использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Шпитальов Г. Г.

Поштова і перевізна служби Війська Запорозького Низового в період російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.

(Опубліковано: Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – Вип. 3. – Дніпропетровськ, 2008. – С. 59 – 65).

У ході російсько-турецької війни 1768 – 1774 років Військо Запорозьке Низове, як складова частина збройних сил Російської імперії, брало активну участь у бойових діях проти турецько-татарських військ. Кавалерійські і човнярські військові команди запорожців знаходились у складі діючої російської армії на основному театрі бойових дій і діяли в межах наказів генералітету. На запорожців було покладено, головним чином, розвідувальну, авангардну і форпостну (прикордонну) служби. Цей період воєнної історії запорозького козацтва отримав належне висвітлення у ряді наукових праць. Проте треба зауважити, що ряд питань теми розкрито недостатньо. Це, насамперед, питання допоміжних служб запорожців, а саме: поштової і перевізної. Перші згадки про ці служби належать перу Аполлона Олександровича Скальковського. Реконструкцію допоміжної служби запорозького козацтва у ході російсько-турецької війни 1768 – 1774 років провела Олена Михайлівна Апанович у своєму дисертаційному дослідженні (1949 р.). Але її наробки не стали відомі широкому науковому і читацькому загалу. Допоміжній службі запорожців не було приділено належної уваги і в попередніх дослідженнях вашого покірного слуги. Тому вважаємо за необхідне конкретизувати дане питання для подальшого його глибокого і всесторонього аналізу в контексті воєнної історії українського козацтва XVIII століття.

У першу чергу розглянемо поштову службу запорозького козацтва.

В період російсько-турецької війни 1768 – 1774 років землі Війська Запорозького Низового були плацдармом для розгортання бойових дій окремих корпусів російської армії у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї. За умов величезної широти театру бойових дій армійські комунікації мали дуже важливе значення. (Під комунікаціями слід розуміти шляхи сполучення, підвозу, зв’язку і маршрути пересування. У цьому ж значенні вживались терміни “комунікативні лінії” та “комунікативні напрямки”). Впродовж усієї війни головні сили Війська Запорозького Низового входили до складу Другої армії, об’єктами дій якої були Крим, а також фортеці Очаків, Хаджибей і Бендери. Зважаючи на безпосереднє перебування запорожців в оперативному секторі, командування залучило частину запорожців для служби на комунікаціях.

У листопаді 1768 року, у зв’язку з військовими подіями в Польщі (Барська конфедерація, Коліївщина) і початком війни між Росією і Туреччиною, виникла необхідність зміцнити шляхи сполучення у краї, замінивши кур’єрську службу поштовою. За наказом київського генерал-губернатора Ф. Воєйкова на адміністрації Новоросійської губернії і Запорозької Січі покладалось завдання влаштувати поштову лінію, яка б через територію Новослобідського полку зв’язала Січ з Кременчуком. Від Новоросійської губернії було влаштовано чотири станції від Крюкова (містечко Крюків знаходилося на правому березі Дніпра супроти Кременчуцької переправи) через Онуфріївку і Княжі Байраки до р. Жовтої (Жовтенької). Від р. Жовтої до Січі Запорозький Кіш влаштував чотири станції через р. Саксагань (місток Похилівський), р. Базавлук (місток Церковний) і р. Солону. Дистанція запорозької ділянки становила 125 верст. На кожній станції було по троє козаків і по шестеро коней. За кожного коня у прогоні однієї версти козаки мали брати одну копійку, що коштувало удвічі дорожче ніж верста з коня у центральних російських губерніях. Проте вже в січні 1769 року під час навали орди Керім-Гірея поштові станції були знищені татарами[1].

Необхідно зазначити, що Кіш мав влаштовувати поштові станції лише в межах Запорожжя. Крім запорожців, поштову службу у краї несли в межах своїх полків пікінери і гусари Новоросійської губернії.

