использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Шпитальов Г. Г.

Населення Запорозьких Вольностей у воєнній організації Нової Січі. 1734 – 1775 рр.

(Опубліковано: Студії з історії Степової України.

– Вип. 1. – Запоріжжя, 2003. – С. 88).

Воєнна історія Нової Запорозької Січі посідає чільне місце як в історії українського козацтва, так і у воєнній історії України. Відтак, перед дослідником воєнної історії України постає нагальна потреба реконструкції усіх складових воєнної справи – від стратегії, оперативного мистецтва і тактики, до комплектування, озброєння, забезпечення та бойової підготовки національних військових формувань. Зростання інтересу до козацьких традицій визначає необхідність реконструкції і конкретизації особливостей організації козацьких військ. Адже кожне козацьке військо мало тільки йому притаманні особливості, бойовий досвід, структуру тощо. Крім того, козацькі формування проходили певні історичні етапи, котрі позначалися на їх внутрішній військовій організації. Сучасний етап розвитку історичної науки передбачає цілісну реконструкцію досліджуваного явища чи процесу для об’єктивного відтворення історичної дійсності, бо кінцевою метою будь-якого дослідження є з’ясування істини. А істина завжди конкретна і об’єктивна по змісту. Водночас істина суб’єктивна за формою, оскільки є результатом діяльності дослідника. У зв’язку з цим зазначимо, що автор даної публікації не є прибічником зайвої ідеалізації козацтва і намагається подати читачу історичні явища і процеси такими, якими вони були насправді.

Упродовж перших років існування Нової Січі чисельність Війська Запорозького Низового, так як і загальна кількість населення Запорожжя, а ні Кошу, а ні російському командуванню відомою не була[1]. Так, у донесенні до імператриці Анни Іоаннівни від 19.06.1737 президент Військової колегії і головнокомандувач армії генерал-фельдмаршал граф Б.-Х. Мініх писав, що запорожці у своїх листах до нього неодноразово вказували, що “стільки сильними виступили, скільки їм зібратися була можливість, бо відомим числом ніколи бути не можуть, через постійні в різні місця роз’їзди, однак по їх прибуттю до тутешньої армії від часу до часу число їх збільшується”[2]. Подібного дотримувався  у своїх записках і князь С. Мишецький, котрий саме в цей час керував будівництвом укріплень Січі[3].

Стосовно чисельності запорозьких козаків за період існування Нової Січі маємо суперечливі відомості. Так, у рапорті Коша до гетьмана К. Розумовського від 19.10.1755 говориться: “Нині ж згідно обчислення Війська Запорозького козаків з’явилось двадцять сім тисяч чоловік”[4]. В ордері Коша від 11.06.1759 наводиться цифра – 11 769 козаків, з яких до 5 тис. кінноти і 6 тис. піхоти. У цьому документі, зокрема, говориться, що в наведене число увійшли лише ті козаки, “… котрі можуть при повному військовому спорядженні у похід виступити” і отримують за це грошове та хлібне жалування[5]. Неможливість точного визначення чисельності запорожців була обумовлена тим, що за давнім козацьким звичаєвим правом існував вільний перехід до інших іррегулярних формувань. Поповнення Війська Запорозького Низового за часів Нової Січі відбувалося за рахунок запису в курінні реєстри гетьманських козаків (лівобережного Війська Запорозького)*, котрі з різних причин перебиралися на Запорожжя шукати кращої долі[6]. З іншого боку, частина запорожців, заохочувана урядом, оселялася на Гетьманщині і вписувалася до реєстрів лівобережних полків. Так, наприклад, упродовж 1737 – 1738 років лише до складу Миргородського полку увійшло 550 запорожців[7]. При переїзді до Гетьманщини на постійне місце проживання запорозькі старшини без особливих ускладнень отримували в лівобережних полках відповідні посади. Старшини, звільнені зі служби Кошем через похилий вік або важкі поранення, отримували від Гетьманського уряду підвищення у ранзі[8]. Кількість козаків у 38 січових куренях з року в рік змінювалась. Зокрема, у 1755 році в Іркліївському курені налічувалось 482 козаки, а в Нижчестебліївському – лише 180; у 1769 році кількість козаків Іркліївського куреня сягала 738, а Нижчестебліївського – 128 козаків[9].

