использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Шпитальов Г. Г.

Військова організація запорозького козацтва

періоду Нової Січі (1734 – 1775)

Військовій організації запорозького козацтва присвячено чимало наукових праць. Однак на сьогодні ми не можемо стверджувати, що дана тема вичерпана. Копітка багаторічна робота по реконструкції військової служби запорозьких козаків в російсько-турецьких війнах 1735 – 1739 та 1769 – 1774 років дозволила автору даної публікації конкретизувати особливості організаційно-функціональної структури Війська Запорозького Низового періоду Нової Січі, а також з’ясувати особливості організації запорозьких тактичних підрозділів.

У період існування Нової Січі (1734 – 1775) область Війська Запорозького Низового входила на правах автономії до складу Російської імперії. Запорозькі козаки були підданими російської корони. Військо Запорозьке Низове являло собою станове козацьке збройне формування, яке було складовою частиною іррегулярних військ російської армії.

Організаційно-функціональна структура Запорозького війська періоду Нової Січі базувалася на давніх традиціях низової козацької громади кінця XV – початку XVIII століть. Вищим органом влади на Запорожжі була щорічна загальновійськова рада. На загальновійськових радах обиралася військова і полкова старшина, розподілялись військові угіддя, вирішувались адміністративні, політичні і воєнні питання. Такі ради завжди відбувались першого січня. Але скликалися і позачергові – двічі (інколи тричі) на рік. Брати участь у радах могли лише неодружені козаки і старшини. Термінові питання вирішувались на спільних нарадах військової старшини і курінних отаманів (старшинських сходках). Ці сходки у 50-ті роки XVIII століття перебрали повноваження вищого органу влади низової козацької громади. Нижчими органами влади на Січі були курінні ради, на яких обиралися курінні отамани та їх помічники, а також вирішувались внутрішні проблеми куренів. Адміністративні повноваження військової полкової і курінної старшини обмежувались одним роком. Однак авторитетних старшин запорожці, як правило, переобирали на наступний термін [1].

Першою особою у Війську був кошовий отаман, який правив одноосібно і єдиноначально. Він був цивільним, військовим і духовним начальником Запорожжя. Наступні по своєму значенню посади були за військовим суддею, військовим писарем і військовим осавулом. Військовий суддя був другою особою після кошового. Суддя розглядав цивільні і кримінальні справи, скріплював своєю печаткою офіційні документи Запорозького Коша, а у разі участі кошового в поході (або тривалому від’їзді) призначався наказним кошовим отаманом. Військовий писар виконував функції головного секретаря, контролював військову і паланкові канцелярії, вів рахунки, складав офіційні документи і ставив на них свій підпис за кошового отамана і військового суддю. (За давнім запорозьким звичаєм кошовий отаман і військовий суддя не повинні були знати грамоти). В обов’язок військового осавула входили функції надзору за порядком на Січі, у таборі і Запорожжі у цілому. Крім того, на військового осавула покладалась організація прикордонної та розвідувальної служби, розподіл платні і контроль над заготівлею провіанту, розгляд скарг, провадження дізнання, контроль за виконанням судових рішень. Після складення повноважень вищою посадовою особою на загальновійськовій раді, за козаком назавжди мало залишитися звання військового старшини (при умові, що раніше він обіймав посаду курінного отамана). Військові старшини без посад являли собою командний резерв на випадок війни або керівництва окремими військовими з’єднаннями. Посада військового обозного обіймалася у Запорозькому війську лише у воєнний час. На цю посаду обирався найдосвідченіший військовий старшина. Він мав слідкувати за матеріальною базою, озброєнням і забезпеченням Війська, організовувати підготовку козацьких підрозділів до походу або чергового військового наряду, здійснювати оперативне управління підрозділами, керувати інженерними роботами і т. ін. Посади військового булавничого, військового хорунжого, військового бунчужного та військового перначника були почесними і надавались військовим старшинам похилого віку. У свою чергу посади військових служителів: військового довбиша, військового гармаша, військового товмача, військового кантаржія і шафарів перевозів, – були суто виконавчими. На ці посади призначались старшини нижчих рангів. Усі перелічені посади разом складали Запорозький Кіш [2].