У березні 1769 року Запорозький Кіш мав створити десять поштових станій від Січі до ф. Козловської (на Українській лінії). Дистанція поштової лінії становила 292 версти. Відстань між станціями сягала від 20-ти до 50-ти верст. Станції знаходились на річках Чортомлик, Кам’янувата, Камишувата, Мокра Сура, станції Старий Кодак, далі по р. Кам’янці, станції Самарчик, р. Кільчень, слободі Личківка (що на лівому березі Орілі), поблизу Козловської фортеці[2]. На кожній станції було по два козаки і по четверо коней. Зазвичай станції знаходились при зимівниках заможних запорожців. За кожного коня у прогоні однієї версти відтепер козаки мали брати одну копійку і одну дєньгу (дєньга = 0,5 копійки). Було також відновлено Крюківсько-Кременчуцьку лінію, знищену у січні татарами. Станції було влаштовано на річках Чортомлик і Кам’януватій, біля зимівника козака Переяславського куреня Литвина, біля Сурського мосту, та біля Старого Кодака, звідки відкривались напрямки по Новоросійській губернії[3]. Влітку на вимогу командира легкокінного корпусу Другої армії генерал-майора М. Зорича Кіш виставляв тимчасові поштові станції по Південному Бугу для зв’язку між командами, що вирушали в пошуки до Бендер[4].

В кампанію 1770 року запорозькі поштові лінії зв’язували Січовий Кіш з Похідним (де знаходився кошовий отаман разом з головною частиною Запорозького війська). На той час Похідний Кіш перебував у складі корпусу генерал-майора князя О. Прозоровського, котрий діяв під Очаковом. Крім того, додаткові поштові станції зв’язали Січ з головними силами Другої армії генерал-аншефа графа П. Паніна, котрі облягали Бендери. Дніпровські човнярські станції зв’язували Січ з лівобережним корпусом генерал-поручика М. Берга, що стояв біля гирла р. Білозірки[5]. Восени цього ж року запорозькі станції було встановлено між фортецями Лівенською (на Українській укріпленій лінії) та Олександрівською (на Дніпровській лінії)[6]. Тоді ж на всі засновані поштові лінії військовий писар Іван Глоба відрядив військових канцеляристів для реєстрації подорожніх і пакетів[7].

В кампанію1771 року, у зв’язку із захопленням Кримського півострова силами Другої армії генерал-аншефа князя В. Долгорукова, запорожці влаштували поштову лінію, яка зв’язувала Січ з Київською губернією, Гетьманщиною і Кримом[8]. Також було влаштовано чотири станції у Самарській паланці, для сполучення Січі з форпостом на р. Кільчені. На кожній станції було по п’ять парокінних козаків із тримісячним запасом провіанту і фуражу. З наступного року на станціях цієї лінії знаходилось по шестеро козаків і по 12 коней[9]. У разі необхідності від великих форпостів відводились тимчасові поштові станції. Так, наприклад, в тому ж році Кам’янський форпост влаштував станції на річках Саксагань, Інгул, Інгулець, Бокова, Грамоклія та у гирлі Великого Єланця[10].

З ходом війни напрямки запорозьких поштових ліній корегувалися штабом Другої армії.

У 1774 році на Запорожжі було проведено ревізію одружених козаків; нарахували 1912 дворів. Якщо раніше на поштову службу одружених “парокінних” козаків зараховували лише за їх власним бажанням, а постачання фуражу покладалося на запорозьких селян-посполитих, то тепер поштову повинність було розписано на увесь рік; один одружений козак з двома добрими кіньми від 15-ти хат щомісяця: виходило по 124 козаки із 248 кіньми[11]. Щомісячна зміна козаків пов’язана з тим, що часті роз’їзди вимотували “розгоняли” коней. Усі поштові команди отримували від російської сторони жалування і провіант[12].

Навесні 1774 року від Південного Бугу до Дніпра було влаштовано додаткову запорозьку поштову лінію з дистанцією у 375 верст. Лінія простягалась від гирла Синюхи до Микитинського перевозу, складалася з 12 станцій і проходила через Катерининський шанець, р. Корабельну, ур. Гарбузине, р. Мертві Води, ур. Бобринець і далі через річки Інгул, Інгулець, Саксагань, Кам’янку, Солону і Чортомлик. Відстань між станціями становила 20-40 верст. На кожній станції було по 6-7 козаків і по 6-7 коней відповідно. Козаки і коні на постах були такі виснажені, що для підтримання поштових сполучень Кіш визначив, аби звільнене від усіх повинностей товариство, косило сіно на зиму для відгодівлі поштових коней, а також вказав поштарям брати прогони з кур’єрів як з чужих, так і з своїх[13].

