использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

І. В. Сапожников

ЗАПОРОЖЦІ В ОЧАКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ ТА УКРАЇНІ

ХАНСЬКІЙ ПІД ЧАС “КРИМСЬКОЇ ПРОТЕКЦІЇ”

(1711-1734 роки)

В історіографії існіє декілька робіт, в яких цілеспрямовано розглядалась проблема перебування християнського населення і, зокрема, запорозького козацтва у Очаківській області (Озу або Єдисан). Більша частина названої області була розташована у Буго-Дністровському межиріччі, яка з півночі обмежувалась кордоном з Польщею (так зва-ною Україною Польською) по річкам Ягорлик та Кодима. Ця територія офиційно нале-жала Кримському ханству з 1520-х років, а Порті Оттоманскій - з 1779 р. після укладен-ня Айналі-Кавакської конвенції до підписання Яського миру у грудні 1791 р.[1] Проте, одразу ж підкреслимо, що одним з найбільш темних і малодосліджених з точки зору оз-наченої проблематики є період так званої “кримської протекції” Запорозького Низового війська, який слід датувати 1711-1734 роками[2].

За словами кримського хана Каплан-Гирея, в той час запорожці “їли у нас хліб і сіль та жили в нас добре”[3]. Князь С.І. Мишецький повідомив про той період такі подробиці. По-перше, “как они [запорозькі козаки] стали под властью крымскою, то сперва опре-делено им было хлебное и денежное жалованье, токмо не на долгое время; а потом, хо-тя они ничего от татар не получали, но и сами татарам никакой дани не давали”. Ціка-ве і друге його спостереження, що “будучи за крымцами..., и в степи хуторами и зимов-никами жили по Очаковской стороне, от Переволочны даже до Буг реки; и на оной сте-пи по всем хуторам рыбную ловлю они казаки имели и зверей всяких ловливали и би-ли, а на Крымской стороне хуторов и зимовников не имели, а рыбы не ловливали, ток-мо, что за звериною охотою езживали”[4]. 

Як бачимо, з наведених свідоцтв С.І. Мишецького, який записав спомини про “крим-ську протекцію” вже пізніше, коли в 1737-1740-х роках перебував як військовий інже-нер у Запорозькій Січі, не можливо зробити конкретного висновку про те, яку саме роль для козаків у 1711-1734 роках грало Буго-Дністровське межиріччя. На підставі сказаного ми можемо лише припустити, що запорожці мали право виходити в Очаків-ську область для сезонного полювання та рибальства, оскільки ніякого реального кор-дону між землями Запорозької Січі та Кримського ханства в той час не існувало[5].

Відомий дослідник історії запорозького козацтва О.О. Рябінін-Скляревський напи-сав, що в роки перебування Запорозького війська “під російською рукою” у 1734-1775 роках ностальгічні спогади про “кримську протекцію” перетворились у стійку “кримсь-ку легенду” про ті часи, “коли до інструмента [угоди про кордон між Росією та Туреч-чиною] 1740 р. не полягала між Кримом та Запорожжям якась межа”. Він же опубліку-вав дані на основі документів архіву Коша Запорожської Січі про те, що у 1711-1734 роках ногайська Єдисанська орда виходила з Очаківської області за Дніпро, а на Оча-ківських степах запорожці вільно пасли свої табуни і “бадались рибою” на Тилігулі, Бе-резані, Кодимі. Вчений зробив висновок про те, що головна суть “кримської легенди” для сіроми-промисловців полягала глибоко “в грунті економічних обставин”[6] і з його думкою важко не погодитись.

Пізніше одеський професор А.Д. Бачинський додав, що в роки “кримської протекції” запорозькі козаки нерідко були найманими робітниками (словами того часу - “аргату-вали”) “у мешканців Очакова, Акермана, Бендер і Ізмаїлу”[7]. Гадаю, що і таке явище в той час, дійсно, мало місце, хоча наведену вище цитату вчений вилучив з більш пізньо-го письмового джерела, датованого 1740 р.[8]

Слід відзначити, що нещодавно сказаним практично і вичерпувались введені в істо-ріографію теми факти про перебування запорозьких козаків в Очаківській області у 1711-1734 роках. Проте, в останні роки автору цих рядків вдалося поповнити джерель-ну базу непоміченими раніше, хоча і опублікованими матеріалами.