Полкову (паланкову) старшину обирали рядові козаки у кожній окремій паланці. З 1755 року паланкові полковники, старшини і шафарі на перевозах призначалися на посади Кошем. Похідні старшини, котрі обиралася для керівництва підрозділами, в мирний час зберігали своє звання і виконували свої функції лише під час чергового військового наряду. Постійних підрозділів у Війську Запорозькому Низовому не було. Загони комплектувались лише для воєнного походу або для виконання конкретних завдань. У своєму впливі на товариство Запорозький Кіш опирався на курінних отаманів, котрі фактично були посередниками між старшиною і рядовим козацтвом. Кожен старшина без посади, як військовий, так і похідний, підлягав своєму  курінному отаману [3]. 

Військо Запорозьке Низове поділялося на кінноту і піхоту. Проте чіткого розмежування між кавалеристами і піхотинцями у запорожців не було. Це був скоріше соціальний поділ. Як правило, у піхоті службу несла козацька сірома, яка не мала можливості придбати собі коней. Особливістю запорозьких піхотинців було те, що вони діяли проти супротивника на човнах – “дубах” або несли гарнізонну службу на Січі. У кінноті служили “справні” запорожці. Під час мобілізації, напередодні походу, кожен вершник повинен був з’явитись до Війська, маючи двох, а старшини – декількох коней. Ті запорожці, які втрачали своїх коней і не могли придбати нових, переходили служити в піхоту. Та навпаки, коли піхотинець “справляв” собі коней, то з дозволу курінного отамана переходив служити в кінноту [4]. Частина піхотинців відбувала воєнну службу в обозі. Головним чином це були одружені козаки. Обоз головного загону Війська складався з провіантських, артилерійських і старшинських возів. Кожен старшина у поході мав відповідну своєму рангу кількість возів. (Полковий старшина мав у поході один віз, похідний полковник – два, а військовий старшина – не менше трьох возів). Так, у 1774 році Кодацька паланка відрядила 50 козаків “для гоньбы старшинских возов” [5]. Тільки для обслуговування старшинських возів під час походу мобілізовувалось близько 400 козаків-піхотинців. Крім того, кожен старшина мав у поході з числа піхотинців прислужників: похідний старшина мав двох прислужників, похідний полковник – чотирьох, військовий старшина – до восьми прислужників [6]. Рядові кавалеристи перевозили свій провіант, трофеї і зброю на другому коні. Старшини, в залежності від рангу, мали у поході визначену кількість коней: полкові старшини – по 6, полковники – по 8, військові старшини – по 16 коней [7].

Тепер розглянемо організацію тактичних підрозділів Запорозького війська.

Тактичними підрозділами в Запорозькому війську були партія (1000-3000 осіб), команда (500 осіб), сотня (200-300 осіб), полусотня (50-100 осіб), похідний курінь (10-30 осіб). В оперативному листуванні Запорозького війська окремі підрозділи, менші за партію, іменуються командами – п’ятисотенна команда, сотенна команда, полусотенна команда, курінна команда.

Під час мобілізації Запорозького війська першочергову роль грало формування команд, очолюваних похідними полковниками. Заступниками похідного полковника були похідні полкові старшини: похідний осавул, похідний писар і похідний хорунжий, які разом складали штаб команди. Від січових куренів до похідних полковників відряджалась певна кількість козаків. Січовий курінь являв собою організаційно-господарчу ланку і ніколи не був тактичною одиницею. Січові курені значно відрізнялись один від одного за кількістю козаків. Так, у 1759 році (за даними А.Скальковського) кількість козаків Переяславського куреня становила 119 осіб, а Менського – 611. Курінні отамани і хорунжі завжди залишалися на Січі, відряджаючи в походи похідні курені з наказними курінними отаманами і наказними курінними хорунжими. Чисельність похідного куреня становила 23-26 козаків. Платня, провіант і боєприпаси розподілялися в командах по похідних куренях і видавались на число людей, котре було при наказному курінному отамані. Форпостні кінні партії комплектувалися з таким розрахунком, щоб кожна запорозька сотня (200-300 козаків) очолювалась полковником і на кожні 2-3 похідних куреня було по одному похідному старшині.