Після закінчення війни і підписання воюючими сторонами мирного договору служба на запорозьких поштових лініях продовжувалась. У квітні 1775 року за наказом генерал-фельдмаршала графа П. Рум’янцева-Задунайського Кіш влаштував чотири поштові лінії, що стали ланками загального комунікативного ланцюга, котрий зв’язував військові гарнізони новопридбаних фортець з центральними губерніями імперії. Ці лінії перейшли під безпосередній контроль і управління командира військ Новоросійської губернії О. Прозоровського. 1-а лінія зв’язувала Кінбурн з Кременчуком. На кожній станції було по 10 козаків і по 10 коней. 2-а лінія зв’язувала по правому берегу Дніпра Голу Пристань і Запорозьку Січ. Ця лінія мала 9 станцій і перевіз до Олександр-шанця (що знаходився на правому березі Дніпра нижче впадіння Інгульця). На станціях цієї лінії було задіяно 50 козаків і 100 коней. 3-я лінія зв’язувала Олександрівську фортецю з Крюковом. 4-а лінія зв’язувала Керч з Полтавою і пролягала через фортеці Дніпровської лінії Захаріївську і Петровську. На кожній станції знаходилось по 20 парокінних козаків. Планувалося, що станції усіх чотирьох ліній будуть функціонувати постійно. Запорожці мали влаштувати землянки і мазанки, щоб не обтяжувати хазяїв зимівників[14]. Служба на цих лініях тривала до самої ліквідації Запорозької Січі (червень 1775).

У ході війни російська сторона велике значення надавала перевізній службі запорожців.

Запорозькі перевози здавна існували на Дніпрі та його притоках; у тих місцях, де з обох берегів зручно підганяти вози і худобу до переправи. За часів Нової Січі постійно функціонували такі перевози – Кодацький, Кам’янський і Микитинський на Дніпрі, Гардівський на Південному Бузі, а також Самарський біля гирла Самари. Запорозькі перевізні команди на човнах (дубах і байдаках), плотах і поромах переправляли через річки вантажі купців, промисловиків і чумаків. За свої послуги запорожці стягували мито, яке було важливим джерелом прибутків Січі. До 1768 року запорозькі перевози функціонували і в межах Кримського ханства: біля Кизикермена, на Білозірці, Рогачику та інших річках. У воєнний час перевози призначалися, в першу чергу, для потреб діючої армії. У цьому разі мито запорожцями стягувалося лише з маркітантів, промисловиків і підрядників – тобто з “партикулярних осіб”. У разі військової необхідності функції перевізних команд виконували окремі “курінні” наряди запорозької флотилії[15].

Перевізні команди складалися з козаків-піхотинців, лоцманів, спущиків, поромників, робітних людей, кухарів тощо. Кількісний склад команди не був визначеним. Щоправда у воєнний час кількість робочих рук збільшувалась. Команду козаків на перевозі очолював полковий писар. Для стягнення мита Кіш призначав на перевози шафарів. Шафар був головною особою на перевозі. За своєю значущістю шафарі прирівнювалися до похідних полковників. Так, наприклад, у 1772 році на Кодацькому перевозі команда мала наступний склад: шафар –1 (при ньому 8 коней, як у полковника), полковий писар – 1 (при ньому 6 коней), козаків рядових піших – 40, козаків служилих при старшинах – 7. На Микитинському перевозі – такий самий склад, лише вдвічі менше рядових козаків[16]. Гардівський перевіз, як найменш значний, а ні шафаря, а ні писаря не мав. Цим перевозом опікувався полковник Буго-Гардівської паланки, а переправи здійснювали козаки Гардівського сторожового посту (резиденція полковника паланки), де знаходився і сам перевіз[17].

