использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

[Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 126-136]

Після воєнних успіхів у війні з Польщею, очолених гетьманом Б.Хмельницьким українських військ, провідною силою яких стало козацтво, успіхів, що супроводжувалися встановленням козацької влади на українських землях, постала проблема назви України, як нового політичного утворення, у різних офіційних актах, які почали складати його представники. При цьому, враховуючи своєрідність політичного статусу Гетьманщини, у формулах, які у другій половині ХVІІ ст. використовували для її назви козацькі урядовці, починаючи від першого серед них гетьмана, динамічно відбивалися як різні ступені державної залежності України від Польщі та Московського царства, так і особливі періоди становища України, коли козацьке керівництво фактично декларувало в актах її незалежний державний устрій. Загалом є сенс вважати (виходячи з текстів офіційних актів), що територія, на яку поширювалася козацька влада, отримала похідну від козацького війська назву. Таким чином, територія цієї держави, невизнаної, щоправда, за таку сусідніми державами, стала називатися Військо Запорозьке. Зрештою у переговорах, які вело Військо Запорозьке з сусідніми країнами, козацька держава нерідко поставала як окрема самоврядна територія з різними станами населення, правовий статус яких визначався належністю саме до цієї території.

Назва Військо Запорозьке з’являється в інтитуляціях вже з перших універсалів Б.Хмельницького, при цьому, незважаючи на зміну формулювань інтитуляцій в залежності від конкретної політичної ситуації, сам цей термін до них включається постійно. На різний політичний підтекст інтитуляцій універсалів Б.Хмельницького звернув увагу І.Крип’якевич, який виокремив три такі їх основні варіанти — "...гетман з Войском /Войска/ его королевской милости Запорозким /Запорозкого/ — період номінальної залежності від Польщі (1648-1650, 1651-1652 рр.); "...гетман з Войском /Войска/ Запорозким /Запорозкого/ — період підкреслено самостійного життя Гетьманщини як державного утворення (1650-1661,1652-1654рр.); "...гетман з Войском /Войска/ его царского величества Запорозким /Запорозкого/ — час, невдовзі після прийняття московського протекторату, років вироблення певної системи взаємних політичних стосунків ¹.

До певної міри в інтитуляціях наказових документів Б.Хмельницького, а також і в документах наступних гетьманів, у назві Військо Запорозьке вчувається ще одне смислове значення, йдеться про варіанти, коли гетьманами вживалося поширене словосполучення "...гетман з Войском Запорозким", що начебто свідчить, що це може бути посилання на мілітарні сили Гетьманщини, проте переконливішим видається тлумачення, що одночасно поруч з назвою держави термін Військо Запорозьке використовувався і як назва уряду, таким чином, “гетман з Войском Запорозким" — гетьман (як представник вищої законодавчої та виконавчої влади) з урядом (виконавчою владою Гетьманщини). Натомість в усіх інтитуляціях універсалів полковників і сотників за другу половину ХVІІ вживається словосполучення "полковник" (чи сотник) Війська Запорозького", тобто використання формули "з Військом Запорозьким" виключно гетьманами свідчить, що лише вони здійснювали право представляти усе військо, власне, увесь уряд і зрештою усю своєрідну козацьку державу, хоч таку, яка з часом все більше підпадала у залежність від Москви.

У перші часи Гетьманщини інтитуляції універсалів гетьманів, з огляду на політику, яку гетьманам постійно доводилося здійснювати, зазнавали постійних трансформацій, через які відображалася еволюція стосунків між Україною та Москвою, Україною та Польщею, свідчили вони й про подальший курс на самостійне представництво України ².

