрасівської групи. Він же своїм вдалим джерельнознавчим дослідженням переко­нує в необхідності продовження пошуку писем­них документів та матеріалів, щодо першого ета­пу - формування некрасівської спільноти на Ку­бані в першій третині XVIII ст.

Разом з тим, починаючи з 1960-х рр., загальні відомості про некрасівських козаків починають з'являтися в узагальнюючих працях з історії й етнології російського народу. Роботах енцикло­педичного змісту¹⁵.

Слід також зазначити і такий факт, що некрасівці привертали увагу й інших гуманітар­них наук¹⁶. Серед таких студій слід назвати ро­боти присвячені ідентифікації та світогляду на­щадків некрасівців Болгарії, традиціям у музич­ному фольклорі некрасівсько-липованського на­селення Подунав'я, говірковим особливостям різних  груп некрасівців.

Можливо, що подальше вивчення некрасівців має розвиватися шляхом комплексного міждис­циплінарного дослідження, що сприятиме роз­в'язанню низки дискусійних питань сучасності (серед найменш досліджених питань слід назва­ти конфесійну історію та моменти, що зв'язані з впливом релігійних поглядів та практики на жит­тєдіяльність некрасівських козаків).

Дунайський період в історії некрасівського козацтва охоплює час другої половини XVIII - початок XIX ст., а також існування козацьких формувань уже в нових обставинах першої поло­вини XIX ст. Саме в цей час остаточно формуєть­ся ця етноконфесійна група російського народу. Разом з тим, значно ускладнює ці процеси внутрішньогрупова диференціація в політичному плані - розподіл на "проросійську" партію, тоб­то тих, хто толерантно ставився до думки про по­вернення до Російської імперії та умови зберегти свою релігію і "антиросійську", які будь-якою ціною прагнули уникнути контактів з офіційною церквою та урядовцями.

Передумовами такого роду розбіжностей можна вважати моменти включення до не­красівців іншого, некозацького за походженням населення (біглих росіян-старообрядців). Не­красівські общини, які зустрілись у Добруджі зі своїми одновірцями, скоріш за все, взяли їх під своє заступництво перед турецькою адмініст­рацією. Оскільки більша частина з цих "нових некрасівців" була селянського або міщансько­го звання, то залучення їх прискорило процеси соціально-економічної диференціації серед не­красівців. Крім того, на Дунаї землербством почала займатися також певна частина мину­лих некрасівців-рибалок.

Також слід вказати і на такий момент, що в умовах постійної боротьби міх Туреччиною та Росією за домінування в західному та північному Причорномор'ї (період мешкання некрасівців співпадає з одним із найінтенсивніших часів за­гострення цієї боротьби) некрасівцям не можна було залишатися нейтральними. Майже кожно­го разу, коли держави знаходилися у стані війни (1768-1774, 1787-1791, 1806-1812, 1828-1829 рр.), від них вимагалося визначитися в своїх політич­них позиціях.

Дата першого оселення некрасівських козаків на Дунаї викликає в науці полеміку. З кінця XIX ст, багатьма дослідниками вважалося, що перші некрасівці переселилися сюди з Кубані у 1740-х рр.¹⁷ Разом з тим, інші дослідники ставлять під сумнів цю дату. Вони зазначають, що у відомих писемних джерелах немає прямого доказу її.¹⁸ Найперша згадка про некрасівські громади на Дунаї - 1761 р., після відвідання цього району Г. Босковичем.

Безумовно, слушним з іншої точки зору є ба­жання знайти прямий доказ переселення части­ни некрасівських козаків з Кубані на Дунай. А поки що ми можемо лише навести деякі факти, які нас переконують в тому, що це переселення мало місце.

Північно-Західне Причорномор'є було відоме некрасівцям з самого початку їхнього існування.

Вже у 1709 р. посланці Г. Некрасова побували на Нижньому Дністрі з дипломатичною місією. Крім того, ще в середині 1730-х рр. мали місце сумісні військові дії Буджацької орди, некрасівців і запорожців. В цей же час некрасівці Кубані підтримували тісні зв'язки з старообряд­цями Бессарабії та Добруджі, а також часто виїзджали сюди на промисел риби. Все це аргу­ментовано свого часу довів А.Д. Бачинський,¹⁹

Наведемо ще одну групу фактів, які також стверджують, що вже на початку 1750-х рр. не­красівці Добруджі (поселення Слава, Сарикіой, Журилівка) активно включилися у конфесійне життя Північно-Західного Причорномор'я. На­приклад, в історії зі старообрядницьким єписко­пом Кубанським та Хотинської Раї Анфімом (кінець 1740-початок 1750-х рр.) згадується нео­дноразово про некрасівське населення на Дунаї.²⁰ Цікаво, що запрошуючи цього єпископа до себе, на Дунай, некрасівці безпосередньо вказували на свою спорідненість з кубанськими старообрядця-ми-козаками.