Розміри мита на кожному окремому перевозі не були однаковими. Впродовж війни ціни за надані послуги постійно зростали. Так, до 1768 року на Микитинському перевозі брали одну копійку за один порожній віз і дві копійки з навантаженого, а вже в 1773 році – по дві копійки з порожнього і від трьох до п’яти копійок з навантаженого воза. Ціна за віз залежала ще й від його вантажопід’ємності, яка визначалася за кількістю запряжених волів: “четверний віз” (з четвіркою волів), чи “паровий” (з парою волів). Ціна за переправу великого навантаженого воза, навіть в мирний час, могла сягати до десяти копійок. Перевізні збори суттєво збільшилися після захоплення росіянами Криму (1771), бо відтепер російські промисловики, повертаючись після доправлення армійських вантажів або збувши свій товар, везли до центральних губерній сіль. Розуміючи вигідність справи, Запорозький Кіш, позбавлений через війну можливості самому займатися цим промислом, підвищив не тільки плату за перевози, а й мостове. У 1774 році на Гардівському перевозі з одного навантаженого воза стягували від 35 до 50 копійок[18]. Так, за приблизними підрахунками в період 1772 – 1774 років лише один перевіз за кампанію (весна – осінь) збирав суму щонайменше в 1000 рублів[19].

Кошти, зібрані на перевозах мали надходити до скарбниці Війська Запорозького. Однак туди надходила незначна частина грошей. Зазвичай ця сума поділялась на три частини: 1) козакам і робітним людям як платня за труди; 2) шафарю і писарю для ужитку; 3) до Січового Коша (на військову артилерію, тяглову силу до неї, порох, амуніцію, а також на військову флотилію, закупівлю поромів на перевози, на відбудову паланкових церков тощо). Частину коштів шафар з писарем витрачали на канцелярські потреби, свічки, дрова і т. ін. Із прибутків перевозу на харчування команди виділялась необхідна сума, якою відав кухар. У воєнний час на перевізні команди також виділявся провіант з магазинів Другої армії. Через це козаки і робітні люди перевозів отримували платню з прибуткових сум лише в окремих випадках[20].

Починаючи з весни 1769 року запорозькі перевози переправляли як запорозькі, так і російські підрозділи, коней, худобу, армійське спорядження, провіант і фураж. Найбільше навантаження припадало на весняний та осінній періоди, коли армія вирушала в похід або поверталась на зимові квартири. І хоча Кіш у цих випадках мобілізовував усі плавзасоби і людей, перевози мали невелику пропускну спроможність. Чисельні з’єднання змушенні були витрачати на переправу чимало часу. Виникали тривалі затримки і скупчення військ. Так, навесні, під час розливу річок, на переправу одного регулярного полку з обозом в середньому витрачалось до п’яти діб[21].

Навесні 1770 року за наказом П. Паніна для переправи головних сил Другої армії запорожцями було влаштовано перевози біля Переволочни, Пінського редуту, Кам’яного редуту і Старосамарського ретраншаменту. Та все ж основний тягар лягав на Кодацький перевіз, куди перевели частину поромів з інших перевозів. Через те, що росіянам не вдалося навести понтонний міст через Дніпро в районі Кременчука, запорожцям було наказано додатково влаштувати перевіз із човнів і плотів нижче р. Самари[22].

Траплялося, що на запорозьких перевозах виникали суперечки з російськими підрядниками, які поставляли військам провіант і худобу. Підрядники скаржилися головнокомандувачу армії на зняття шафарями мита, а Кіш, у свою чергу, відстоював власні інтереси. Та все ж вищий генералітет визнавав право запорожців знімати мито з приватних осіб, бо у воєнний час Січ могла утримувати перевози лише за рахунок російських підрядників і купців[23]. В іншому випадку, на Низові перевози командування мало б залучати лоцманів і поромників з Малоросії, а також солдатів регулярних полків. Разом з тим, треба зауважити, що суперечки запорозької сторони з російськими підрядниками були викликані, насамперед, тим, що останні намагалися видавати свій товар за “казенний”. Чимало документів говорить про те, що до з’ясування належності товару, промисловики змушені були подовгу чекати на перевозах, що й викликало нарікання з боку командування. Траплялося до Коша надходили скарги запорозьких полковників і похідних старшин про стягнення перевізного мита з власне запорозьких військових команд, котрі виступали в похід або повертались з походу. Кіш мав на це реагувати. Зібрані на перевозі кошти поверталися козакам[24].