При комплектуванні Війська Запорозького Низового вікових обмежень не існувало. Звання запорозького козака припускало повнолітній вік, хоча, як виняток, траплялись випадки запису до куренів малолітніх. Так, наприклад, козак Василь Верещака був зарахований до Війська у віці 10 років, Іван Зуб – в 11, Онисим Лалим – “з малих літ”[10]. У воєнний час вихід із Війська суворо обмежувався. Атестати запорожців за 1769 – 1774 роки свідчать, що причинами звільнення від служби могли бути лише хвороба, тяжке поранення, каліцтво та старість. Так, наприклад, у 1769 році козака Канівського куреня Івана Зуба було поранено кулею в плече. Кулю так і не витягли, і козак продовжував відбувати службу упродовж 1770 – 1773 років. Після того, як у 1774 році рана відкрилась і стала “наносити хворобу всьому корпусу”, Кіш нарешті надав Івану Зубу абшит[11]. Абшитовані (звільнені зі служби) козаки звільнялись від усяких повинностей і служб. Траплялись випадки, коли козака звільняли з Війська з умовою “посилки” замість себе сина[12].

На середину 60-х років XVIII століття на Запорожжі проживало 12 тис. козаків-хазяїв (котрі мали власні господарства), 15 тис. козаків-сіромах (наймитів) і близько 25 тис. селян-посполитих обох статей. Крім того, у слободах, селах і хуторах Запорожжя проживали родини одружених запорожців, що за різними підрахунками становило ще 40-60 тис. осіб обох статей[13]. Тим самим, можна погодитися з твердженнями Д. І. Яворницького і В. О. Голобуцького, за якою загальна кількість населення Запорожжя мала становити понад 100 тисяч чоловік[14]. Більшу частину запорозького козацтва становила голота, котра не могла забезпечити себе воєнним спорядженням у воєнний час. Таким чином, маємо підставу стверджувати, що Запорозький Кіш міг виставити на театр бойових дій (при повній військовій екіпіровці) не більше 10 % від усього населення Запорожжя.

Крім козаків і селян, на Запорожжі проживала значна кількість сезонних робітників – “аргатів”, що прибували на заробітки з Гетьманщини. З ранньої весни до глибокої осені аргати працювали за контрактом на промислах або у господарствах запорозьких старшин і заможних козаків. Здебільшого це були молоді хлопці з числа племінників або хрещеників запорожців. Більшість з них поверталась на зиму до своїх домівок. Проте, можна припустити, що певний відсоток аргатів з числа запорозьких родичів переходив у категорію запорозьких молодиків і вливався до складу Війська[15].

Окремо розглянемо категорію низових селян-посполитих або як їх називали “підданих Війська Запорозького”. Посполиті були зобов’язані сплачувати “військовий збір” та інші податки. Крім того, посполиті відбували різні повинності. Їх розміри і види визначала Військова рада або сходка курінних отаманів та військової старшини. В останні роки існування Нової Січі розміри податків і повинностей самовласно визначав кошовий отаман Петро Калнишевський (обіймав цю посаду беззмінно з 1765 по 1775 рік). Грошовий “військовий збір” знімався громадськими отаманами, які знаходились під контролем паланкової старшини. Втім, “військовий збір” ніколи не йшов на потреби Війська, а “дуванився”, тобто ділився між паланковою і військовою старшиною[16]. Згідно опису Кодацької паланки за 1770 рік, з 673 хат посполитих – 295 припадало на піших, тобто “вкрай убогих”. У 1773 році в Самарській паланці на 581 хат посполитих було 279 піших[17]. Таким чином, злиденна частина посполитого населення Запорожжя становила 30-40 %. З огляду на це, щорічний військовий збір з тяглих селян становив 80 копійок з хати, а з “піших” – лише 30 копійок[18]. З безтяглих підсусідків (одружених безземельних кутників) і пахолків (неодружених бобилів-захребетників), котрі постійно проживали наймитуючи в козацьких зимівниках (що належали неодруженим козакам), хуторах (що належали одруженим козакам) або по селах (у хатах посполитих), до військової казни брали по 50 копійок[19]. В той же час серед посполитих був і заможний прошарок, у якого в ролі наймитів працювали запорозькі козаки-сіромахи[20].