У запорозькій піхоті, яка діяла на човнах, п’ятисотенні команди поділялися на полусотні – по два похідних куреня на один човен. Полусотню на човні очолював підосавул або підписар. Для зручності управління людьми по одному з бортів судна розміщались козаки певного куреня з наказним курінним отаманом і наказним курінним хорунжим. Команди запорозької флотилії очолювались похідними полковниками, при яких був писар і два осавули (по одному осавулу на п’ять човнів). Партію очолював військовий старшина.

Головними тактичними підрозділами запорозької кінноти були тисячні партії, очолювані військовими старшинами. Партії поділялись на дві п’ятисотенні команди. У свою чергу п’ятисотенна команда поділялась на дві сотні: перша сотня нараховувала 300 козаків, а друга – 200. Під час бою або навчань перша сотня очолювалась осавулом, а друга – писарем. Сотня складалась із десяти похідних куренів. Для окремих операцій формувалася полусотня з декількох (найчастіше двох) похідних куренів, очолюваних підосавулом або підписарем. Таку організацію запорозької кінноти слід пов’язувати з основним бойовим строєм – лавою. Так, оскільки в лаві було завжди дві шеренги, то кожен тактичний підрозділ (партія, команда, сотня, полусотня) ділився на дві частини для побудови лави. Ділився навіть похідний курінь; одну частину очолював наказний курінний отаман, а другу – наказний курінний хорунжий. Виконання незначних завдань (розвідка, роз’їзд, дозор) зазвичай покладалося на частину похідного куреня, очолювану наказним курінним хорунжим.

Для проведення бойових операцій з 3-4 команд формувалися тимчасові партії, очолювані військовим старшиною. Командир такої партії міг ефективно керувати командами лише через своїх заступників і ординарців, на яких покладалися функції взаємодії із сотенною старшиною. Тому, партію, чисельність якої сягала понад 1000 чоловік, очолював військовий старшина, при якому були спеціально призначені писар і осавул, вищі рангом за полковників, оскільки призначались з числа військових старшин без посад. Партії, що складались з 5-6 п’ятисотенних команд очолювались військовим осавулом. Чисельніші з’єднання очолював особисто кошовий отаман. Головний загін Запорозького війська завжди очолювався кошовим отаманом, при якому перебували військовий писар, військовий осавул, військовий обозний і військові служителі, які всі разом становили Похідний Кіш. В той же час Похідним Кошем запорожці  називали і все Військо, очолюване кошовим отаманом у поході. Організаційно Похідний Кіш являв собою з’єднання, що складалося з 10-12 п’ятисотенних кінних команд [8].

Під час перебування кошового отамана у поході адміністративне управління на Січі переходило до військового судді. У цьому випадку військовий суддя разом із курінними отаманами репрезентував Січовий Кіш. Найважливіші справи військовий суддя мав узгоджувати з кошовим отаманом за допомогою листування. Щоразу перед виступом у похід кошовий отаман призначав військового суддю наказним кошовим отаманом (котрий у разі загибелі кошового мав виконувати обов’язки останнього до нових виборів, які відбувалися по прибуттю Похідного Коша на Січ).

Таким чином, діючий командний склад Війська Запорозького Низового завжди мав потужний резерв завдяки інституту військової і похідної старшини без посад, а традиційна практика призначення для воєнних походів похідних і наказних курінних отаманів була запорукою дотримання дисципліни і порядку в тимчасових тактичних підрозділах.