Масове переселення некрасівських козаків до Дунаю відбувалося у середині 1770-х - на початку 1780-х рр.²¹ Воно було зумовлене тим, що після 1774 р. Російська імперія почала активні дії щодо приєднання земель Кримськго ханства (в тому числі - Кубані). Некрасівці були змушені шукати собі нові місця.

У цей самий час некрасівські козаки широко розселилися вздовж нижньої течії Дунаю та його лиманів (див. карту-схему, що додається). Більшість з них продовжує займатися рибальством.

Положення їх залишалося колишнім - вони не сплачували жодного податку, а несли військову повинність у Турецькій імперії. Усі внутрішні пи­тання вирішували отамани та "круг" (збір усьо­го дорослого населення). Знаходилися вони на Дунаї у безпосередньому командуванні Бабадагського сираксіра.

Однак російсько-турецька війна 1787-1791 рр., а також криваві бійки кінця XVIII - початку XIX ст, з задунайськими українськими козаками за рибні лови (хоча вони прикривалися і етнічни­ми, і конфесійними гаслами), зумовили переселен­ня частини некрасівців до Анатолії і Мармуро­вого моря. Можливо, що це переселення вказує і на політичну поляризацію в середині некрасівської спільноти. У той самий час утворилося дві гілки некрасівців: майноська та дунайська.

Ця соціальна та політична диференціація вже більш очевидна під час війни 1806-1812 рр., коли частина некрасівців допомагає російським військам. Саме тоді генерал-майор С.О. Тучков звернув увагу на бабадагських некрасівців та за­пропонував головнокомандуючому Російською армією М.І. Кутузову зробити їх нейтральними, а згодом і схилити їх до повернення на російські території. Його переговори з некрасівцями, з од­ного боку, та з Російським урядом, з іншого, за­кінчилися успішно. 25 липня 1811 року некрасівцям було видано "листа"²², у якому містилися інвеститури на нове підданство. Генерал Тучков, від імені імператора Олександра Павловича та за дорученням головнокомандуючого М.І. Голенищева-Кутузова оголосив, що всім некрасівцям, які побажають переселитися під владу Його Імпе­раторської Величності "вечное прощенне в прежних их винах против Государя й Отечества". Крім того, їм дарувалися пільги на три роки від будь-яких податків, надавалося право обирати собі засіб життя та становище, а також "кон­диції", тобто підстави, на яких вони побажали бути поселені; відводилися землі та дачі, давався ліс на побудову ста будинків без оплати; дару­валася свобода від рекрутських наборів, якщо вони побажали поступити до козацтва.

Внаслідок цього частина некрасівців пересе­ляється на лівий берег Дунаю, на території Росії -ВІ811-1813,1828-1831 рр. Цей процес переселення детально описаний у роботі А.О. Скальковського. Менш відомим є процес переселення 1817-1824 рр., стихійного і нечисленного, однак дуже прин­ципового для розуміння політичних настроїв некрасівських козаків на Дунаї (див. № 2.1).

Хоча Росія і не виконала своїх обіцянок про утворення на своїх землях некрасівського війська, однак надала значні пільги некрасівцям, які пе­рейшли на її бік. Серед них була і свобода спові­дання своєї релігії. Однак протягом майже всьо­го XIX ст. уряд проводив дуже суперечливу по­літику відносно старообрядців і некрасівців зок­рема. З одного боку, дозволяв некрасівцям мати церкву і дзвони (див. № 2.2 і 2.3; унікальний ви­няток для Росії з її негативним ставленням до ста­рообрядців, яким заборонялося будувати нові церкви та мати дзвони взагалі), а з іншого, праг­нув позбавити їх свого старообрядництва за ра­хунок емоційно-місіонерських дій (див. № 2.4).