У правовому відношенні селянство було найменш захищеною категорією населення Запорожжя. В особливо скрутне становище запорозькі селяни потрапили із початком російсько-турецької війни 1768 – 1774 років. Так, у 1770 році мешканці села Кам’янки Самарської паланки скаржилися Кошу, що козаки, котрі повернулися з походу і знайшли свої зимівники спаленими татарами, розорили хати селян і “наносили такі образи, яких і промовити не можна”. Калмицькі команди, які пройшли через Кам’янку, вибили ріллю і по дворах позабирали корм та інші речі, а російські полки – побили геть усю домашню худобу та птицю. Крім того, селяни писали, що “усі проїжджаючі повз Кам’янку великі і малі запорозькі чини харчуються”[21].

Запорозькі посполиті до Війська не допускалися. Втім, переведення посполитих у козацький стан стало можливим в останні роки існування Січі під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, та й то лише для найзаможніших господарів. Це явище не набуло масового характеру, і кожен окремий випадок санкціонувався Кошем. У цьому разі здійснювався формальний акт переводу посполитого у козацький стан із звільненням від податків і повинностей, за що той із власним спорядженням мав відбувати військову службу. Козацтво ревно оберігало свої старі привілеї, але Кіш мотивував тим, що “за теперішніх часів в козаках потреба є”, і поповнював посполитими втрати в козацьких лавах[22].

Звільнені запорожцями з татарського полону люди різних національностей (котрі не являлись підданими російської корони) були позбавлені можливості відразу повернутися по домівках, бо поселялись Кошем на території Запорозьких Вольностей для постійного проживання у якості запорозьких підданців. У воєнний час звільнених бранців Кіш поселяв у покинутих селянських або козацьких дворах. Для обзаведення господарством кожному бранцю поверталося їх майно (якщо те знаходилось поміж речей відбитих у татар), видавалося по одній чверті жита та одній чверті пшона, виділялись захоплені у бою коні, воли і вівці. На перших порах цих людей звільняли від податків і повинностей[23]. Такі заходи були продиктовані зацікавленістю запорозької верхівки у відтворенні населення Запорожжя.

Показовим у цьому плані є наступний випадок. У 1770 році під час однієї з військових експедицій запорожці відбили у татар 100 жидів (євреїв) обох статей, котрих татари забрали в ясир на території Речі Посполитої. Цих бранців запорожці утримували в межах своїх володінь силою. За дозвіл повернутися додому Кіш змусив бранців внести викуп, що мав здійснюватись родичами полонених. Відрядженим до своїх родичів делегатам було сказано, що у разі, якщо вони тих грошей у відведений термін “не вистарчать, то всі полоненні жиди будуть насильно охрещені, а того хто відмовиться скарають на горло без помилування”. Сума, яку вимагав Кіш становила 8000 рублів, по 80 на кожну душу. (Для порівняння: щорічне грошове жалування кошового отамана становило 72 рублі). Не  маючи можливості зібрати потрібну суму, делегати звернулися за допомогою до командувача 1-ї армії генерал-фельдмаршала П. О. Рум’янцева. Той надіслав до Коша листа, у котрому роз’яснив запорозькій старшині загальні положення воєнного права. Зокрема, було вказано на те, що полонений взятий зброєю, особою своєю належить виключно государю, отже, і свобода його не може залежати від партикулярної волі воїна, і тим більше до закінчення війни. Командувач наполягав на негайному звільненні людей іудейської віри, “бо хоча і є у вас звичай брати з полонених викуп, – писав фельдмаршал, – але, зважаючи на їх крайнє убозтво, людяність належить виказати”. Після отримання Кошем цього листа старшинська сходка постановила взяти з “жидівських делегатів” 600 рублів і відпустити бранців до Польщі[24].