Так, близько 1715 року російські мандрівники, що їхали з Києва у Константинополь, по дорозі вздовж лівого берега Дністра в районі кордону між Польщею та Кримським ханством зафіксували слідуючу ситуацію: “…а понеже [пониже] Егорлык стоит при Днестре в долине и подошли к нему еще 2 речки, именуемые Егорлыки, один большой, а другой меньшой, да с бендерской стороны высокая гора, и тем Егорлыком окончилась польская граница. А владеет им крымский хан, и Дубосары от него в двух милях; за ха-ном же и тем Егорлыком и Дубасарами по 714 год управлял присланный от хана измен-ник Пляка, который был сотником в Новосергиевском, что близ Самары; а в Егорлыке жителей волохов и болгаров и жидов с 200 домов, и для христиан в том местечке Егорлыке есть церковь великомученика Георгия, а фартеции никакой нет; а ныне тем Егорлыком вместо Пляки управляет сотник Егорлыцкий казак прозванием Апостас [Анастас - ?], а в Дубасарах Хвастовский казак Гаврило Алейченкой, который прежде сего служил при Палее, а Пляка оставлен и живет в Дубасарах в рядовых казаках”[9].

Очевидно, що з “містечком Єгорликом” слід співставити сучасне с.Гояни (Гоян) Ду-босарського району Республіки Молдови. Зрозуміло також, що в наведеному описі йдеться про перебування в ньому і в Дубосарах у 1714-1715 роках українських козаків. На жаль, зі слів мандрівників не зовсім зрозуміло, які саме козаки маються на увазі. На підставі сказаного ними можна константувати, що в той час у названих містечках зна-ходилось по одній сотні козаків, на чолі яких стояли колишні і доволі відомі городові лівобережні і правобережні козаки Пляка, Анастас та Гаврило Олійниченко - соратники  С. Палія, а в цей час - гетьмана України в екзилі П. Орлика. Виходячи з загальної ситуа-ції, можна припустити, що ці збройні команди, скоріше за все, складались з запорожців, які перебували на службі у Кримського ханства. Вірогідно, що вони охороняли кордон з Польщею по річці Ягорлик, хоча такі ж самі команди могли стояти по р.Кодимі до самого Богу[10]. Таким чином, перебування запорожців у Очаківській області не обмежу-валось тільки економічними причинами, як вважалось раніше.

Про те, що названі козаки переважно були запорожцями, додатково свідчить слідую-чі факти. У жовтні 1713 р., майже відразу після підписання Андріанопольської угоди, турки запропонували полякам, “чтобы часть Украины Польской отдана была казакам, которых в команде Орлика до 20.000 считается, с тем условием, чтобы они не принад-лежали ни Порте, ни хану, ни царю, но единственно королю и республике Польской”[11], але останні відмовились, щоби не ускладнювати своїх відносин з Російською імперією. Зрозуміло, що у цьому документі турки мали на увазі землі, що безпосередньо межува-ли з польсько-кримським кордоном. 22 квітня 1714 р. між Туреччиною і Польщею було підписано договір, який остаточно відмінив пункти Бахчисарайського миру 1681 р., за якими Польща втратила значну частину Правобережної України і підтвердив умови  угоди 1699 р. про їх повернення[12]. Можливо, що у 1713-1714 роках запорожцям і була довірена прикордонна служба.

Про подальшу долю запорожців, розташованих у Очаківській області вздовж польсь-кого кордону, поки що майже нічого не відомо. У контексті сказаного дуже важливим є повідомлення капітана російської армії Станислава Зарульського, який у 1770-1780-х роках написав невелику книжку під назвою “Описание о Малой России и Украине с приложениями”. В ній у зв’язку з подіями переходу Запорозького війська під “ро-сійську протекцію” у 1734 р., описаний такий епізод: “Граф Миних, по получении от государыни [Анни Іоанівни] предписания, приказал депутатов [від запорожців] при-весть на верность службы и подданства к присяге и генерал-майора Тараканова отпра-вил с командою к войску Запорожцев, бывшему на Днестре [курсив мій - І.С.], пред-писав, по прибытии его туда, привесть всех казаков на верность службы и подданства к присяге и проводить [их] в то место, где прежде была их Сечь, объявив им подтверж-дение их вольности, привелегий и прав; депутаты казаков задержаны были атаманами [?], покудова перевод казаков будет. По возвращении г.Тараканова графу Миниху при-сяжный запорожских казаков лист он вручил ему и депутаты отпущены к войску. Граф о сей экспедиции отправил Ее Величеству донесение и присяжный лист, который пос-тупил в Сенат. Ее Величество указала Министерской канцелярии иметь над запорожс-кими казаками главную команду”[13].

