использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

ЦЕНТР ПАМ’ЯТКОЗНАВСТВА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ТА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

С.Й. ТАТАРИНОВ, Н.О. ТУТОВА

ПРАВОСЛАВ’Я БАХМУТСЬКОГО КРАЮ - ПОГЛЯД КРІЗЬ СТОЛІТТЯ…

Історичний нарис

1020-річчю хрещення
Руси-України
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

м. Артемівськ
2009 р.

Історико-краєзнавче видання:

Затверджено до друку Вченою Радою Центру пам’яткознавства НАН України та УТОПІК 30 вересня 2008 р.

Головний редактор ТИТОВА ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА – директор Центру пам’яткознавства НАН України та Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, кандидат історичних наук, доктор філософії, заслужений працівник культури України.

Заступник редактора відповідальний за випуск ТУТОВ ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ – політолог, директор Артемівського відділення Донецької обласної асоціації платників податків, президент клубу «Право.Бізнес.Фінанси».

Спонсори видання: Райффайзен банк «АВАЛЬ».

Автори книги щиро дякують спонсорам за надану допомогу у виданні даної книги.

Книга адресується православним віруючим, священослужителям, державним службовцям, вчителям історії, учням та студентам, краєзнавцям і всім хто любить і шанує історію Бахмутського краю.

Автори висловлюють щиру подяку за допомогу у зборі матеріалів історику С.А.Федотову, співробітникам Одеського, Дніпропетровського, Донецького обласних державних архівів, Головного архіву СБУ, обласних наукових бібліотек Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Херсона, Історичної бібліотеки України та особисто БОГУНЕНКО ВАЛЕРІЮ ОЛЕКСАНДРОВИЧУ – вченому секретарю Бахмутського відділення Центру пам’яткознавства НАН України та УТОПІК.

ЗМІСТ:

Православ’я – через серце кожного ........................................................... 4

ВСТУП .................................................................................................................... 5

1. ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВ’Я БАХМУТСЬКОГО КРАЮ ….............. 6

2. ХРАМИ БАХМУТУ .......................................................................................... 24

Свято-Троїцький собор ………………………............................................... 25
Покровська церква ……………………….……………….............................. 35
Різдвяно-Богородична (Благовіщенська) церква) ................................ 37
Свято-Миколаївська церква …....................................................................... 41
Всіхсвятська (цвинтарна) церква ................................................................ 42
Георгіївська церква ………………………………….................…………..… 44

3. ЦЕРКВИ БАХМУТСЬКОГО КРАЮ ………………...................................... 45

Священик та археолог Василь Спесівцев ……………...................……. 46
Покровська однопрестольна церква слободи Селимівка .........……. 47
Вознесенська церква слободи Никифорівки (Макогонівки) .............. 50
Іоано-Предтечинська церква слободи Іванівки(Красне) …...........….. 52
Церква Покрови Пресвятої Богородиці села Карлівка-1 (Кліщіївка) 55
Вознесенська церква хутора Кленовий ……...…...................................... 56
Церква Петра і Павла села Триполь ............................................................ 56
Архангело-Михайлівська церква села Зайцево ….............…………..… 57
Преображенська церква села Колемо …………….............…………….... 57
Миколаївська церква села Луганське …………………................……….. 58
Вознесенська церква Харламівської соляної копальні ...........………. 59
Преображенський молитвенний дім копальні Брянцівська ...........… 60
Церква соляної копальні «Нова Величка» ……………............................. 60

4. ЦЕРКВА І ПОЧАТКОВА ОСВІТА ……………............................................... 62

Приходські школи …………………………………………..................……..... 62
Церковно-приходські школи (ЦПШ) …………...….................……………. 65

5. ДУХОВНЕ УЧИЛИЩЕ ...................................................................................... 75

6. УЧАСТЬ ДУХОВЕНСТВА У ЖИТТІ ПОВІТУ .............................................. 80

7. ДОЛЯ ЦЕРКВИ У 20 – 40 РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ ...................................... 84

8. БАХМУТСЬКІ ЦЕРКВИ В РОКИ 2 СВІТОВОЇ ВІЙНИ ….……………… 95

9. ЦЕРКВИ У 50-80 РОКИ ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ............................ 100

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА ............................................................ 102

СПОНСОРИ ………………...…….……………………..……...........…………. 108

ПРО АВТОРІВ ...................................................................................................... 109

ПРАВОСЛАВ’Я – ЧЕРЕЗ СЕРЦЕ КОЖНОГО

У 2008 році православний світ відзначав 1020 ліття хрещення Київської Русі святим князем Володимиром Великим «Червоне сонечко». На печерському пагорбі височить пам’ятник князю-просвітителю.
Майже 80 років комуністична система знищувала у душах людей християнські заповіді та цінності. Сьогоднішня бездуховність – наслідок державної політики СРСР.
Важливе місце у пошуку національної мети в Україні повинні зайняти питання православної історії та вивчення її сторінок, постатей ієрархів-просвітителів і рядових священиків у ХVІІІ-ХІХ століттях, ролі церкви у колонізації півдня Слобожанщини, боротьбі з татарсько-ісламською експансією.
Не секрет, що церкви як у повітових містах, так і в селах волостей, сільських громад відігравали величезну роль як релігійні установи, що були центрами оголошення урядових Законів та Указів, зібрань громад, самоврядування, поширення початкової грамоти і освіти, наукових знань про сільське господарство, медичної та протиепідемічної допомоги, культури поведінки у суспільстві, книги.
Пропонована читачам книга є першою спробою узагальнення єпархіальних та статистичних земських видань, невідомих архівних документів про розвиток православ’я Бахмутського повіту Новоросійської, Азовської,???? Катеринославської губернії. Через історію церков автори зробили спробу показати етапи заселення краю та склад населення, його заняття, розвиток основної галузі промисловості-солеваріння. Читач отримає вичерпну інформацію про майже всі храми Бахмутського краю, важку долю церков, священиків у 20-70 роки ХХ століття в часи «войовничого атеїзму». Повернуті з небуття яскраві постаті пастирів, меценатів і благодійників, мирян, втрачені культурні та архітектурні цінності краю. Тому видання є одночасно пам’яткознавчим і культурологічним дослідженням.

Олена Титова, головний науковий редактор, директор Центру пам’яткознавства Національної академії наук України, доктор філософії.

ВСТУП

У X-XII століттях Бахмутські степи були зайняті самим потужним об’єднанням донецьких половців (куманів). Майже сто років ними правив хан Шарукан Старий.
Половці постійно здійснювали набіги на поселення словян. Великі військові походи проти хана Шарукана були здійснені у 1098 та у 1113 роках великим київським князем Володимиром Мономахом.
У 1897 р. кам’яне зображення хана Шарукана знайшов поблизу станції Ступки генерал-лейтенант артилерії М.Є. Бранденбург, який перевіз знахідку до Імператорського історичного музею у Москві.
Історики С.О. Плєтньова, В.К. Міхеєв припускають, що ранньосередньовічні городища у Слов’янському районі Сидорівське, Теплинське та Маяцьке були «містами» половців Сугров, Балин та Шарукань. Зрозуміло, що в ті часи могло відбуватися поширення християнства серед половецької верхівки, її християнізація, так як хани мали династичні шлюби із багатьма князями Київської Русі.
Про християнізацію половців свідчать два уламки шиферних ікон на Маяцькому городищі, які знайшов слов’янський історик А.В. Шамрай. Про це також свідчать ранньохристиянські поховання ХI-XII ст., які знайшов біля Чернецького озера у Краснолиманському районі донецький археолог М.Л. Швецов.
З архівних джерел також відомо, що в ХІ-ХІІІ століттях в половецьких степах поширення християнства здійснювалося завдяки місіонерам, а у Приазов’ї та на Тамані в ці часи вже була Тмутороканська єпархія. В 1213-1226 роках згадується єпископ Микола.
У ХIV-XVII століттях донецький степ не був у повному розумінні «диким полем», бо тут періодично знаходилися запорізькі, донські та слобідські козаки, які несли із собою християнську православну віру. Саме у Степу відбувалося зіткнення християнського та мусульманського світів, цивілізацій.
Великий обсяг нових джерел із історії Бахмутського краю, які автори дослідили, працюючи в архівах та в наукових бібліотеках, вивчаення раніше невідомих друкованих видання ХVIІІ-ХІХ століть, а також обмеження, пов’язані з обсягом, тематикою та коштами на видання книги «Нариси історії самоврядування в Бахмуті і повіті у ХVIІІ-ХХ століттях» змусили авторів, поставити за мету ввести у науково-краєзнавчий обіг нові теми з історії Бахмутського краю як історичного, економічного та культурного центру Донбасу до подій революції 1917 року, а також до випуску тематичних видань з історії краю.

1.ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВ’Я БАХМУТСЬКОГО КРАЮ

Виникнення Бахмуту пов’язане із необхідністю захисту південних кордонів Російської держави. Московський великий князь Іван ІV запровадив цілу низку Донецьких сторож, до яких входила і Бахмутська сторожа. Але ще на початку 1500-1505 років слобідські козаки несли сторожу по Lyw.? S[ sycgtrnedfd у 1524 роцы дяк Тюфякын. В архівних документах (Розпис Донецьких сторож) Бахмут, як сторожа, вперше згадується в 1571 році. Кількісний склад сторожі був невеликий. Згідно з архівними документами, на Бахмутській стороні стояли шість чоловік, яких присилали з Путивля і Рильська. Охоронці сторожі стежили за татарськими перелазами угору по р. Донець.
Подальша доля виникнення острогу-фортеці Бахмут пов’язана безпосередньо з видобутком солі. Аполлон Скальковський, начальник Статистичного Бюро Катеринославської губернії, кореспондент Статбюро МВС Росії, один із перших дослідників історії Новоросії у першій половині ХІХ століття писав, що видобуток солі у Торі почався у 1675 році. На прохання Ізюмського козачого полку тут був заснований «Соляний городок».
Потім на правій стороні Дінця на мілководній річці Бахмут маяцькі, торські та ізюмські козаки знайшли соляні джерела, викопали колодязі й заснували слободу. До них «наїздом» для солеваріння приходили донські козаки з Ямполя та Сухаревської станиці. Архівні документи свідчать, що сухаревські козаки «соль на Бахмуте варили и от неприятеля отпор делали» ще в 1683 році.
Вперше фортецю, побудовану на річці Бахмут, було описано в «описних книгах» білгородського солдатського полку капітаном Григорієм Скорихіним. Він писав, що «на речке Бахмут построен городок по обе стороны речки стоячим дубовим острогом; в нем двое проезжих ворот; по мере того городка в длину через речку Бахмут 61 сажень, поперек 16 сажней, а жилья в том городке никакого нет. Подле того городка, вверх по речке Бахмут с правой стороны на посаде построена часовня. Близ часовни построены полковые Изюмского полку для пошлинного сбора, из Семеновской канцелярии для мостового проезду таможенная изба и ратуша Изюмского полку, да около той таможни и ратуши в разных местах построены для торгового промыслу Изюмского полку казаков и Торских и Маяцких жителей, всяких чинов людей 15 амбаров, 9 кузнец. Близ города, на речке Бахмут, устроены у солеварных колодцев Изюмского полку казаков из разных городов 140 сковород соловарных, да разных городов всяких чинов людей 30 сковород».
У 1701 році солеварів у Бахмуті було вже більше ніж у «Соляном Городке» Тору (цьому сприяли розорення Тору кримцями у 1696-97 рр.). Вірогідно, що це нове поселення у Бахмуті та розташовані тут солеварні, цар Петро Великий вважав важливою місцевістю, у зв’язку з чим своїм Указом від 31 квітня 1702 року, наказав: «Бахмутских жителей: Русских людей ведать торскому приказному человеку, а Черкас (казаков) Полковнику Изюмского Полку Шидловскому».
Таким був початок міста Бахмут та його соляного промислу.
План і опис Бахмуту того часу також можна знайти в описах поручика Петра Язикова із Білгорода, які він зробив у 1703 році. П. Язиков був присланий для огляду Бахмутського поселення по волі царській від воєводи на прохання стольника Ізюмського полковника Ф.В. Шидловського. В своїх Описах про Бахмутське поселення він повідомляє наступне: «На новопоселенном месте, на речке Бахмут: жителей Русских, Торских и Маяцких и иных разных городов – 36 человек; Черкасов (казаков) Изюмского полка Торских и Маяцких жителей – 112 человек; Донских Казаков – 2, зашедших для варения соли. У тех всех жителей: 29 соловаренных колодезей, 49 дворов, 49 изб, 11 амбаров, 48 куреней и землянок. …От того города Тора до речки Бахмута, где построены соловаренные курени, дикой степью 30 верст».
Згадку про містечко залишив і Донський отаман Яким Філіп’єв, який у 1703 і 1704 роках звертався в Посольський Приказ із новими чолобитними, в яких скаржився на ізюмців.
Поразка помічників К.О.Булавіна під Кривою Лукою 8 липня 1708 року призвела до повного heqyedfyyz Бахмуту выйськами Ф.Шидловського та винищення городян.
У 1712 році до Бахмуту для охорони солеварень та жителів було приписано 1450 «черкас» у віданні Ізюмського полковника та були встановлені драгунські форпости у Ямполі і в Писаревої.
У 1718 році солевидобування у Бахмуті було передано до Соляного Правління в Петербург, і з року в рік почало зростати. Але незабаром місто почало потерпати від епідемій чуми, солевари та купці втекли з міста. уряд перервав усі стосунки з фортецею. Тому солеваріння було відновлено лише у 1721 році. Протягом 10 років прибуток від солеварень коливався від 30 до 69 тисяч рублів.
Воєвода капітан Г. Скорихін вказував, що на початку 30-х років ХVІІІ століття, від нападів татар, хвороб і «поступления в ландмилицию» з Бахмутської провінції вибуло 5741 чоловік. Внаслідок чого, Указом від 14 січня 1732 року, на прохання воєводи Г. Скорихіна до Бахмуту було приписано для заготівлі дров та видобування солі по 200 козаків від Ізюмського, Рибінського та Харківського полків.
У 30-ті роки ХVІІІ століття фортеця Бахмут була обнесена земляними валами з бастіонами і мала два дерев’яні мости через річку. У форштадті розміщалися: два кам’яні льохи для пороху, хлібний магазин, приміщення грошової казни, цейхгауз для вогнепальної зброї з вогнепускальними гарматами, дерев’яні казарми, суддівське присутствіє, дерев’яний амбар для солі та постоялий двір для купців. У фортеці мешкали 26 дворян, 51 особа духовного звання, 144 купці із 138 членами родин (серед них євреїв – 21), 492 міщан (серед них євреїв – 69), селян-кріпаків – 165, калмиків-мусульман – 69, відставних чинів після 25 років служби – 1.
За результатами доповіді Соляної контори уряд вирішив віддати соляні копальні в приватні руки, вважаючи, що це дасть змогу краще розвинути соляну справу.
В 1732 році купець Василь Озеров і дев’ять компаньйонів отримали бахмутські і торські солеварні від уряду у «відкуп» на 10 років. За це вони повинні були платити щорічно 50 тис. рублів у казну та віддавати казні половину солі. Указ від 24 грудня 1732 року встановлював: продажну ціну на сіль, спостереження за промислом і заводами крім воєводи і обер-офіцером із командою. Утримання казенних споруд, сковорід, колодязів і чищення їх після повеней здійснювати за рахунок компанії. Компанія отримувала право на випас худоби, дозвіл на вирубку лісу по Дінцю. Також повинні були ремонтувати фортецю, утримувати гарнізон та артилерію.
Сіль видобувалася «гаманна», «цуркова» і продавалася по 10 копійок за пуд, та «баранцова», яка виймалася із печей та із під сковорід – по 6 копійок за пуд. У Торі всі сорти мали вартість 11 копійок за пуд. Відкупники мали право віддавати сковороди в оренду: у Бахмуті – за 6 рублів на добу, у Торі – за 1,8 рубля. Продаж донської та калмицької солі у слобідських полках була заборонена.
В 1732 році караули у степу було замінено на козаків Бахмутського полку, як писав А. Скальковський, «созданного недавно». Місто мало 4 тисячі десятин землі, капличку та три церкви: Троїцьку, Різдвяно-Богородичну та цвинтарну, яка знаходилась за фортечним валом. Покровська церква на той час ще не була збудована.
В архівних документах того періоду також згадуються села, які виникли поблизу Бахмуту: с. Луганське, с. Кодемо поміщика Макара Ларіна, який мав у власності 4 вітряки та млин; с. Покровське, в якому на той час мешкало 689 чоловіків та 702 жінки. В селі було побудовано 2 вітряки.
У 1735 році Бахмут відвідав управитель Малоросії генерал-лейтенант князь Шаховський, який за дорученням імператриці Ганни оглядав соляні варниці. Він відзначав, що населення дуже постраждало від чуми, втечі на Запоріжжя, та від призовів до ландміліції (Засічної лінії з 1731 року), а також від полонів татар.
В 1741 році маяцькі, торські та бахмутські козаки-солевари почали отримувати платню з казни нарівні з Бахмутським полком. А незабаром всі ці розряди місцевих козаків: торських, маяцьких і бахмутських були об’єднані разом для підсилення Бахмутського кінного козацького полку.
У 1744 році за скаргами населення на коменданта підполковника Спешнєва, до Бахмуту прибув камер-радник Юнкер та інженер-майор Мазовський. Вони також прибули і для відновлення роботи торського заводу. Юнкер описав солеварні заводи. Вони мали 12 відерні підйомні машини. Варіння солі починалося з ранньої весни. Робочих рук не вистачало, для налагодження сковорід присилали ковалів-майстрів тульських заводів за особливим імператорським Указом. Бахмутський промисел з кожним роком ставав все біднішим.
Тому з 1754 року, у зв’язку з малим видобутком солі уряд, за клопотанням гетьмана К. Розумовського, дозволив ввозити до Малоросії сіль з Криму через Запорізьку Січ.
В 1759 році за поданням генерала І. Хорвата (Нова Сербія) до Бахмуту прибув радник Лодигін. Він зазначав відсутність у Бахмуті казенного солеваріння та «відкупників». Але приватних промисловців, на його думку, було достатньо. В 1765 році їх нараховувалося по списках до 1000 чоловік.
На початку 60-х років ХVІІІ ст. Росія мала потребу в 2 млн. пудів солі. 1,5 млн. пудів солі привозили з Польщі, Криму та Кубані, а 500 тисяч пудів повинні були видобувати у Бахмуті та Торі. Але цього, за визначенням М.В.Ломоносова, ніколи не було. Кримська сіль коштувала 30 коп. за пуд.
У 1765 році імператриця Катерина ІІ наказала брати сіль полкам Української лінії з Бахмуту. Проти такого насильного продажу був генерал-губернатор Новоросії фон Брандт. Він вважав такий продаж невигідним.
На початку 80-х років катеринославський купець Василь Терентьєв звернувся до Азовського губернатора із проханням віддати йому бахмутський промисел в оренду. До губернатора викликали коменданта Бахмуту полковника Івана Шабельського, який вказав на неможливість відновлення солеваріння та неприпустимість знищення лісів по Дінцю. В своїй доповідній записці Катеринославському губернатору Бахмутський комендант І. Шабельський писав: «город Бахмут лежит между двумя горами в низменном месте… церквей четыре: каменная и три деревянных. Купцов 168, мещан - 138, цеховых - 21, разного звания жителей - 1437. В городе за год проходит 4 ярмарки: февраля 2 в день Сретения Господнего; июня 29 в день апостолов Петра и Павла; сентября 8 в день Рождества Богородицы; ноября 24 в день великомученицы Екатерины, длятся дней по пяти… Соляных источников два, приносят больше казне убытка… воздух от источников в летнее время сгущен и противного запаха и не здоров… Здесь располагается уездное правление. Близ города находятся меловые, алебастровые, аспидного, точильного и других камней горы в которых быть и металлам, каменное уголье, но не созрелое… В уезде состоят поселенные Волоской (с. Верхнє), Иллирической (с. Залізне) полки».
Шабельський відзначав, що основне заняття населення – рільництво та скотарство. Населення також займається виловом різної риби, звірів. Є тут добра питна вода, ліси, які сильно вирубані у зв’язку з солеварінням. Саме цей документ використано при написанні «Опису міст та повітів Азовської губернії» («Записки Одеського товариства історії і давнини», т.1.). А.Скальковський вказував на авторство І.В.Шабельського.
Катеринославський губернатор 21 грудня 1782 року відправив до Петербурга прохання про ліквідацію бахмутських заводів. У «Описі», що в І-й половині ХІХ століття зберігався у архіві Катеринославського губернського правління (за посиланням А.Скальковського), перераховано майно бахмутських солеварень: варниць – 2 розміром 33 х 4 сажнів, сковорід залізних – 11, нових – 3, печей – 10, басейнів з дерев’яними стінами – 2, дерев’яних корит – 41, куфів – 19, тяглової худоби – 70 коней та 30 волів. Колодязь «Кирилівський» мав 12 машин із 2 колесами, 2 сараї, колодязь «Хайлівський» мав сарай із 6 насосами. Все це майно було оцінено у 10 тисяч рублів, на торгах продане за 12 тисяч.
Наприкінці ХVІІІ століття, у зв’язку із зростанням цін на сіль, Сенат приймає рекомендації про відновлення бахмутських промислів.
Статський радник, вчений-мінеролог Гаскойне спочатку був доглядачем Сиваських соляних промислів. Після дослідження покладів залізної руди та кам’яного вугілля («О копях бахмутских и поисках метал лов») Гаскойне звернувся до Потьомкіна з проектом будівництва ливарного заводу, але тільки після «контрактування» на ливарних заводах Петербургу Платон Зубов як фельдмаршал і намісник Новоросії отримав Наказ Катерини від 14 листопада 1795 року про будівництво Луганського ливарного заводу, було виділено 650 тисяч рублів та приписано 2400 майстрів та робітників.
Імператор Павло І в 1797 році доручив директору Луганського ливарного заводу Гаскойне провести обстеження бахмутських варниць, перебудувати печі і відлити чавунні черени, сковороди. Згодом, в 1798 році, імператор Павло І за результатами доповіді головного директора Берг-канцелярії, та враховуючи закладку Штеричем вугільної шахти у маєтку на річці Білій, що в 22 верстах від Луганського ливарного заводу, велів зробити спробу відновлення бахмутських та торських солеварень і видав Указ: «оставленные Бахмутские, Славянские солеварни возобновить».
В 1799 році міністр внутрішніх справ граф В.П. Кочубей за Указом імператора Павла І розпорядився, щоб Катеринославський губернатор і соляна контора почали роботи в Бахмуті.
Сенат відпускає 9278 рублів на чищення колодязів, кладку печей, виготовлення залізних клепаних черенів, сковорід.
На розвиток Бахмуту як міста великий вплив мали зміни в адміністративно-територіальному поділі Росії, які відбувалися на протязі тривалого часу. У зв’язку з цим місто Бахмут в різні часи входило до складу різних губерній Росії, в т.ч. до складу Воронезької, Новоросійської, Азовської, Катеринославської губерній. Незважаючи на це місто розвивалося і відігравало важливу роль в економічному, культурному та духовному житті краю і півдня Росії.
В 1708 році за Указом царя Петра І в Росії було засновано 8 губерній, в тому числі Азовську, яка займала територію від Пензи до Правобережжя Дніпра, і від Полтави та Києва до Азовського моря.
Духовні заклади губернії об’єднувала Азовська єпархія, яка була заснована Петром І ще у 1696 році в м. Азові на базі церкви Іоанна Хрестителя. Першим єпископом єпархії був Митрофан Воронезький. З 1701 - 1711 роках єпископом був Парфеній Небоза, який знаходився безпосередньо в м. Азові. В 1711 році єпископом Азовської єпархії Петро І призначив митрополита Досіфея Сучавського.
Походження Троїцького собору А.Скальковський пояснював тим, що так називалася фортеця Троїцька на Таганьєм Рогу. Після Прутського миру з турками фортецю розорили. Ганна Іоанівна у 1737 році наказала віце-адміралу Сенявіну відбудувати Таганрог та корабельну верф у гирлі Міусу чи Кальміусу. Але у 1741 році в присутності турецьких комісарів укріплення Азову і Таганрогу було знову поруйновано. Відновлення Таганрогу А.Скальковський відніс до 1770 року. Тобто, до цього часу Бахмут залишався самою південною фортецею між Військом Донським та лівобережжям Дніпра.