У Війську Запорозькому Низовому було встановлено принцип особистого відбування військової повинності. Документи архіву Коша Нової Січі дають можливість реконструювати механізм військової організації запорозького козацтва.

 Екіпіровка покладалась на самого козака, який мав з’являтися до походу “з кіньми, військовим прибором і достатніми стати на три місяці власними харчами”. Кожен рядовий вершник повинен був мати у поході двох коней. Піхотинці, котрі мали відбувати службу на човнах флотилії, прибували на Січ з власною амуніцією і озброєнням[25]. Неодружені заможні запорожці-зимівчаки висилали замість себе своїх козаків-наймитів або молодиків, уклавши із ними відповідний контракт. Зазвичай, військовими наймитами були зовсім неімущі “сіромахи”. (У військовому найманстві були зацікавлені як наймачі, так і наймити, котрі, отримавши необхідне спорядження, могли поправити під час походу своє майнове становище за рахунок військової здобичі). Неодружені козаки, котрі не мали власного господарства (так звана “чернь військова”), відбували службу безпосередньо за себе. Одружені козаки, котрі мали власне господарство на хуторах Запорожжя або у слободах Гетьманщини, висилали від кожної козацької родини по одному козаку. Причому до Війська мали прибувати самі хазяї, а не їх наймити. Малоімущі одружені запорожці для військових нарядів виставляли по черзі одного екіпірованого козака від 5-7 родин[26].

Із поширенням чуток про наближення війни з Туреччиною і Кримом на Запорожжі починалась стихійна евакуація аргатів і родин одружених запорожців за Українську укріплену лінію, котра прикривала Полтавщину і Харківщину. Це значно ускладнювало мобілізацію Війська і контроль за посполитим населенням області. Кіш стримував стихійний рух населення усіма можливими засобами. На Кодацькому, Кременчуцькому і Переволочанському перевозах та на форпостах Української укріпленої лінії російські і запорозькі власті проводили фільтрацію усіх виїжджаючих за межі Запорожжя. Право на виїзд отримували лише ті, хто мав відповідний паспорт, виданий Кошем[27].

Напередодні літніх воєнних кампаній російської армії (1736 – 1739, 1769 – 1774) мобілізація Війська Запорозького Низового проводилась у березні місяці. Здійснення заходів Коша і виконання його розпоряджень по мобілізації покладалось на курінних отаманів і полковників паланок. Курінні отамани відповідали за мобілізацію неодружених козаків, котрі проживали на Січі. Полковникам паланок були підпорядковані одружені козаки (котрі могли перебувати на Січі лише тимчасово по особистих або торгівельних справах) і неодружені козаки-зимівчаки; їх на службу збирала паланкова старшина. Про підготовку Війська до походу Кіш завчасно віддавав розпорядження. Після оповіщення для виступу в похід розсилалися ордери полковникам паланок із вказівками щодо висилання потрібної кількості піших і кінних козаків[28].

 Неодружені козаки збиралися на Січі по своїх куренях, де ступінь їх готовності визначали курінні отамани. Одружені козаки спочатку збирались у центрах паланок, де знаходились паланкові управи. Полковник робив їм огляд, у ході якого мав виявити недоліки в екіпіровці. У разі, якщо козак був “рушницею і конем несправний”, то полковник вимагав, щоб “той, як треба повиправляв”, а наймитів, стан яких не відповідав вимогам (якщо ті були замолоді, або застарі, або покалічені), відсилав назад з вимогою до хазяїна, щоб той негайно дав “належну заміну”. Зібраних одружених козаків полковник паланки відряджав на Січ або у ставку кошового отамана (якщо той з головною частиною війська вже перебував у поході). До місця призначення одружених козаків супроводжували паланкові старшини[29].