Запорозький Кіш складався із 150 осіб, в число котрих входила діюча військова старшина, військові старшини без посад і канцеляристи. За виключенням нижчих командирів, командний склад призначався Кошем або обирався на військових сходках отаманів з числа старшин без посад. Рядовим козацтвом обиралась лише курінна старшина. У воєнний час командний склад Війська обирався рядовими козаками і затверджувався Кошем [9]. В останнє десятиліття  існування Нової Січі вищий і середній командний склад призначався Кошем без врахування думки рядового козацтва. Нижчий командний склад (наказні курінні отамани і наказні курінні хорунжі) обирався рядовим козацтвом [10]. Якщо ж, за віддаленістю команди або партії, полковий старшина обирався рядовими козаками на посаду без затвердження Коша, то обрання вважалося самовільним. На донесеннях про вибір того чи іншого полкового старшини Кіш накладав резолюцію: “…Правити посаду без затримки до розгляду Коша” [11]. У разі відмови затвердити на посаді обрану особу, Кіш ніколи не мотивував причин свого рішення.

Усі найважливіші справи в запорозьких командах: обрання командирів, розподіл платні, провіанту і трофеїв розв’язувалися на “сходках” команди. За кошевства П. Калнишевського (1765 – 1775) Запорозький Кіш під тиском російського командування намагався звузити ці сходки до старшинсько-отаманських нарад [12]. У ході  російсько-турецької війни 1768 – 1774 років козацькі сходки  майже повністю були витіснені старшинськими нарадами, які проходили “за зібранням уповноважених  полковників, старшин і деяких перших і начальних  із команди козаків” [13]. Кожна сходка  за участю “черні” розглядалась  Кошем як надзвичайне явище. В ордерах до начальників команд кошовий отаман П. Калнишевський вимагав, щоб “на сходку козаки, крім отаманів, юрбами  не ходили, про що всьому загалу, нашим військовим словом оголосивши, заборонити маєте з тим, що в разі, якщо після цієї заборони зухвальник з’явиться, то такого через отамана буде відшукано і покарано без помилування за нехтування нашими повеліннями” [14].

У воєнний час вищою судовою інстанцією у Запорозькому війську був Похідний Кіш. Рішення залежало тільки від кошового отамана, резолюції котрого по судових справах були остаточними і не підлягали касації. Частину справ стосовно військових злочинів розглядав військовий суддя. Але він не мав права виносити остаточні рішення, а лише подавав кошовому отаману свою думку відносно тієї чи іншої справи, а також знайомив з ходом слідства і результатами допитів. Командири команд не мали судових повноважень. За виконання рішень суду відповідав військовий осавул, а після їх виконання мав відразу ж рапортувати кошовому отаману. Причому військовий осавул виконував і функції слідчого. При “екзекуціях” від Коша мав бути присутнім лише військовий довбиш (помічник військового осавула) [15].

За часів Нової Січі основним видом бойової діяльності запорожців став “пошук”. У європейській воєнній термінології того часу пошуком називався бойовий рейд в окреслений район з конкретним завданням. Найчастіше такими завданнями були розвідка або диверсія на території супротивника. Військовий старшина або похідний полковник, вирушаючи у пошук, мав керуватися спеціальними письмовими інструкціями Коша, складеними для кожного окремого завдання, що обумовлювало коло діяльності командира команди в залежності від поставленого завдання.