Слід вказати, що на правому березі Дунаю некрасівські громади проіснували до 1864 р., коли їхнє особливе положення в Турецькій імперії було скасовано. Протягом останнього півстоліття серед некрасівських козаків Добруджі посилюється соц­іально-економічний розпад общин-артілів рибалків, збільшується роль землеробства. Навіть останнім отаманом добруджанської гілки некрасівців був Йосип Гончар, купець за походженням.

Взагалі, можна казати про те, що некрасівці були однією зі своєрідних груп козацтва в При­чорномор'ї. Вони протягом XVIII - першої поло­вини XIX ст. створили цілу низку своїх поселень, в яких можна було простежити оригінальний ко­зацько-старовірський лад. Використовуючи цю групу козацтва у своїх політичних іграх, держа­ви (Турецька та Російська імперії) ускладнювали процеси внутрішньогрупової консолідації, а та­кож взаємини з іншим населенням. Найбільш тривало, внаслідок толерантності уряду Туреч­чини, власне некрасівські архаїчні елементи збе­рігалися у побуті, устрої та світогляді анатолійської гілки козаків-некрасівців. їхні сородичі на Дунаї і Добруджі скоріш ніж вони були втягнуті і з політичну, і в конфесійну боротьбу, а також у нові соціально-економічні відносини. Усе це й зу­мовило більш швидку втрату ними рис некрасівсь­кого побуту (1830-1840-ві рр. - у Російській імперії; 1850-1860-ті рр. - у турецькій частині Подунав'я).

¹ Див.: Короленко П.П. Некрасовские казаки // Известия общества любителей изучения Кубанской области. - 1900. - Вып. 2. - С. 6, 15; Сень Д.В. К проблемо определения понятия "некрасовцы" и границах его применения // Кубань в истории России. Ч. 1. Археология й краеведение Кубани: Тез. докладав V краевой межвузовской аспирантско-студенчес-кой конференции. - Краснодар, 1997. - С. 51 та інші.

² Дмитренко Й. К истории некрасовцев на Кубани // Из­вестия общества любителей изучения Кубанской области. -1899. - Вып. 1. - С. 65-68; Сень Д.В. Новые материалы о социально-политическом положений некрасовских казаков на Кубани в начале XVIII в. // Вопросы Северокавказской истории. - Армавир, 1998. - С. 39-46.

³ Иванов-Желудков В. (Кельсиев В.) Русское село в Малой Азии // Рус. вестник. - 1866. - Т. 63, Кн. 6. - С. 413-451; (Кельсиев В.) Очерк старообрядцев в Добрудже // Славянс-кий сборник. - Т. 1. - С.Пб., 1875; Липранди Й. Обозрение пространства, служившего театром войньї России с Турцией с 1806 по 1812 год. - С.Пб, 1851; Минорский В.Ф. У русских подданных султана // Зтнографическое обозрение. -1902. — № 2. - С. 31 - 86; Свиньин П. Описание Бессарабской области// Зап. Одес. Об-ва истории й древностей. - 1876. -Т.6. - С. 175-320; Смирнов Я.И. Из поездки по Малой Азии. У некрасовцев на острове Мада // Живая старина. -1896. — № 1; Статистическое описание Бессарабии собственно так тазмваемой или Буджака. - Аккерман, 1899. -513с.; Субботин Н. История белокриницкой иерархии. - М., 1874; Чайковский М. (Садык-Паша) Записки // Рус. старина. - 1895-1896; Щепотьев В. Русская деревня в азиатской Турции // Вестник ЕвропьІ. - 1895. - Кн. 8. - С. 562-581.

⁴ Ригельман А. История или повествование о донских казаках. - М., 1845. - С. 138-144.

⁵ Скальковский А.А. Некрасовцы, живущие в Бессара­бии // Журнал Министерства Внутренних дел. - 1844. — № 8.-С. 61-82.

⁶ Короленко П.П. Некрасовские казаки // Известия об­щества любителей изучения Кубанской области. - 1900. -Вып. 2.-С. 1-74.

⁷ Роботи опубліковані гид псевдонимом (Невичерпні джерела пам'яті. - Т. II: Задунайська Січ. - О., 1998. - С. 10-132, 133-214): Кондратович Ф. Задунайськая Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам). - К., 1889. - 116 с.; Лупулеску. Русские колонии в Добрудже // Киев, старина.

-1889.—№1-3.