Під час мобілізації війська із Січі відряджались гінці з “печатками”. Печатками на Запорожжі називались письмові накази Коша, на яких стояла січова печать. Печатки розсилались по паланках, де зміст наказу зачитувався козакам по усіх населених пунктах, перевозах і промислах. Після цього печатки поверталися до січової канцелярії[30]. Організація оборони військової області покладалась на полковників паланок. Причому, для відсічі можливої татарської агресії, крім козаків, мали бути залучені і “посполиті люди і сини їх, хто чим зможе, у крайньому разі, однією рушницею бути у готовності”. Козаки і посполиті ремонтували укріплення Січі, центрів паланок і в “Самарському відомстві” (монастирі). До полковників паланок Кіш розсилав ордери, в яких вимагав “бути з козаками у такій готовності, щоб по отриманні вищого наказу того ж часу виступити могли, куди наказано буде”[31].

У воєнний час частина запорозьких козаків залишалася в резерві. Наявність резерву дозволяла дотримуватися певної черги у щорічних призивах і військових нарядах. Однак черги, головним чином, існували для власників зимівників, які постійно скаржилися Кошу на те, що щорічне відбування служби і постійна відсутність у зимівниках їх, як хазяїв, веде до “крайнього розорення”. Найбідніша частина козацтва відбувала службу впродовж усього року беззмінно: літом – у поході, а зимою – на форпостах[32].

Протягом 1735 – 1739 років мобілізація Війська Запорозького на початку воєнних кампаній проходила дуже повільно. При комплектації команд старшинам доводилося прикладати немало зусиль. З кожною наступною воєнною кампанією кількість боєздатних запорожців поступово зменшувалась. Так, у кампанії 1736 року взяло участь до 6000 запорожців, у кампанії 1737 року – до 5000, у кампанії 1738 року – до 4000 і у кампанії 1739 року – лише 3000. Причиною цьому були розорення козаків і неспроможність власним коштом забезпечити себе необхідним спорядженням, а також переселення частини козаків на Гетьманщину. Протягом 1769 – 1774 років щорічні мобілізації Війська Запорозького проводились повільно, але чисельність козаків, задіяних у бойових діях, залишалась досить сталою і складала 10 000 чоловік щороку[33]. Це свідчить про те, що механізми мобілізації і комплектації Війська Запорозького Низового могли діяти ефективно лише при умові достатньої кількості населення області.

Після закінчення літніх воєнних кампаній запорожці відходили на свої зимові квартири. На зимовий період (листопад – березень) російське командування знімало Військо Запорозьке Низове з провіантського забезпечення. Після прибуття Війська з походу заможні козаки-хазяї розходились по своїх зимівниках, а військові наймити-молодики – на заробітки до хазяїв. “Чернь військова” (неодружені малоімущі козаки) продовжувала нести службу: 2000-3000 козаків залишалось на Січі для несення гарнізонної служби; ще 2000-3000 відряджалося з кількамісячним запасом “казенного” провіанту і фуражу на форпости. Вільну від гарнізонної і форпостної служби “чернь” (найубогіших козаків піхотинців), котра не мала власних осель, паланкові старшини розводили по слободах для розквартирування у помешканнях посполитих. Згідно визначенню Коша, козаки, які ставали на квартири у селянських хатах, мали задовільнятися лише тим, що “хазяї для себе вживають, без вимислу… і нічого зайвого не вимагати”. Протягом зимового періоду запорозьке товариство мало “кіньми і військовим прибором і усім до походу потрібним себе справити”. Тому частина “черні” відходила на Україну на заробітки або “у гості” (зимувати у батьків або родичів). Одружені козаки поверталися у свої паланки або відходили за межі Запорожжя до своїх родин. Щоб вийти за межі Запорожжя, козаку необхідно було отримати у Коші паспорт, термін дії якого був чітко визначеним. У паспорті також вказувалась мета виїзду: закупівля зброї або коней, провідування сім’ї або родичів, заробітки, торгівля тощо. Але чимало козаків відходило без паспортів[34].  