Без жодних змін вживали інтитуляції останніх років правління Б.Хмельницького у перші часи свого гетьманства І.Виговський (у1657-1658 рр.)Ю.Хмельницький (у 1659-1660рр.)³ і, нарешті, протягом свого непевного нещасливого промосковського правління Я.Сомко (у 1662 р., ймовірно у 1663 р., також), ⁴це той самий варіант — "... гетман войска (з Войском) его царского величества Запорозкого (Запорозким)". Варто відзначити, що сам Сомко вважав себе цілком повноважним гетьманом, а тому в універсалах іменував себе відповідно так само як і його попередники (у промосковському варіанті інтитуляції), проте Москва воліла визнавати його лише за наказного гетьмана, вперто називаючи його таким протягом усього Сомкового гетьманства, відтак це створювало царському уряду зручний маневр для інтриги щодо роз’єднання козацької старшини, і козацтва в цілому, на різні табори для підтримки на гетьманство свого кандидата (окрім Сомка, претендентами на булаву виступали також ніжинський полковник Василь Золотаренко та “запорозький гетьман” І.Брюховецький). Зрештою переміг Брюховецький, який, щоб підкреслити особисту лояльність до Москви, на перших порах свого гетьманства (у 1663-1665 рр.) вживає оновлений варіант гетьманської інтитуляції — "...гетман з вірным Войском его царского пресвітлого величества Запорозкого"⁵. Природно, після поїздки Брюховецького у 1665 р. до Москви та підписання Московських статей, за що йому було надано боярський титул, інтитуляції гетьмана набирають знову зміненого вигляду, ще більш помпезного та ще більш відданого царю — "Великого государя нашого его царского пресвітлого величества боярин и его ж царского пресвітлого величества вірного Войска Запорожского гетман Иван Мартынович Бруховецкий"⁶. Ця формула затрималася в універсалах гетьмана приблизно на два роки, з кінця 1665 до початку 1668, поки Брюховецький не пішов на рішучий розрив з Москвою.

Ряд промосковських інтитуляцій продовжується вже у документах гетьмана Д.Многогрішного, втім саме йому, після смерті Брюховецького та повернення Дорошенка у липні 1668 р. до Чигирина, довелося очолити опір на Лівобережжі, у війні, що продовжувалася з Москвою, проте, не отримавши реальної допомоги від Дорошенка, він змушений був розраховувати лише на себе. Не маючи достатнього потенціалу для опору московським військам, Многогрішний привів, хоч і неохоче, Сіверщину до присяги царю, за що й був визнаний московським урядом, як повноважний гетьман Війська Запорозького, незважаючи на те, що ним контролювалася лише частина Лівобережної Гетьманщини. Беручи до уваги затяжний конфлікт з Москвою, який до того ж на той час ще не вичерпався, Многогрішний для свого гетьманського титулу обирає нову, і порівняно з інтитуляціями Брюховецького часів промосковської орієнтації, більш помірковану формулу, одразу після Новгород-Сіверської ради (грудень 1668 р.) вживає титул – “…гетман Войска его царского пресвітлого величества Запорожского Сіверский”, з березня 1669 р., після Глухівської ради, вже без всяких обмежень, поширює його на усе Військо — "...гетман Войска его царского пресвітлого величества Запорожского”, але в цих титулатурах про "вірне військо" вже більше не згадувалося⁷.

Загалом аналогічну формулу використовував й гетьман І.Самойлович, втім у тій її частині, що стосувалася протекторату над Військом, він, після смерті царя Федора у 1682 р., врахувавши сформований номінальний тріумвірат московських правителів, вніс відповідну зміну — "... гетьман з Войском их царского пресвітлого величества Запорозкого". Після березневої Переяславської ради 1674р. (на якій склав повноваження правобережний гетьман М.Ханенко), Самойлович деякий час намагався ствердити в титулатурі також і претензії на управління усіма козацькими землями, що раніше знаходилися під булавою Б.Хмельницького — "...гетман... обох сторон Днепра", проте в усіх випадках інтитуляції універсалів Самойловича протягом 1672-1687 рр. промосковські за змістом і в цілому стабільні за формою⁸.