⁸ А.П. Щорниловичь. Русские в Южной Бессарабии: к истории колонизации // Рус. архив. - 1902. - Кн.2. - С. 150-160.

⁹ Тумилевич Ф.В. Сказки и предания казаков-некрасовцев. - Ростов-на-Дону, 1961; Тумилевич В.Ф. Фольклор казаков-некрасовцев // Уч. Зап. Ростовского н/Д гос. универ­ситета. Серия филологии. - Ростов-на-Дону, 1958. - Вып. 6.

¹⁰ Короленко П.П. Некрасовские казаки ... — С.59; Ту­милевич Ф.В. Сказки и предания казаков-некрасовцев. -Ростов-на-Дону, 1961. - С. 210-216.

¹¹ Бачинский А.Д. Происхождение и состав украинско-русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII и начала XIX вв. // Зап. Одес. Археолог, об-ва. - Т. 1 (35). -О., 1967. -С. 136-150; Бачинский А.Д, Некрасовские посе­ления на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии // Матери­алы по археологии Северного Причерноморья. - О., 1971.

- Вып. 7. - С. 159-163; Бачинский А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828: Історико-документальний нарис. -О.: МП "Гер­мес", 1994. - 121 с.; Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України (1775-1869). - О.: Маяк, 1995. -56 с.; Бачинський А.Д. Дунайські некрасівці і задунайські запорожці // іст. краезнавство Одещини: 36. матеріалів. -О., 1995. - Вип. 6. 3 істори та етнографії росіян Одещини. -С. 7-23.

¹² Смирнов И.В. Некрасовцы // Вопросы истории. -1986. - № 8. -С. 97-107.

¹³ Волкова Н.Г., Заседателева Л.Б. Казаки-некрасовцы: основные этапы этнического развития // Вестник МГУ. Се­рия № 8. (История) - 1986. — № 4. - с. 44-54.

¹⁴ Сень Д.В. Политика царизма в отношении казаков-некрасовцев: этапы и характеристика // Известия высших учебных заведений Северо-кавказский регион. Обществен­ные науки. - 1997. — № 4. - С. 9-17; Сень Д.В. К Проблеме определения понятия "некрасовцы"... — С. 50-53; Сень Д.В. Советская власть и казаки-некрасовцы: реалии взаимоотношений в 20-х - начале 30-х гг. XX в. // Вопросы Северо­кавказской истории. - Армавир, 1997. - С. 81-89; Сень Д.В. Новые материалы о социально-политическом положении не­красовских казаков на Кубани в начале XVIII в. // Вопосы Северокавказской истории. - Армавир, 1998.-С. 39-46; Сень Д.В. О реэмиграции некрасовских казаков из Турции в СССР в 20-е гг. XX в. // Известия высших учебных заведений Севе-ро-кавзкаский регион. Общественные науки. - 1998. — № 4. - С. 3-9.

¹⁵ Беловинский Л.В. Некрасовцы // БСЭ. - М., 1974. - Т. 17. - С. 439; Некрасовцы // Старообрядчество. Лица, пред­меты, события и символы: опыт энциклопедического слова­ря. - М.: Церковь, 1996. - С. 183-184; Русские. - М.: Наука, 1999.-С. ИЗ.

¹⁶ Абрамова Т. Бытовая культура казаков-некрасовцев конца XIX - начала XX в. (По материалам этнографичес­кой экспедиции Ростовского областного музея краеведения 1984 г.) // Известия Ростовского областного музея краеведе­ния. - Ростов-на-Дону, 1988. - Вып. 5. - С. 74-80; Анастасова Е.Е. Старообредците в България: мит - история - иден-тичност. - София, 1998. - 127 с.; Критска-Иванова Е.Ф. Ти­пология и эволюция русского свадебного обряда и фольк­лора в Болгарии (села Татарица и Казашко) // Русские: семейный и общественный быт. —М., 1989. - С. 198-221; Липинская В.А. Исторические предания липован // Этногра-фичесое обозрение. - 1997. - № 6. - С. 43-55; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. - К., 1975. - 276 с.; Чижикова Л.Н. Русско-украинские этнокультурные свя­зи в южных районах Украины // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. - М. 1979. - С. 12-74.

¹⁷ Тумилевич Ф.В. Сказки и предания казаков-некрасов­цев. -Ростов-на-Дону, 1961. -С. 6; Бачинский А.Д. Некра­совские поселения на Нижнем Дунае... — С. 161.