Знаковим є наступний епізод.

Наприкінці листопада 1770 року Кіш отримав наказ влаштувати перевіз в районі Кизикермена для переправи на лівий берег Дніпра Єдисанської та Буджацької орд, котрі перейшли під протекторат Росії. Із Січі до Кизикермена Кіш видрядив команду козаків на 11-ти дубах. Але цїєї кількості човнів було замало. Згодом до Кизикермена з Очаківського лиману прибула запорозька флотилія, яка налічувала 40 дубів. Крім того, начальники дніпровських сторожових постів, котрі мали у своєму розпорядженні човни, отримали наказ Коша переправляти татар на лівий берег. Переправа відбувалась з 24 по 28 листопада. На перевозі було задіяно до 2000 козаків. Усього запорожці переправили близько 12 000 татар разом з кибитками, кіньми і худобою[25]. Згідно наказу П. Паніна переправа обох орд була безкоштовною. Татарська знать за першочергову переправу своїх родин та майна подарувала запорожцям незначну частину рогатої худоби. Запорозькі старшини, зі свого боку, виділили татарам частину провіанту. Мурзи надіслали кошовому отаману ряд листів, в котрих дякували за гарну організацію переправи і дружнє ставлення козаків. Але, разом з тим, запорозькій стороні на цій переправі було завдано чималих матеріальних збитків. Плавзасоби флотилії на ¾ від свого складу стали непридатними до подальшого використання. Кіш звернувася до П. Паніна з проханням відшкодувати збитки Січі з армійської казни. Сума, затверджена на військовій раді, дорівнювала 4417 крб. Проте П. Панін вказав на те, що запорозька сторона має вдовольнитися зібраним з ногайців митом на тому перевозі. Справа в тому, що відразу після переправи ті ж мурзи, котрі дякували кошовому, надіслали головнокомандуючому армії листи, де скаржилися на затримки, здирництва і грабунки з боку запорожців; хоча насправді мав місце лише епізод втечі до козаків трьох волоських полонянок головного буджацького бея Джан-Мамбет-мурзи. Взимку 1771 року (після передачі П. Паніним командування армією В. Долгорукову) Кошу було виділено 2500 крб., а решта мала бути виплачена після з’ясування паритетною комісією фактів, вказаних ногайцями. З отриманої суми Кіш виділив 2000 крб. куреням на ремонт човнів, а 500 крб. залишив на артилерію[26].

У період воєнних кампаній 1771 – 1774 років кількість влаштованих запорожцями перевозів залишалась сталою. В окремих випадках місцезнаходженя додаткових переправ визначав головнокомадувач Другої армії В. Долгоруков. З 1772 року Друга армія активних бойових дій практично не вела, а мала своїм завданням утримувати під своїм контролем Кримськкий півострів і ногайські степи. Лише до Очакова, Кінбурна і Хаджибея періодично навідувались розвідувально-диверсійні команди запорозької кінноти або флотилії. На захопленій росіянами території зводились фортеці, ретраншементи і шанці. Командування армії використовувало запорозькі перевози повною мірою; козаки, лоцмани, робітні люди і плавзасоби задіювались на перевезенні боєприпасів, гармат, провіанту, фуражу, будівельних матеріалів, дров, хмизу і т. д.[27].

Таким чином, допоміжна служба запорозького козацтва в російсько-турецькій війні 1768 –1774 років мала важливе значення для дій росіян не тільки у справі оволодіння Північним Причорномор’ям, Приазов’ям і Кримом, а й в утриманні цих земель під своїм контролем. При всьому цьому в період утвердження Росії на півдні (і на Запорожжі зокрема) пошти і перевози були інструментом Коша у відстоюванні інтересів Запорозького війська, а також пунктами контролю за діями росіян у краї для захисту цілісності володінь низової козацької громади.