Тенденція до використання в інтитуляціях прикметників найвищого ступеня стосовно царських осіб властива для універсалів І..Мазепи, в чому вбачається посилення впливу Москви щодо становища гетьмана як правителя українських земель, зокрема нерідким в інтитуляціях стає такий зворот — "Пресветлейших и державнейших великих государей их царского пресвітлого величества...", а в окремих випадках вони набирають особливо декорованого вигляду "Пресветлых и державних великих государей царей, и великих князей Иоанна Алексеевича, Петра Алексеевича, и великой княгиги Софии Алексеевны, всея Великой, и Малой, и Белой России самодержавцев, их царского пресвітлого величества Войска Запорожского гетман..."(1689 р.)⁹. Після того як зведеному брату цариці Софії Петру вдалося усунути її від влади, в інтитуляціях універсалів Мазепи до 1696 р.(коли помер цар Іван), природно, вже йшлося лише про двох самодержавців, а з 1696 р., з часу єдиновладдя Петра, інтитуляції документів гетьмана час від часу взагалі стають схожими на ті, які використовували Многогрішний і Самойлович у роки одноосібного правління царів Олексія та Федора — "Его царского пресвітлого величества Войска Запорожского гетман...", з тією різницею, що раніше ім’я та посада гетьмана зазначалися попереду, на самому початку інтитуляції, далі окреслювався його зв’язок з Військом — "...гетман Войска...Запорозкого чи "з Войском...Запорозким", і лише після слова Війська, але перед Запорозького включалося посилання "Его царского пресветлого величества". До певної міри такий порядок мав своє значення, принаймні стосовно усвідомлення гетьманами вартості гетьманської посади, у контексті цілеспрямованого наступу московського уряду на статус Гетьманщини (що загалом йшов за схемою — від держави до автономії, від автономії до провінції). Варто відзначити, що Мазепа слідом за Самойловичем претендував на взяття під свій регімент Правобережжя, а тому іноді також вживав інтитуляцію, якою це декларувалося, щоправда, у таких документах у Мазепи дещо трансформується назва самого Війська Запорозького — "...их...величества Войск Запорозких гетман обоих сторон Днепра..." З подачі тексту тут випливає, що хоч Мазепа, з одного боку, претендує на Правобережжя, з іншого — він трактує Військо Запорозьке, власне, як запорозькі війська, тобто військові з’єднання, чого його попередники загалом раніше не робили, тому, незважаючи на трагічний фінал гетьманства Мазепи, пов’язаний зі спробою відновити колишнє значення Гетьманщини, як самостійного політичного утворення, подібні універсали гетьмана свідчать про певний занепад наприкінці ХVІІст. у вищому козацькому середовищі розуміння статусу козацьких земель, як окремої самоврядної території — Війська Запорозького. Універсали Мазепи складають найчисельнішу групу документів порівняно до універсалів його попередників і, можливо, не поступаються їм у чисельності взятим разом, тому їх інтитуляції мають велику кількість дрібних підваріантів, проте, незважаючи на показово начебто міцне становище Мазепи, яке ними фіксується, цілком очевидно, що вільно утворювати титулатуру у своїх універсалах, не переймаючись ставленням до цього царського уряду, Мазепа не міг, відповідно (не беручи до уваги можливі його документи після розриву з Москвою у жовтні 1708 р.) усі універсали гетьмана, безумовно, чітко промосковські і до Москви надмірно лояльні¹⁰.

Другий напрямок гетьманських універсалів становлять ті, що були орієнтовані на Польщу, зрештою їх інтитуляції загалом такі, які використовував Б..Хмельницький у часи становлення Гетьманщини. Вже перший його наступник І.Виговський, після розриву з Москвою, що завершився укладенням у вересні 1658 р. Гадяцького договору з Польщею, вживає цей варіант — "... гетьман Войска его королевской милости Запорозкого¹¹, хоч за тим же договором він, здається, також здобув незвичний титул — гетьман князівств Руських, принаймні, це засвідчується приписуваним йому підписом під одним з варіантів цієї угоди — "Ian Wyhowski hetman x-tw Ruskich¹². Коли у 1659 р. Виговський поклав булаву, гетьманом став обраний правобережним козацтвом син Богдана Хмельницького Юрій. Перше, номінально пропольське, гетьманство Ю.Хмельницького тривало лише два тижні, до проведення жовтневої Переяславської ради 1659р., час — від якого його наказових документів не збереглося. Але через рік, після недоладного походу проти поляків, гетьман змушений був терміново укласти з ними Слободищенський трактат, зв’язавши себе таки з Польщею на тривалий період. Не вигадуючи нічого нового, Ю..Хмельницький у 1661-1662 рр. видає універсали зі старою формулою пропольської інтитуляції — "...гетман з Войском его королевской милости Запорозким" (іноді згадка про короля обмежується написом абревіатури — е.к.м.)¹³.

Без змін використовував таку інтитуляцію й наступник Ю.Хмельницького, інший пропольський гетьман П.Тетеря¹⁴.