¹⁸ Волкова Н.Г., Заседателева Л.Б. Казаки-некрасовцы: основные этапы этнического развития // вестник МГУ. Се­рия № 8 (История) - 1986, № 4. - С. 48; Сень Д.В. Политика царизма в отношении казаков-некрасовцев... — С. 12.

¹⁹ Бачинский А.Д. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае...— С. 160-161.

²⁰ Мельников П. Старообрядческие архиереи // Рус. вест­ник. - 1865, Кн. 6. - С. 469-475.

²¹ Короленко П.П. Некрасовские казаки... — С. 10,46-48.

²² Скальковский А.А. Некрасовцы, живущие в Бессара­бии...— С. 71-72.

Документи і матеріали

№ 2.1.

1824 р., 29 травня. - Оповіді некрасівщів в Одесъкій місъкій поліції про життя за Дунаєм та причини повернення до Росії ¹

1824^го года мая 29² дня в присутствии одес­ской градской полиции прибывшие к Одесско­му порту семь человек некрасовцев³ и девятнад­цать человек запорожцев о роде жизни спраши­ваемы и показали:

Некрасовцы.

1. Козьма Некрасов. От роду мне 57 лет, грамоты читать писать не умею, исповедания часовенного.⁴ У исповеди и причастии святых та­инств бывал по временам иногда года через два три четыре и пять в то время, когда приезжает из Молдавии какой-нибудь русский священник. Ро­дился в турецком владении близ города Килии⁵, в селении Жебрияни⁶ от отца Меркула тамошнего некрасовца а матери Агафьи давно прис умерших назад тому лет 20. Женат я на девице Устиньи, дочери тамошнего некрасовца, с коею жил 18 лет и прижил троих детей: 1 дочь Екатерину, 2-го сына Леона и 3 дочь Праскевию, которые померли а равно жена моя давно уже умерла. Еще занимался там с самых ранних лет рыбною ловлею в Дунае с тамошними некрасовцами жили покойно. Со времени же произошедшего в Молдавии воз­мущения⁷, турецкое правительство [начало] спо­собствовать притеснениям всем некрасовцам в обидах, жестоких побоях, и даже тиранствах тур­ками делаемых по прихотям. Никакого удовлет­ворения по жалобам не оказывают, на все про­мыслы цены налагаются самые произвольные и самые обидные. Кроме того, перед побегом на­шим было объявлено повеление Сираксира⁸, что все некрасовцы могущие носить оружие должны поступить на службу как сказали в Белое море⁹. А посему все некрасовцы склоны бежать в Рос­сию, но только не могут решиться, особенно име­ющие семейства, опасаясь гонений, ибо за одно­го бежавшего человека целое селение ответству­ет¹⁰. Общая опасность сия заставляет одного за другим иметь надзор. Мы же в числе семи чело­век находясь на рыбном промысле на лимане име­нуемом Разим" по общему согласию решились бежать на двух рыболовных лодках нам вообще принадлежащих и вышедши в открытое море по девяти суточном плавании прибыли к Одесско­му порту. Лодки и невод оставлен в карантине, а мы после 15 дней выпущены. - Я желаю навсег­да остаться в России и согласен присягнуть на верность подданства. Что все показываю, то истине.

2. Степан Соколов. От роду мне 39 лет, хо­лост. Грамоты читать и писать мало знаю. Ис­поведания часовенного, у исповеди и причастия святых таинств бываю весьма редко, по слу­чаю занятия моего рыбною ловлею и по причи­не не имения там священника. Родился в турец­кого владения в селении Серикой¹² близ города Бабы¹³ от отца Маркелла тамошнего некрасов-ца а матери Лукерьи уже умерших. Занимался с самых малых лет рыбною ловлею на Дунае. Нынче же по причине чрезвычайных притесне­ний со стороны турецкого правительства от туда на двух товарищеских лодках с прочими бежал. Прибыл к Одесскому порту с тем наме­рением, чтобы навсегда остаться в России. Со­гласен присягнуть на верность подданства. Что показал справедливо, в том и подписал.