З 1712 року територія Азовської єпархії відійшла до Воронезької єпархії митрополитів Митрофана та Макарія.
До 1751 року весь Новоросійський край (Полтавська, Харківська, Катеринославська та Херсонська губернії) «был совсем пустым да нелюдим».
Велику роль в освоєнні цих «пустих» південних територій Росії відіграли переселенці: серби, словенці, боснійці, болгари та греки.
27 жовтня 1723 року цар Петро І видав Грамоту майору Албанезу на військовий призов із підданих Австрійського цісаря, надав їм чини та привілеї. Було створено Сербський гусарський полк.
В 1729 році князь, фельдмаршал Голіцин поселив 600 сербів між містечком Тором і майбутньою Українською лінією.
Українська лінія оборони створювалася для захисту південних територій Росії від набігів турків, татар і калмиків. Для цього в 1731 році фельдмаршал Мініх наказав київському полковнику Топському з 20 тисячами козаків та 10 тисячами українських селян побудувати Українську лінію оборони від р. Орелі до Ізюму довжиною 400 верст. Це дало результати. У 1734 році сотник Ізюмського полку Василь Капніст розгромив орду калмицького хана Дундук-Омби (до речі, у його ставці саме в цей час перебував посланниким Війська Донського військовий старшина Данило Єфремов).
До створених у 1729 році Голіциним поселень сербів 10 травня 1732 року повернулися з персидського походу й інші серби. Поселення укріплювалися і розросталися. Граф фон Вейсбах домігся від імператриці Ганни Іоанівни утримання їх на кошти місцевого населення.
Імператриця Єлизавета також дозволила службу в Росії грекам, болгарам, волохам, грузинам.
Полковник австрійської служби Іван Самуїлович Хорват фон Куртих, щоб уникнути переходу під тиском до католицької віри, звернувся до посла Росії у Відні обер-гофмаршала Бестужева-Рюміна про прийняття в підданство та перехід на службу до російського престолу, обіцяв привести із собою, набравши із сербського народу та словенів, болгар, греків два полки по 1000 чоловік ( кінний і
піший), якщо їм виділять землі придатні для переселення до Росії. Імператриця Єлизавета Рескриптом від 15 липня 1751 року дозволила переселення і віддала для цього землі від Синюхи до Інгульця.
У жовтні 1751 року Хорват із 218 особами прибув до Києва і зимував там. У грудні цього ж року Хорват перебував у Петербурзі у Сенаті. Урядовий Сенат дав доручення полковнику Миргородському Капністу та інженеру-підполковнику Дебоксету скласти генеральну ландкарту з вказівками кордонів поселення. Землі для поселення були затверджені Грамотою від 22 січня 1752 року та Привілеєм від 5 квітня 1753 року. Всього до корпусу Хорвата увійшло 620 сімей. Поляків приймати до корпусу було заборонено.
Села і містечка серби перейменували в шанці (роти). Шанці були обкопані, обнесені земляним валом і укріплені. При кожному шанці повинна була бути церква зі священиком і причтом. Роти знаходились на відстані 8 верст, або не менше 6. Серби в своїх поселеннях створили земську міліцію та виставляли кордонну воєнну стражу, як було в областях римської імперії, де вони служили королеві Угорсько-Богемській.
На р. Інгулець будувалася фортеця св. Єлизавети. Гетьману К. Розумовському наказано було надати 2000 козаків, але на будівництво прибуло лише кілька сотень. Козаки заготовляли будівельні матеріали у Чорному лісі на р. Тясмин. Артилерію до фортеці передали із Старо-Самарської, Кам’янської та Перевалочної.
Хорвату було присвоєно звання генерал-майора. Він створив Сербський кінний та Пандурський піхотні полки. За Привілеєм 1755 року він також створив із неодружених переселенців Болгарський і Македонський гусарські поселенні полки. Нове місто Ново-Миргород стало штаб-квартирою Хорвата. Там поселили македонців.
Сербські офіцери І. Шевич та Р. де Прерадович, які служили в Австрійській імператриці Марії Терезії були дуже здивовані матеріальним милосердям Єлизавети Петрівни по відношенню до Хорвата, тому теж звернулися до імператриці про дозвіл на перехід у підданство та переселення до Росії.
Указом від 23 травня 1753 року імператриця Єлизавета прийняла до Росії сербських офіцерів Івана Шевича та Райко Депрерадовича з людьми і поселила їх на правому березі Дінця в 45 верстах від Старої Української лінії зі штаб-квартирою у Бахмуті. Отримавши звання генерал-майорів, Шевич і Депрерадович створили 2 гусарські та 2 пікінерські полки. Бахмутський козацький полк увійшов до нового військово-теріторіального утворення. Генерал-майор артилерії Глєбов повинен був контролювати сербів, а інженер-підполковник Бібіков організувати будівництво шанців. Майор Лупул-Звєрєв та полковник Штерич привели своїх людей.
Переселення сербів та валахів Шевича і Депрерадовича потребувало вільної землі. Єлизавета і Сенат вирішили, що «довольно обоим им для их поселения состоящих от Бахмута места кои не менее как верст на сто простираются». Якщо ж прибудуть ще люди, то переселенцям буде надано інші нові землі.
Серби створили військові поселення-роти: Серебрянка – 1 рота, Красний яр – 2, Верхнє – 3, Вергунка – 4, Привільне – 5, Кримське – 6, Нижнє – 7, Підгорне (Слов’яно-Сербськ) – 8, Жовте – 9, Кам’яний Брід – 10, Черкаське – 11, Хороше – 12, Калинівка – 13, Троїцьке – 14, Луганське – 15 і 16 роти. 11 рот були на Дінці, 5 – на річці Лугань.
Архієпископ Гавриїл писав, що у 1837 році із тих сербів, що переїхали з Австро-Угорщини в живих залишився у Бахмутському повіті тільки 100 – річний поручик Мелутінов (його прізвище є сред авторів Наказу імператриці Катерині у 1767 році. Дивись книгу С.Й.Татаринова, Н.О.Тутової «Нариси історії самоврядування у Бахматі і повіті»).
«Чтобы увековечить память доброго дела предпринятого Правительством по воле провидения», була відбита пам’ятна медаль «NOVA SERBIA».
Для більш послідовного сприйняття змісту цієї книги, де згадуються прізвища головних намісників Новоросійського краю, наводимо іх перелік:
1753-64 рр. генерал-лейтенант Іван Хорват фон Куртіх, генерал-майори Іван Шевич, Райко де Прерадович.
1764-65 рр. генерал-поручик Мельгунов
1765-67 рр. генерал-поручик фон Брандт
1767 р. генерал-поручик Леонтьєв
1767-1774 рр. генерал-майор Федір Войєков
1774-1791 рр. князь, фельдмаршал Григорій Потьомкін
1791-1796 рр. князь, фельдмаршал Платон Зубов
1796-1798 рр. генерал-лейтенант Бердяєв
1798-1800 рр. генерал-майор граф Каховський
1800-1803 рр. генерал-майор Міхельсон
1803-1804 рр. генерал Беклєшов
1804-1805 рр. генерал інфантерії Розенберг
1805-1815 рр. генерал-лейтенант герцог де Рішельє
1815-1822 рр. генерал інфантерії граф Ланжерон
1822-1823 рр. генерал Нізов
1823-1845 рр. генерал-ад'ютант граф М.С.Воронцов.
З 1756 року Слов’яно-Сербія підпорядковувалася Білгородській єпархії, проти чого був генерал-майор І. Хорват, про це він поскаржився до Синоду. Хорват планував поставити керувати єпархією архімандрита Софронія, якого викликав із Сербії. Синод на це рішення наклав заборону.
Указом імператриці Катерини ІІ від 8 травня 1765 року було сформовано сербські ескадронні полки: сербський (Ніжин), молдавський (Київ), грузинський, угорський (в центральній Росії). Сербські офіцери із сім’ями залишилися у поселенних полках Хорвата, Шевича та Депрерадовича.
Серби отримали ряд привілеїв. Вони мали право без мита торгувати хлібом, горілкою, провозити коней через митниці у Орлику, Царичанах, Бахмуті, Ізюмі та Луганській станиці.
На поселення сербів уряд виділив 700 тис. рублів, але Хорват, Шевич і Депрерадович їх витратили не за призначенням і не створили чотиритисячні полки. Про це надійшли скарги від Муравйова та архімандрита Софронія. Ревізія під головуванням полковника Спехинського, ревізора Сенату, докладала про свавілля генерала Хорвата. Катерина ІІ усунула його від командування корпусом, призначила комісію, до складу, якої ввійшли Микита та Петро Паніни, генерал-губернатор Київський Глєбов, генерал-фельдцехмейстер Вельбос, сенатор Попов, віце-президент Військової колегії та генерал-поручик Мельгунов.
Наслідки перевірки комісії наштовхнули Катерину ІІ утворити Новоросійське намісництво.
22 березня 1764 року Катерина ІІ видала Указ про заснування Новоросійського намісництва та губернії, до якої ввійшли Слов’яно-Сербія з Бахмутом. Генерал-губернатором був призначений Мельгунов, його заступником – генерал-майор Василь Ісаков, довіреним від сербів став полковник Зорич.
В березні 1765 року Новоросійський губернатор Мельгунов розділив губернію на 3 провінції: Єлисаветинську, Катерининську та Бахмутську. Заступником Мельгунова і керівником Бахмутської провінційної Канцелярії став полковник Шабельський (Указ від 15 квітня 1765 року). Комендант отримував 4061 рублів жалування і 600 рублів столових грошей. У грудні 1768 року в Бахмутській провінції мешкало 19627 жителів. В це число не ввійшли чиновники, члени їх родин, солдати та офіцери гарнізону.
6 лютого 1768 року Катерина ІІ повеліла Академії наук створити 5 експедицій для вивчення півдня Росії. Про це вона повідомила генерал-майора Глєбова в Єлисаветграді. Одну з таких експедицій очолив академік Гільденштедт. Він залишив записки про поліпшення солеваріння у Бахматі і Торі.
У степах Північного Причорномор’я у I половині ХVIII ст. кочували 4 ногайські орди (ногайці були нащадками монголів): Єдисанська (кабілей-ногай-ієдсані), Буджакська (буджак-єринун-товрагі), Єдичкульська(каб-єдичкуль), Джамбуйлуцька (кабілей-джамбуйлук). З 1759 року кримський хан перемістив Джамбуйлуцьку та Єдичкульську орди від лівобережжя Дніпра до гирла р.Дон. Орда Киргизька знаходилася на Кубані, Тамані. Кожну очолював сераскир чи каймакан.
Напад у 1768 році здійснювався одночасно всіма ордами (70 тисяч ковиків) на фортеці св. Єлизавети та Бахмут, тому у організації їх оборони було багато спільного.

У вересні 1770 року Катерина ІІ своїм Указом повеліла створити нову лінію оборони: від річки Берди та Дніпра до Кальміусу та Бахмуту і зробити все для подальшого заселення землі, яка «плодородна, изобильна реками и разными угодьями».
У лютому 1773 року Київський генерал-губернатор отримав відомості про чисельність населення Бахмутської провінції: чоловіків – 13751, жінок – 12112, купців – 549.
Згідно Кучук-Кайнаджирської угоди між Росією та Туреччиною остання визнавала за Росією нові території, в тому числі «по берегу Азовского моря до устья Кальмиуса, далее до Миуского Лимана и по р. Миусу вверх до земли Войска Донского».
Зникнення загрози з боку кримських татар призвело до різкого зростання чисельності населення Бахмутської провінції. У січні 1774 року тут нараховувалося: чоловіків – 27827, жінок – 27955. Це було значно більше, ніж у Єлисаветградській та Катерининській провінціях.
У жовтні 1774 року намісником Новоросії став Г.О. Потьомкін, який прийняв справи у Федора Воєйкова.
14 лютого 1775 року із території Новоросійської губернії була виділена Азовська губернія. До неї увійшли Бахмут і Тор. Головними фортецями стали: Білецька на Дніпрі та Бахмутська на р. Бахмут. Полки Шевича і Депрерадовича, які мали 1262 воїнів, 22 липня 1764 року були об’єднані в Бахмутський гусарський полк.
Бахмутский козацький полк, в якому здавна служили навколишні жителі, був перейменований в Луганський пікінерський полк. З поселенних піхотних сербських полків створили Дніпровський (біля Дніпра) та Донецький (на Міусі) полки.
Слобідські полки увійшли до Слобідсько-Української губернії. Губернатором став гвардії майор Щербінін.
Новоросійським генерал-губернатором на час 1 російсько-турецької війни був призначений граф Румянцев. Його призначили і головнокомандуючим.
Запоріжжя очолили кошовий Григорій Федоров та писар Іван Глоба.
Церкви та духовенство Бахмутського краю на протязі свого історичного минулого підпорядковувалися різним єпархіям, які змінювались відносно до змін в адміністративно-територіальному устрою Росії.
У 60-70 роки міста Бахмут, Єлисаветград, Ново-Миргород відносилися до управління митрополита Київського, вікаріїв Бориспільського і Переяславського єпископів Іоанна Козловича (1753-1757 рр.), Гервасія Линцевського (1757-1769 рр.), Іова Базилевича (1770-1773 рр.).
З метою просування православ’я на нових придбаних територіях імператриця Катерина ІІ у 1775 році приймає рішення про створення Славенської єпархії. «Умножить славу в пользу Империи Российской силою десницы Всевышнего, поборовшей в бранях с неверными христолюбивому нашему воинству обязанными мы себя считаем возвеличить наше в том достодолжное признание к Богу делом его угодным и вящие утверждающим благочестие веры» – говориться в Указі.
9 вересня 1775 року була створена Славенська і Херсонська єпархія, з резиденцією у м. Полтаві. До складу єпархії входили території Новоросійської і Азовської губерній. В єпархії було 232 церкви (з Новоросійською губернією – 345), 2 монастирі, в т.ч. Хресто-Воздвиженський монастир. Єпархія проіснувала 11 років і 9 вересня 1786 року була перейменована у Катеринославську і Херсонесо-Таврійську єпархію.
Першим архієпископом єпархії був Євгеній, в миру Булгаріс Єловферій Петрович (1715-1806 рр.), який був призначений на цю посаду Указом імператриці Катериною ІІ у 1775 році. Булгаріс за був греком, народився на о. Корфу, навчався у Падуанському університеті, був ректором Константинопольської семінарії. В 1763 році він переїхав до Лейпцигу. В 1771 році, на запрошення імператриці Катерини ІІ, Булгаріс переїхав до Росії, де перекладав її твори з франзузської на грецьку мову.
В Указі Імператриці про призначення Булгаріса на посаду архієпископа про нього відзначено наступне: «высоким разумом, благочестием и всеми добродетелями для стада Христова отлично одаренный».
Булгаріс правив єпархією з вересня 1775 по травень 1779 року. Булгаріс володів тільки латиною, у зв’язку з чим його укази потрібно було перекладати на російську мову. Перекладачем російської мови для грека Евгенія був Феоктист Могульський.
Єпархіальне правління розташували у м. Полтаві, бо великих міст південніше не було. Дикарій, трикарій, ризи взяли в Київській єпархїї, а митри у Воронезькій та Переяславській єпархіях. Преосвященний Євгеній зразу ж організував Духовну Консисторію і при ній шість протопопій. Керувати ними поставили людей здібних і готових виконувати всі наміри архіпастиря щодо об’єднання та благоустрою краю. В єпархії тоді всього налічувалося 1476 осіб духовного звання. Архієпископ Євгеній займався науковою роботою. Він автор книжок з богослов’я, геометрії, поезії, зробив багато перекладів з франзузської мови.
Архієпископ Євгеній приділяв увагу освітній діяльності церкви та навчанню дітей священиків. В 1777 році у Полтавському монастирі архімандрит Феотокіс заснував невелику семінарію єпархії за підтримки генерал-фельдмаршала К.Г. Розумовського, який віддав під розміщення семінарії свій дім. Керівником семінарії був призначений ієромонах Никифор. Архієпископ Євгеній наказав збирати до семінарії дітей священиків віком від 8 до 14 років: «понятных, никаких болезней не имеющих, обучавшихся русской грамоте читать и писать».
В 1777 році в єпархії було 5 повітових Правлінь, серед них і Бахмутське. До нього (як і до Бахмутської провінції) належали приходи від Святогірського монастиря до донських поселень.
5 травня 1779 року Катерина ІІ своїм Указом надала архієпископу Євгенію пенсію у розмірі 1000 рублів у зв’язку з його поганим станом здоров’я і призначила єпископом ієромонаха Никифора, графа Феотокіса Миколу Степановича. Євгеній помер у 1806 році у віці 91 рік у Олександро-Невській Лаврі.
Архієпископ Никифор, в миру граф Феотокіс Микола Степанович (1731-1800 рр.), правив єпархією з 6 серпня 1779 року по 9 вересня 1786 року. Він народився в 1731 році, був греком, з о. Корфу. В 1748 році став монахом, був у Палестині та Єгипті, жив у Молдавії. З 1776 року був призначений ректором Полтавського духовного училища. Займався науковою роботою. Автор книжок по богослов’ю, серед яких відома книжка «Ответы на вопросы старообрядцев бахмутских и астраханских» (Москва, 1800 р.). Він займався прикладними науками і склав два підручника по математиці.
16 серпня 1779 року відбулося освячення Никифора Феотокіса у сан архієпископа. Його резиденцією став Полтавський монастир. Никифор погано володів російською мовою і тому видавав свої укази грецькою.
У 1780 році єпископ ввів у семінарії вивчення грецької, французької, німецької мов, арифметики, малювання. Головним вчителем та викладачем грецької мови став виходець з Молдавії Гавриїл Бодоні. Викладачем богослов’я в семінарії став протоієрей Іоанн Башинський, а серед учнів був Василь Башинський. Чи мали вони якісь родинні зв’язки з настоятелем Покровської церкви Бахмуту, тепер сказати неможливо.
У заселенні Новоросії участь приймали старообрядці. Перша хвиля – у 1760-63 роках зі Стародубщини до околиць Єлізаветграду, друга-у 1772-73 роках з Польщі та Молдавії за сприянням графа Румянцева (2370 осіб), третя- у 1785-86 роках за сприянням князя Потьомкіна, четверта-після 1803 року, як писав Скальковський «уже самих закоснелых изуверов молокан и духоборов».
Старобрядці принесли високу культуру землеробства, «часто за каждый шаг в Степи они должны были вести тяжкую и кровавую борьбу с ногайцами,а чаще с запорожцями…Между ними было много грамотных, в их часовнях сохранились драгоценные рукописи книг святого Писания,…имеем сведения об учредившейся у них типографии».
Зрозуміло, що ієрархи єпархії зразу ж робили спроби навернути старообрядців на «шлях істини». У 1780 році єпископ Никифор прибув до старообрядців Єлізаветграду. Пропонував їм освятити каплиці, готовий був затвердити обраних ними священиків. Вони відмовилися. 16 липня 1780 року Никифор написав «Послання старообрядцям», де описав початок Розколу у 1660 році у Сибіру Йосифом Істоміним, вказав на проповідників Якова Лєтіхіна,київського монаха Мартина, «пророка Аммоса».

8 квітня 1783 року Крим увійшов до складу Росії. Це призводить до змін в адміністративно-територіальному поділі Росії.
Уже 24 січня 1784 року Катерина ІІ своїми Указами повеліла князю Г.О. Потьомкіну із територій Новоросійської і Азовської губерній створити Катеринославське намісництво. Воно було розділене на 15 повітів, до числа яких входив і Бахмутський повіт. До початку ХХ століття існували також Катеринославський, Ново-Московський, Олександрівський, Павлоградський та Маріупольський повіти. Центром Катеринославської губернії стало нове місто Катеринослав, побудоване генерал-майором Синельниковим.
Бахмутська провінція була поділена на 3 повіти. Чисельність населення становила;
1789 р. 1795 р.
Бахмутський 17016 17259
Славянський 31643 31606
Донецький 21599 21441
(Словяно-Сербський)

10 жовтня 1786 року Катерина ІІ ліквідувала Азовську та Новоросійську губернії (у 1797 році імператор Павло І відновив Новоросійську губернію).

У зв’язку із змінами в адміністративно-територіальному устрої Славенська і Херсонська єпархія 9 вересня 1786 року була перейменована у Катеринославську і Херсонісо-Таврійську єпархію з резиденцією у м. Полтава. З 9 вересня 1786 року по 28 листопада 1786 року новостворену єпархію очолює архієпископ Никифор.
28 листопада 1786 року імператриця Катерина ІІ перевела архієпископа Никифора у Астраханську єпархію, призначивши на його місце вікарія Новгородського і єпископа Олонецького Амвросія Серебрякова. Серебряков Амвросій Микитович (1745-1792 рр.) правив Катеринославською і Херсонесо-Таврійською єпархією з 28 листопада 1786 до вересня 1792 року. Він закінчив Вятську семінарію і Московську академію, був єпископом Олонецьким. У 1787 році він зустрічав імператрицю Катерину ІІ в Кременчузі. З 22 грудня 1789 року він одночасно стає блюстителем Молдово-Влахійського екзархату. Супроводжував Г.А. Потьомкіна в Молдавії та Валахії. Займався науковою діяльністю як автор книжок по богослов’ю, ораторському мистецтву, поезії, вивчав англійського поета Мільтона.
Єпископ Іов, Потьомкін Яків Петрович (1752-1826 рр.) правив Катеринославською і Херсонською єпархією з лютого до травня 1793 року. Він народився в Смоленській губернії. Вчився в Кадетському корпусі. З 1793 по 1796 роки був єпископом Феодосійським і Маріупольським і єпископом-вікарієм Катеринославської єпархії.
Митрополит Гавриїл І,Банулеску-Бадоні Григорій Григорович (1746-1821 рр.), правив Катеринославською і Херсонською єпархією з травня 1793 до грудня 1797 року. В подальшому він став митрополитом Молдавським і Бесарабським. У «Записках Одеського товариства історії і старовини» про митрополита Гавриїла сказано як про людину освічену, що вивчала пам’ятки старовини, археології, церковні документи. Він написав багато історико-статистичних рукописів. Безцінним є опис Миколаївської похідної церкви Кальміуської Паланки Війська Запорізького. Ця церква була дерев’яна невелика, із залізним хрестом, іконостасом на полотні. Церкву декілька разів переносили з Домахи до Павловська, Маріуполя та Самарської фортеці.У «Записках Одеського товариства історії і старовини» «Опис Новоросійського краю та губернії».
В 1795 році створюється Катеринославське та Вознесенське намісництво.
У 1797 році імператор Павло І поновив Новоросійську губернію з 12 повітами. 31 липня 1797 року він наказав привести у відповідність до назв губерній назви єпархій.
У зв’язку з цим 21 грудня 1797 року була створена Новоросійська і Дніпровська єпархія, до якої входили і церкви Бахмуту. Резиденція єпархії знаходилася у Ново-Миргороді Нової Сербії. Митрополитом новоствореної єпархії був архієпископ Гавриїл І, який правив цією єпархією з 21 грудня 1797 року по 29 вересня 1799 року.
31 липня 1799 року Указом імператора було встановлено що церковні єпархії повинні відповідати адміністративним територіям губерній та іменуватись відповідно до назв губерній.
Архієпископ Афанасій, в миру Іванов Олексій (1746-1805 рр.), змінив архієпископа Гавриїла І і правив Новоросійською і Дніпровською єпархією з 1 жовтня 1799 року по 4 грудня 1803 року. З архівних джерел відомо, що він народився у Москві, закінчив Академію і в наступному став її ректором. З 1788 року він був єпископом Коломенським, потім був переведений до Воронежу.
В 1802 році Новоросійська губернія була поділена на три частини. З її складу було виділено Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 року – Херсонську) губернію. В зв’язку з цим помінялися й назви єпархій.
Таким чином, місцем перебування до 1797 року єпископів Славенських та Катеринославських (Херсонських, Новоросійських) була Полтава, до 1804 року Ново-Миргород, потім Катеринослав.
4 грудня 1803 року була відновлена Катеринославська, Херсонська і Таврійська єпархія з центром у Катеринославі. Цією єпархією продовжує керувати архієпископ Афанасій. У 1804 році він переносить свою резиденцію із Ново-Миргорода до Катеринослава. Відомо, що архієпископ Афанасій правив цією єпархією з 4 грудня 1803 року по 18 серпня 1805 року.
Архієпископ Платон, Любарський Петро Іванович (1738-1811 рр.), правив Катеринославською, Херсонською і Таврійською єпархією після смерті архієпископа Афанасія – з кінця серпня 1805 до жовтня 1811 року. Відомо, що він народився у Чернігівській губернії. З 1794 року єпископ, служив у Тамбові, Пензі, Астрахані. Займався історичними дослідженнями. В 1811 році у Харкові видав І-й «Новоросійський календар».
В лютому 1812 року на посаду архієпископа Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії знову було призначено архієпископа Іова (Потьомкіна Якова Петровича). Він правив єпархією до березня 1823 року.
З 19 травня 1823 року по 15 жовтня 1827 року Катеринославською, Херсонською і Таврійською єпархією правив єпископ, а з 22.08.1826 року архієпископ Феофіл, Татарський Федір (1767-1830 рр.).
Єпископ, а з 24.12.1827 року архієпископ Онисифор (1769-20.04.1828рр.) правив Катеринославською, Херсонською і Таврійською єпархією всього п’ять місяців: з 28 листопада 1827 року по 20 квітня 1828 року.
Архієпископ Гавриїл ІІ, Розанов Василь Федорович (1781-1858 рр.), правив Катеринославською, Херсонською і Таврійською єпархією з 22 травня 1828 року по 8 травня 1837 року. У «Збірці Гавриїла, архієпископа Катеринославського, Херсонського, і Таврійського» де були зібрані укази та ордери, листи, починаючи з 1738 року. Два томи документів містили відомості про монастирі, церкви, історичні довідки про міста та повіти, старообрядців, переміщення священиків. У своїх записках про історію Новоросії.
Серед зібраних, архієпископом Гаврилом Розановим документів були: «Відомість Бахмутської провінції з кількістю містечок і жителів», «Відомість учинена в Бахмутській управі Благочинія-відкіля місто Бахмут бере свій початок, хто був його засновником, привілеї та герб». На сьогодні доля цих безцінних документів не відома. Нажаль, були втрачені й інші рукописи Гаврила 2-го (розанова). Про це свідчать архівні документи. Так, в лютому 1832 року архімандрит, вікарій єпископату Іаков звертався до редактора «Сына Отечества» Греча з приводу втрати рукопису Гавриїла.