Детальніше всіх процес переходу запорожців “під російську руку” висвітлив А.О. Скальковським, проте у нього немає й натяку на те, що якась їхна частина (а з уривку можна зробити висновок, що вона була доволі значною) знаходилась десь на берегах Дністра. У класичній книзі вченого є згадка про те, що після того, як російські війська в грудні 1733 р. перейшли польський кордон для того, щоби надати допомогу претенден-ту на престол Речі Посполитої Фрідриху Августу ІІІ, кримський хан наказав запорож-цям терміново зібрати загін для походу у Польщу. У січні наступного року кошовий отаман Іван Білицький виступив на чолі озброєної команди з Олешківської Січі, дійшов до Гарду на Бозі, де і зупинився, очікуючи розпоряджень графа Й. фон Вейсбаха, з яким запорозька старшина протягом майже трьох років (з серпня 1731 р.) вела таємні переговори. Після того, як 5 лютого 1734 р. ногайські татари пограбували одне з сіл Полтавського полку, Й. Вейсбах прийняв остаточне рішення про можливість виходу за-порожців з Олешківської Січі, але у своєму листі підкреслив, що до цього їм треба від-мовитись від походу і подготувитись до прийняття присяги. Наприкінці березня 1734 р. запорожці перейшли на місце Нової Січі в урочищі Підпільному, де, судячи з усього, у перших числах квітня склали присягу на вірність Російській імперії[14].

 Не важко помітити, що усі ці події відбулись на Дніпрі та Бозі, але тоді виникає за-кономірне питання, а до чого тут Дністер і чи не зробив С. Зарульський якоїсь помил-ки? Виходячи з аналізу повідомлення російського офіцера, автор бере на себя сміли-вість припустити, що ніякої помилки або описки тут всеж-таки немає, а йдеться як раз про тих запорожців, які несли службу на Дністрі вздовж польсько-кримського кордону. Не виключено, що саме ця команда більш інших вагалась у прийнятті остаточного рі-шення про перехід на бік Росії і тому їхні делегати були по-суті взяті у заручники, а до них була відправлена ціла депутація, метою якої було не тільки приняття присяги, але й супроводження даної команди в Нову Січ з території Кримського ханства.

С. Зарульський вважав, що експедиція генерала Тараканова на Дністер закінчилась успішно, проте саме в цьому ми можемо сумніватися. Справа в тому, що якась невизна-чена частина козаків майже напевно залишилась у Придністров’ї. В усякому разі, трохи пізніше в ході російсько-турецької війни 1735-1739 років були відмічені спільні бойові дії запорожців, козаків-некрасовців і навіть ногайців Буджацької орди проти підроз-ділів російської армії[15].

Важливо, що до цього ж періоду відноситься перша згадка терміну “Ханська Украї-на”. Воно присутнє у донесені російського таємного агента молдаванина Лупула, дато-ваного серпнем 1737 року: “Ежели российского вторжения за Днестр не будет, то на-добно российским войскам зимою быть не в отдалении - при Сечи или в Украине на Днепре зимовать и козацкими партиями нападение чинить в Ханскую Украину; а ежели б российские войска нынешней осени пришли в Бендер или в Буджак, то б великий ин-терес получить могли, ибо провианту и всякого скота и товаров превеликое множест-во…”. У грудні того ж року агент Лупул наполягав на тому, щоб козаків направили у Ханську Україну, “де села татарські біля неї є в наявності”[16]. Одночасно щодо території Буго-Дністровського межиріччя використовувались назви “Татарська Волощина” і “Ко-чубейська Татарія”[17]. 