3. Ульян Попов. От роду мне 30 лет, холост, неграмотен, исповедания часовенного, у испове­ди и причастия святых таинств бывал редко по причине не имения там священника. Родился я в Молдавии, в селении Мануиловки¹⁴ близ города Яссы¹⁵, от отца Егора Попова а матери Евдокии, после смерти коих я остался в совершенном малолетстве, и не могу знать кто такой был мой отец, а только очень мало помню, что отец мой после смерти матери моей перешел со мною из Молдавии в Турцию, в селение Серикое, где ско­ро помер, а я оставшись сиротой жил у разных людей до совершенного возраста, и по достиже­нии такого пошел в Дунай на рыбные ловли, где пробыл года три. Ныне же по причине сильных как в первом показании Козьмы Некрасова зна­чится притеснении со стороны турецкого прави­тельства от туда с прочими товарищами на ры­бачьих двух лодках бежал и прибыл к одесскому порту, желая остаться навсегда в России и при­сягнуть на верность подданства. Что справедливо показал, в том и подписался.

4. Харалав Геролов. Отроду мне 60 лет, негра­мотный, исповедания часовенного, у исповеди и причастия святых таинств бывал так же как и 1-й Козьма Некрасов. Родился в турецкого владения в селении Серикой близ города Бабы от отца та­мошнего жителя некрасовца Фрола а матери Натальи, уже умерших. Занимался всегда рыбною ловлею. Причина же побега моего от туда в Рос­сию та самая какая изъяснена в показании Козь­мы Некрасова. В России желаю остаться и при­сягнуть на верность подданства. Что показал справедливо, в том и подписался.

5. Павел Яковлев. От роду мне 18 лет, холост, неграмотен, исповедания часовенного, у испове­ди и причастия святых таинств сего года был. Родился в турецкого владения в селении Сери­кой близ города Бабы от отца тамошнего некра­совца а матери Евдокии, сейчас умерших. Зани­мался я рыбною ловлею в Дунае. Причина побе­га моего от туда в Россию та самая какая изъяс­нена в показании 1-го Козьмы Некрасовца. В Рос­сии остаться желаю и присягнуть на верность под­данства. Что показал справедливо, в том и под­писался.

6. Епифан Жупанов. От роду мне 50 лет, хо­лост, неграмотный. Исповедания часовенного, у исповеди и причастии святым таинств бывал так как и Козьма Некрасов. Родился в турецкого вла­дения в селении Славе¹⁶ близ города Бабы от отца Кирилл тамошнего некрасовца а матери Васили­сы давно уже умерших. Занимался я там с прочи­ми рыбною ловлею в Дунае, а бежал от туда в Россию по той самой причине какая изъяснена в показании 1-го. Желая навсегда в оной остаться и присягнуть на верность подданства. Что пока­зал справедливо, в том и подписался.

7. Максим Щербаков. От роду мне 23 года, холост, неграмотный, исповедания часовенного, у исповеди и причастии святых таинств бывал так как й прочие. Родился в турецкого владения в селений Серикой близ города Баби от отца Варфоломея тамошнего некрасовца а матери До­рий, уже умерших. Занимался я всегда с прочими рибною ловлею в Дунае, а бежал от туда в Россию по причине изьясненной в показаний Козьмы Некрасова, желая навсегда в оной ос­таться й присягнуть на верность подданства. Что показал справедливо, в том й подписался.

К сим показанням вместо вьішепоясненньїх семи человек некрасовцев по неумению йми грамоты рукодайному прошению руку приложил полиции архивариус Батяринцов.

ДАОО, ф.1, оп. 190, спр. 138 за 1824 р., арк. 4-9 зв. Оригінал.

¹ Цей документ був знайдений в архіві А.Д. Бакинським. Він і опубліковав продовження його стосовно задунайців (див.: Бачинський А. Задунйаська Січ в оповідях козаків-сучасників 1824 р. // Задунайська Січ. - О., 1998. - С. 352-365). Щоправда, слід зазначити, що частина документа (декілька рядків з біографії першого некрасівця) була надрукована ще в роботі А.О. Скальковського (Див.: Скальковский А.А. Не-красовцн, живущие в Бессарабии // Журн. М-ва внутренних дел. -1844. — № 8. - С. 73-74). Повністю документ друкуєть­ся вперше. Він подається мовою оригіналу, зі збереженням стилістичних особливостей. Правопис наближено до сучас­них норм. Тут і далі в розділі 2 примітки - О.П.

² В оригіналі залишене місце для дати. Вона бул простав­лена на підставі виданих некрасівцям карантинних свідоцтв.