З 9 травня 1837 року Катеринославська, Херсонська і Таврійська єпархія була поділена на дві єпархії: Катеринославську і Таганрозьку єпархію та Херсонсько-Таврійську єпархію.
Таким чином із 9 травня 1837 року Катеринославська губернія отримала свою єпископію.
З 22 травня 1837 року новостворену Катеринославську і Таганрозьку єпархію, з центром в Катеринославі, очолив єпископ Анастасій, Ключарев Олексій Іванович (1777-1851 рр.). Він правив єпархією до 14 квітня 1838 року.
Єпископ Інокентій, Александров Ілля Федорович (1793-1869 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 23 квітня 1838 року по 19 серпня 1853 року.
В часи його правління в 1845 році в Катеринославській губернії вже було 369 православних церквів, 2 монастирі (Святогірський та Самарський), 2 католицьких і 5 лютеранських храмів.
Єпископ Леонід, Зарецький Олександр Васильович (1802-1885 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 19 серпня 1853 року по 14 листопада 1864 року.
Єпископ Платон ІІ, Троєпільський Павло Олексійович (1818-1876 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 13 грудня 1864 року по 21 серпня 1868 року.
Єпископ Олексій, Новоселов Олександр Олександрович (1813-1880 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 21 серпня 1868 року по 23 червня 1871 року. Єпископ Олексій не сприймав реформи Олександра ІІ, був проти обрання благочинних священиками, не дозволяв проводити з’їзди благочинних.
Єпископ Феодосій, Олександр Григорович Макаревський (1822-05.02.1885 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 23 червня 1871 року по 5 лютого 1885 року. Він був високоосвіченою людиною.
Макаревський народився у 1823 році на Чернігівщині в сім’ї дяка. Закінчив Чернігівську семінарію і богословський факультет Київської Академії, отримав звання магістра богослов’я. В 1849 році почав викладати загальну історію у Смоленській семінарії. З 1853 року стає ректором Вяземського повітового духовного училища. За його участю, в 1855 році видається «Пам’ятна книжка Смоленської єпархії», що було відзначено нарадою єпископа Смоленського Тимофія та міністра внутрішніх справ Росії. В 1859 році Макаревський був введений у сан священика у Троїцькому соборі м. Вязьми. Макаревський був цензором проповідей, членом Духовного правління, входив до складу губернського статистичного Комітету.
Після передчасної смерті дружини, маючи малих сина та дочку, Макаревський у 1861 році приймає постриг монаха. В 1862 році Олександр Григорович як ієромонах переведений до Петербургу настоятелем монастиря. Він отримує сан архімандрита і викладає у семінарії. В 1863 році він був переведений настоятелем Акатівського монастиря, призначається ректором Воронезької семінарії, викладає богослов’я. 29 червня 1867 року Макаревський стає єпископом.
З 1871 року він єпископ Катеринославський та Таганрозький. Приязний, чуйний і привітний Феодосій став антиподом попереднього єпископа Олексія Новоселова.
Новопризначений єпископ Феодосій приймав будь-кого, надавав всім підтримку, знав становище у родинах священиків. Багато уваги єпископ приділяв розвитку духовної освіти. Про це свідчить те, що у 1874 році було збудовано нові будинки Катеринославського, Бахмутського, Маріупольського духовних училищ. В 1884 році був прийнятий Статут ЦПШ, яким школи керувалися в своїй учбовій роботі. Це дало добрі наслідки. З 1884 року кількість цих шкіл збільшилася з 53 до 108. Також було відкрито 37 шкіл грамоти. Грошова допомога надавалася не тільки ЦПШ, але й земським школам.
Єпископ Феодосій також займається науковою роботою. Він досліджує і вивчає архіви Консисторії, Архієрейського Дому та Самарського Миколаївського монастиря. Свої дописи без підписів він друкував у «Неофіційному розділі» Катеринославських єпархіальних відомостей. Феодосій видав книги про Самарський монастир, «Історичний огляд православної християнської церкви у межах Катеринославської губернії», «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» (2 випуски). Через усі його дослідження червоною ниткою проходять сторінки давньої історії, заселення містечок, козацтва, промислів.
У зв’язку з підготовкою до 100-річчя заснування Катеринославської єпархії Феодосій Макаревський видав 2 статті у №№ 1-6 Катеринославських єпархіальних відомостей 1875 року. Дивним чином з ними перегукнулися статті А.В. Лисенкова про Бахмут у відомостях за №№ 13-15 того ж року. Відомо, що Макаревський друкував статті у Катеринославських єпархіальних відомостях на протязі 1876-1881 роках. У примітках названо багато друкованих видань російських та польсько-литовських.
Праці Макаревського базувалися і доповнювали дослідження А.А. Скальковського, єпископів Гаврила 1 та 2-гих, Нікольського і відночас на його наукові дослідження спиралися Д.І. Яворницький, Д.І. Багалій.
Єпископ Феодосій помер 5 лютого 1885 року від «апоплексії головного мозку» (інсульту). Він був похований у престолі Святої Катерини катеринославського кафедрального собору. Його діти встановили кіот із іконою Олександра Невського та Феодосія Печерського.
Єпископ Серапіон, Маєвський Семен (1827 – 5.12.1891 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 16 лютого 1885 року по 05 грудня 1891 року.
Єпископ Августин, Гуленицький Андрій Федорович (1838 – 30.11.1892 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархією з 14 грудня 1891 року по 30 листопада 1892 року.
Єпископ Володимир, Василь Шимкович (1841 – 1926 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 5 грудня 1892 року по 12 червня 1896 року.
Єпископ Симеон, Покровський Сергій Іванович (1846-1913 рр.), очолював Катеринославську і Таганрозьку єпархію з 12 червня 1896 по 01 квітня 1911 року.
Вікарними єпископами Катеринославської єпархії були єпископи Феодосійські та Маріупольські: Дорофій (з травня 1787 р. по вересень 1790 р.); Мойсей, Гунілевський Михайло, ( з червня 1791 р. по жовтень 1792 р.); Іов, Потьомкін Яків Петрович, (з лютого 1793 р. по травень 1796 р.); Гервасій, Линцевський, (з травня 1796 р. по січень 1798 р.); Христофор, Сулима Харитон Семенович, (з квітня 1798 р. по жовтень 1799 р.). Потім вікарство було ліквідовано.
Ми навели перелік тих ієрархів, чиї прізвища були пов’язані з Бахмутськими церквами чи повітом.

Діяльність церкви та церковних приходів чітко регламентувалась. Деякі церковні обряди здійснювалися священиками на платній основі, що давало церквам додатковий прибуток, який вони використовували на розвиток церкви та приходу.
Наприклад, у 1826 році вийшло Високе повеління: «за захоронение в Александро-Невской Лавре стягивать не более 1000 рублей».
Оплата за обряди, які проводили бахмутські священики, була значно скромнішою. Спеціальними указами Бахмутському духовному правлінню доводилося постійно регламентувати ці розцінки, не допускаючи зловживань. Зокрема, цьому питанню був присвячений указ від 9 травня 1813 року.
В 1867 році був прийнятий закон, який руйнував вікові традиції щодо спадкоємства приходу. Архієреї отримали право заміщати церковні посади, що звільнялися, на свій розсуд. Існувало правило: новому священикові віддавати частину доходу своїм попередникам або членам їх сімей.
Священикам призначалася пенсія в розмірі 90 рублів на рік, удові з дітьми – 65 рублів і 55 рублів – удові без дітей. Удови бахмутських священиків отримували пенсію в розмірі від 20 до 60 рублів на рік.
В 1910 році особлива нарада при Синоді вважала, що приходський священик повинен отримувати 1200 рублів на рік, диякон – 800 рублів, а псаломник – 400 рублів.
Бахмутські священики отримували значно менше. Так в 1910 році протоієрей Покровської церкви Платон Шумов мав казенний оклад 294 рублі. Притч церков Благовіщенської і Миколаївської взагалі не отримував казенної платні, а протоієрей Свято-Троїцкого собору Анатолій Курілов, отримував – 21 рубль 50 копійок.
Синод підвищив протоієрею Всіхсвятської церкви (без приходу) Петру Курілову оклад до 600 рублів на рік.
Сільські приходські священики отримували казенне жалування – 294 рублі на рік. Протоієрей Миколаївської церкви с. Луганське Павло Попов отримував 108 рублів на рік.
Християнська віра і церква на той час відігравали велику роль: просвітницьку, культурну, виховну, об’єднуючу. Люди вірили, що святі, їх ікони можуть захистити від всякого лиха. І прикладом цього були чудотворні ікони Бахмуту.
Саме тому Едмунд Фарке, господар цегляного заводу, який був вихідцем із Східної Пруссії, повісив в побутовці свого заводу ікону Казанської Богоматері. Ікона була заввишки півтора метри і перед нею постійно горіла лампада. Олію для лампади купували самі робітники. Свято Казанської Богоматері відзначалося на заводах Фарке молебнями і хресним ходом. В цей день робітники отримували подарунки. Ікону вважали захисницею від всякого лиха. Але якось взимку, від залишеної без нагляду печі, в побутовці сталася пожежа й ікона згоріла.
9 травня 1905 року на відкритті цвяхового заводу В.Г. Французов розмістив в одному із головних цехів ікону Миколи Чудотворця.

1. ХРАМИ БАХМУТУ

Місто Бахмут мало значний вплив на економічне та духовне життя в повіті. В місті було багато церков. Перший храм в Бахмуті з’явився ще на початку ХVIII століття. На протязі ХVIII століття в місті було збудовано ще 4 церкви. А на початку ХХ століття їх було вже шість. Серед них Свято-Троїцький собор, Покровська церква, Різдвяно-Богородична (Благовіщенська) церква, Свято-Миколаївська, Всіхсвятська (цвинтарна), Георгіївська церкви. Як правило, при церквах діяли приходські та церковно-приходські школи. Церква відігравала важливу роль в духовному житті міста та його мешканців. Храми були осередками духовної культури бахмутчан.