На відміну від Тетері, П.Дорошенко, ставши у 1665 р. гетьманом, застосовував дану формулу лише у перші роки свого правління, причому залишав її у використанні аж по квітень 1668 р., незважаючи на те, що вже протягом 1666-1667 рр. він вів політику відверто ворожу до Польщі (зміцнював спілку з татарами, ліквідовував поодинокі польські гарнізони у містах Правобережжя, в облозі та постійному напруженні тримав великий польський гарнізон у Білій Церкві, разом з татарами розгромив наприкінці 1666 р. польське військо під проводом Маховського, а у 1667 р. вимучив у Підгаєцькій кампанії військо, яке очолював майбутній король Польщі Ян Собєський). Лише перебравшись у травні 1668 р. на Лівобережжя, у розпалі піднятого І.Брюховецьким повстання проти Москви, Дорошенко, нарешті, відмовляється від пропольського варіанту інтитуляції, починаючи з червневих універсалів, виданих у лівобережних полках, а від цього часу й надалі використовує інтитуляцію — "гетман з Войском Запорозким", варіант до якого прибігав Б..Хмельницький, у роки, коли Гетьманщина була фактично незалежною державою, і до якого, ще раніше від Дорошенка, у лютому 1668 р. вирішив повернутись І.Брюховецький¹⁵. Відмова Дорошенка згадувати у подальшому у своїх наказових документах про якихось протекторів Війська Запорозького, незважаючи на постійний пошук можливих союзників і реалізацію різних політичних комбінацій (у т.ч. і з Туреччиною), до певної міри свідчить про його бажання відновити статус Гетьманщини, як ідеалізованої повноцінної держави часів Б.Хмельницького, яка, проте, насправді, безперервно захищаючи своє право на існування, була політично надзвичайно нестійкою, щоправда, Дорошенкова Гетьманщина, що не мала навіть тих недостатніх ресурсів для забезпечення її життєздатності, які мала Гетьманщина Б.Хмельницького, виявилася взагалі катастрофічно нестабільною.

Одночасно з Дорошенком на Правобережжі побутував ще один гетьман Михайло Ханенко (1669-1674), який у 1670-1673 рр. займав цілком пропольські позиції, що знайшло відповідне відображення у його універсалах¹⁶.

У плані політичного гасла, яке піднімав оформленням свого найменування у державних документах будь-який гетьман, ідентичною мала бути й позиція наказних гетьманів, які у своїх документах вводили ті ж самі політично орієнтовані формули інтитуляції при зазначенні своїх посад (тим більше, що у другій половині ХVІІст. наказні гетьмани — це завжди призначенці гетьманів виборних). Так, напередодні повернення Дорошенка на Правобережжя у липні 1668 р., ним у лівобережних полках був залишений наказним гетьманом чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович, який від липня і майже до кінця жовтня у ряді універсалів титулується — "...полковник Войска Запорожского черниговский и всего Сівера гетман наказный", ця лояльна до Дорошенка (і в дусі його політичного курсу) інтитуляція зберігається і в той час, коли Многогрішний через своїх уповноважених вже вступив у переговори з представниками царської сторони¹⁷. Очевидно, зауваживши сепаратну політику Многогрішного, та з метою недопущення контролю над південними полками Лівобережжя з боку ставленика татар Суховієнка, Дорошенко на початку осені 1668 р. призначив на Лівобережжя ще одного наказного гетьмана — свого брата Григорія, який у виданому в Прилуках універсалі так само дотримується правил складання титулатури впроваджених з початку року Брюховецьким та стверджених гетьманом Петром Дорошенком — "Григорій Дорошенко, гетман наказный Войска Запорожского, полковник браславский"¹⁸.