Перебування козака у військових походах кілька років поспіль вело до остаточного розорення його господарства. Війна призупиняла усі торгівельні та економічні відносини запорожців із південними сусідами. Крім того, козацька спільнота не могла збагнути навіщо так довго воювати. У війні, котрій не видно було краю (1768 – 1774), козаки не бачили для себе жодних зисків. Адже усю військову здобич, котру можна було здобути, було здобуто ще в перші роки війни. Та й власні домівки під кінець війни треба було захищати вже не від татар, а від російських “братів по зброї”, котрі заполонили усе Запорожжя. Тому козаки, котрі мали бодай хоч якесь господарство, виставляли на службу замість себе наймитів. Зубожілі “жонаті” козаки, попередньо домовившись, виставляли одного наймита від декількох дворів. Так, в ордері Коша від 22.03.1774 до полковників Кодацької, Самарської, Орільської і Протовчанської паланок говориться: “Відомо у Коші, що відомства Вашого одружені козаки, ухиляючись від служби, якої нарізно відбувати не хочуть, але збираються в одне, по два, по три, по чотири і більше, висилаючи одного молодика”[35]. В рапорті осавула Степана Гелеха до кошового отамана Петра Калнишевського від 18.03.1774 говориться, що “складчина” практикується і заможними козаками, які “могли б і всяк від себе висилати без особливих втрат одного наймита”[36].

Бувало й так, що частина заможних козаків, давши хабарі паланковому і січовому начальству, не тільки не з’являлась на службу, але й наймитів не висилала. Кіш був змушений заборонити дану практику. 11.03.1774 кошовий отаман Петро Калнишевський видав розпорядження, в якому говорилось, що в минулі кампанії “кінні і піші козаки, більшістю не самі хазяї, але наймити у поході були, згідно чого найсуворіше пропонуємо козацьким отаманам те підтвердити, щоб вони, коли наказано буде в похід виступати, самих хазяїв, а не наймитів кінних і піших висилали, остерігаючись їм і Вам найжорстокішого штрафу”[37]. Однак справа не покращилась. Так, в ордері Коша від 20.04.1774 повідомлялось, що військовий осавул Степан Гелех, “побравши лакомі іскупи”, притягнув на військову службу у Новому Кодаку не 85 козаків, як того вимагалось, а лише 22[38].

З донесень полковників паланок видно, що суттєвий відсоток козаків ухилявся від військових нарядів, не з’являючись на службу. За наказом Коша військові, полкові і паланкові старшини на чолі спеціальних команд проводили рейди по селах, хуторах, зимівниках і промислах, для збору таких козаків. Зазвичай, на козаків, що ухилялися від служби, накладали великі штрафи або під конвоєм відсилали на Січ, забивши в ручні і ніжні колодки. Хутори і зимівники козаків-втікачів за наказом паланкової адміністрації спалювались. Усіх, хто переховував у себе наймитів з числа дезертирів, нещадно карали і штрафували[39].

Особливі труднощі під час мобілізації являв собою збір козаків, що жили поза межами Запорожжя. Весняний збір цих козаків до Війська ставав для Коша справжньою проблемою. На прохання Коша Малоросійська колегія і Київська губернська канцелярія надсилали укази про розшук втікачів із Запорожжя в усі магістрати, полкові канцелярії і сотенні управи Лівобережної України. Там у запорожців місцева адміністрація проводила перевірку паспортів. Якщо запорожець не мав паспорта, або мав прострочений, його під конвоєм висилали на Січ[40].

Підводячи підсумки, можемо з упевненістю стверджувати, що у воєнній організації Нової Січі, крім козаків, чільне місце належало посполитому населенню Запорожжя. Сезонні робітники, котрі працювали за контрактами у старшин і заможних козаків, у період воєнного часу в житті Запорожжя  участі не брали. Оскільки заможне козацтво, в основній своїй масі, ухилялося від військової служби, то основний тягар війни лягав на плечі козацької сіроми і посполитих. Єдність обов’язків запорозьких козаків та їх підданих по обороні краю була запорукою ефективності воєнної організації Нової Січі.