Свято-Троїцький собор

Нинішні городяни практично Свято-Троїцького собору не пам’ятають, оскільки він був знесений при будівництві універмагу «Ювілейний» на початку 70-х років ХХ сторіччя.
Уже в часи незалежної України, в 2003-2007 роках у зв’язку з реконструкцією будівлі універмагу «Ювілейний» та будівництвом торгового комплексу «Астрон» на площі ім. К. Булавіна, були зруйновані арочні склепи поховань відомих городян, захисників фортеці ХVШ сторіччя, які розташовувались поряд із Свято-Троїцьким собором. Ці склепи були виявлені під час закладки фундаментів. Повна байдужість городян (проти виступила тільки газета «События») призвели до грубого порушення пам’яткоохоронного законодавства. Не втрутилися в ці події і не стали на захист пам’яток історії Бахмуту ні Донецький обласний краєзнавчий музей, ні місцеве козацтво.
Історія Свято-Троїцького храму в Бахмуті починається з початку ХVIII століття, з часів Петра І.
Після поразки Росії у війні з Туреччиною між двома державами, в 1711 році, був укладений Прутський мирний договір, за яким Росія повинна була віддати Туреччині місто Азов з прилеглою територією, а Таганрозька фортеця підлягала знищенню. В Указі Петра І, наданому генерал-адміралу Апраксіну, який стояв із флотом в місті Таганрозі, зазначено: «В силу трактату через сиятельного Махмет-пашу с его султанским величеством подписываю город Азов с землями его области, взятыми в прошлой войне, отдать снова туркам, а вновь построенные крепости уничтожить».
У зв’язку з цим, за Указом Петра І, з фортеці м. Таганрогу до Бахмуту був переведений військовий гарнізон з арсеналом а також була перевезена дерев’яна Свято-Троїцька церква зі всією утваррю.
В 1711 році церква була встановлена праворуч фортечних воріт біля земляного валу цитаделі, недалеко від річки Бахмут. І названа ця церква була городовою, тобто соборною, головною для міста Бахмута. Довгий час церква обслуговувала віруючих жителів міста Бахмута та його місцевий гарнізон. З часом дерев’яній храм став руйнуватись, «…от времени приходил в крайнюю ветхость, то и решено было после долгих соображений, …воздвигнуть новый каменный храм».
В 1734 році згідно до Указу Анни Іоанівни в центрі Бахмуту (в наш час на цьому місці знаходився універмаг «Ювілейний», а з 2007 року торговий комплекс «Астрон»), за зразком Воронезького собору було почато будівництво нового кам’яного Троїцького собору. На будівництво було відпущено 3500 рублів з Московської соляної контори. На будівництві працювали жителі міста та нижні чини гарнізону. Нагляд за будівництвом здійснював комендант фортеці Короваєв. Будівництво собору затягнулося, а з часом було призупинено, бо на стелі з’явилася тріщина.
Для огляду собору та з’ясування причин руйнування, по указу Білгородської канцелярії в Бахмут була направлена спеціальна комісія, яка виявила помилку майстра при проектуванні собору. Комісія дала поради та наказала розібрати склепіння, знову підвести арки, змінити опори і укріпити стіни. Для цього було виділено з «соляних грошей» ще 1500 рублів.
Наприкінці 1745 році будівництво собору було закінчено. Загальна висота триярусної дзвіниці Троїцької церкви, увінчаної двома позолоченими куполами, становила 46 аршин. На дзвіниці було 8 дзвонів. 11 січня 1746 року собор був освячений протоієреєм Михайлом Іовлєвим за благословенням єпископа Воронезького і Єлецького Феофілакта. На честь цієї події у вівтарі була встановлена мідна табличка.
Нова кам’яна соборна церква мала іконостас вартістю 14 тисяч рублів. Соборні дзвони були дуже голосні і важили 372 пуди 22 фунти (більше 6 тонн).
У зв’язку із закінченням будівництва нової кам’яної церкви, дерев’яний собор старої церкви у 1745 році було розібрано. На її місці була збудована кам’яна каплиця з хрестом, яка простояла до 1875 року.
В 1875 році, завдяки засновникові Бахмутського духовного училища (1840 рік) протоієрею Андрію Лисенкові, побачив світ «Історично-статистичний опис Бахмутського Троїцького собору».
Очевидцем закладки і будівництва собору А. Лисенков у своєму описі називає Микиту Терентійовича Терентьєва, який помер у 1840 році у віці 110 років. Ім’я Терентьєва згадується серед іменитих бахмутчан і в Указі Катерини ІІ від 1767 року.
У своєму історично-статистичному описі А. Лисенков зазначає, що собор мав довжину 17,5 сажнів, а ширину 15 сажнів (35х30 метрів) та мав 3 престоли: головний містився по центру в ім’я Святої Тройці, праворуч – престол святих Праведних Сімеона Богоприїмця і святої Анни Пророчиці, злівої сторони – престол святителя Христова Миколи Чудотворця (Мурликійського). Святий Микола Чудотворець був покровителем Бахмутського козацького полку.
Іконостаси були «поставлены в одну линию: рисунок их старинный; средний иконостас – гладкой работы, изредка украшен резьбой, а другие – в резьбе рококо, все позолоченные». Головний, або середній іконостас був в декілька поверхів і закривав собою всю східну частину стіни до самих верхніх зводів.
По обидві сторони від Царської брами знаходились унікальні ікони, як за розмірами так і за окрасою.
Праворуч від брами розміщувалася ікона св. Трійці чеканної роботи, в срібній визолоченій ризі, вагою 30 фунтів срібла (12 кг. 270 грм.)
Ліворуч від Царської брами знаходилась знаменита ікона Казанської Богоматері. Святий лик Богоматері був великого розміру, живопису грецького. На її голові був вінець золочений з діадемою із стразами, на оксамиті одягу були дрібні діаманти і перли, на шиї золотий ланцюг і намисто з аметистів. Риза мала до пуду срібла.
Ікона Казанської Божої Матері врятувала Бахмут від чуми у 1771 році і від холери у 1848 році. В 1812 році зберегла від загибелі бахмутського градоначальника Я.І. Гриневича, який під час війни з французами вплав перетинав річку Березину і ледве не втонув. Тому ця ікона особливо шанувалася козаками і городянами.
В 1909 році ця унікальна ікона Казанської Божої Матері привернула увагу міського голови В.І. Першина, який казав, що «покровителькою і захисницею нашого міста і всіх його навколишніх сіл і хуторів повинна вважатися Цариця Небесна – Казанська Бож’я Матір, образ якої знаходиться в Бахмутському соборі. Подібно до всіх чудотворних ікон вона досіль збереглася непошкодженою ні у фарбах, ні в живописі».
Про ікону було складено багато легенд. Богомольці приходили до храму, щоб вклонитися святій іконі Казанської Божої Матері.
Крім цих унікальних ікон в соборі знаходилися й інші місцеві ікони, в ризах кожної з яких було не менш ніж 10 фунтів срібла. Були й інші образи в срібних та визолочених ризах.
Згідно архівних документів, м. Бахмут і собор відвідували вищі чини православної церкви, що свідчить про важливу роль собору в повіті. Так, в 1759 році в Троїцькому соборі і в Покровській церкві міста Бахмуту відправляв літургії митрополит Воронезький Кирило.
В своєму «Історично-статистичному описі Бахмутського Троїцького собору» протоієрей Андрій Лисенков відзначав, що «Бахмутський собор время от времени имел все лучший вид».
В 1797 році дзвіниця собору була з’єднана з храмом цегляним переходом-коридором, який мав з південної та північної сторони двері для входу в церкву.
Згідно ієрархічного управління собор спочатку відносився до військового відомства, а потім переходив з Воронезької до Білгородської єпархії, а з 1775 року перейшов у новозасновану Слов’янську і Херсонську єпархію, яка з 9 вересня 1786 року була перейменована у Катеринославську і Херсонісо-Таврійську єпархію.
Настоятелями Свято-Троїцького храму були 8 протоієреїв.
Першим був Михайло Іовлєв, який у 1746 році освятив храм. Він помер у 1748 році, був похований праворуч біля арки престолу Сімеонівського приділу.
З 1749 року настоятелями храму були протоієрей Іоанн Лук’янов, за ним протоієрей Іоанн Іванов та протоієрей Никифор Александров.
П’ятим протоїреєм був Петро Расевський, який багато уваги приділяв питанням управління собором. Так, у 1777 році він відкрив і очолив колегіум (протопопію), який пізніше було перетворено в Бахмутське духовне правління, котре проіснувало до 1847 року. В 1846 році до Бахмутського духовного правління входили священики Іоанн Страхов, Федір Ярмоленко, столоначальник колезький секретар Іван Михайлович Зданевич.
За часи П. Расевського собор активно прикрашався, були прибудовані бічні іконостаси. В 1797 році був збудований коридор, яким дзвіниця собору з’єднувалась з храмом.
З Расевським пов’язано перебування в соборі українського філософа Г.С. Сковороди, який читав лекції «спудеям» собору.
П. Расевський був настоятелем собору біля 40 років. У 1811 році він помер.
З 1812 року настоятелем собору став протоієрей Павло Дмитревський. Він був переведений з Маріуполя. Помер в 1819 році.
З 1820 року настоятелем собору став протоієрей Федір Савінов. При ньому було відновлено середній головний іконостас.
13 жовтня 1825 року імператор Олександр І проїздом із Петербургу до Таганрогу побував в Бахмуті. Він відвідав собор, де слухав літургію, відправлену протоієреєм Федором Савіновим і в пам’ять про свою присутність пожертвував 1000 рублів асигнаціями, приславши їх із Таганрогу на ім’я протоієрея собору Савінова. Отримавши гроші, Савінов 500 рублів роздав прихожанам, а на залишені кошти зробив над вівтарем покров з написом.
Ф. Савінов помер у 1838 році. Йому на зміну, в цьому ж році прийшов протоієрей Андрій Васильович Лисенков, який був настоятелем собору до 1875 року.
А.В. Лисенков відновив іконостаси собору, виклав мозаїчну підлогу, встановив позолочені грати біля вівтаря, прийняв багато цінного начиння і майже повністю перебудував собор.
У 1864 році місто Бахмут відвідав преосвященний Катеринославський єпископ Леонід, який в Бахмутському соборі відслужив молебен. Приміщення церкви йому здалось тісним. Він висловив думку про те, що собор «малий і темний», багато стовпів і арок. Потрібно або розширити його, або збудувати новий. На новий собор міська казна грошей не мала, тому це питання залишилося без вирішення.
22 жовтня 1865 року до Бахмуту завітав преосвященний Платон – новий Катеринославський єпископ. Відслуживши молебень в соборі, він також висловив думку про те, що треба зробити собор просторішим, світлішим і покращити зовнішній вигляд храму.
В цей час помер церковний староста храму купець Андрій Іванович Першин. На цьому посту його змінив купець Матвій Романович Стрелін, який запропонував єпископу Платону перебудувати храм. Згода на перебудову єпископом була надана.
М.Р. Стрелін енергійно взявся за перебудову внутрішнього приміщення собору. В губернському будівельному відділі він отримав креслення проекту на перебудову, за якими перебудував церкву, збільшивши її площу. Не порушуючи зовнішнього вигляду храму в цілому, бо це було заборонено, він з’єднав трапезну з церквою, вийняв з приміщення зайві стовпи, переробив арки вівтаря, збільшив розмір вікон. Церкву оштукатурили зовні та з середини, позолотили куполи і хрести. В 1872 році перебудова була закінчена. Собор став набагато кращим і просторішим.
В історично-статистичному описі Бахмутського Троїцького собору від 1875 року протоієрей А. Лисенков пише, що 5 жовтня 1872 році головний престол Троїцького собору був заново освячений його преосвященством преосвященійшим Феодосієм, єпископом Катеринославським. Два бокових престоли, Сімеонівський і Миколаївський були освячені самим Андрієм Лисенковим: правий – 29 жовтня, а лівий – 26 листопада 1872 року.
Незабаром церковний староста М.Р. Стрелін помер.
Новим старостою собору був обраний купець Василь Савич Троянов, який продовжив справу свого попередника. Він зняв тріснутий стопудовий соборний дзвін, відвіз його до міста Ростова, де, на заводі у купця Василенка, його переплавили на новий 260-ти пудовий дзвін.
Троянов розширив огорожу собору, побудував два кам’яних флігелі з лавками і з’єднав їх кам'яною аркою з кованими залізними воротами. В соборі у неділю та святкові дні на ранніх та пізніх літургіях співав півчий хор. В церковному хорі співали учні Бахмутського духовного училища. Серед них був і майбутній народний артист СРСР Іван Паторжинський.
Протоієрей Андрій Лисенков в своєму історично-статистичному описі зробив опис найдорогоціннішіх речей храму, а також згадує про тих, хто робив пожертвування та допомагав храму.
Серед речей значиться: рідкісний древній кипарисний хрест із олова, привезений купцем Четвериковим в 1789 році із Криму; священицькі та дияконські одежі – п’ять риз золотої парчі з оксамитовими опліччями, вишитими золотими ликами святих, один стихар з такими ж опліччями, палиця із зображенням Спасителя, стегнова пов’язка оксамитова з перлами де був вишитий мученик Андрій Стратилат.
Серед дорогоцінних і рідкісних речей собору також названі 4 плащаниці – 2 з оксамиту і одна древня на парусині, писана 17 березня 1763 року.
Комендант фортеці генерал Уткін подарував храму ризи, опліччя яких були шиті золотом, іншу утварь.
Надвірний радник Євдокія Іванова подарувала храму покривало на престол з малинового оксамиту, нижня частина якого була вишита гарусом, а спереду був вишитий гарусом хрест із золотими променями. Від Іванової були й інші пожертвування храму.
Купець Фомін в 1773 році подарував храму старовинне, коване і коштовно оздоблене Євангеліє, з визолоченими ликами Спасителя, страстями Христовими і Євангелістами, яке було надруковане в 1701 році. Чистого срібла в ньому було 10 фунтів. На задній деці його був лик Божої Матері і дерево з гілками.
Друге Євангеліє храму подарував колишній церковний староста купець Андрій Першин. Євангеліє було куплене ним за 550 рублів. Воно було в чеканній визолоченій оправі із чистого срібла вагою 11 фунтів 44 золотника (більш як 4 кг.). На верхній деці було зображення Воскресіння Христа і Євангелістів, на нижній деці – свята Трійця. Як писав А. Лисенков, «купець Андрій Іванович Першин довершив велич собору придбанням дорогих Євангелій, речей».
В храмі були й інші старовинні Євангелії в срібних оправах.
Титар Сава Кирилович Косенко в 1832 році укріпив фундамент храму і подарував багато начиння. За це він був нагороджений срібною медаллю для носіння на шиї на Аннинській стрічці.
В соборі було декілька напрестольних хрестів:
• великий напрестольний срібний визолочений хрест із зображенням на фініфті розп’яття Христа та його страстей на срібно-визолоченому підніжжі. Вага - 4 фунти 66 зол. (більш як 1 кг. 700 грм.) Цей хрест був придбаний в 1809 році;
• напрестольний старовинний хрест меншого розміру, вагою 1 фунт 36 зол., із срібла, визолочений, з чорнінням. Хрест був пожертвуваний храму в 1770 році;
• середнього розміру напрестольний хрест чеканної роботи, срібний із позолотою з мощами (через деякий час вони зникли і де ділись невідомо). Хрест був дарований коломенським купцем Ярмаковим у 1755 році;
• 3 срібних визолочених хрести чеканної роботи на підніжках вагою 2 фунти 38 зол., 2 фунти 37,5 зол. і 3 фунти 48 зол.;
• срібний визолочений хрест чеканної роботи, вагою 1 фунт 47 зол., дарований надвірним радником Євдокією Івановою в 1844 році;
• 2 малих срібних ручних хрести та 3 дароносних срібних хрести, один з яких був зроблений у 1788 році.
Викликають увагу і напрестольні гробниці храму, яких було три. Серед них: велика напрестольна гробниця чеканної роботи, срібна, визолочена, виготовлена у вигляді церкви, з ковчежцем для зберігання святих дарів, вага 7 фунтів 63 зол.; друга – срібна, визолочена гробниця чеканної роботи з фініфтю і зображенням страстей господніх, з ящиками та ковчежками для дарів; третя – такого ж розміру та форми, срібна гробниця, визолочена, з фініфтями. Вага другої та третьої гробниці складала по 6 фунтів 17 зол. Вони були придбані та передані в дар храму в 1842 році колишнім церковним старостою купцем Косенком.
Значною цінністю собору також був трикирій срібний, який використовувався на свято Великодня. Він був вагою 82,5 золотники.
В соборі було багато різноманітних священних посудин з приладами. Серед них були: потир срібний, визолочений з усіма приладами, придбаний в 1770 році; великий потир з приладами срібний, визолочений, підніжжя якого осипане стразами, вагою 8 фунтів 72,5 зол. із зображенням святих, придбаний церковним старостою Андрієм Першиним за 600 рублів; потир срібний з фініфтю із зображеннями страстей господніх, вагою 3 фунти 72 зол.; два жбани з приладами придбані в 1843 і 1855 роках; всенощне кругле срібне визолочене блюдо чеканної роботи, вагою 6 фунтів, для благословення хлібів, подароване храму в 1838 році петербурзьким купцем Нестеровим (коштувало 350 рублів); 3 кадила срібні, визолочені вагою 86 зол, 1 фунт 18 зол, та 2 фунти 2 зол.; свічник срібний чеканної роботи вагою 2 фунти, вівтарний із старозавітними сюжетами і страстями господніми придбаний і дарований храму в 1843 році старостою купцем Косенком; 2 свічники срібних однакового розміру вагою по 2 фунти 65 зол. дарованих храму в 1806 році генералом Уткіним; срібні ковші і антидорне блюдо вагою 1 фунт 20 зол.
Собор мав бібліотеку та архів. Бібліотека була небагата, але в ній були унікальні старовинні книги. До визначних книг відносилися Євангеліє 1701 року видання, подароване храму купцем Фоміним у 1773 році, і дві церковні книги в двох примірниках. Перший примірник виданий у 1724 році в часи царювання імператора Петра І. Кожна Мінея мала листи із зображеннями всіх святих. Другий примірник був надрукований в часи правління імператриці Катерини ІІ. У бібліотеці також була книга «Пролог» 1702 року видання. Крім цього був синодик 1728 року із ликами царів і ієрархів церкви та інші книги пізнішого друку.
Початок церковного архіву відноситься до 1811 року. До цього всі старі справи знаходилися в архіві протопопії, а потім в архіві духовного правління, який у березні 1833 році згорів разом з правлінням. Таким чином, збереглися справи правління, які датовані після 1812 року.
Прихожанами собору були дворяни, купці, казенні селяни, інородці, інвалідна команда, гарнізон фортеці, жителі сіл Іллінівки, Орєхова, Берхівки. По велінню Петра І собор отримував ругу – особливу плату розміром 82 рублі.
В місті, серед прихожан храму були встановлені благочестиві традиції. Щорічно відбувалося два хресних ходи.
Перший хресний хід відбувався з 8 липня 1845 року (цього року в Бахмуті була епідемія холери) після божественної літургії на Соборній площі з іконою Казанської Божої Матері. Він відбувався як пам’ять про визволення міста Бахмуту від морової виразки в 1771 році Відомо, що після одного хресного ходу навколо міста смертність від морової виразки зупинилась. В пам’ять про таке славне чудо перед цією іконою також щодня читали акафіст. Таке читання продовжувалося до 1820 року, а потім було призупинено.
В 1832 році, замість призупиненого читання акафісту, на прохання управителя міста колишнього городничого підполковника Якова Івановича Гриневича, в пам’ять про його порятунок від утоплення в річці під час французької війни, була введена похвала Пресвятій Богородиці після літургії, яка відправлялася в неділю і святкові богородичні дні.
Другий хресний хід відбувався щорічно з 1 серпня 1845 року навколо міста і до джерела, яке знаходилося в 3 верстах від міста, для освячення води.
В 1913 році Троїцький собор мав парафіян: 1917 – чоловічої статі і 1885 – жіночої статі, іновірців 1240, сектантів баптистів – 15. Капітал церкви складав 5000 рублів, кухлевий збір – 7974 рублів. Собор мав 3 лавки з прибутком 2116 рублів. За рік продавалося 42 пуди свічок.
Згідно «Довідкової книги Катеринославської єпархії» за 1913 рік настоятелем собору на той час був протоієрей Анатолій Васильович Курілов, 1866 року народження, який закінчив Київську духовну академію, мав 4 дітей, прийняв сан у 1895 році. Він мав нагороди – орден Анни 3-го ступеню.
На утриманні цієї церкви були вдови священиків О. Нємчинова, С. Пілаєва, М. Хандалєєва.
З 1881 року у храмі служили протоієреї Георгій Петрович Нємчинов та Дмитро Федорович Верецький.
Церковними старостами були: з 1908 року почесний громадянин Іван Григорович Кузякін, а з 1912 року купець Олександр Данилович Бадодін.
В 1908 році на утриманні церкви були: попівна Віра Феодосєва, віком 56 років, та дочка священика Антоніна Губанова, віком 63 років.
До приходу Свято-Троїцької церкви відносились 4 церковно-приходські школи (ЦПШ), 2 жіночі гімназії, реальне училище, ремісниче училище, вище навчальне училище, Олександрівське жіноче училище, Кирило-Мефодіївське братство з 1885 року. Церква опікувала 3 притулки.
До приходу Троїцького собору також відносилися села Берхівка, Василівка, Бабівка, Іллінівська волость. В них проживали землевласники які мали великі господарства і вносили до приходу церкви значні пожертвування.
В Іллінівській волості великими землевласниками були: І.М. Станкович (Миколаївка-1), який мав 468 десятин землі, вітряний млин. У його сина М.І. Станковича (Іллінівка, Василівка), було 2414 десятин землі, 2000 овець, 29 корів, 56 волів, 10 коней, соляна копальня, шинок вартістю 325 рублів і винокурний завод.
Родина Смолянинових: брат – Є.І. Смолянинов (Василівка-2), мав 469 десятин землі, 10 голів худоби; сестра – Г.І. Смолянинова в селі Бондарне мала 1254 десятин землі, 200 овець, 42 корови, 40 волів, 13 коней, паровий млин.
Великі маєтки мали: І.М. Сабо (Берхівка) – 414 десятин землі, 8 голів худоби; Л.М. Сабо (Великокузьминівка) – 767 десятин землі, 42 волів, 4 коней, 34 корови, цегельний завод, який випускав до 1 мільйону цеглин на рік; О.І. Сабо (Благодатне) – 204 десятин землі, 30 голів рогатої худоби.
С.І. Глефтієнко в с. Підгороднє мав 1315 десятин землі, 1090 овець, 42 волів, 50 корів, соляну копальню.
Поміщики Кошарські в селі Парасковіївка мали 500 десятин землі, 57 корів, 14 волів, 2 коней.
Г.І. Кишинська (Підгороднє) – 155 десятин землі , двох коней, 8 волів, 15 корів.
Г.В Маяцький (Новомиколаївка) – 400 десятин землі, 45 корів, 10 волів, 6 коней.
В.М. Онуфрієв (х. Весела Дача) – 650 десятин землі, 1250 овець, 61 корову, 24 волів, 9 коней, солеварний завод.
До заможних дворян відносилася М.І. Трефілієва, якій в с. Благодатне та Олександрівці належало 400 десятин землі та 48 коней. Вона займалася розвідкою кам’яної солі. Мала маєтки у Бачіявці.
К.В. Фохт (х. Лозовий) – 282 десятин землі та 27 голів рогатої худоби.
В.І. Хромов (Василівка-2) – 506 десятин землі, 40 корів, 24 волів, 8 коней.
Значними землевласниками були князі Черкаські в селі Михайлівка. Ю.М. Черкаська мала 424 десятини землі, 66 корів, 16 волів, 8 коней, шинок. М.М. Черкаський мав 351 десятину землі.
Значна частина дворян здавала землю в оренду. М.І. Ерошевич (х. Петровський) здавав в оренду 80 десятин землі, О.І. Кудрява (Білокузьминівка) – 275 десятин землі, М.М. Куценко (Василівка) – 319 десятин землі, І.М. Манькова (Олександрівка) – 98 десятин, М.І. Петренко (х. Боголюбовський) – 140 десятин, М.М. Родзянко (х. Озерянка) – 444 десятини, О. і М. Шепелєви (Михайлівка) – 65 десятин землі.
Деякі міщани мали теж доволі великі земельні маєтки.
Так, М.М. Стрелін (Парасковіївка) мав 1135 десятин землі, 963 вівці, 23 корови, 36 волів, 11 коней. В хуторі Княжому він мав 1646 десятин землі, 2940 овець, 80 волів, 18 корів, 31 коня, каменеломні.
М.І. Хренніков (Одрадівка) – 1657 десятин землі, 714 корів (він їх розводив для продажу м’яса до Петербургу та Москви), 20 волів, 9 коней. Він мав каменоломню та напівзруйнований винокурний завод.
М.О. Сидоренко (Парасковіївка) мав 223 десятини землі, 30 овець, 13 корів, 9 волів, 6 коней.
Є.І. Костенко (Привілля) – 25 десятин землі, 30 овець, 10 волів, 3 коней, 23 корови, шинок та постоялий двір на дорозі Бахмут-Слов’янськ.
Можна припустити, що Стреліну в Парасковіївці та Хреннікову в Одрадівці належала майже вся земля, а селяни були змушені орендувати у них землю, або працювати на соляних копальнях.
В Іллінівській волості, яка знаходилась поблизу Бахмуту, купці теж мали великі земельні володіння. Так, Мартиненки (Привілля) мали 2068 десятин землі, 3370 овець, 147 корів, 11 коней, 150 волів. Терещенки (Ольгівка) – 285 десятин землі, 1500 овець м’ясних.
Селяни, які мали землю, були поодинокими. Серед них І.Ф. Коробцов (Оленівка) мав 71 десятину землі. Ф. Чуйко (Михайлівка) – 74 десятини землі.
Отже можна зробити висновок, що головний храм міста Бахмуту, Свято-Троїцький собор, з кожним роком ставав все багатшим та кращим на вигляд, був осередком духовної культури бахмутчан. За час свого існування до часів радянської влади храм ні разу не піддавався спустошенню та руйнуванню. Троїцький собор міста Бахмута (Артемівська) Троїцький собор міста Артемівська було закрито восени 1931 року «при народі». Спочатку собор використовували як кінотеатр, а з 1932 року в ньому розмістився міський архів, який знищили німці у серпні 1943 року. В післявоєнні роки в соборі був склад. Останки собору зруйнували в 70-ті роки під час будівництва універмагу «Ювілейний» і остаточно в часи незалежної України при реконструкції і будівництві торгового комплексу «Астрон».
Покровська церква
З історичних документів, які посилаються на консисторський архів відомо, що Покровська церква в Бахмуті була побудована на кошти прихожан і в значній мірі на кошти священика Іоанна Лук’янова, освячена 30 вересня 1732 року. Її убрання, церковна утварь, ризи, церковні книги, ікони також були придбані протоієреєм Іоанном Лук’яновим, який був настоятелем цієї церкви з 1732 по 1767 роки. Церква була збудована на правому березі річки Бахмут (нині територія нижче центрального міського ринку на протилежному березі річки).
В 1759 році преосвященний Кирило Воронезький приїздив до Бахмуту і відправляв богослужіння як в соборній так і в Покровській церкві.
В 1767 році, перед смертю протоієрей І. Лук’янов своїм заповітом передав Покровській церкві у довічне володіння всі свої землі (слобода Іванівка, нині село Красне) і половину млина, який знаходився на річці Ближні Ступки, а другу половину млина – в потомственне володіння священику цієї церкви Семену Башинському, який став настоятелем Покровської церкви.
27 січня 1769 року під час облоги Бахмуту татарами Калги Гірея комора млина Покровської церкви згоріла.
Священик Башинський забрав у солевара Петра Погребняка сарай, рублену комору і 100 копен сіна як компенсацію за борг церковних грошей у розмірі 10 рублів, а також забрав «шкільну хату з сіньми», яка знаходилась при церкві. Також відбудував мельницю, але все це присвоїв собі. В 1771 році С. Башинський помер від чуми.
При Покровській церкві діяла приходська школа (всього в Бахмуті їх було дві), яка в 1772 році була перетворена в семінарію, яку матеріально підтримував комендант Бахмутської фортеці полковник Панас Панасович Бабкін. Із Воронезької семінарії багато учнів перейшли сюди «трактувати латинського діалекту». В 1773 році вчитель Бахмутської семінарії Андрій Семенович Башинський був рукопокладений в священики Покровської церкви. 4 жовтня 1773 року йому доручили управління «духовних письменних справ Бахмутського заказу тобто благочинія».
У 1781 році церква почала руйнуватися, стіни дали тріщину, церква покосилася, але коштів на її ремонт не було.
18 серпня 1787 року при виході із церкви після ранкової служби священика Евфимія Уманського і титаря Павла Панасовича Лобаса церква повністю згоріла. Грошей на відбудову церкви не було. Церковних грошей по книгах значилося 350 рублів, але в наявності було не більше 50 рублів, так як церковний староста роздав церковні гроші прихожанам в борг, бо соляні заводи в ті часи закривалися і працювати їм було ніде.
І лише в 1794 році, коли торгівельні та політичні обставини стали більш сприятливими, прихожани вирішили на тому ж місці відбудувати нову Покровську церкву. Їх прохання було підтримане Бахмутським духовним правлінням. 24 серпня 1794 року духовне правління Бахмуту просило єпархію у Катеринославі про відбудову церкви. В своєму поданні до Катеринославської духовної консисторії правління писало: «Города Бахмута сгоревшей Покровской церкви прихожане, в поданном в сие Правление прошении, прописывают, что прошлого 1787 года к великому всех прискорбию, приходская их церковь сгорела, а как оная состояла по течению речки Бахмут с правой стороны, где они жительствуют, то оставшись без церви, в слышании церковного служения претерпевают великую нужду…».
По цій доповіді преосвященний єпископ Гавриїл резолюцією від 30 вересня 1794 року дозволив будівництво церкви.
20 травня 1795 року протоієрей собору Петро Расевський положив закладку на будівництво церкви, поставив і освятив хрест.
У Покровському приході було 100 дворів (269 чоловіків і 259 жінок). На будівництво дерев’яної церкви прихожани придбали 400 дубів і зібрали 750 рублів. В 1796 році будівництво нової дерев’яної Покровської церкви було закінчене.
Особливо шанованою в Покровській церкві була ікона Смоленської Божої Матері.
При Покровській церкві діяла церковно-приходська школа, якою з 1870 року опікувалася рада.
З 1873 року священиком церкви був призначений протоієрей Платон Никанорович Шумов.
Він народився у 1836 році, закінчив духовну семінарію, сан отримав у 1861 році. Нагороджений орденом Анни 2-го ступеню, мав 7 онуків. Його оклад складав 294 рублі.
Згідно архівних документів у 1908 році церковним старостою був селянин Іван Троянський, а з 1911 року – селянин Павло Корденко.
В 1912 році у церкві було парафіян: 967 чоловіків і 966 жінок. Капітал церкви становив 900 рублів, гроші приходу 2589 рублів, кухлевий збір 1050 рублів. Щорічно продавалося свічок 22 пуди.
В наші часи Покровська церква була повністю зруйнована. Від неї залишилася тільки арка воріт.
Різдвяно-Богородична церква (Благовіщенська церква)
Різдвяно-Богородична (Благовіщенська) церква знаходилась на місці де в теперішні часи знаходиться Артемівська районна державна адміністрація, по вул. Сибірцева, 33.
Вперше ця церква згадується в церковних документах в 1762 році. В 1778-1779 роках до приходу церкви відносилися 153 двори «домохозяев мощных, грунтовых, имущественных.» В цей час у церкві священиком був Петро Іванов, дяк та дячок – брати Григорій та Матвій Іванови.
9 червня 1791 року священик П. Іванов, дяки брати Іванови, прихожани церкви корнет Павло Устимович, купець Антон Плетньов та інші звернулися до Бахмутського духовного правління з проханням, в якому писали: «Находящийся в нашей приходской церкви резной иконостас, за давностию иконного изображения, а особливо от громовых прошлых 1788 - 1789 годов двух раз ударов поврежден и пришел в ветхость… покорнейше просим о дозволениии вновь иконостас сделать…». Бахмутське духовне правління звернулося з рапортом до преосвященнійшого Амвросія Катеринославського, який своєю резолюцією від 16 липня 1791 року дав на це дозвіл.
Бахмутське духовне правління рапортом від 30 квітня 1798 року доносило в Новоросійську духовну консисторію, що дяк Різдвяно-Богородичної церкви Григорій Іванов знов звернув увагу на пошкодженість церкви, її оглянув благочинний Максим Баришпольський. Він зазначав, що «пристроенная к церкви колокольня в углах из стены подалась более как на вершок, крыша на церкви ветха и имеется во время дождей течь…» Новоросійська Єпархія (єпископ Гавриїл) закрила церкву «до ремонта». Прихожани замість ремонту старої церкви почали думати про будівництво нової церкви.
У 1802 році будівництво нової Благовіщенської церкви було завершено і її освятили. Церква була збудована із цегли. Це була друга кам’яна церква в Бахмуті.
Благовіщенська церква мала 2 престоли: правий в ім’я Андрія Критського, лівий – в честь святого Митрофанія Воронезького. В 1912 році церква відвідувалася архієреєм.
Парафіянами церкви були 2373 чоловіки та 2247 жінок. На території приходу мешкало 4091 євреїв. Поруч із церквою знаходилася хоральна синагога.
До парафіян церкви також входили селяни хутору Іванград (213 чоловік), хутору Кленового (1432 чоловіки) і хутору Вершини Зайцевої (503 особи, з них чоловіків 171, жінок - 332), котрий мав 167 дворів.
Церква мала капітал у 6100 рублів, дохід від кухлевого збору 3648 рублів. За рік в приході продавалося 42 пуди свічок.
Згідно «Довідкової книги Катеринославської єпархії за 1913 рік» на території приходу були: одна жіноча церковно-приходська школа (ЦПШ) де навчалося 54 дівчинки, 2 міських однокласних училища, чоловіча гімназія, духовне училище.
У 1908 році священиками в цій церкві були: Іван Євграфович Лохвицький, віком 51 рік, завідувач ЦПШ, служив у цій церкві з 1889 року; Стефан Михайлович Соболєв, 33 років, служив у храмі з 1899 року.
У 1913 році в Благовіщенській церкві священиком був Пилип Іванович Максименко, який народився у 1868 році, закінчив у 1891 році вчительську семінарію і в 1895 році прийняв сан. За свою діяльність був нагороджений в 1900 році скуфією. Служив у Благовіщенській церкві з 1900 року.Він мав трьох дітей.
Другий священик Олександр Іванович Зайцев, народився в 1871 році, закінчив семінарію, сан прийняв у 1898 році. Він теж мав 3-х дітей.
Псаломщиком Благовіщенської церкви був Микола Олександрович Дмитревський, 1872 року народження. Він закінчив духовну семінарію. Мав 4 дітей, був одружений на сестрі письменника В.М. Гаршина, онуці генерала Акімова. До Благовіщенської церкви він був переведений з Покровської церкви.
Церковними старостами були: в 1908 році міщанин Митрофан Семенихін, а у 1912 році – купець Костянтин Москаленко.
На утриманні церкви в 1908-1912 роках були: вдова священика Олександра Данилова, донька священика Єлизавета Максименко 17 років, вдови О. Лохвицька, О. Дмитревська, Е. Чернявська, Д. Смирнова, Б. Чехова, О. Уманська і К. Федотова.
На території приходу Благовіщенської церкви проживали люди, в основному, грамотні і заможні. Тому від приходського священика потрібно було неабияке вміння говорити проповіді, і бути всесторонньо розвиненою людиною, щоб мати вплив на прихожан.
Церква мала позолочений іконостас вартістю 8 тисяч рублів, мозаїчні підлоги, величний зовнішній вигляд – все це, та величні проповіді священиків привертали прихожан до цієї церкви.
Благовіщенська церква працювала і після революції 1917 року.
В 1929 році за рішенням партійних і радянських органів церква була закрита, багато церковного майна було знищено або загублено. В наступні часи будівля церкви була повністю перебудована. На теперішній час збереглася лише будівля в якій проживав священик (нині там знаходяться відділи Артемівської райдержадміністрації).
Однією із таких осіб був регент Благовіщенської церкви Гаврило Антонович Макогон. Він закінчив міське народне училище і був яскравою особою серед бахмутчан. Музикант-самородок і диригент-хормейстер, викладав музику в Олександрівському жіночому і ремісничому училищах, писав і друкував у журналах музичні твори для хорового церковного співу, мав унікальну нотну бібліотеку (в наш час вона часткова зберігається в Артемівському краєзнавчому музеї). В роки Першої Світової війни був гласним міської Думи. В 1912-1916 роках викладав співи в Благовіщенській жіночій ЦПШ. За свою працю до революції він був нагороджений 5 медалями «За старанність», «За добросовісну службу».
Серед видатних осіб Бахмуту також був син настоятеля Благовіщенської церкви Федір Максименко. Він народився 5 лютого 1897 року в селі Біленькому Катеринославського повіту, навчався в Бахмутській чоловічій гімназії.
У 1917 році Федір Максименко закінчив Катеринославську духовну семінарію та вступив до Київського університету, де провчився до кінця 1918 року. В Києві він пережив владу Центральної Ради, вступ більшовиків, німецьку окупацію, гетьманат Скоропадського. А потім, як він сам писав, «через неможливість прожити в Києві, вимушений був залишити навчання та виїхати до Донбасу».
Спочатку Ф. Максименко завідував шкільним музеєм земства, який у 1919 року було реорганізовано в окружний краєзнавчий музей.
У 1919-1922 роках Ф.П. Максименко працює в різних культурно-освітніх закладах Бахмутського повіту. Він працював і бібліотекарем Донецького губернського відділу народної освіти.
В перші роки після революції надійшла величезна кількість конфіскованих книжкових зібрань. В бібліотеці Бахмуту для них не вистачало місця. Тисячі томів були звалені в промерзлому приміщенні. Роботу по вилученню найцінніших книг та їх передачі до новостворених бібліотек доручили Федору Максименко.
В наступні часи Ф. Максименко завідував бібліотечною секцією відділу укрполітосвіти, районною бібліотекою (м. Костянтинівка). В той же час він працював над краєзнавчою бібліографією Донеччини. Першою друкованою працею Ф.П. Максименка став показник «Матеріали до бібліографії Донецького краю» (переважно Бахмутського повіту).
У показнику були надруковані матеріали з природознавства, історії, етнографії та статистики Донбасу, які, скоріше за все, знаходилися в колишніх Бахмутській міській бібліотеці ім. М.В. Гоголя та Пушкінській вчительській бібліотеці. Сьогодні жодного з цих видань на Донеччині немає. Ці видання збереглися лише в Російській науковій бібліотеці в Петербурзі.
З 1922 року Ф.П. Максименко поновлює навчання в Київському інституті народної освіти, який було створено на базі Київського університету. В 1925 році він закінчує історичний відділ факультету профосвіти цього інституту.
Після закінчення інституту Максименко Ф.П. цілком переходить на роботу в галузі бібліотекознавства та бібліографії, працює в різних бібліотеках і наукових установах Києва.
У 1928-1931 роках Ф.П. Максименко закінчує аспірантуру при Всенародній бібліотеці України. Працював до війни у Київському університеті, на Вищих бібліотечних курсах. Змушений був перебувати у окупованому німцями Києві. З 1946 року працював на різних посадах у Львівському університеті. Виховав не одне покоління бібліографів України.
Ф.П. Максименко помер у липні 1983 року на 87-му році життя.
Свято-Миколаївська церква
За даними Єпархіального архіву перша Свято-Миколаївська церква була побудована в Бахмуті у 1717 році.
У 1794 році, у зв’язку із закриттям солеварень, їх колишні працівники переїхали в нову слободу Покровську і перевезли із собою дерев’яну Миколаївську церкву.
24 січня 1796 року бахмутчани звернулися до митрополита Катеринославського Гавриїла про дозвіл на відбудову нової церкви. 10 березня цього ж року Катеринославська консисторія дозволила будівництво храму. 9 травня 1796 року протоієрей Стефан Ревуцький освятив місце під церкву.
Будівництво церкви доручили бахмутському купцю Родивону Криворотову, який зібрав камінь на фундамент, дуби, ліс і грошима до 1500 рублів.
На той час прихід церкви складав 157 дворів, 715 душ.
Наприкінці 1797 року будівництво церкви було завершено і 28 січня 1798 року протоієрей Петро Расевський освятив новозбудовану Миколаївську церкву яка, знаходилась «на форштадте» міста (нині перехрестя вулиць Маяковського і Шевченко).
«Миколаївська церква мала 20 великих вікон, 3 оббитих залізом дверей і одинарні до вівтарю. Іконостас завдовжки в 12 аршин, заввишки 11, позолочений з художніми іконами в нижньому ярусі, з яких особливо цінні дві в срібних позолочених ризах. Церква холодна».
В 1861 році поміщик Смолянинов взяв фінансову участь в будівництві дзвіниці Миколаївської церкви з престолом в ім’я Іоанна Предтечі.«Дзвіниця побудована з обпаленої цегли, покрита залізом, забарвлена в зелену масляну фарбу. Стоїть на кам’яному цокольному фундаменті. Має три яруси, при довжині і ширині по 7 сажнів, із загальною висотою 12 сажнів, усередині і зовні оштукатурена».
Смолянинов виклопотав дозвіл поховати в склепі дзвіниці своїх раніше померлих родичів. Згодом і він був похований в цій своєрідній сімейній усипальниці. На теперішній час поховання зруйновані.
В 1912 році церква мала парафіян: 2861 чоловіків, жінок – 2744, іновірців – 37.
Капітал церкви складав 538 рублів 18 коп., гроші причту – 2183 рублі 51 коп. Дохід від збору до кухля складав 3897 рублів 59 коп. Пожертва Харламівської копальні становила 500 рублів.
Миколаївська церква обслуговувала жителів міста Бахмуту. Додатково до приходу входили Харламівська копальня, села: Красногорівка, Краснополівка, Благодатне, Парасковіївка, Никифорівка, Ольгівка, Кузьминівка, Підгороднє, Пугачов Яр та Золотий Яр.
Харламівська копальня відносилась до приходу церкви. При копальні функціонував молитовний дім, яким завідував дворянин Іван Домбровський.
У статистичних описах за 1913 році є такі відомості: в Харламівському руднику, який знаходився у восьми верстах від церкви, було 54 двори і мешкало 450 парафіян; в селі Красногригорівка, що в 12 верстах, було 215 осіб; в с. Красилівка, що в 11 верстах, було 76 осіб; в с. Благодатне, що в 8 верстах, було 113 осіб; в с. Никифоровка, що в 9 верстах, було 157 осіб; в с. Парасковіївка, що в 7 вестах, було 392 осіб; в с. Ольгівка, що в 6,5 верстах, було 148 осіб; в с. Кузьминівка, що в 5,5 верстах, було 270 осіб; в с. Підгороднє, що в 3,5 верстах, було 346 осіб; в хуторі Пугачов Яр, що в 10 верстах, було 61 особа; в хуторі Золотий Яр, що в 8 верстах, проживало 60 осіб.
В приході служило 2 священика і 2 псаломщика.
У 1908 році в Миколаївській церкві служили священики: Григорій Васильович Курілов, віком 41 рік, закінчив духовну семінарію, у храмі з 1893 року; Стефан Семенович Беспалов, віком 49 років, у 1980 році закінчив Бахмутське духовне училище, у храмі служив з 1896 року.
У 1908 році церковним старостою був купець Михайло Семенихін, у 1912 році – Михайло Коростильов, якого пізніше висвятили на місце псаломщика.
У 1912 році в Миколаївській церкві служив священик Стефан Антонович Степанов, який народився у 1878 році. Завідував 2 ЦПШ, викладав у реальному та ремісничому училищах.
При церкві діяли церковно-приходські школи (ЦПШ) – одна для хлопчиків і одна для дівчаток, одна земська змішана, одна змішана школа при копальні та церковно-приходська піклувальна школа.
Дерев’яна Свято-Миколаївська церква та кам’яний престол в ім’я Іоанна Предтечі діють і в теперішній час. Церква відноситься до пам’ятників архітектури ХVIII століття.
Всіхсвятська (цвинтарна) церква
В 1778 році, після суворих приписів не хоронити померлих при церквах, в Бахмуті було відведено місце під цвинтар за містом, на вигоні ( за часи радянської влади на цьому місці в Артемівську був розбитий міський парк відпочинку з атракціонами).
В 1785 році ратман міського магістрату Іван Рєзников і бахмутський купець Парфен Гаврилов почали переконувати жителів міста збирати гроші для будови на міському кладовищі дерев’яної церкви в ім’я Всіх Святих.
6 травня 1786 року духовенство та жителі міста через духовне Правління направили звернення стосовно будівництва церкви до архієпископа Славенського та Херсонського Никифора.
«При рассмотрении сих бумаг и по соображении всего дела с представленными справками Славянская духовная Консистория определением своим постановила: дозволить в г. Бахмут на городском общественном кладбище устроить деревянную церковь во имя Всех Святых».
12 червня 1786 року було видано благословляючу грамоту на закладку побудови храму. А 4 жовтня цього ж року протоієрей собору Петро Расевський освятив на кладовищі місце під церкву і поклав закладку на її будову (нині це місце по вул. Червоноармійська, поблизу обеліска загиблим воїнам в роки другої світової війни.) На будівництво церкви почали збирати гроші з прихожан. Будівництво церкви в великій мірі було здійснено завдяки старанням протоієрея Троїцького собору Леонтія Іовлєва.
30 квітня 1791 року Бахмутське духовне правління подало архієпископу Катеринославському Амвросію лист, що «заложенная в Бахмуте, на городском общественном кладбище к сооружению деревянная Всесвятская церковь постройками и производством работ совершенно окончена... к освящению вполне приготовлена». 14 червня 1792 року архієпископ видав грамоту та антимінс. Освячення нової церкви відбулося 20 січня 1792 року. З цього часу в церкві почалися богослужіння. З 1796 року церква була приписана до Бахмутського собору.
В 1818 році кладовище закрили, але церква продовжувала богослужіння. Богослужіння відправляли соборні священики в неділю та святкові дні.
Дерев’яна церква мала свою утварь і різницю. Іконостас церкви був поновлений і був достатньо приглядний. Прибутки церкви надходили до Катеринославського піклування для бідних духовного звання.
Шли роки і дерев’яна церква руйнувалася. У зв’язку з цим було прийняте рішення про будівництво нової кам’яної церкви.
Кам’яна церква була споруджена на верхньому цвинтарі в 1893 році. Постійних парафіян церква не мала.
На Всіхсвятській церкві був один купол. Великих вікон було 20, всі вікна з подвійними зимовими рамами і залізними гратами. Зовнішні двері в верхній половині були із скляними шибками. Іконостас в церкві був дерев’яний із різьбленням і позолотою, з двома місцевими в срібних ризах іконами. Довжина всього іконостасу 13 аршин, а висота – 8 аршин. Церква опалювалась двома круглими оббитими залізом печами: однією, чотиригранною оббитою залізом – у вівтарі та однією голландською – в кімнаті притвору.
Дзвіниця була споруджена в три яруси, заввишки 35 аршин. На ній було 6 дзвонів, загальна вага яких складала 210 пудів.
Капітал церкви у 1912 році становив 1361 рубль, гроші причту – 750 рублів. Дохід від збору до кухля – 340 рублів. Щорічно продавалось 12 пудів свічок.
В 1908 році церковним старостою був купець Матвій Георгійович Карталов. У 1912 році старостою був селянин Іван Горелишов.
В 1913 році в церкві служив протоієрей Петро Васильович Курілов, віком 60 років, оклад, який йому виплачувала міська управа, становив 600 рублів.
18 червня 1923 року Всіхсвятська церква у Бахмуті була закрита.
Георгіївська церква (церковний дім)
У 1874 році завдяки старанням Феодосія Макаревського було побудовано новий дім Духовного училища. 8 вересня 1880 року було завершено будівництво Бахмутського чоловічого духовного училища, на 3 поверсі була облаштована Георгіївська церква (церковний дім). Церква була безприхідна. Настоятелем церкви був доглядач училища надвірний радник М.В. Драчов, його помічником був статський радник Є.К. Червінський.
З 1883 року священиком церкви був Петро Васильович Курілов, 1845 року народження. Він вчився в Катеринославській духовній семінарії. В 1879 році був посвячений в сан. Отримував 150 рублів заробітної платні та квартиру.
Псаломщиком церкви з 1907 року був Леонід Олександрович Підгаєвський, 1876 року народження. Він закінчив курси Полтавської духовної семінарії. В 1907 році був посвячений в сан. Отримував 100 рублів заробітної платні та квартиру.
Інших відомостей про цю церкву не збереглося.
Існували домові церкви у чоловічій гімназії (дивись церква Харламівської копальні), Реальному училищі, але джерела мовчать.