³ Слід зауважити, що ця група була некрасівцями, а не задунайцями некрасівського походження або липованами. Під час опитування адміністрація чітко розрізняла представ­ників цих груп. Про це свідчить знаходження окремої спра­ви того часу відносно липован (ДАОО, ф.1, оп.190, спр. 138 за 1824 р., л. 375-377), які на відміну від некрасівців мали більш чіткі уявлення про свої бажання, щодо свого майбут­нього - всі вони просилися до міст Європейської частини Росії (Єлісаветград, Саратов, Астрахань тощо), прагнули записатися до міщанської верстви. Випадки задунайців, які походять з родин некрасівських чи липованських, містяться у схожих документах (Див.: Бачинський А.Д. Джерело для вивчення соціально-економічних відносин і культурно-по­бутових особливостей задунайських запорожців // Старожит­ності Причорномор'я. - Вип.1. - О., 1995. - С. 59-60 (доку­менти № 19-22); Бачинський А. Задунайська Січ в оповідях козаків-сучасників 1824 р. - С. 360 (док. № 2,17)).

⁴ Часовенне сповідання - напрямок у старообрядництві, представники якого визнавали духовенство та всі церковні таємниці і, одночасно, протиставляли себе офіційній право­славній церкві. До цієї гілки в XVIII - на початку XIX ст. належала значна частина старообрядців на Дону, Дунаї і Дністру (в тому числі і некрасівці). Під час правління Мико­ли І відбувся розкол: частина приєдналася до єдиновірства, інша - до Білокриницької ієрархії (на честь с. Біла Криниця на Буковині). Уральсько-сибірські часовенники перетвори­лися на безпоповців.

⁵ Юлія - стародавнє місто в нижній течії р. Дунай (лівий берег Кілійського гирла). Тепер райцентр Одеської області.

⁶ Жебріяни - село, яке розташоване між р. Дунай та оз. Сасик. Якщо Козьма Некрасов дійсно народився в Жебріянах, то це дозволяє припустити, що село виникло під час маового переселення некрасівців з Кубані та Анатолії на Дунай (кінець 1770-х рр.). Це, як мінімум, на чверть сто­ліття раніше ніж існуюча дата виникнення села (Історія міст та сіл Української РСР. Одеська область. - К., 1969. - С. 469). Тепер - с. Приморське Кілійського району Одеської області.

⁷ Скоріш за все, мова йде про дії загонів греків-патріотів на чолі з О. Іпсілаті на початку 1821 року в Нижньому По-дунав'ї. Незважаючи на поразку, цей виступ дав поштовх до національно-визвольного повстання у самій Греції.

⁸ Сіраксір - військово-адміністративна посада в Отто-манській імперії, в обов'язки якої входив нагляд та керів­ництво ординарними військовими формуваннями (в тому числі - і козацькими).

⁹ Біле море - Середземне. Йдеться про спробу турецько­го уряду залучити некрасівських та задунайських козаків до боротьби проти грецького повстання 1821-1829 рр. Не­красівці, які знаходилися біля Мармурового моря (Еноські та Майноські поселення), прийняли в цій боротьбі участь. Проте їх товариші з Добруджі так само як і задунайці праг­нули уникнути цього. Внаслідок цього, турки почали реп­ресії, які в свою чергу, зумовили перехід значної кількості задунайців та некрасівців до Росії, в тому числі і цих семи осіб.

¹⁰ "Кругова порука" - традиційний елемент суспільного побуту російської громади (в тому числі і козацького кругу) вдало використовувалася під час збирання податків і, як бачимо, в умовах військового часу.

¹¹ Разім, лиман - оз. Разім, Разельм на правому березі Георгієвського гирла р. Дунай. Некрасівці назвали його на честь видатного козацького ватажка Разіна.

¹² Серикой - село на березі оз. Разім. Серикой, Сарикіой - одне з найдавніших поселень некрасівців у нижній течії Дунаю. Назва пов'язана з донекрасівським населенням і пе­рекладається з тюркської як "Жовте село" (?). Нащадки не­красівців і до нашого часу мешкають в цьому селі Тульчинсь­кого повіту Румунії.

¹³ Баби, Бабадаг - місто в Добруджі, в якому за турець­ких часів знаходився центр єяляту (адміністративна одини­ця Оттоманської імперії). Тепер м. Баби, Бабадаг відносить­ся до Тульчинського повіту Румунії.