Титулатура полковників в окремих полках була досить своєрідною. Наприклад, ніжинські полковники ще з часів Б.Хмельницького привласнили собі титул полковників усієї Сіверщини. У ніжинського полковника Гр. Гуляницького у 1656-1658 рр. інтитуляції універсалів виглядають так — "...полковник ніжинский и всего Сівера Войска его царского величества Запорозкого"¹⁹. У деяких випадках ніжинські повноважні полковники, очевидно, називали себе сіверськими гетьманами, зокрема інтитуляція наказного ніжинського полковника Романа Каторжного (1654 р.) така — "...полковник наказный ніжинский от его млсти пана гетмана Сіверского"²⁰. Що ніжинські полковники називали себе сіверськими гетьманами видно й з інших документів. Наприклад, у тексті купчої угоди за травень 1659 р., укладеної у місті Березна (що пізніше відійшло до Чернігівського полку), згадується про дозвіл на побудову млина наданий від "его милости пана Григория Гуляницкого гетмана наказного Сіверского"— ніжинського полковника, який тоді, захищаючи Конотоп, утримував від подальшого наступу в Україну велике московське військо²¹. Дійсно, у ті роки ніжинські полковники мали в управлінні майже усю Сіверщину, зокрема і велику територію Стародубщини. Поширеною є думка, що стародубські полковники тих часів в адміністративному відношенні підлягали ніжинським, хоч іноді у цьому плані вони до певної міри бували самостійними, принаймні, при Б.Хмельницькому призначали своїх наказних полковників, що видно з такої інтитуляції (1655 р.) — "Андрей Семенович, полковник наказный от пна Тымоша Оникеенка, полковника стародубовского его царского величества"²². До Ніжинського полку відносилася також значна частина Чернігівщини, оскільки за часів Б..Хмельницького Чернігівський полк мав територію значно меншу ніж пізніше. Після падіння Виговського у 1659 р. замість Гуляницького ніжинським полковником став амбітний Василь Золотаренко, який загалом утримав за собою титул попередника, в універсалах 1659, 1662-1663рр. він — "...полковник Войска его цар: вел: Запорозкого ніжинский и всея Сіверы", в дещо іншому варіанті “всего Сівера”²³. Проте з часів Брюховецького, який знищив опозицію (а виступали проти нього, у першу чергу, Сомко та все той же В.Золотаренко), з території Ніжинського полку виокремлюється адміністративно новий Стародубський полк, внаслідок чого ніжинські полковники втрачають свій колишній вплив, вже не відрізняючись від решти інших. Здобувши гетьманську булаву, після Ніжинської ради 1663 р., Брюховецький призначає у вакантний Ніжинський полк наказним полковником Василя Ігнатовича (Многогрішного), який, беручи приклад з нового гетьмана, змінює полковничу інтитуляцію (1663) — "полковник вірного Войска его царского пресвітлого величества Запорозкого наказный ніжинский"²⁴. Так само через рік титулується й вже повноважний ніжинський полковник Матвій Гвинтовка²⁵. Слідом за Брюховецьким, після його поїздки в Москву, зростають промосковські акценти в інтитуляціях наступного ніжинського полковника (1667 р.) — "Артем Мартынович великого государя нашего его царского пресвітлого величества дворянин и вірного войска Запорожского полковник ніжинский"²⁶. Та починається повстання Брюховецького проти Москви, і знову слідом за гетьманом Артем Мартинович у квітні 1668 р. вже просто "...полковник Войска Запорожского ніжинский"²⁷. У червні 1668 р. козаки вбивають гетьмана Брюховецького на Сербиному полі, а ніжинським полковником стає ставленик П.Дорошенка Матвій Юревич, який, проте, використовує ту саму інтитуляцію "...полковник Войска Запорожского ніжинский²⁸, але повернення до сіверського титулу вже немає. До того ж цей титул тоді ж привласнив чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович (він же Многогрішний, брат Василя Ігнатовича), наказний гетьман Дорошенка, який почав себе іменувати сіверським гетьманом. З відновленням позицій Москви у Сіверщині інтитуляції ніжинських полковників надалі стають послідовно промосковськими — "Филип Иванович Уманец, полковник Войска его царского пресвітлого величества Запорозкого" (формули 1669-1672 рр.)²⁹. Схожі формули застосовували й наступні ніжинські полковники Марко Борсук ³⁰ та Степан Забіла³¹, які для Ніжинщини знаменують собою вже часи політичної стабілізації.

Різних впливів на свою документацію зазнавали й полковники інших полків Гетьманщини, наказові акти яких еволюціонували від початково пропольських — типу "...полковник Войска его королевской милости Запорозкого"— до появи в окремі часи універсалів без посилань на будь-яких протекторів (роки декларованої незалежності) і зрештою до все більшого розповсюдження у всіх лівобережних полках (у руслі загальної політичної ситуації) полковничих документів, у формулах яких зaзначалося відношення Війська Запорозького до регіменту московських царів. Властиво, ці тенденції відбивались не лише на рівні наказової документації, хоч наказова найважливіша, як чинник, що свідчить про рівень прав козацької адміністрації щодо прерогативи самостійного оформлення своїх рішень при управлінні своїми адміністративними округами.