2. ЦЕРКВИ БАХМУТСЬКОГО ПОВІТУ

На початку 80-х років ХVІІІ століття Бахмутський повіт за соціальним станом поділявся наступним чином: селяни – 164344 чол., солдати – 11834, козаки – 89, міщани – 6479, купці – 168, духовні особи – 699, дворяни – 917, іноземні піддані – 660 чоловік.
Національний склад населення повіту на початок 80-х років ХVІІІ століття мав такий вигляд: росіяни – 154375, найчисельні національні меншини валахи та серби – 4869, євреї – 2625, поляки – 1300, німці – 313, литовці – 227, англійці – 223. Греків всього 8 осіб, стільки ж і циган.
За переписом населення повіту 1897 року знаходимо такі відомості: селян – 124 тис. (в місті 3500), міщан – 30400 (в місті 9500), спадкоємних дворян – 1620 (у Бахмуті 282), по службі – 1052 (в місті 250), духовних осіб – 800 (в місті 35), купців – 890 (в місті 381), євреїв – 9600 (в місті 3234), іноземців – 2034 (в Бахмуті 134).
Відповідно до перепису населення 1897 року у повіті мешкало 305 тисяч росіян, 10500 євреїв (2218 в місті), вірмен – 240 (в місті 43), мусульман – 303 (в місті 11). Чисельність німців та інших іноземців важко визначити серед католиків, протестантів, та англікан.
За конфесійною належністю у 1881-1884 роках в Бахмутському повіті було: православних – 181729 (97%), старовірів – 156, католиків – 846, протестантів – 585, іудеїв – 2617, мусульманин – 1.
У 1897 році чисельність православних зросла на 120 тисяч, старообрядців було 635, католиків 4785 (у Бахмуті 176), протестантів 5505 (у Бахмуті 85), менонітів 6009, мусульман 409 (у Бахмуті 9).
У «Катеринославських єпархіальних відомостях» за 1912 рік були наведені відомості про склад населення за віросповіданням. Згідно з описом в повіті населення поділялося на православне, римо-католицьке, протестантське, іудейське, магометанське, також діяли різні секти.
В 1912 році в Бахмутському повіті існували так звані «стефановці» – ревнителі благочестя, послідовники монаха Спасо-Єфімівського монастиря у м. Суздаль, Стефанія. «Їх ще неможливо назвати сектою…», але «по деяким своїм звичаям вони наближаються до такого стану. Необхідна робота православних пастирів, більш уважно до них ставлення у середовищі віруючих. Не дай Бог, якщо «стефановець» побачить священика з цигаркою – тоді усе пропало».
На території повіту набув розповсюдження «інститут книгоносіїв». В парафії уражених сектантством, привозились на місіонерські курси Біблії, брошури, листівки.
В Бахмутському повіті було багато церков. Безпосередньо на частині території повіту, що знаходиться в межах нинішнього Артемівського району церкви були розташовані в наступних населених пунктах.

СВЯЩЕНИК І АРХЕОЛОГ ВАСИЛЬ СПЕСІВЦЕВ.