Виходячи з наявності трьох різних назв, а також цитати з другого листа Лупула, в якому він прямо пише про те, що Ханська Україна розташована поруч з татарськими селами Кочубейської (Очаківської -?) Татарії, можна дійти висновку, що термін Хансь-ка Україна ні в якому разі не можна співставляти з усією Очаківською областю, а лише з тією її частиною, де існували українські (козацькі -?) села. Як було показано вище, Ханську Україну у такій інтерпретації слід шукати на півночі Очаківської області, а са-ме на кордоні з Польщею, де перебували непідвладні Росії запорожці. Пізніше, а саме у 1769-1783 роках, термін “Україна Ханська”, “всея Україна” або “усе володіння Ук-раїнське”, використовувався молдавськими митрополитами у своїх титулах. З докумен-тів добре видно, що в той час їх церковна влада разповсюджувалась на православне ук-раїнське, молдавське і, можливо, болгарське населення, що мешкало в селах саме озна-ченого нами району і не стосувалась сіл старовірів-некрасовців, а тим більше районів, де переважали мусульмани - татари, ногайці чи турки[18]. Отже Україну Ханську слід ро-зуміти як північну та північно-західну (прикордонну та Придністровську) частину Оча-ківської області, де протягом періоду кримської протекції мали право селитися запо-розькі козаки і, можливо, українські вихідці з Польської України.

У зв’язку зі сказаним доволі спірною виглядає думка Т.Л. Подкупко про те, що Хан-ська Україна “займала терени між Південним Бугом та Дністром, охоплюючи всю Пів-денну Україну, окрім Запорозької Січі, сюди входила Херсонщина, частина Бессарабії і Південне Поділля”. Більше того, дослідниця вважає, що дане поняття слід розуміти як “адміністративно-політичний інститут”, який існував протягом ХVII-ХVIII століть[19]. Перед усім, вражають межі цієї територіальної одиниці через те, що авторка включила до нього частину Бессарабії (Дунай-Дністровського межиріччя). Гетьманам України Ханської у реконструйованому нами значенні ніколи не був і не міг бути Петрик Іва-ненко (як вважає Т.Л. Подкупко), хоча б тому, що в його часи такого явища у Очаків-ській області ще взагалі не існувало, принаймні, ми не маємо про це жодної прямої згадки. Що стосується самої посади “гетьмана” в Очаківській області, то його суть пов-ністю розкрита у листі графа П.О. Рум’янцева графу М.І. Паніну від 27 червня 1765 р.: “...татары по самому Бугу и противу наших селений свои колонии населяют, но из христиан <…>. Был в Орле [сучасн. Первомайськ Миколаївської обл.] приезжий кайма-кан, который сию новую деревню [Голту] откупает от гетмана, а гетман от его хана: ка-ковых гетманов начел [нарахував] мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне…”[20].

Таким чином, відомі в наш час матеріали дозволяють зробити висновок, що присут-ність запорозьких козаків у Очаківській області в період “кримскої протекції” в 1711-1734 роках була дуже значною та багатогранною. Вона мала як економічний, так і військовий характер. Військова присутність стосувалась переважно прикордонної з Польщею смуги Буго-Дністровського межиріччя, в якій існували українські села і яка мала назву Україна Ханська. Вірогідно, що в цей час деякі “гетьмани” північної части-ни Очаківської області могли бути запорожцями, серед яких відзначені гетьманські ко-заки Пилипа Орлика. Після переходу Запорозького війська під “російську протекцію” частина козаків залишилась вірною своїй присязі кримському хану, тривалий час пере-бувала на означеній території і навіть брала участь у бойових діях проти російської ар-мії. Не виключено також, що після подій початку 1734 року козаки перевезли з Запо-ріжжя в Україну Ханську і частину “посполитого” населення, насамперед, своїх роди-чів. Саме ці козаки заклали підмурок для виходу запорожців у Кримське ханство і Пор-ту Оттоманську після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році. Для того, щоб зняти супе-речливі питання, можливо, було б логічним чітко розрізняти доволі вузьке поняття “Ук-раїна Ханська” у Очаківській області від більш широкого “Ханська Україна”, яке мож-на розуміти як значну частину Правобережної України (Брацлавщина, Поділля, Півден-на Київщина), що формально підпорядковувалась кримському хану у 1681-1699 роках.