¹⁴ Ману'шовка - одне з найдавніших сіл росіян-старооб-рядців у південній Буковині (тут наприкінці XVIII ст. знахо­дилося два чоловічих та один жіночий монастирі), яке зна­ходилося на правому березі р. Прут. Тепер - село біля м. Ботошани (Румунія). Судячи по походженню, Ул'ян Попов належав до липован, які вступили до некрасівських громанд.

¹³ Ясси - місто на лівому березі р. Прут. Тепер - райцентр Молдови.

¹⁶ Слава - відомо два села з такою назвою: Стара Слава (Слава Руса) і Нова Слава (Кизил Гисар, Слава Черкеза). Перше з них - одне з найдавніших поселень некрасівців на Дунаї. Відомо, що вони вже мешкали тут вже у 1754 році (згадуються некрасівці Слави, Сарикіоя та Журиловки в листі до єпископа Кубанського і Терського Феодосія /Мель-ников. Старообрядческие архиереи // Рус. вестник. -1863. -Т.63. - Кн.6. - С. 470-475/). Друге - теж старообрядницьке село, яке виникає наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Тепер - села в Тульчинському повіті Румунії.

 № 2.2

1830 р., листопада 25. - Височайше затвердженна положениям Комитету міністрів постанова про дозвіл некрасівцям поставити старообрядницъку церкву в Ізмаїлі

Дозволить переселяющимся в Россию из Бабадагской области Некрасовцам устроить ра­зобранную ими в селении Серкое старообряд­ческую церковь в приличном, по назначению Новороссийского и Бессарабского генерал-гу­бернатора, месте в окрестностях г. Измаила и отправлять в оной церкви богослужение по сво­им обрядам.

Опубліковано: Собрание постановлений по части раскола. - СПб.: МВД, 1875. - С. 107.

№ 2.3

1831 р., липня 7. - Височайше затвердженна положениям Комшету міністрів постанова про дозвіл некрасівцям побудувати в м. Ізмаїл кам'яну старообрядницъку церкву

Дозволить некрасовцам, переселившимся из Бабадагской области, согласно их желанию, ус­троить при г. Измаиле на отведенном от тамош­него начальства месте, вместо предполагавшей­ся прежде деревянной церкви, новую каменную на том же самом основании, как предполага­лось дозволить им перенести деревянную цер­ковь. (См. Вые. утв. пол. ком. мин. 25 нояб. 1830 г.).

Опубліковано: Собрание постановлений по части раскола. - СПб.: МВД, 1875. - С. ПО.

№ 2.4

1838 р., грудня 10. - Про неперешкоду некрасівцям ­проведенні богослужтня за їхніми звичаями

 По представлении Государю Императору все­подданнейшей просьбы некрасовцев, о дозволении им отправлять богослужение по правилам старо­обрядческой секты и иметь своих священников, Его Величество, усматривая, что для некрасовцев, по особым политическим видам, сделано уже важное изъятие из общих правил, дозволением построить каменную церковь, изволил находить затрудни­тельным удовлетворить их новой просьбе, когда они не желают получить священников от Архиерея, и, по соображении всех обстоятельств, Его Величе­ство в 10 день декабря 1838 года высочайше пове­леть изволил: в ответ на сию просьбу. Сделать не­красовцам, чрез их начальников, внушения, что по учрежденному в государстве порядку, может быть определен к их церкви, по их избранию, священник рукоположенный Архиереем, который будет совер­шать богослужение по старопечатным книгам, со­гласно с древними их обрядами, но не иначе, как по правилам единоверческих церквей; ибо других священников в государстве нет, а лица, исправля­ющие у раскольников духовные требы, не призна­ются священниками, и уклоняющиеся для того из зависимости Епархиального Архиерея лишаются священнического сана и с ними поступается по об­щим законам, как с беглецами.

Вместе с тем Его Императорскому Величеству благоугодно было повелеть: для оказания возмож­ного снисхождения и покровительства некрасов­цам, предписать особо и секретно Бессарабскому военному губернатору не мешать им отправ­лять богослужение по своим обрядам.

Опубліковано: Собрание постановлений по ча­сти раскола. - СПб.: МВД, 1875. - С. 258-249.

[За вид.: Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII-XIX ст. . Автори-упоряд.:О.А.Бачинська й ін., гол. Ред. В.А. Смолій. – Одеса: Друк, 200. – 282 с.]