Певною мірою з історією Бахмутського краю та його мешканцями пов’язана і церковна історія сіл по лівому та правому берегах річки Сіверський Донець від Райгородка до с. Серебрянки (колишнє 2 благочиніє Ізюмського повіту, нині Краснолиманський район).
З селищем Райгородок Слов’янського району пов’язане ім’я видатної особи в колі священиків донецького краю. Це – Василь Феоктистович Спесивцев, який народився у 1860 році.
В.Ф. Спесивцев закінчив духовну семінарію, в 1883 році прийняв сан, а в 1884 році був призначений священиком Архангело-Михайлівської церкви Райгородка. В 1887 році він зібрав кошти і побудував нову кам’яну церкву на березі Дінця. 20 років завідував церковно-приходською школою. За підтримки Харківського товариства освіти створив народну бібліотеку для якої, за власні кошти, придбав меблі. Через відсутність фельдшера він сам лікував селян свого приходу, надавав психологічну допомогу колишнім солдатам-інвалідам російсько-японської війни. Його парафіянами були 1388 чоловіків та 1314 жінок.
В.Ф. Спесивцев займається археологічними дослідженнями, та науковою роботою з історії. З 1890 року Спесивцев почав друкувати статті у виданнях Харківського історико-філологічного товариства про свої археологічні знахідки в районі Райгородка, Кривої Луки, Ямполя, Закітного, Зливок (Хайлівські хутори, нині село Іллічівка), Щурово, Лиман (Труды Харьковского историко-филологического Общества. 1890, т.1, 1898, т.6). Це були пам’ятки, починаючи з кам’яного віку до Золотої Орди, Кримського ханства та козаччини. Спесивцев зібрав унікальну колекцію знарядь праці з каменю, бронзи, заліза; колекцію монет із міді та срібла, досить фахово їх описав і встановив дати чеканки.
Професор Харківського університету та завідувач церковно-археологічним музеєм Єгор Кузьмич Рєдін так характеризував В.Ф. Спесивцева: «Принадлежал к числу редких, энергичных, просвещенных деятелей, работающих в глухих уголках во имя любви к культуре, к распространению всего светлого в той среде, в которой приходится им действовать. Такие люди не замыкаются в ограниченной сфере своих специальных знаний и стараются быть в той области, которая выходит из круга этих обязанностей и на которые они наталкиваются любознательностью, любовью к науке, культуре. Он был добрым пастырем и наставником для своих прихожан».
В 1901 році Спесивцев знайомиться з видатним археологом, співробітником Імператорського історичного музею в Москві В.О. Городцовим.
Серед значних наукових праць В.Ф. Спесивцева є доповідь «Знахідки в Райгородку» , яку зробив він на ХІІ археологічному з’їзді у Харкові в 1902 році під керівництвом голови Археологічної Комісії Росії графині О.С. Уварової.
В.Ф. Спесивцевим була відкрита Козача Пристань у Слов’янському районі, яка зараз досліджується донецькими археологами В. Горбовим, Є. Кравченком.
1 січня 1905 року Василь Спесивцев помер у віці 45 років від тяжкого запалення легенів. Пройшло більше 100 років, але історія археологічних досліджень Донбасу пам’ятає його науковий доробок.
Покровська однопрестольна церква слободи Селимівка (нині с. Кірово)
Слобода Селимівка належала до другого Ізюмського благочинія.
Покровська однопрестольна церква слободи Селимівка була побудована в 1869 році на кошти поміщика штаб-ротмістра Івана Шахова. Церква була кам’яна. Іконостас та кліроси було виконано на замовлення і за кошти графині Віри Стенбок.
В 1904 році церква мала 2784 кв. саж. ріллі, 142 десятини сінокосів, в т.ч. неугідь 43,5 десятини.
Серед парафіян церкви було 1890 чоловіків і 1884 жінки. Прихожани мешкали в селах Різниківка, Чорногорівка, Софіївка та Федорівка.
До приходу належали ЦПШ та земське училище.
За штатним розкладом до приходу входили: священик, дяк і псаломщик.
Згідно «Довідкової книги Харківської єпархії» за 1904 рік в Покровській церкві священиком був Петро Юшков, 59 років, який закінчив семінарію зі срібною медаллю. Священиком служив з 1872 року, він був членом повітової училищної ради та округового благочинія. Він мав нагороду – наперсний хрест. Диякон церкви – Леонід Ніколаєвський, вік 29 років. Псаломщик – Михайло Волкіс, віком 29 років та церковний староста селянин Федір Радченко.
Вознесенська церква слободи Никифорівка (Макогонівка)
Вознесенська церква слободи Никифорівка була збудована в 1833 році за кошти селян. Церква була дерев’яна однопрестольна. Церква мала 1034 кв. саж. орної землі та 60 десятин сінокосів. Капітал приходу становив 1000 рублів.
До приходу належали 1591 чоловіків та 1499 жінок, що мешкали у хуторах Єлизаветпіль, Приютний, Аннівка, Богородичне, Липове, Павлівка, Миколаївка, Копанки, Бондарне, Василівка, Привілля, Хромівка, Боголюбівка.
До приходу належали ЦПШ та земське училище.
Церква належала до другого Ізюмського благочинія.
Священиком церкви був Гаврило Якубович, який народився у 1862 році, закінчив повну 4-класну семінарію. Служив у церкві з 1899 року, нагороджений скуфією. В 1904 році його оклад становив 141 рубль. Церква мала дяка та псаломщика. Церковним старостою з 1902 року був селянин Гаврило Середа.
Преображенська церква слободи Серебрянка
Слобода Серебрянка виникла в наслідок переселення сербів на чолі з офіцерами Райко Депрерадовичем та Іваном Шевичем до Росії за Указом імператриці Єлизавети від 23 травня 1753 року.
Переселення сербів та валахів потребувало вільної землі. Єлизавета і Сенат вирішили поселити їх на правому березі Дінця в 45 верстах від Старої Української лінії зі штаб-квартирою у Бахмуті.
Серби створили військові поселення-роти. 11 рот були на Дінці, 5 – на річці Лугань. Село Серебрянка, або 1 рота, було одним із перших поселень сербів на території Бахмутського повіту.
В кінці ХVШ століття в цьому поселенні була побудована кам’яна Преображенська церква (більш точна дата її будови не встановлена). Церква мала один престол – в ім’я Преображення Господнього.
З історичних документів відомо, що церква в поселенні Серебрянка (1 рота) вже діяла з 1760 році. Про це свідчать наступні відомості.
В 1722 році Стоян Прерадович був зведений імператором Карлом VI до дворянства Угорського королівства.
Райко-Родивон Депрерадович після переходу у підданство до російської імператриці Єлизавети з 1754 року командував Волоським гусарським поселеним полком. З 1760 року він жив в селі Серебрянка, де «увесь час проживання свого виконував християнські треби й обряди при приходській Преображенській церкві». Помер в 1764 році, що співпало з рішенням Катерини ІІ об’єднати сербські полки у Бахмутський гусарський полк. Генерал Р. Депрерадович був похований в с. Серебрянка в Преображенській церкві. Про це свідчать висновки П. Шабельського, який у «Записах Одеського Товариства історії та давнини» в 40-ві роки ХІХ століття писав, «в селе Серебрянке покоится в церкви прах принадлежащего к числу заселитетей этого края генерала Депрерадовича. Привезенная им икона из его родины привлекает и поныне много молельщиков».
Сини Родивона Депрерадовича зайняли землі вгору по обох берегах р. Бахмут. Олексій Радивонович заснував маєтки Туренковка-Деконська, а між Переїзним і Родивонівкою з’явився маєток Красногорівка-Соколівка.
Отже можна зробити припущення, що Преображенська церква була збудована в слободі Серебрянка в 1754-1760 роках.
Церква у 1908 році мала 33 десятини землі, яка приносила прибутку 400 рублів. Капітал церкви складав 100 рублів, дохід від кухля 1250 рублів. Щорічно продавалось свічок 14 пудів.
При приході було 4 школи: одна церковно-приходська (ЦПШ), в якій навчалося 37 хлопців і 7 дівчаток, та три земських школи.
Парафіян у 1912 році налічувалося: 2740 чоловіків, 2589 жінок. До приходу належали приселки: Ново-Марьївка, Григорівка, Ново-Григорівка, Білогорівка, Банівка, Ново-Василівка, Верхньокам’янка, Саф’янівка, Ново-Олександрівка, Івано-Дарьївка.
В 1908 році священиком церкви був Яковлєв Тихон Максимович, 1860 року народження, який закінчив Воронезьку духовну семінарію. Сан отримав в 1903 році. Його оклад складав 140 рублів.
Церковним старостою був Семен Миколаїв.
В 1908 році на утриманні церкви були удова диякона Ганна Андрєєва, доньки померлого священика Павла Зданевича – Ганна віком 51 рік та Олена, віком 63 роки.
З селом Серебрянка повязано дитинство видатного українського публіциста, автора часопаисів «Село», «Українська хата», однодумця В.К.Винниченка, М.С.Грушевського міністра сільського господарства та лісництва Центральної Ради Микити Шаповала.
Архангело-Михайлівська церква села Званівка
Архангело-Михайлівська кам’яна церква була побудована у Званівці в 1846 році на кошти вдови полковника Євдокії Глухової. Церква мала один престол – в ім’я Архистратига Михайла.
В 3 верстах від села церква мала 36 десятин землі, що приносила їй у 1912 році 266 рублів доходу. Рентний капітал становив 100 рублів під 4% річних. Щорічно в церкві продавали 20 пудів свічок. Пожертвування дорівнювали 1395 рублів на рік.
Церква мала парафіян: 1713 чоловіків та 1635 жінок. До парафії належали Родивонівка (маєток Старий Млин, в якому мешкали переселені в 1775 році з Камишувахи кріпаки родини генерала Родивона Депрерадовича та його сина підполковника Івана Родивоновича, всього 652 мешканці), Олексіївка (65 жителів), Варварівка (87 жителів). До речі, у генерала Р. Депрерадовича були ще сини Федір, Віктор, Клавдій, Василь, яким дісталася спадщина у Камишувахській волості.
До парафії Званівської церкви ще відносилися Приятна Долина – маєток генерала Акімова, діда майбутнього письменника В.М. Гаршина (128 жителів), Переїзне (367 жителів), Роздолівка (124 жителі).
У 1900 році священиком Званівської церкви був Василь Кавунов.
У 1908 році в церкві служив священик Василь Павлович Ювченко, віком 28 років, який закінчив семінарію, на приході з 1905 року, завідував ЦПШ.
У 1912 році службу виконував священик Петро Захарович Петров, 25 років, який закінчив духовну семінарію, був одружений, дітей не мав. Отримував платню 108 рублів. Церковним старостою з 1912 року був селянин Кость Бондаренко. На утриманні приходу знаходилася удова священика Катерина Верецька, яка отримувала 30 рублів.
Напередодні I Світової війни в селі було 3 школи: одна ЦПШ та дві земські. В селі знаходилася зразкова ділянка «поле-огород» міністерства землеробства.
Видатною подією для селища став приїзд російського царя Олександра ІІ. Це сталося 9-10 серпня 1861 року, коли по дорозі з Бахмуту до Святогірського монастиря цар Олександр II відвідав Званівську волость, яка мала на цей час 13089 десятин землі. Супроводжували царя його дружина імператриця Марія Олександрівна, діти – Сергій і Марія, та великі князі. Цар ознайомився з діяльністю мирових посередників, відстояв літургію у церкві Архистратига Михайла, про що в церкві було встановлено бронзову табличку.
Через 20 років після завершення діяльності мирових посередників та відвідин імператора (на той час він уже трагічно загинув від рук терористів-народовольців) землеволодіння тут мали такий вигляд. Дворяни Званівської волості володіли такими маєтками: Н.О. Акімов в х. Олексіївці мав 251 дес.; Є.Д. Акімова, х. Варварівка – 505 дес. (генерал Акімов був дідом видатного російського письменника-демократа, учасника російсько-турецької війни 1876-78 рр. В.М.Гаршина, який виховувався у Варваровці. Перу В.М.Гаршина належить розповідь «Історія одного засідання земського зібрання енського повіту» про волокиту та тягонину у Бахмутському земстві); О.В. Гаврилова х. Івано-Даріївка – 509 дес.; О.О. Барсов с. Берестове – 257 дес.; В.П. Гуніна– 515 дес.; К.І. Радецька, Берестове – 257 дес.; П.П. Єлінов, с. Аннівка – 882 дес.; О.К. Іванова, Берестове, – 489 дес.; Клейст фон Лесс, Званівка, – 714 дес.; І.О. Состисовський, Званівка, – 115 дес.; Є.О. Состисовська, Красногорівка, – 200 дес.; М.П. Трефільєва, Веселе, – 252 дес.; П.П. Трефільєва, Баячівка, – 553 дес; барон Штейнгель х. Іллінівка, – 216 дес.
Заняття сільським господарством дворяни поєднували з промисловим виробництвом та переробкою сільгосппродукції, промисловістю: так, наприклад, М.Ю. Іванова, Брянцівка, мала 516 дес. землі і соляну копальню (відмовилася із-за комерційної таємниці повідомити вартість оренди копальні та будинку); 290 дес. землі, сад з прибутком 400 руб. мала В.Я. Кисельова, яка володіла Яковлівкою (це поселення було утворене у 40-ві роки як і с. Веселе ХІХ століття, в результаті переселення кріпаків з Білогорівки Рубіжанського повіту), Великі статки також мали: П.О. Корвін-Мілевський, Ново-Олександрівка, він мав 2 гектари землі, соляну копальню та цегельний завод; П.П. Науменко, Ново-Олександрівка, – 1100 дес., добував алебастр; Шунови, Ново-Олександрівка – 2-га землі, шинок, який приносив щорічного прибутку до 350 руб. та цегельний завод; З.Є. Сумцова, Приятна Долина, – 966 дес. землі та вітряний млин; князь Ю.Д. Урусов, Переїздне, – 1383 дес. землі, вітряний млин на 5 поставах з сукновальнею; генерал-майор О.І. Хрещатицький, Роздолівка, – 1000 дес. з вітряним млином на 2 постави.
Селяни Званівської волості мали такі володіння.
В селі Берестове: Головко П.Д – 110 десятин землі; Гриненко П.Т. – 89 десятин.
Хутір Краснопілля: Мартиненко П.П. – 280 десятин землі.
Хутір Іллінівка: Олійник Ф. – 135 десятин; Олійник В.О. – 30 десятин; Бондаренко К.І. – 101 десятина; Бондаренко П.І. – 82 десятини; Гутченко Б.Б. – 57 десятин; Дейнега М.І. – 50 десятин; Жук Я.І. – 60 десятин; Жук І.П. – 30 десятин землі.
Село Родивонівка: Жук В.П. – 30 десятин;Задорожній О. – 52 десятини; Кравченко С.Я. – 69 десятин; Решетников О.О. – 53 десятини; Трубачов В.П. – 100 десятин; Чумак Н.Д. – 40 десятин; Чумак Т.Ф. – 40 десятин; Цибулька – 60 десятин землі.
В селі Никифорівка купець Терещенко мав 180 десятин землі.
Зазначимо, що у Званівській волості було більше всього заможних селянських господарств серед сіл Бахмутського повіту, що мали кріпосне минуле.
Землевласники отримували значні прибутки, що давало їм можливість робити пожертвування церкві, допомогати закладам освіти та медицини.
У 1870 році у Званівці відкривається початкове училище. В 1884 році це початкове училище згоріло.
В 1907 році в с. Званівці була побудована перша лікарня. Це була одноповерхова будівля «п»-подібної форми» з 6 палатами, амбулаторією, аптекою. Лікарня мала 14 ліжок, пристосовану операційну, стерилізацію і водогін. В операційній знаходився дерев’яний стіл, шафи, табурети, стерилізатори. Також лікарня мала невелику кухню і пральню. У кухні знаходилася плита і російська піч. Лікар і фельдшери мали типові квартири. Доглядальниця одержувала 8 рублів на місяць, куховарка і прачка по 10 рублів, служитель 12 рублів, аптекар 18 рублів. Прийом хворих вели постійно, окрім Великодня. «Операції проводили у випадку потреби». Лікар відповідав за все лікарняне господарство, вів рахунки, закуповував продукти.
Церква слободи Покровська
В 1792 році за розпорядженням уряду бахмутські солевари були переведені до казенних поселян і переселені до нової слободи Покровської на річці Мокра Плотва. Кожен переселенець був наділений землею. Переселившись сюди і відбудувавшись, солевари почали думати про те як перенести із Бахмуту до слободи свою приходську Свято-Миколаївську церкву.
Старшина Мартин Геєв, староста Іван Фоменко, колишні старі солевари Артем Гордієнко, Андрій Єна, Пилип Чернишов по припису сільської «Сборной Избы» уповноважили Дмитра Тесленка виступити перед земським справником лейб-гвардії прапорщиком Шабельським про перенесення Свято-Миколаївської церкви. Своє прохання вони мотивували тим, що церква знаходилась від Покровського на відстані до 10 верст, що було незручно для прихожан.
У зв’язку з цим Бахмутське духовне правління рапортом від 4 лютого 1794 року представляло преосвященному Гавриїлу митрополиту Катеринославському прохання про перенос церкви, вказуючи такі причини: «нередко в народе бывают болезненные и смертные припадки, и за таким далеким расстоянием, особливо в случае неудобного, в получении христианских треб претерпевают великую нужду…».
Ще однією із причин переносу церкви було те, що при Миколаївській церкві залишилося всього 153 двори і церкву не було за що утримувати. А в слободі Покровській в цей час уже було 126 дворів, у хуторах – 65 дворів. Тут проживало 562 чоловіки та 503 жінки.
Генерал-майор Катеринославського намісництва В.В. Каховський розглянув і підтримав прохання про перенос церкви. Для виконання робіт на церкву зібрали 500 рублів.
9 липня 1794 року благочинний Петро Расевський освятив місце для церкви, а 30 вересня перенесену з м. Бахмуту дерев’яну церкву встановили. Службу відправив священик Сава Андрієвський.
Відомостей про цю церкву та її священиків збереглося дуже мало. Відомо, що на прикінці ХІХ століття церковним старостою села Покровське Бахмутського повіту був Олексій Дудник. 30 березня 1900 року він був нагороджений грамотою єпископа.
В 1908 році до приходу належали: Ново-Олександрівка, Оленівка, Петрівка, Михайлівка, Брянцевка, Яковлівка і Веселе.
Церковної землі було 173 десятини, дохід від якої складав 1300 рублів. Капітал приходу 1600 рублів, дохід від пожертвувань складав 2600 рублів. Продавалось свічок щорічно 43 пуди.
На території парафії було 12 шкіл, із них: 3 церковно-приходські школи (2 у Покровському, 1 на Брянцівці), 9 земських (народне училище у Брянцівці).
В 1908 році в церкві служили священики: Георгій Петрович Добровольський, якому на той час було 50 років. Він закінчив духовну семінарію, священик з 1890 року, мав оклад 105 рублів; Павло Лукич Сидоренко, віком 61 рік, мав 6 дітей, зарплатня – 255 рублів на рік.
На утриманні церкви були: 27 річний син псаломщика Микола Уманський, 62 річна дочка диякона Ганна Демидович, 40 річна донька диякона Стефанія Терлецька, 62 річна удова диякона Домна Попова.
В 1912 році серед парафіян церкви було 2763 чоловіків, 2675 жінок. В цей час в церкві служило вже 3 священика: вищеназваний Георгій Петрович Добровольський; Дмитро Миколайович Оболенський, віком 36 років, який закінчив духовну семінарію, отримав сан у 1903 році, мав оклад 78 рублів; Петро Михейович Слишко, якому було 34 роки, закінчив духовну семінарію, отримав сан в 1908 році, мав оклад 39 рублів.
Старостою церкви на той час був селянин Омелян Зайченко.
Серед прихожан церкви було багато заможних селян, які володіли землею. В надрах цієї землі були знайдені поклади каменю та солі. Розробка цих корисних копалин потребувала значних коштів, тому селяни здавали землі в оренду, за що отримували достатню платню.
Так, селяни Покровського за 300 рублів на рік передали в оренду видобуток каменю по 150 кубічних сажнів на рік. Камінь продавали споживачам у міста Воронеж, Новочеркаськ, Полтаву, Харків по 25 рублів за сажень.
6 серпня 1880 року купець Й.М. Клейменов уклав договір з селянами Покровського на оренду 13,8 тисяч десятин землі терміном на 30 років з платнею по 1600 рублів на рік (75 коп. десятина, 8 рублів на рік), із правом монополії на видобування солі і забороною ще будь-кому будувати дороги на цій землі. Через 30 років Клейменов залишав селянам тільки будівлі, а всю техніку повинен був забрати собі, демонтувати.
Шестаков, Ситенко та Клейменов почали будівництво Деконсько-Покровської соляної копальні. 1 серпня 1881 року Клейменов став контрагентом із селянами та зобов’язався платити селянам 1 копійку з пуду солі при видобуванні 1 млн. пудів на рік. При проході головного стволу до 75 сажнів робітники зіткнулися з потужними пливунами, тому ствол почали облицьовувати каменем. На будівництві копальні працювало 38 техніків та робітників. Й.М. Клейменов будує цю копальню і через декілька років продає її Російсько-бельгійському акціонерному товариству соди «Сольве і Ко».
Таким чином розвиток добутку солі та каменю сприяв зросту добробуту селян та приходу Свято-Миколаївської церкви Покровської слободи.
Іоано-Предтеченська церква слободи Іванівка (нині с. Красне)
У 30-ті роки ХVІІІ століття священик бахмутської Покровської церкви Іоанн Лук’янов мав сад та млин на 2 постави. «Навіть у Запоріжжі знали про його щедрості, діяльної любові до людства. У мирний та спокійний час багато січовиків приходило на Ближні Ступки на хутір попрацювати заради порятунку душі».
За заповітом Лук’янова після його смерті з 1767 року всі його землі та половина млину на річці Ближні ступки відійшли Покровській церкві Бахмуту, а друга половина відійшла священику Сімеону Башинському.
У 1776 році колишні володіння І. Лук’янова – 6000 десятин землі які були вилучені по Указу імператриці Катерини ІІ про секуляризацію стали ранговою дачею Бахмутської соляної контори під керівництвом підполковника І.В. Шабельського, коменданта фортеці. На дарованій імператрицею Катериною ІІ землі Шабельський заснував село Іванівку, яке «заселив людьми вільними, сімейними, осілими людьми». Село мало 60 дворів, 140 чоловіків і 120 жінок.
В селі Іванівка Шабельский вирішив збудувати церкву, для чого біля Крутого та Четверикового Ярів виділив 120 десятин землі та придбав для будівництва ліс.
У липні 1780 року Шабельський дав письмове зобов’язання Азовському губернатору Черткову утримувати самому та нащадкам церкву. План кам’яної церкви він відправив єпископу Никифору.
27 липня 1783 року згідно чину протоієрей соборної церкви Бахмуту Петро Расевський освятив місце під забудову церкви.
23 червня 1788 року в слободу був направлений священик Іоанн Павлов із Казанської єпархії.
7 жовтня 1788 року новозбудована церква була освячена за благословенням єпископа Амвросія.
В 1892 році на кошти Плещеєвої та Котляревського були побудовані приділи. Престолів було три: середній – в ім’я святого Іоанна Предтечі, правий престол – в ім’я святого Рівноапостольского Великого князя Володимира, лівий – в ім’я святого Миколи Чудотворця.
З 1893 року священиком церкви був Василь Федорович Яновський. Він народився у 1858 році, закінчив духовну семінарію, працював вчителем з 1882 року, священик з 1892 року. Мав 4 дітей. Його оклад складав 105 рублів.
Церковним старостою був селянин Григорій Марецький.
В 1912 році в цій церкві було парафіян: 1696 чоловіків, та 1673 жінки. До парафії відносилися села Хрещенське (754 парафіянина), Богданівка (487 парафіян), Григорівка (354 парафіяни), Катеринопілля (90), Миколаївка (556), Білогорівка (132), Катерино-Олександрівка (317) та вогнетривкі заводи.
На території парафії мешкало 55 католиків та лютеран.
Церква мала 104 десятини землі з прибутком 1040 рублів, дохід від кухлевого збору – 900 рублів.
На території притчу з 1888 року діяли одна церковно-приходська школа та 9 земських шкіл.
Після відміни кріпацтва та розмежування земель навколо Іванівки великими землевласниками була родина Плещеєвих.
Землі П. Плещеєв отримав ще у 1803 році і заселив їх кріпаками з Харківської губернії та Слов’яно-Сербського повіту. Іванопілля заснував син І.П. Плещеєв. Онук Олександр Іванович (Іванопілля) мав 3408 десятин землі, 4310 овець, 80 волів, 19 коней, 36 корів. Дружина Катерина Захарівна (х. Нескучний) мала 60 десятин землі, 4 коней, 11 корів. Син Володимир Олександрович (Катерино-Олександрівка) мав 1334 десятини землі, 1540 овець, 12 коней, волів – 10. Їхній родич Л.С. Плещеєв (Карлівка) мав 1453 десятин землі, 1500 овець, 50 волів, 22 коней, 25 корів, шинок вартістю 30 рублів, водяний млин вартістю 80 рублів та сад вартістю 125 рублів.
Дворянська родина Бабенків – Микола Васильович (х. Гореломогилівка) мав 640 десятин землі, 75 корів, 40 волів, 7 будівель. Його дружина М.О. Бабенко мала 540 десятин землі, брат В.В. Бабенко (Катеринопілля) мав 720 десятин землі.
С.О. Шультін як ад’ютант генерала Котляревського отримав у 1803 році від нього спадщину. Він мав 5008 десятин землі (орної 3274), 6926 овець, 136 волів, 9 коней, 187 корів, вітряний та водяний млини, цегельний завод.
Голуб І.П. (Іванівка) мав 2921 десятину землі, 117 овець, 130 корів, 20 коней, 36 волів.
М.П. Гліфтеєнко (х. Біла гора) мав 320 десятин землі, 700 овець, 20 волів, млин, сукновальню.
Коптєв І.О. (Предтечено) мав 759десятин землі, 18 волів, 6 коней, 51 корову, 37 овець, вітряний млин вартістю 300 рублів.
М.О. Ковалевський (Хрещенське) мав 847 десятин землі, 16 волів, 6 коней, млин, крупорушку.
Зазначимо, що О.І. Плещеєв, М.В. та В.В. Бабенки, І.О. Коптєв були мировими посередниками після 1861 року, одночасно з С.О. Шультіним, В.О. Плещеєвим, І.П. Голубом, М.О. Ковалевським гласними повітового земства.
Дворяни І.Т. Голеніщев-Кутузов (Хрещенське), що мав 433 десятини землі, І.М. Маркович (Богданівка) – 24 десятини, В.П. Скоритовський (Маріївська) мав землю та 14 десятин лісу. Поміщики частково здавали землю в оренду селянам.
У 1805-1807 роках землі отримав Марткович і заснував село Богданівку. У 1846 році генерал Криворотов купив у Мартковича 25 сімей кріпаків і заснував село Григорівку.
Виділяються значними статками міщанин Ф.І. Долженко (Богданівка), який мав 852 десятини землі, 6 волів і 1 коня; Т.Ф. Звєрєв (Катеринівка) – 135 десятин землі, 8 волів, водяний млин на 2 постави; Т.Л. Новікова (Біла гора) – 450 десятин землі, 26 волів, 8 коней, 93 корови, сад вартістю 100 рублів, дохід від молочарства становив 500 рублів; Т.Л. Новікова, мабуть, пов’язана з родиною Новікових, що володіли у Бахмуті цегельним заводом та друкарнею.
Представники купецтва Г.Л. Іванова (Біла гора) мала 132 десятини землі, Л.М. Стреліну (Григорівка) належало 1836 десятин землі, 3020 овець, 155 волів, 29 коней, 83 корови.
Селяни не мали пристойних володінь. Тільки Ф. Лозовий мав 20 десятин землі.
Священики церкви вели церковні книги, в які вносили записи громадянського стану жителів слободи. В церковних книгах Іоано-Предтечинської церкви можна знайти багато цікавих записів.
Так, 8 липня 1882 року хрестили двійнят Бабенко Миколи Васильовича і Марії Олексіївни: Катерину та Анастасію.
13 липня 1884 року М.О. Ковалевський був хрещеним батьком новонародженого Гаврила, сина міщанина А. Крепса.
20 серпня 1884 року ротмістр В.О. Плещеєв та його дружина Надія Олексіївна хрестили доньку Любов. Хресними батьками були М.Ф. та К.А. Плещеєви.
1 лютого 1885 року хрестили доньку Ганну підпоручик Олексій Васильович Бабенко з дружиною Олександрою Іванівною. Хрещеним батьком був М.В. Бабенко.
25 червня 1892 року хрестили дочку Нонну – приват-доцент дворянин М.О. Гредескул з дружиною Тетяною Володимирівною. Хрещеним батьком був М.О.Ковалевський.
2 січня 1894 року хрестили Георгія – сина А.В.Бабенка.
8 лютого 1894 року М.В. Бабенко помер у віці 72 років.
26 липня 1896 року помер від катару шлунку поручик К.Л. Котляревський.
27 вересня 1899 року вінчалися М.О. Ковалевський, якому було 57 років і селянка Обоянського повіту Орловської губернії Т.І. Галаганова, якій було 21 рік.
14 травня 1902 року Ф.К. Рост поховав свою одинадцятирічну доньку Антоніну.
18 лютого 1905 року дійсний статський радник Олександр Олександрович Карпов, повітовий предводитель дворян, 71 річний удівець, вінчався на двадцятиоднорічній дворянці Євгенії Олексієвій.
27 квітня 1909 року двадцятитрирічний дворянин В.В. Шабельський взяв шлюб з 21 річною донькою К.В. Квельмса – Оленою.
Серед хрещених, вінчаних та відспіваних у церкві Іванівки ще багато відомих історичних осіб міста Бахмуту, повіту і навіть Росії.
Згадка про Миколу Андрійовича Гредескула, приват-доцента, професора Харківського університету, з дружиною Тетяною неодноразово зустрічається як посадженого батька на хрестинах в церкві Іоанна Предтечі с. Іванівка у іменитих бахмутчян – заводчиків і поміщиків Бабенка, Ковалевського, Роста, адвоката Скіліоті.
Так, Микола Андрійович мав солідний пакет акцій вогнетривкого заводу М.О. Ковалевського. Т.І. Галаганова-Ковалевська хрестила його дочку Нонну.
М.А. Гредескул в 1902-1906 роках очолював юридичне товариство Харкова, був деканом юридичного факультету, стажувався за кордоном. За випуск газети «Глобус» був відправлений до Катеринославської в’язниці і «на нарах» був обраний депутатом державної Думи першого скликання. В І Думі він був заступником голови. Після розпуску Думи зазнав переслідувань поліції. Довгі роки потім він жив в Петербурзі де викладав в Політехнічному інституті. Після смерті Ковалевського він, разом з його дружиною, управляв заводом. У нього в інституті вчився син Ковалевських. В радянські часи, в 20-30-ті роки ХХ століття, М.А. Гредескул «перебудувався» і «пропагував діалектичний матеріалізм і радянське право», про що писали в кінці 30-х років.
Таким чином, завдяки священикам та їх записам в церковних книгах ми можемо прослідкувати визначальні події в житті людей слободи, серед яких, як з’ясувалося, є багато видатних постатей.
Церква Покрова Пресвятої Богородиці села Карлівка-1 (нині с. Кліщіївка)
Села Карлівка-І і Карлівка-ІІ засновані поміщиком Сергієм Шультіним шляхом переселення кріпаків із Бєлгородського та Слов’яно-Сербського повітів.
В 1841 році в селі була побудована кам’яна церква в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці.
Серед парафіян церкви було 648 чоловіків та 592 жінки. До приходу церкви також відносилися села Отрадівка та Андріївка.
Церква мала 33 десятини землі, прибуток від якої становив 500 рублів. Щорічно продавалося 11 пудів свічок.
При церкві була церковно-приходська школа (ЦПШ).
В 1908 році священиком церкви був Іван Герасимович Нікольський, віком 61 рік. Він мав сан з 1893 року, оклад становив 294 рублі. Його син навчався в університеті.
Церковним старостою був селянин Олександр Савенко.
Священики приходу проводили навчання дітей, займалися виховною роботою і подвижницькою діяльністю. Так, священик Костянтин Щеголєв (служив з 1894 р.) вів заняття пастирського гуртка, а у листопаді 1913 року в селі Андріївка влаштував шкільне свято, займався благодійництвом та іншим.
Вознесенська церква хутора Кленовий (нині село Клинове)
Вознесенська дерев’яна церква в хуторі Кленовий була побудована в 1911 році. Серед парафіян церкви було 763 чоловіки та 737 жінок.
Церква мала 33 десятини землі, від яких отримувала прибутку 500 рублів. Прибуток від церкви складав 700 рублів. Свічок продавалось щорічно 10 пудів.
На території парафії було 2 школи- ЦПШ та земська.
Священиком церкви був Попов Василь Іванович, віком 52 роки, який закінчив штейгерське училище і в 1895 році отримав сан. Він мав 4 дітей, його оклад становив 294 рублі. Церковним старостою був Ткаченко Федір.
Церква Петра і Павла села Триполь
Церква Петра і Павла в селі Триполь була побудована в 1901 році на гроші прихожан. Вона була дерев’яна. У церкві був один престол – в ім’я святого Петра і Павла. Церква мала 32 десятини землі, які давали прибутку 500 рублів. Капітал церкви становив 616 рублів. Прибуток від пожертвувань 1356 рублів. Свічок продавали 18 пудів.
На території парафії знаходились 3 школи: одна церковно-приходська та 2 жіночі земські. Також тут була земська лікарня.
В 1908 році нараховувалося парафіян: 984 чоловіків і 867 жінок. До приходу входили Преображенка, Ново-Дарівка, Обо-Даріївка, Берестова.
В 1908 році в церкві служив священик Андрій Львович Гонтаревський, 33 років, який закінчив семінарію, мав 5 дітей. Жалування не мав.
У 1912 році священиком церкви був Кліментьєв Гнат, який закінчив духовну семінарію, висвятився у сан в 1911 році. Його оклад складав 294 рублі.
Церковним старостою церкви Петра і Павла був Данило Делущенко.
Архангело-Михайлівська церква села Зайцева
Архангело-Михайлівська церква в селі Зайцево була побудована в 1905 році на кошти прихожан. Вона була дерев’яна і мала один престол – в честь Архистратига Михаїла.
Землі церковної було 4 десятини, ріллі 35 десятин, дохід від землі складав 300 рублів. Капітал церкви складав 1000 рублів, дохід від пожертвувань – 600 рублів. Свічок продавалось 28 пудів щорічно.
У приході була церковно-приходська школа на 80 учнів і позиково-зберігальне товариство.
Парафіян було 1236 чоловіків, 1173 жінок. До приходу належав хутір Вершина.
В церкві правив службу священик Володимир Дмитрович Гончаров, 39 років, сан з 1906 року, вивчав богословські науки, його оклад становив 441 рубль.
Церковним старостою був селянин Іван Поповський.
Селяни с. Зайцево добували камінь на околиці села в різних місцях до 15 кубічних сажнів і продавали його по 10-12 рублів. Вони отримували за сезон весна-осінь до 75 рублів на місяць. Жорна продавалися так: шестерик за 20 рублів, восьмерик до 35 рублів. Перекупники з Ростову, Таганрогу, Харкова купували не більше 10 жорен.

Преображенська церква села Колемо

Преображенська церква в селі Кодемо була побудована в 1863 році, кам’яна з дерев’яним куполом.
Церква мала 120 десятин землі, дохід від якої становив 1200 – 2000 рублів. Капітал церкви складав 1776 рублів, приходу – 534 рублі, дохід від пожертвувань 400 рублів. Свічок продавалося щорічно на 1930 рублів.
При церкві були церковно-приходська та земська школи.
Парафіян було:738 чоловіків, 693 жінки.
В 1908 році в Преображенській церкві правив службу священик Павло Феодосійович Пустовойтов, 64 років, який закінчив Катеринославську семінарію, мав дорослих дітей, його оклад становив 394 рублі на рік. Він служив у церкві з 1893 року.
На утриманні церкви була вдова священика Федотова.
У 1912 році у церкві відправляв службу священик Зайцев Федір Іванович, 39 років. Він закінчив духовну семінарію, отримав сан в 1900 році, був нагороджений скуфією, мав 3 дітей, оклад 294 рублі.
Церковним старостою був Василь Качура.

Миколаївська церква села Луганське

Миколаївська церква в селі Луганське була збудована в 1811 році. Вона була кам’яна з дерев’яним куполом.
Церква мала землі 120 десятин, дохід від якої становив 1200 рублів, капітал церкви складав 100 рублів, від лавки – 100 рублів, капітал приходу – 200 рублів, дохід від пожертвувань – 3217 рублів. Свічок продавалося за рік 36 пудів.
На території парафії було 9 шкіл – 2 ЦПШ (при Миколаївській церкві, навчалося 54 хлопчики, при Покровській церкві – 45 хлопчиків), 5 земських однокласних (в т.ч. у Луганському – жіноча та чоловіча, у хут. Скелевому, у хут. Єлизаветівці), земська 2-класна, ремісниче училище. В селі Луганському була лікарня.
Парафіян було: 4420 чоловіків та 4111 жінок. Католиків – 75, євреїв – 28. До приходу належали приселки: Скелева, Воздвиженка, Єлизаветівка, х. Надєждо-Луганське, х. Байракський.
В 1908 році в цій церкві священиком був Григорій Іванович Портанський,вік – 61 рік, і Федір Васильович Федоровський, 64 років, мав 4 дорослих дітей.
У 1912 році тут служив протоієрей Попов Павло Васильович, 75 років, який закінчив духовну семінарію, сан отримав в 1858 році, мав нагороду – орден Святого Володимира ІV ступеню, який отримав у 1912 році, його оклад становив 108 рублів. Також були священики Павленко Н.Н., Петров М.С., Федоровський Г.В.
Церковним старостою був Дмитро Колесник.
До с. Луганського відносилася Елизаветівка, яка знаходилася у 4 верстах. В приході була приписна церква, побудована в 1899 році в ім’я Покрова Божої Матері, священиком служив Микола Захарович Письменний, 55 років, який закінчив семінарію. На утриманні церкви були удова священика Софія Постриганська, удови диякона Агафія Балабанова та донька псаломщика Євдокія Кудревич.
В селі Луганське діяли релігійні секти. В 1909 році поліція викрила тут секту «малапутів».
У с. Луганському велася розробка каменю на дільниці довжиною 8 верст аж до Скелевого. Вироблялися червоні бруски та точила, сірі плити, ступені та котки. Сірий камінь добували по 5-7 робітників, червоний 2-3 робітники. Вскришування в першому випадку займало 40 днів, в другому до 7 днів.
Сільське товариство з 1882 року не брало податок з котків. За інші вироби було встановлено податок, який заносився до книги громадських доходів. Таку постанову приймали збори громади, а затверджувало постанову волосне правління. Луганський староста отримував податок 800 рублів за віддану у відкуп продукцію артілей виготовлену з каменю. Так у 1882 році цей відкуп отримав Данило Леонтовський, а у 1883 – Павло Згінник. Останній під час від’їзду Леонтовського до Харкова напоїв багатих селян – керівників артілей і здобув «право» відкупу податку, наобіцявши голоті пільги.
Більшість з 17 артілей, в яких працювало 207 робітників, отримували від відкупника гроші наперед, або брали платню харчами в лавках: борошном, олією, рибою та ін. Замість 2 рублів зарплатні на день, на руки видавалося лише 50 копійок. Горілку брали авансом на суму до 100 рублів на місяць.
Каменярі використовували в роботі ломи, «баби», молотки, кайла, клини, різаки. Інструменти вироблялися зі сталі місцевими ковалями за ціною сировини – 6-7 копійок за фунт.
Продукція виготовлена із каменю доставлялася до Ростова, Таганрогу, Полтави, Харкова, Києва і навіть на Кубань. Чистий прибуток скупників становив від 24 до 117 %. Продажна ціна котка становила 4 рублі, кам’яного корита 6 рублів.
Вознесенська церква Харламівської соляної копальні
Вознесенська церква Харламівської соляної копальні була побудована в 1895 році. Церква мала, перш за все, антимінс з ілітоном шовковим. Він був подарований церкві єпископом Катеринославським Сімеоном у 1897 році.
Окрасою церкви був двоярусний іконостас, виготовлений із липи і позолочений, роботи московського художника Івана Кондратьєва. У першому ярусі було 6 ікон. Біля Царських воріт було 5 ікон, у 2 ярусі 3 ікони. Бічний іконостас мав 4 ікони, на них було зображено 8 святих апостолів. Біля Царських воріт на 2 іконах зображення Христа та Божої Матері були у срібних ризах. Жертовник був з липи позолочений. Плащаниця оксамитова, розп’яття Христа велике теж було з липи, різне. Два хрести позолочені 21 фунт вагою, 2 дерев’яних хрести позолочених, хрест срібний з накладним розп’яттям, коштував 35 рублів. В церкві було 5 малих хрестів, 4 хоругви срібних з іконами, 8 хоругв із сукна. Було Євангеліє велике з 2 срібними окладами вартістю 175 рублів, велике та 2 малих Євангелія у тканинах англійських з срібними кутами. Ковчег срібний, вартістю 117 рублів. Дароносиця срібна -24 рублі. Чаша срібна, ковш, велика чаша, ковш великий, велика ложка, панихидниця, дикарії, 3 вінці бронзові, бронзовий семисвічник. Різних мідних підсвічників 16. Срібних лампад 16 перед іконами, срібне кадило. Срібні тарелі, ложки, лампади, чарки, 2 великих святкових килими. Одягу священика та дияконів було 28 комплектів (фелони, єпітрахілі, ризи шиті сріблом), покровів, рушників на аналої – 32, богослужбових книг 667 (в тому числі різні брошури із житія святих).
На дзвіниці було встановлено 6 дзвонів, найбільший вагою 105 пудів.
Преображенський молитовний дім копальні Брянцівська
Преображенський молитовний дім на копальні Брянцівська був збудований у 1897 році. Він знаходився в кам’яному будинку і був приписаний до парафії Миколаївської церкви с. Покровського.
Парафіян було 1066 чоловіків та 1029 жінок.
Щорічно продавалося 24 пуди свічок.
Причт отримував платню від копальні 500 рублів.
Церква соляної копальні «Нова Величка»
На соляній копальні «Нова Величка» також існувала кам’яна церква, яка могла бути збудована між 1913 та 1916 роками. Зараз поряд з проваллям копальні ім. Шевченка збереглися підвалини цієї церкви. Церкву закрили в 1923 році (див. нижче).