Оформлення інтитуляцій, як складових частин офіційної, власне, державної, документації викликає інтерес і у багатьох інших типах документів — у судових справах; у купчих, мінових та заставних листах; у розмежувальних актах і т. п. Причому, окрім більш презентативних документів на рівні генеральної та полкової старшини, цікавими зі свого боку є документи сотенних урядів, при складанні інтитуляцій в яких досить часто більше переймалися переліком складу присутніх, ніж посиланням на якусь усталену форму, що визначала ступінь державної залежності чи незалежності України. Щоправда, документи сотенного рівня мали здебільшого суто утилітарне місцеве призначення, а тому не привертали особливої уваги сторін зацікавлених у чіткому дотриманні у цих актах досягнутих політичних реалій. Проте частина таких документів є однозначно політично орієнтованою, і ті з них, що відносяться не до стабільних часів, а до конфліктних перехідних, є важливим джерелом для визначення позиції місцевої влади щодо підтримки конкретної протиборчої сторони.

Окремо слід вказати на документацію Запорозької Січі. Адже запорожці у другій половині ХVІІ ст. мали досить незалежне становище, могли проводити (і часто проводили) незалежний політичний курс, а їх документація (загалом відома для цього періоду погано) є яскравою і оригінальною. Тут наводяться інтитуляції двох маловідомих запорозьких документів. У першому випадку копіїст зробив регест акту січовиків 1680 р., адресованого ігумену Київського Межигірського монастиря Федосу Васьківському та іншим ченцям з приводу призначення священика на запорозьку парафію, і хоч інтитуляцію документу при цьому було переписано, проте переписано у скороченому та дещо осучасненому вигляді — "Привілей Війська Низового Запорозького від імені отамана кошового Григорія Івановича, судді Гигоря Мельченка, писаря Леонтія Константієвича, осавули Матвія Цесарського і всіх курінних отаманів (з подальшою приміткою копіїста) — їх імена і курені зазначено". Певний інтерес викликає і приведений підпис до цього документу, за часом одного з тих, що відкривав нову, без легендарного кошового Сірка, добу Запорозької Січі — "Диялося на Кошы Войска Запорозкого Низового, року ЗХП (1680), октоврія четвертого дня. Звишменованный кошовий и судя зо всім товариством запорозким и низовским подписуемся"³².

З точки зору збереження форми, цікавий інший дещо пізніший документ, що повністю наводиться в актовій книзі м. Полтави з колекції О.Лазаревського (цікавіший він і за змістом, з якого випливає, що запорожці вважали своїм природним правом конфісковувати худобу тих полтавських жителів, які випасали її на запорозьких землях). В цьому акті інтитуляція така — "Мы, власт славного Войска Запорозкого Низового, Семен Рубан атаман кошовий, Андрий Сулич (суддя?), Созонт Грабовкий писар, Петро Шременко асаул, под их царского пресвітлого величества обладательною рукою, и вси спилно найдуючися — известно подаем — з атаманами куріними и со всім так старшим, яко и меншим товариством"(04—05.1694)³³.

У цілому інтитуляції універсалів козацьких урядовців другої половини ХVІІ ст. є яскравим свідченням власної своєрідної системи найменувань урядовців, що складали управлінський апарат Гетьманщини, які належали у першу чергу до Війська Запорозького, і вже лише через нього — Військо Запорозьке (через Гетьманщину) визначався їх службовий зв’язок щодо московських царів, посилання на цей зв’язок наприкінці століття у державних документах стає домінуючим, проте, незважаючи на це, козацькі урядовці цих часів, насамперед — урядовці Війська Запорозького і юридично прямо підзвітні московським царям не були, власне, як і перші серед українських урядовців — гетьмани, які якщо вже не могли денонсувати нав’язані Москвою укладені договори, то принаймні на їх підставі мали цілком легальне право вказувати на їхнє порушення московськими урядами, а відтак вимагати від них чіткого дотримання договорів. Лише особливо брутальне втручання у внутрішнє життя Гетьманщини царя Петра І поступово руйнує цю схему, перетворюючи представників української влади на безправних підданих московських самодержців (що знайшло відповідне відображення у реаліях ХVІІІ ст.).