За давнім козацьким звичаєм, захоплену у бою здобич кожен запорожець здавав своєму старшині для розподілу між усіма учасниками бою. Перед походом козак мав скласти присягу на Євангелії: “… У разі якщо я, будучи в нинішньому поході з паном старшиною військовим (вказував ім’я) та іншими панами старшинами …від здобичі, при розгромі супротивника і, де трапилось мені отримати, утаю і оної для розподілу не пред’явлю, то скарай мене, Боже, у цьому і наступному віці…” [16]. У більшості випадків розподіл здобичі проводився натурою. Траплялося, що здобич продавали, а виручені гроші ділили. Приховування козаком здобичі від товаришів нещадно каралося за військовим неписаним законом. Якщо ж здобич привласнював старшина, то це викликало обурення і, навіть, повстання команди. Суперечки між козаками і старшинами команд щодо отриманої здобичі розглядалися спеціально призначеними комісіями Коша [17]. Розподіл здобичі був нерівний. У першу чергу із здобичі виділялась частка для кошового отамана, військового судді та військового писаря (насамперед для подарунків Запорозького Коша російському генералітету і вищим сановникам імперії). Потім виділяли частку для поранених і тих, хто втратив у бою коней. Після цього брала свою частку старшина команди, а вже потім  відбувався розподіл по куренях команди, під час якого наказний курінний отаман розподіляв здобич між своїми козаками. Старшини команди отримували більшу і кращу її частину [18].

Імена убитих або померлих від ран козаків заносилися в поіменні списки, які відсилались до січової церкви. Там імена вписувалися у поминальну книгу, з якої по загиблим служили панихиду [19]. Гроші на церковну відправу виділялись із здобичі. Коні і майно убитих козаків передавалися родичу, якщо такий був у команді, або відсилались до січового куреня. Іноді майно убитого продавалося, а виручені гроші передавалися курінними отаманами до церкви [20]. Під час боїв запорожці обов’язково відразу ж підбирали тіла вбитих товаришів і потім перевозили для належного поховання [21].

Таким чином, Військо Запорозьке Низове було організовано за територіально-міліційним принципом і являло собою паланково-курінну систему.  Комплектування Війська відбувалося згідно територіально-міліційного принципу, а мобілізація відбувалася згідно традиційної паланково-курінної системи. Такі тактичні підрозділи, як  партії і команди, найбільш відповідали цій системі. Складність структури Війська Запорозького Низового пов’язана, перш за все, з демократичними традиціями козаків, згідно яких адміністративне і військове управління було під контролем усієї козацької громади.

1.    Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ, 1994. – С. 64–67; Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв: В 3 т. – Т. 1. – Львiв, 1990. – С. 138–139.

2.    Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ, 1994. – С. 71–74; Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв: В 3 т. – Т. 1. – Львiв, 1990. – С. 146–147.

3.    Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ, 1994. – С.72–73.

4.    Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735 – 1739 та 1768 – 1774 років. – Запоріжжя, 2004. – С. 14.

5.    ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 232, арк. 34 зв.

6.    ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 286, арк. 35.

7.    ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 325, арк. 9–10; Апанович О.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия в составе русской армии во время русско-турецкой войны 1768 – 1774 годов: Дис. канд. ист. наук. – К., 1949. – С. 46.

8.    ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 323, арк. 26–33.

9.    Апанович О.М. Запорізьке військо як складова частина російської армії в другій половині XVIII століття // Наукові записки інституту історії АН УРСР. – Т. 5. – К., 1953. – С. 123; Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ, 1994. – С. 65.

10.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 347, арк. 87–88.

11.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 242, арк. 78–79;  спр. 286, арк. 55, 93. 

12.              ЦДIАУК, ф. 229, оп.1, спр. 323, арк. 22, 46.

13.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 285, 285 а, ч. 1, арк. 3.

14.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 323, арк. 56.

15.              Апанович О.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия в составе русской армии во время русско-турецкой войны 1768 – 1774 годов: Дис. канд. ист. наук. – К., 1949. – С. 70–71.

16.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 247, арк. 223. 

17.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 242, арк. 5.

18.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 345, арк. 72, 78.

19.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 284, арк. 36; спр. 347, арк. 70–71.

20.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 284, арк. 109.

21.              ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 345, арк. 90.

Опубліковано: Вісник Запорізького юридичного інституту

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – № 3. – Запоріжжя, 2008. – С. 252 – 260.