Школи ХVIII СТОЛІТТЯ

Військова реформа Петра I передбачала створення в кожному гарнізоні Циферних шкіл, в яких вчили грамоті, письму, арифметиці і закону Божому дітей міщан і солдатів. Царю були потрібні солдати, які б знали тільки ази грамоти, щоб «кожний знав свій маневр». Цілком зрозуміло, що після переводу в 1711 році в Бахмут військового гарнізону, арсеналу і Троїцького собору з фортеці Таганрог, у місті з’явилася і перша гарнізонна школа, яка розміщувалася у форштадті. В школі навчалося від 15 до 25 хлопчиків. В 1711 році в Бахмуті ще навчалися мистецтву гри на гобоях - дерев’яних духових інструментах, 38 церковних причетників із міста Воронежу.
В 1721 році з турецького полону до фортеці Бахмут прийшов вчитель Георгій Раменський, який близько 20 років вчителював у місті Стара Затора в Болгарії. Георгій Раменський помер у Бахмуті в 1731 році. У нього залишилися сини, які також були бахмутськими вчителями.
В другій половині XVIII століття почав здійснюватися «прожект» В.М. Татищева про відкриття приходських шкіл, де «дітей читати і писати навчати, щоб від ста жителів не менше чотирьох навчалося. За навчання церковникам визначити за кожну дитину, якого читати і писати вивчили, по рублю, а буквар та дошку, на чому писати, папери повинен дати віддаючий в навчання. За цим можна сподіватися, що у нас учених скрізь буде достатньо».
Якщо в Росії в цей час було 76 приходських шкіл, то в Бахмуті їх було дві: при Покровській церкві священика Іона Лук’янова і при Троїцькій церкві.
В 1759 році фортецю Бахмут відвідав єпископ Воронезький Кирило. Він оглянув не тільки храми, але і приходські школи.
Після смерті настоятеля Покровської церкви І. Лук’янова його наступник священик Семен Башинський привласнив собі «шкільну хату з сіньми». В 1771 році С. Башинский помер від чуми.
В 1772 році церковна школа при Покровській церкві була перетворена на духовну семінарію. В неї перейшли учні Воронезької семінарії «трактувати латинського діалекту». Прихід і семінарію очолив священик Андрій Башинський, який закінчив Харківський колегіум. Саме тому в цей час Бахмут відвідав Г.С. Сковорода, який викладав у навчальних закладах міста Харкова.

ЦЕРКВА І ПОЧАТКОВА ОСВІТА У ХIХ СТ.

Відповідно до Статуту 1804 року царський уряд дозволив відкривати училища у великих селах повіту. Вони повинні були «готувати юнацтво для училищ повітів і дати дітям землеробського і інших станів знання, зробити їх у фізичних і етичних відносинах кращими».
В Бахмутському повіті у 1809-1815 роках приходські училища були відкриті в двадцяти двох селах.
22 лютого 1810 року приходське училище відкрилося в слободі Покровській. В ньому навчалося 30 хлопчиків. 15 вересня 1812 року приходське училище відкрилося в селі Луганське. В ньому навчалося 25 хлопчиків. 10 червня 1815 року приходське училище відкрилося в селі Серебрянка, а 15 червня 1815 року – в селі Зайцеве.
Учні приходських училищ вивчали Закон Божий, чотири правила арифметики, читання і чистописання, сільське домоводство. Вчителем приходського училища був, як правило, священик місцевої церкви. Кошти на їх утримання надходили від самооподаткування селян кожної волості. В середньому це складало 165 рублів на рік. Залишок грошей ішов на ремонт і опалювання будівлі училища. Селяни неохоче віддавали дітей і платили гроші на утримання училищ.
Поступово до 40-х років XIX століття в Бахмутському повіті кількість приходських училищ скорочувалася.
1 вересня 1808 року в Бахмуті доглядач, колезький реєстратор П. Золотарьов, в придбаному на свої кошти будинку, відкрив двокласне повітове училище. Пантелеймон Золотарьов придбав для училища земельну ділянку розміром 40 на 23 сажні, що дозволяло в майбутньому добудовувати будинок училища.
При відкритті училища було пожертвувано векселями 1500 рублів; П. Золотарьов – готівкою 30 рублів, 105 книг і портрети Петра I, Катерини II в позолочених рамах вартістю 340 рублів; інші пожертвували «книгами, ландкартами і іншими речами на 400 рублів»; колезький асесор Хромов подарував портрет Імператора Олександра I; генерал-лейтенант Батилкін дав пару биків на 104 рублі і вніс гроші на потреби училища. Великі пожертвування зробили поміщик капітан Слов’яно-Сербії Іван Тимофійович Долінський, бахмутський купець Другої гільдії Федір Лашин. Училище відкрив предводитель повітового дворянства, командир гвардійського полку Іван Родивонович Депрерадович.
В училищі навчалося в першому класі 11 хлопчиків і 10 дівчаток, у другому класі – 14 хлопчиків. У 1812 році в училищі вже навчалося 64 учні. Викладалися такі предмети: Закон Божий і священна історія, граматика і чистописання, арифметика, загальні географія і історія, початкові правила геометрії, фізики, елементи технології і малювання. В училищі протоієрей Федосєєв викладав Закон Божий «без окладу по його бажанню», вчитель, губернський реєстратор Михайло Шмаков (був із дворян) вів предмети в першому класі.
З 1812 по 1848 роки почесним доглядачем училища був колезький радник Олексій Миронович Іванов, поручик Бахмутського гарнізону, нагороджений орденами Володимира і Анни. В 1822 році почесний доглядач Іванов придбав для училища новий дерев’яний будинок із службами.
В 1828 році був виданий новий Статут учбових закладів: термін навчання в повітовому училищі встановлювався три роки, вводилися російська історія і креслення.
На утриманні Магістрату знаходилися одна школа і один лікувальний притулок – записав в журналі міністерства внутрішніх справ директор Департаменту поліції таємний радник Штер.
На початку 30-х років при повітовому училищі відкривається підготовчий клас. На утримання училища Катеринославська губернська канцелярія виділяла до 1250 рублів на рік. Ішли пожертвування від міського магістрату – 84 рублі, міського товариства – 49 рублів, почесного доглядача – 22 рублі. До 1846 року заробітна платня завідуючого училищем складала 300 рублів на рік, двох вчителів – по 250 рублів, священика – 75 рублів, вчителя малювання – 75 рублів.
Щорічно чисельність учнів зростала. Якщо в 1836 році навчалося 84 учні, то в 1850 році – 105, а в 1855 році – 115.
В 1876 році міський голова І.С. Педанов клопотав перед міністерством народної освіти про перетворення початкового училища в 3-класне міське.
2.2. Церковно-приходські школи (ЦПШ)
На початку 70-х років XIX століття населення Бахмутського повіту більше ніж на 90 % було неграмотним. Так, з 81 тисячі 171 селян-чоловіків грамотними були лише 8,4%, з 79 тисяч 315 селянок грамотними були всього 280, що складало 0,35%. З 22 тисяч дітей в школі навчалися лише 21% хлопчиків і 1,7% дівчаток.
Земство було стурбоване, що «жителі багатьох сіл віддають навчати своїх дітей грамоті місцевим селянам, солдатам, писарям; такі вчителі ходять по дворах, де живуть, і там викладають отроцтву знання грамоти». Платня за навчання одного хлопчика складала 30-50 копійок в місяць або 3 рублі за зиму. Батьки дітей годували вчителя по тижню за кожного учня. На дому один вчитель навчав від 10 до 25 дітей. Селяни-вчителі були у Родивонівці, Кузьминівці, Парасковіївці, Триполь. У 223 селах (всього сел 268) не було жодної школи, у 20 селах (7%) не було жодного письменного.
За 22 роки до відміни кріпацтва, тобто в 1839 році, в повіті не було відкрито ні однієї школи. У 1866 році на весь повіт існувало тільки 8 сільських шкіл грамоти. Кожна така школа була розрахована на 40 учнів.
У другій половині XIX століття у зв’язку із загальною реформою освіти значна увага приділяється розвитку мережі церковно-приходських шкіл (ЦПШ) і початкових училищ.
Хронологія відкриття початкових ЦПШ і шкіл грамоти в ці часи виглядає так: 1870 рік – відкрита в с. Званівка, 1871 рік – с. Іванівка, 1872 рік – с. Покровське (була закрита у 1874 році і знову відкрита у 1884 р.), 1875 рік – с. Серебрянка.
Всього в період з 1870 по 1884 роки в повіті було відкрито 12 шкіл. Утримання 35 шкіл коштувало земству 6080 рублів, сільським громадам – 3965 рублів. Міністерство освіти фінансувало 2 школи, а допомога дворян Древицького та Бантиша на ці дві школи становила 680 рублів.У листопаді 1874 року відбулося засідання училищної ради Катеринославської губернії під головуванням предводителя дворян Г.П. Алексєєва. До складу ради також входили: начальник народних училищ М.Д. Богатінов, від єпархії – Іван Покровський, інспектор Катеринославської гімназії Г. Марков, від МВС – Д. Коростовцев, від земства – О. Чуйкевич.
На раді розглядалися питання про посилення релігіозно-морального виховання, про рівень викладання Закону Божого, про відкриття початкових шкіл у селах, де ще не було ЦПШ. У рішенні з цього питання училищна рада зазначала, що «за невеликий час навчання у народних школах сільських дітей вони повинні навчитися канонам православ’я, християнської моралі та звичаям, думкам і почуттям християнським у сучасному житті». Попечителями шкіл повинні бути ревні християни, які будуть наставляти дітей поза школою, опікуватися бідними дітьми узимку, надаючи їм теплий одяг. Рада просила єпископа Феодосія Катеринославського і Таганрозького видати розпорядження у «Єпархіальних відомостях» для священиків, про придбання для училищ і шкіл Святого писання. Також надрукувати ікони на папері, щоб вони були якісні та дешеві, щоб їх могли придбати для шкіл та селяни.
У 1877 році інспектор народних училищ Петров звітував опікувачу Одеського учбового округу про стан викладання в народних училищах Бахмутського, Слов’яно-Сербського та Павлоградського повітів. Знання Закону Божого виявилися незадовільними в 3-х училищах. З метою попередження пропусків учнів під час Великого посту опікувач округу просив єпископа Феодосія наказати учням обов’язково поститися в останній тиждень перед Великоднем.

У 1877 році вчителю Покровського училища Іллі Терлецькому у розпорядженні опікувача Одеським учбовим округом було вказано на необхідність отримати свідоцтво на право викладання. «Класна кімната Покровського училища, де є 100 учнів, може вмістити до 50 дітей, інші під час уроків сидять на земляній долівці, піч розорена, будівля непридатна». Інспектор народних училищ Катеринославської губернії Петров наказав закрити училище «до побудови нового приміщення», бо заклади у такому стані «не приносять ніякої користі, принижують значення школи в очах сільського товариства».
У доповіді інспектора народних училищ Катеринославської губернії Петрова за 1877 рік опікувачу Одеського учбового округу вказано, що «успіхи учнів були незадовільними у Іванівському училищі з Закону Божого, письма, читання та арифметики» з вини священика Михайла Нікітіна, який зривав заняття. Опікувач округу звернувся до єпископа Катеринославського та Таганрозького Феодосія з проханням суворо покарати священика.
За нехтування завідуванням школою з с. Троїцького до с. Зайцева було переведено Андрія Верецького, але й там він під час перевірки інспектором народних училищ губернії у 1877 році «знаходився у відсутствії». Мова йшла про його відсторонення від викладання Закону Божого.

ЦЕРКОВНО-ПРИХІДСЬКІ ШКОЛИ

В лютому 1881 року обер-прокурор Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцев зробив заяву, в якій виклав наступне: «церковно-приходські школи згідно умов існуючого в них навчання та нагляду подають найбільше гарантії для правильного та благонадійного в церковному дусі навчання, ніж інші види народних шкіл, а тому заслуговують зі сторони уряду підтримки та заохочення».
В 1884 році в Росії були прийняті та опубліковані Правила церковно-приходських шкіл. Їх мета окрім розповсюдження елементарної письменності полягала ще й в тому, щоб «викладати...значення віри, вселяти... у серця любов до Святої Церкви і відданість до Царя і Вітчизни», утверджувати в народі православне вчення та моралі християнства.
Синод одержав від уряду Росії 55,5 тисяч рублів першої дотації з бюджету на організацію церковно-приходських шкіл, але ця робота проводилася повільно.
В 1889 році у зв’язку із запитом про стан ЦПШ в Бахмутському повіті губернське правління повідомляло обер-прокурора Синоду, про те що «церковні училища існують тільки на папері, а в єстві їх зовсім немає».
Відомості про церковно-приходські школи Бахмутського повіту вкрай уривчасті. В 1883 році відкрилася ЦПШ в селі Кодемо, де вчилося 34 хлопчики і 28 дівчаток, вчителями були священик Павло Пустовойтов та його дружина. Вона закінчила єпархіальне жіноче училище і вчила читанню, письму, арифметиці.
В 1891 році в ЦПШ с. Луганське в церковному приміщенні вчилося 72 хлопчики. Тут викладали священик Григорій Федоровський і псаломщик Григорій Федотов, який мав звання вчителя.
В 1892 році відкривається ЦПШ в с. Берхівка, де вчилося 40 хлопчиків і 12 дівчаток. Школа мала невеликий будинок з кімнатою для вчительки Любові Тушинської, яка закінчила 4 класи бахмутської гімназії і отримала свідоцтво народного вчителя.
В 1892 році в ЦПШ с. Званівки священик Василь Косуль і вчителька Олександра Самойлова навчали 21 хлопчика і 7 дівчаток. Вчителем співу був псаломщик Семен Мізенко.
В 1893 -1894 роках в повіті працювали такі ЦПШ:
• Благовіщенська, де навчалося 39 дівчаток. В школі була одна вчителька, випуск – 4 школярі.
• Іллінівська, яка була відкрита в 1892 році. Тут працював 1 вчитель-чоловік, який навчав 25 хлопчиків і 11 дівчаток.
• Берхівська, де працював вчитель-чоловік, навчалося 19 хлопчиків і троє дівчаток.
• Луганська, де 1 вчитель-чоловік навчав 26 хлопчиків.
• Карлівська, яка була відкрита в 1890 році. 1 вчитель-чоловік навчав 41 хлопчика і 9 дівчаток.
• Кодемська школа не мала постійних вчителів. В ній навчалося 28 хлопчиків та 2 дівчаток.
• Привільська школа письменності була відкрита в 1882 році. В ній навчалося 25 хлопчиків, 2 дівчаток, працював вчитель чоловічої статі.
В 1891 році в місті Бахмуті було 4 ЦПШ: Кирило-Мефодіївська школа, яка була відкрита при Троїцькому соборі, Покровська, Благовіщенська і Миколаївська школи, які також були відкриті при одноіменних церквах.
За ухвалою Думи від 28 жовтня 1891 року на 4 ЦПШ з міського бюджету для придбання учбово-наочних посібників виділялося 50 рублів щорічно.
На початку ХХ століття при Бахмутських церквах вже було 8 церковно-приходських шкіл. У віданні Троїцького собору знаходилися 4 школи: Кирило-Мефодіївська в Бахмуті, і три школи в навколишніх селах: в Іллінівці, Берхівці та Орєхово.
Обер-прокурор Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцев вимагав від міністерства народної освіти посилення ролі ЦПШ та підпорядкування земських сільських училищ священикам.
Постійно збільшувалася дотація ЦПШ з державного бюджету. Якщо в 1883 році на ЦПШ було виділено 55,5 тис. рублів, то в 1886 році вже було виділено 120 тис. рублів, в 1894 році – 1 млн. рублів, а в 1895 – 3,279 млн. рублів.
Дослідники земства наводили таку статистику сільської освіти в Росії:
1889рік 1892рік 1894рік
ЦПШ 8498 11342 12970
Шкіл грамоти 9217 15922 18865
Школи грамоти були однокласними і не давали початкової освіти.
В своїй учбовій роботі ЦПШ керувалися Статутом від 1884 року, а школи грамоти – Статутом від 1891 року. Завідування ЦПШ покладалося на одного з приходських священиків, що стежили за навчанням, харчуванням учнів і збереженням шкільного майна. В кожному благочинії був окружний спостерігач, який відвідував школу не менше двох разів на рік. Відділення повітового єпархіального правління забезпечувало школи навчальними посібниками, книгами, зошитами і олівцями, призначало вчителів і опікунів. Законовчитель і вчитель-предметник повинні були мати атестат або свідоцтво про закінчення духовної семінарії чи духовного училища, видані училищною радою єпархії, педрадами народних училищ або гімназій та дозволи опікунів.
Вчителі ЦПШ і шкіл грамоти Бахмутського повіту мали таку освіту: 6 закінчили духовні семінарії, 9 – духовні училища, 1 – міське училище, 2 – двокласне училище, 4 – сільські школи, 4 – домашню освіту, 6 – не мали свідоцтва на звання вчителя.
Річні оклади – 30 рублів отримували 2 вчителів, від 50 до 70 рублів – 5 вчителів, від 80 до 180 – 5 вчителів. Із семи вчительок отримували по 100 рублів – дві, по 150-200 рублів – чотири, 300 рублів – одна. Місячна платня за одного учня складала від 15 до 50 копійок, річна – від 75 коп. до 2-х рублів. Із цієї платні вчителям встановлювали оклади.
Із всіх ЦПШ Бахмутського повіту власні приміщення мали 8 шкіл, 4 школи орендували приміщення, 16 шкіл розташовувалися в церковних сторожках, 4 школи були розміщені в приватних квартирах. Із цього можна зробити висновок, що навчання в ЦПШ велося у вкрай складних умовах. В одному класі навчалися діти різного віку.
У народі церковно-приходські школи великою популярністю не користувалися і число їх в передреволюційний час значно скоротилося. Якщо в 1900 році шкіл було 19592, то в 1916 році іх залишилося тільки 8000. ЦПШ були непопулярними й у вчительському середовищі, оскільки на викладання в них призначався жебрацький оклад, який складав усього 60 рублів на рік.
Бахмутські церковно-приходські школи існували, головним чином, на кошти церков (у 1893 році це складало 37% коштів) і за рахунок плати за навчання (22%), яка в середньому складала від 20 до 50 копійок на місяць за учня. Ні Синод, ні міністерство народної освіти церковно-приходські школи не фінансували. У 1893 році 560 рублів або 11% всього бюджету ЦПШ було виділено опікунами і добродійними товариствами.
Кирило-Мефодіївська школа
Ця школа була збудована при Троїцькому соборі по вулиці Магістратській, 14 за рахунок пожертвувань членів Кирило-Мефодіївского братства в честь просвітителів слов’ян Кирила і Мефодія. Школа була відкрита в 1885 році. На відкритті школи виступив протоієрей Петро Рубанов. На заняття вперше з’явилося 15 хлопчиків. З роками кількість учнів зросла до 36 чоловік.
В 1895 році протоієрей Петро Рубанов побудував навпроти Троїцького собору нову двоповерхову будівлю ЦПШ.
В 1901 році в соборній ЦПШ вже навчалося 48 хлопчиків.
В кінці XIX століття завідуючим і законовчителем був П. Рубанов, вчителем – псаломщик Полікарп Петрушевський, який на той час ще не закінчив духовну семінарію. Він також навчав дітей церковним співам. Його оклад становив 180 рублів на рік. Викладання велося за «Букварем» Лубенця і Попова, «Книгою для читання» Поліванова. В бібліотеці ЦПШ налічувалося до 300 книг для учнів, 15 посібників для вчителів, 80 книг для позакласного читання. На уроках використовувалися посібники: 30 картин із священної історії, географічний глобус і 1 карта. Все це свідчить про низьке матеріально-технічне забезпечення учбового процесу і про бідність школи.
В 1912-1916 роках завідуючим ЦПШ був священик Анатолій Курілов. Він закінчив духовну академію і мав стаж роботи у ЦПШ 24 роки. Другим законовчителем був священик Мотузов. В деякі роки його підміняв священик Борис Данілов.
В цій школі, яка вважалася зразковою, досить часто мінялися вчителі-предметники. Так, в 1912 році працював Григорій Кармазін, який закінчив двокласне училище, мав стаж роботи 2 роки. В 1914 році його змінив вчитель Микита Шубін, який викладав ще і військовий стрій і гімнастику. В 1915 році тут вчителював Микита Черненко, стаж роботи якого становив 14 років. В 1915-1916 роках в школі працювали вчительки Марія Кудрявцева, яка закінчила гімназію та Варвара Сергєєва, яка теж мала гімназичну освіту. Обидві, окрім шкільних предметів, ще вели і рукоділля для дівчаток. В 1914-1916 роках співи вела Леоніда Королькова.
В 1914 році завдяки старанням опікуна Бадодіна, Троїцька соборна школа переїхала із старої будівлі по вул. Магістратській в нове приміщення по вулиці Соборній. Нова будівля була добротною. Її страхова вартість складала 11 тисяч рублів.
В соборній церковно-приходській школі навчалися тільки хлопчики, тому вона і називалася Бахмутською чоловічою соборною церквоно-приходською школою імені Кирила і Мефодія.
Покровська церковно-приходська школа
З архівних та історичних джерел відомо, що Покровська церковно-приходська школа була заснована ще в 70-ті роки ХІХ століття. Школа знаходилася при новозбудованій у 1796 році дерев’яній однопрестольній Покровській церкві (довідково: стара будівля Покровської церкви, заснованої священиком Іоанном Лук’яновим, яка була освячена 30 вересня 1732 року, почала руйнуватися і згоріла 18 серпня 1787 року. Відомо, що при цій церкві діяла приходська школа, а у 1772 році на її базі була заснована семінарія.)
Для Покровської церковно-приходської школи було відведено окремий церковний будинок. З 1870 року ЦПШ опікувалася рада.
З 1887 до 1916 року завідуючим Покровською церковно-приходською школою був настоятель Покровської церкви Платон Никанорович Шумов, який закінчив духовну семінарію. Священиком церкви він був з 1873 року. В школі викладав Закон Божий. Школа була змішаною, бо в ній навчалися як хлопчики так і дівчатка. В 1901 році в школі було 78 хлопчиків і 42 дівчинки.
В 1901 році Покровську ЦПШ відвідав єпископ Катеринославський. Він оглянув нову будівлю школи, збудовану протоієреєм П. Шумовим. Головний класний зал мав 9 вікон.
З учнів старшої групи іспит перед єпископом складали четверо дівчаток, які на російській мові читали статтю «Петро Великий», хлопчик читав вірш «Подвиг Сусаніна», інші діти читали прозу «значно краще, твердо знали титули Імператора, матері, дружини і спадкоємця». Всього в цій школі було 120 учнів.
В 1912-1916 роках вчителями в Покровській ЦПШ були: дружина статського радника Ганна Рождественська, яка закінчила єпархіальне жіноче училище і мала стаж роботи 13 років, додатково викладала співи; Ганна Бережна – вдова священика, яка закінчила Бахмутську гімназію і викладала уже 3 роки, додатково вела рукоділля; дочка настоятеля церкви Калерія Шумова, яка закінчила єпархіальне училище, працювала в школі перший рік.
Під час повені 1912 року будівля Покровської ЦПШ була пошкоджена, що змусило П. Шумова її «розширити, прибудувати клас».
Благовіщенська церковно-приходська школа
Згідно «Довідкової книги Катеринославської єпархії за 1913 рік» Благовіщенська церковно-приходська школа почала діяти на території приходу з 1889 року. Цю ЦПШ відкрили при новій Благовіщенській церкві, яка була збудована ще в 1802 році (довідково, стара церква згадується в церковних документах із 1762 року.) Для школи виділили велику кімнату для занять, яка мала 4 сажні довжини, десять аршин ширини, три с половиною аршин висоти. В кімнаті було 7 вікон. В класній кімнаті знаходилися столи, лавки, шафа для бібліотеки з книгами для навчання та класна дошка.
В 1894 році бахмутський купець Іван Григорович Кузякін побудував нову двоповерхову будівлю школи вартістю 5 тисяч рублів із трьома класними кімнатами, канцелярією і квартирою для вчительки (так званий Богородний будинок по Благовіщенському перевулку, 6, нині житловий будинок). Церковно-приходська школа була жіноча. В ній навчалося більш як 50 дівчаток. Строк навчання спочатку складав два роки, а з 1901 – три роки.
На прикінці жовтня 1901 року, єпископ Катеринославський Агапіт, будучі в Бахмуті, відвідав Благовіщенську жіночу ЦПШ. Він оглянув будівлю школи, спілкувався з викладачами та ученицями.
З моменту відкриття школи і до 1912 року нею завідував настоятель Благовіщенської церкви Йосип Лохвицький. Він мав духовну освіту бо закінчив духовну семінарію. В 1895 році вчителькою предметів була Наталія Андріївна Воскобойникова, двадцяти двох років. Її оклад становив 200 рублів на рік.
Бібліотека школи була дуже мізерною: 16 підручників в 333 екземплярах та один посібник для вчителя.
В 1912-1916 р. школою завідували різні особи: в 1913 році - священик Пилип Максименко, в 1915-1916 роках – Віктор Глазунов. Основною вчителькою була Євдокія Цеверкова, яка закінчила гімназію і мала стаж роботи 7 років. В 1912 році в школі працював ще один вчитель – Григорій Кармазін. В 1915 році працювала вчителька Євгенія Шокотко. В 1916 році в школі з’явилася молода вчителька Антоніна Балабанова. В цій школі в 1912-1916 роках викладав співи музикант-самородок, регент Благовіщенської церкви Гаврило Антонович Макогон, який закінчив міське народне училище і мав стаж роботи 29 років.
Крім навчальних предметів в школі дівчата навчалися шиттю, рукоділлю та вишиванню і мали в цьому добрі навички.
Миколаївські церковно-приходські школи
Згідно довідкової книги Катеринославської єпархії за 1913 рік при новозбудованій Миколаївській церкві (освячена 28 січня 1798 року протоієреєм П. Расевським) наприкінці ХІХ початку ХХ століть діяли дві церковно-приходські школи: одна чоловіча і одна жіноча.
Перша, чоловіча школа, була заснована при церкві в 1891 році.
В 1900 році була збудована нова одноповерхова цегляна будівля школи. Ця школа призначалася тільки для хлопчиків і кількість учнів коливалася від 50 до 65. Священик церкви Стефан Антонович Стефанов одночасно був законовчителем в цій школі і в першій жіночій гімназії імені Великої Княгині Марії Павлівни.
В 1912-1916 роках школами завідував настоятель Миколаївської церкви Стефан Стефанов, який закінчив духовну семінарію і мав стаж роботи 7 років. Вчителем предметів був Яким Мудрик, який закінчив єпархіальне училище і мав 9 років педагогічного стажу.
Церковно-приходські школи фінансувалися і утримувалися за рахунок різних надходжень. Деякі ЦПШ Бахмуту мали своїх опікунів. Так, Кирило-Мефодіївська школа мала своїм опікуном однойменне Братство міста Бахмуту і купця Другої гільдії Олександра Бадодіна. Опікуном Миколаївської ЦПШ був міщанин Микола Панфілов.
В 1912 році міська Дума вирішила ввести додатково «другі вчительські комплекти Кирило-Мефодіївської і Благовіщенської церков».
В 1912-1914 роках чотири ЦПШ Бахмуту фінансувалися ще й міністерством віросповідань. В цих школах працювало 5 вчителів і навчалося 256 дітей.
До 1903 року у Бахмутському повіті було 23 ЦПШ, в яких навчалося 569 хлопчиків і 147 дівчаток, 8 шкіл грамоти, де навчалося 246 хлопчиків і 27 дівчаток. Питаннями життєдіяльності училищ і приходських шкіл займалася училищна рада повіту, яка розташовувалася на вулиці Соборній в будинку Чайки. Раду очолював предводитель дворян повіту камергер К.І. Карпов. Серед членів ради були надвірний радник директор народного училища М.І. Картамишев, священик Благовіщенської церкви П. Максименко, купець Першої гільдії Г.С. Лобасов.
Інспекторами народних училищ повіту в 1910-1914 роках були урядовець шостого класу Григорій Миколайович Тимофєєв (1-й район) і керуючий справами ради училищ повіту надвірний радник Сергій Михайлович Гуреєв.
На утримання ЦПШ міністерством віросповідань та земством повіту виділялися наступні суми: на зарплату законовчителів – 1030 рублів, школам писемності – 312 рублів. На підтримку чистоти у всіх школах – 300 рублів. До шкіл надходила допомога від єпархіального братства – 100 рублів, від церков – 1866 рублів, від волосних і сільських правлінь – 715 рублів, від приходських опікунів – 425 рублів, від земства і міського товариства – 225 рублів, від різних благодійників – 560 рублів. Загальна платня за навчання складала в ЦПШ повіту 121 рубль, тобто трохи більше 1 рубля з учня на рік.
Цікавим є опис ЦПШ і учбового процесу в них, зроблений єпископом Катеринославським Агапітом на початку XX століття.
З 12 жовтня 1901 року єпископ Сімеон обстежував школи Бахмутського і Слов’яносербського повітів. Ці події він описує так: «…погода сприяла подорожі: було сухо і тепло, але пил, що в неймовірній кількості збивався екіпажами і піднімався вітром, сильно докучав. Люди, коні, екіпажі покривалися товстим шаром пилу і набували своєрідного сірого кольору. В Бахмутському повіті впродовж літа і осені не було жодного дощу, поля мали сумний вигляд, ніде не було видно ні зеленої травички, ані озимих сходів... Всіх церков було оглянуто 60... Зустрічали мене при дзвонах і великою кількістю народу з хлібом-сіллю».
Єпископ побував і в селі Покровське, де окрім земської, існували ще дві «досить багатолюдні школи грамоти». Це Брянцевська школа на 60 учнів та Покровська школа на 70 учнів. Під час перевірки учні читали Святе Письмо по-різному: «один погано, інший краще, третій добре, випробування Закону Божого справило сприятливе враження».
26 жовтня 1901 року єпископ прибув до міста Бахмуту. В Троїцькому соборі й Кирило-Мефодіївській школі при ньому влаштували іспит третьому відділенню з 15 учнів: «читали дев’ятий розділ Євангелія від Іоанна», відповідали на питання, «хто поруйнував царство Іудейське, про сон Навуходоносора і його значення, які друзі були у Данаїла і з якого приводу вони згадуються?». Учні цієї школи «співали зустріч» в церкві при кладовищі.
В Миколаївській ЦПШ було цього дня 47 учнів, перевіряли знання дванадцяти учнів старшої групи. Висновок єпископа – «читання загалом незадовільне... одні прагнули читати швидко, але при цьому помилялися, помітні часті й грубі помилки в наголосах», першокласники «молитву за царя знали не всі». Тут же в церкві опинилися учні земської школи і «непогані знання Закону Божого показали».
Будівлю Благовіщенської жіночої ЦПШ єпископ теж оглянув, на першому поверсі відвідав притулок «немічних старих». Старші учениці (60 дівчат) читали десятий розділ Євангелія від Іоанна, статтю «Розповіді про імператрицю Катерину II» з книги Одинцова, відповідали на питання про титули і прізвище Миколи II, про першого царя цієї династії, про першого імператора Росії. В притулку єпископ оглянув дві кімнати, де знаходилися дванадцять стареньких і зайшов до кухні для огляду обіду, що готувався.
27 жовтня 1901 року єпископ відвідав Володимирівське чоловіче і Олександрівське жіноче училища. Іспит складали учні-хлопчики. Єпископ був присутній на уроках у духовному училищі, відвідав чоловічу і жіночу гімназії, трикласне народне училище. В ремісничому училищі оглянув учбові майстерні і магазин виробів учнів.
Повертаючись в Катеринослав, у селі Івано-Хрещенському єпископ відвідав приходську школу, але вона виявилася замкненою, а учнів зібрати не вдалося. В селі Карлівці (Кліщіївка) він перевірив ЦПШ де навчалося 45 учнів, які показали непогані знання молитов, тропарів, церковної і російської історії.

3. ДУХОВНЕ УЧИЛИЩЕ

Благочинними на початку 40-х років 19 століття у Бахмутському повіті були 1-ї частини А.В.Лисенков, 2-ї частини Іоан Гладкий, 3-ї Іоан Вахнін. На початку 60-х років до Благочинія входили А.В.Лисенков, Іоан Вахнін,, Іоан Аврамов.
У Бахмутське Духовне Правліня входили священики Іоанн Страхов, Федір Єрмоленко, столоначальник колезький секретар Іван Михайлович Зданевич.
З клопотанням про відкриття у Бахмуті учбового закладу для дітей осіб духовного звання в Святійший Синод в 1840-1841 рр. неодноразово зверталися священики Бахмутського і Словяно-Сербського повітів. Було зібрано пожертвувань 3807 рублів сріблом. 23 червня 1841 року духовно-учбове управління Святійшого Синоду ухвалило рішення відкрити в Бахмуті духовне училище. За ним закріпити Бахмутський, Словяно-Сербський, частину приходів Павлоградського і Олександрівського повітів. При Духовному училищі відкривалася "бурса" для сиріт священиків. У присутності городничого, чиновників, священиків та почесних громадян міста Лисенков з вчітелями склали присягу. При відкритті було пожертвовано 84 рублі.
Вводилися посади доглядача і наставників- наглядачів. 400 рублів виділялося на наймання приватного будинку. Обер-прокурор Синоду генерал-ад'ютант Протасов наказав Бахмутському магістрату представити малюнок фасаду і кошторис на будівництво нового будинку Духовного училища на Соборній площі.
З 1841 р. училище мало назву повітово-приходського, його очолював доглядач. З 1854 р. змінилася назва на Духовне училище, замість 3-х класів стало 3 відділення по 2 роки навчання у кожному. З 1867 р. училищем керувало Правління. З 1891 р. училище стало Окружним. Доглядача та помічника призначали Святійший Синод, обер-прокурор Синоду, викладачів, вихователів (не меш 2-х), економа пансіону (гуртожитку) призначало Правління, Зїзд духовенства повіту або доглядач.
Першими вчітелями були у повітовому училищі Коваленко та М.Сластовников у приходському. Інспектором призначили вихованця Київської Академії Івана Зефірова, третім вчітелем став Ф.Ермоленка, який пропрацював до 1862 р.Додатково було прислано випускника Київської Академії О.Коржанецького. Призначили вчітелями студента семінарії П.Немчінова та з с.Верхнє Г.Бобришева. Інспектор Зефіров скаржився на проблему відвідання учнів вдома, бо квартири були по всьому місту. Помічником інспектора призначили Сластовникова.Посадові оклади доглядача училища, 2 вчітелів вищого відділення становили по 150 р. сріблом на рік, інспектора 57 р. вчителя 1 класа 81 р., 2 та 3-го класів 125 р. На рік загальна платня становила 922 р. Батьки відстаючих учнів платили по 25 рублів за 4 місяці.
Училище мало 4 класи. Два класи належали приходському училищу, два – повітовому училищу. Строк навчання в кожному класі тривав 2 роки. Весь навчальний курс складав 8 років.
У училищі викладалися катехізис з Євангелієм та Апостолом, церковні Статут та співи, мови латинська, грецька, церковно-словянська, російська, священна та російська історії, граматика, арифметика, географія, чистописання, риторика. У 3 відділеннях- низшоиу, середньому та вищому викладали 5 вчітелів. Загальна кількість годин становила у 1891 році 51 на неділю.Бахмутське училище часто відвідували високі духовні особи та високопосадовці.
До Бахмутських училищ повинні були бути переведені 41 учень з Катеринослава, 24 з Мариуполю віком від 9 до 16 років. Майже всіх учнів утримували батьки. За казенний кошт утримували повних сиріт Арефа та Ювеналія Вишневецьких, Гаврила Липського та Фрола Попоневецького. Лисенков видав указ по округам про складання списків сінів священиків та причту з 7 років, наказав привезти їх у Бахмут, але батьки жаліли дітей, не хотіли розлучатися з ними, пояснювали їх неготовністю вчитися, хворобливістю, бідністю батьків. Наприклад, дячки Вандін та Діаковський з с. Василівки Словяносербського повіфту домогалися Свідоцтва від Лисенкова на право домашнього навчання дітей.За рік Лисенков видав 30 «відпускних».
Приймали «переростків». Наприклад, у 2 клас 14 літнього Хрисанфа, сина дяка Благовіщенської церкви П.Данилова. Приймали дітей світських осіб та міщан за наявності свідотства про народження, хрещення, щеплення віспи та відсутності «причинних» хвороб. Капітану Бобржецькому пропонувапли за прийом сина внести кошти на утримання училища.Планя за навчання становила 40 р.асигнаціями.
Вперше до духовного училища було прийнято вперше 118 хлопчиків.
Училище розміщалося в двох будинках викуплених у купця Іванова. Синод доручив у 1841 р. єпископу Іннокентію, щоб було вибрано місце для училища у собора и составлено проект будівель. В 1842 р. архітектору Грязнову сплатили 135 р. Були складені підписні листи духовенства 2 повітів, по яким заборгували 20 священників 269 р. 5 років училище займало 2 будинки Івана Іванова з орендною платнею 550 р. на рік.
З 1849 року навчалися тільки діти священників. З 1876 р. після відміни рекрутчини кількість іноцерковних учнів зросла до 40%, а платня становила всього 3 р. на рік.
За перші 50 років до училища вступила 1247, з них світських дітей було 151. Закінчило 1096, вступило до семінарій 458. Кількість учнів коливалася від 76 до 160 на рік.
Бібліотека училища складалася з 17 видань, 197 примірників, коштували 173 р. Було 5 примірників латинської та грецької мов Целарія, Шревелія, посібники Філарета, Бантиш-Каменського, Греча, Розанова, Кронсберга, Корнелія Непота, Лящевського, Каченовького, Гедерика, Арсеньєва, Куминського.До складу бібліотеки у 90-ті роки входило чотири відділи: фундаментальна для вчителів (заснована в 1841 році), учнівська (заснована в 1872 році), для дітей сиріт і для продажу книг. В 1891 році в училищі залишилося тільки дві бібліотеки: фундаментальна та учнівська бібліотеки. Фундаментальна бібліотека нараховувала 320 назв, 675 примірників, 798 томів. Учнівська мала 430 назв, 517 примірників, 643 томи. Бібліотека також виписувала газету для учнів.
Перші роки йшли пошуки варіантів будівництва училища. Лисенков отримав пропозицію поміщика Шахова про придбання будинку штаб-лікаря Сластієвського поблизу собора. Будинок під залізом, флігель, кухня, баня, льодовик вартістю 2000 р. Пожертви по 100 р. зробили поміщики Михайло Шабельський, Михайло Сомов, Василь Депрерадович, Фурсов. За 1843 р. зібрано 880 р.
Вчітель Григорій Іванович Бобришев 1 грудня 1843 р. запропонував на свої кошти збудувати біля вїзду у місто на Катеринославській дорозі деревяний з дубу будинок на камяному фундаменті з гонтовим дахом на 4 класи, залу та бібліотеку, 2 флігелі. Бобришев народився у 1817 р. Вчився у Харківській гімназіїї, викладав у с.Верхне. З 1852 р. Бобришев - доглядач городової лікарні, у 1860 р. став колезьким секретарем.
Одночасно у 50 верстах від Бахмуту у маєтку Шахова почалорся також будівництво будинку для училища…
Синод дав дозвіл Бобришеву, призначено комісію з священиків Івана Страхова, Дмитра та Петра Попових для нагляду за будівництвом.. Під час ярмарки було куплено дніпровський ліс, складовано, призначено 2 сторожі. 8 серпня 1845 року Бахмутський магістрат виділив для духовного училища ділянку землі за форштадтом.
У листопаді 1847 р. інженер шляхів сполучення Хлопонін у присутності городничого, Голови, стряпчого оглянув новий будинок та склав акт. Заняття почалися у 1848 р.
Проблемою було будівництво гуртожитків за проектом архітектора Закржевського вартістю 6400 р.
У 1854 р. після відвідання училища єпископом Леонідом було надіслано архітектора Савицького, який склав кошторис на 6,1 тис.р. на перебудову будинків. До будівельної комісії увійшли наглядач, інспектор, настоятель Троїцької церкви Вахнін та Благовіщенської Єрмоленко. Перебудова закінчилася у 1860 р. Тимчасово орендувався будинок іудеїв Файвола Шлеймана-Марка Сошкіна. Чергова перебудова будівель училища відбулася у 1871 р. У травні 1876 року на з’їзді духовенства було вирішено побудувати новий будинок для училища, а також будівлю для проживання учнів. Будівництво розпочали ще в 1874 році. Для будівництва додатково в банку Святійшим Синодом була взята позика 30 тисяч рублів. 8 вересня 1880 року будівництво нового будинку Бахмутського чоловічого духовного училища було завершено. Разом з будівлею училища додатково був збудований великий кам’яний сарай, а на протилежному боці вулиці збудували училищну лікарню. В 1881 році на 3-му поверсі будинку Бахмутського чоловічого духовного училища була облаштована Георгіївська церква (церковний дім). У 1885 році для духовного училища побудували лазню з пральнею. У дворі училища був заложений фруктовий сад. Стара дерев’яна будівля училища була перенесена і її облаштували для проживання вчителів. Новий 3 поверховий будиник відкрив у 1882 р. єпископ Феодосій Макаревський. Було витрачено 8000 р.
Першим доглядачем училища був А.В.Лисенков, призначений за поданням єпископа Інокентія Святійшим Синодом 22 жовтня 1841 р..що характеризувався "по відмінній досвідченості його, здібностям і зразково доброю поведінкою». Він закінчив Катеринославську духовну семінарію у 1829 р., був благочинним 1 Бахмутського округу у 1838 - 1846 та 1855-1870 рр. На пенсії з 1872 р., мав річне утримання 400 рублів. Викладав Закон божий ще у повітовому народному училищі, що стало причиною відмови у церковній пенсії за 30 річну службу. Лисенков мав нагороди- скуфію, камілавку, палицю, наперсний хрест, ордени Ганни 2 та 3 ступенів, наперстний хрест на Володимирській стрічці та медаль на Андріївській стрічці. Мешкав у одноповерховому будинку біля Благовіщенської церкви. Після ревізії Миропольського 1869 року було визнано за доцільне піти Лисенкову у відставку, бо він був зрідка в училищі, приймав рішення поволі, не мав тяги до педагогіки і не викладав предметів. Зосереджувався на господарських питаннях, був настоятелем Троїцького собору. Мав місце конфлікт з вчітелем співів священиком Ф.Вартмінським у 1868 р., коли Лисенков під час занять сказав, що «вчітель не вміє навчати, а учні співають як жуки».
У 1872-75 рр. доглядачем училища був кандидат богослівя Федір Сергійович Руднєв. Він закінчив Тульську семінарію, Київську академію, викладав у Катеринославській семінарії. Оклад становив 900 р., на квартиру 200 р. Викладав Священну історію. Відзначався тактовностю, діяльністю, досвідом викладача,терплячостю. З причини самовільного відвідання священниками Шумовим та Корольовим квартир учнів виник конфлікт, який, мождиво, змусив Руднєва перевестися у Ростов на Дону священником. Ревізор Миропольський у 1875 р. порекомендував інспектору Біянковському вивчити досвід роботи Руднєва як акуратного та вимогливого керівника.
Кандидат богослівя Федір Іванович Россинський був сином священника з Чернігівщини. Закінчив Київську семінарію та Московську Академію. Викладав грецьку мову у Катеринославській семінарії. Доглядачем Бахмутського училища був 9 років, нагороджений орденами Св.Станіслава та Св.Ганни. Мав посадовий оклад 1100 р. та квартиру за 200 р. Дуже критично оцінював стан учбово-навчальної роботи, вводив новації. Училище мало пансіон для 128 учнів.Святійший Синод визнав Бахмутське училище найкращим у єпархії. Тому Рассинський був призначений доглядачем Катеринославського училища.
Статський радник Автоном Степанович Степанов з посади доглядача Катеринославського училища був призначений доглядачем Бахмутського у 1884 р. Народився у сімї дяка Воронезької губернії, закінчив Воронезьку семінарію та Київську Академію, кандидат богослівя. З 1861 до 1871 рр. вчітель Катерингославського училища, з 1871- доглядач. Мав орден Св.Станіслава. У Катеринославі сталася розтрата 11 тис.р., тому Синод визнав винним Степанова та позбавив його через пів року духовної посади.
У 1886 р. доглядачем було призначено Івана Васильовича Ушацького, сина дяка на Полтавщині, він закінчив Полтавську семінарію та Київську Академію.З званнями кандидата богослівя та магістра у 1875 р. призначений вчителем грецької та російської мов Катеринославської семінарії. Був членом Комітетів педагогічного, училищного, санітарного, редактором «Єпархіального вісника», цензором, діячем Кирило-Мефодієвського Братства. На посаді доглядача Бахмутського училища отримав ордени Св.Станіслава та Ганни. До його новацій у училищі відносилися вечірні заняття з наставниками класів, придбано спортивні снаряди та відновлені заняття 2 години на неділю фізкультурою. Було відведено приміщення для занять хоровими співами, зустрічей з рідними, ігор у змовий час, читання книг. Високий рівень учбово-виховної роботи відзначали ревізори Миропольський та Монастирьов. Саме за ініціативи та підтримки Ушацького О.Бутовський написав унікальний для того часу «Нарис історії Бахмутського духовного училища». З їзд духовництва повіту у листопаді 1890 р. підтримав ідею написати історію училища. Рік над книгою працював О.Бутовський, який використав архів закладу. 19 листопада 1891 р. училище відзначило 50-ліття.
Другими особами за посадою у училищі були інспектори або помічники доглядача.
Зєфіров Іван Андрійович був інспектором у 1841-42 рр., викладав грецьку мову, Священну історію, арифметику, співи. Переведений вчітелем математики Подольської семінарії.
Коржевський Олександр Васильович закінчів Київську Академію, син проієрея Мінської губернії. Працював у 1842-43 рр., викладав латину та географію. Дуже хворів головними болями та гемороєм, просив відпустку на лікування до Петербургу, втрачав свідомість і помер.
Іван Іванович Біантовський був з корінних дворян Херсонщини, студент Катеринославської семінарії, працюв з 1843 до 1878 рр. Помер у 1883 р. Мав оклад у 600 р., 75 квартирних. Дослужився за 39 років до чину надвірного радника, мав ордени Станіслава та Володимира, медаль Кримської війни. Відзначався строгим відношенням до учнів. «Знаходячись у тіні, був головною пружиною всього училищного механізму», втілював світле й темне «глухого часу». Його порівнювали зі стихійною силою, оптичним склом порядків часу. Вчиняв з учнями жорстоко, використовував часто тілесні покарання учнів, які від того тікали з училища. Викладав латину, географію, Катехізис, Апостол.
Михайло Іванович Бєляєв був призначений у 1878 р. і працював до 1884 р. Син дячка Вологодської губернії, кандидат Київської Академії. Відзначався спокійним, доброзичливим відношенням до учнів. Коли померла дружина, перевівся доглядачем училища у Уральськ.
Федір Костянтинович Попов був призначений у 1884 р. з посади викладача грецької та єврейської мов Катеринославського училища. Був сином псаломника Смоленської губернії.Закінчів Київську Академію кандидатом богослівя, з 1879 року працював у Катеринославі. Під час відсторонення доглядача Степанова заміщав його. У 1886 р. звільнений з Бахмутського училища і переведений вчителем Кашинського училища Тверської губернії. Мав гострий темперамент, добре знав класичні мови і викладав їх цікаво.
Дмитро Опанасович Страховський був сином дяка Чернігівської губернії, закінчив Київську семінарію, Київську та Московську Академії, мав ступінь кандидата богослівя. Працював у Катеринославі і призначений у Бахмут у 1886 р. Добре та рівно ставився до учнів, допомогав їм під час занять, не зловживав покараннями. Переведений інспектором Катеринославського єпархіального жіночого училища. Друкував богословські статті у «Єпархіальному віснику».
З 1893 р. помічником доглядача єпископ Августин призначив Амнеподиста Дородніцина, кандидата богослівя, який раніше працював у Херсонському училищі.
В 1890-1891 роках в духовному училищі навчався 131 учень.
Училище постійно відвідували ієрархи церкви та високопосадовці. На початку вересня 1851 р. училище ревізував єпископ Катеринославський та Херсонський Леонід, який наказав ремонтувати будівлі, встановив обовязкову явку учнів на навчання 1 вересня та штраф з батьків, відлучив від викладання священника Г.Попова за пропуски занять.
2 жовтня 1856 р. училище відвідав член Святійшого Синоду арзиєпископ Таврійський та Херсонський Інокентій, який нагородив з кожного класу викладача та 2 кращіх семінариста грошима.
7 червня 1865 р. училище відвідав архиєпископ Катеринославський та Таганрогський Платон, екзаменував учнів, 15 нагородив книгами з дарчими написами.
8 вересня 1880 р. єпископ Катеринославський і Таганрозький Феодосій Макаревський освятив новий будинок та домову церкву училища, був присутнім на XXII зїзді повітового духовництва.
У березні 1884 р. Бахмутське училище вітало Катеринославського губернатора князя Долгорукого, який пройшовся класами, був у церкві, привітав викладачів та учнів.
5-7 жовтня 1885 р єпископ Катеринославський Серапіон відслужив Літургію у Троїцькому соборі та всенощну у церкві училища. Він оглянув приміщення, запропонував збудувати свою хлібопекарню. У 1888 р. Серапіон знову відвідав училище у травневе свято Вознесіння господнього, відслужив Літургії у церкві духовного училища та Соборі. Учням за добре навчання роздав релігійну літературу, начальнику училища порадив збудувати лікарню.
Відомо про відвідання училища єпископом Агапітом у вересні 1901 р., про що зберігся Звіт.
У 1912 році в духовному училищі працювали настоятель Драчов Микола Васильович, помічник наглядача статський радник Є.К. Червінський, старший вчитель (географія, природознавство, арифметика) статський радник П.С. Леонардов, вчитель грецької мови, історії та церковнослов’янської мови І.А. Германіді, латини і географії А.Д. Студзентський, російської мови М.О. Орлов, вчитель креслення, мистецтв В.І. Крамаренко, вчитель музики М.В. Полтавцев, церковні співи та чистописання викладав М.М. Теодорович, гімнастику викладав О.Я. Духинський. В училищі працювало 4 наглядачі (класні керівники). До Правління училища входили священики П. Курілов, С. Соболєв, С. Стефанов, купець 2-ї гільдії Чепурковський Олександр Антонович.
Прикладом видатного вихованця може служити український поет М.Ф. Чернявський. Він народився 3 січня 1868 року в селі Шахівка Бахмутського повіту. Його батько був дяком у Шахівці, потім дяком в селі Новобожедарівка Слов’яно-Сербського повіту. В 1878 році Миколу віддали вчитися до духовного училища Бахмуту, яке він закінчив в 1883 році. М.Ф. Чернявський вступив до Катеринославської духовної семінарії, яку закінчив у 1889 році. Чернявський повертається до Бахмуту і вступає в духовне училище вчителем церковних співів і музики. В автобіографії, написаній 2 листопада 1906 року в Херсоні, Чернявський згадує: «я став на вчителя в Бахмутській духовній школі i покинув цю службу аж у 1901 році».
У Бахмуті Чернявський випустив свої перші поетичні збірки: «Пісні кохання» (1895, Харків) і «Донецькі сонети» (1898, Бахмут), а також видав дві збірку, присвячену пам’яті видатного українського письменника П. Куліша, який помер 2 лютого 1897 року.
Чернявський М.Ф. підтримував зв’язки із дружиною П. Куліша, Л. Українкою, М. Вовчок, М. Стефаником, С. Єфремовим, В. Винниченком, з 1900 року листувався з М.М. Коцюбинським.
Як поет М.Ф. Чернявський погано вписувався в етичне середовище Бахмутського духівництва, бо воно гнітило його «своєю задушливою атмосферою». Тому в 1901 році він залишає службу в духовній школі Бахмуту і на запрошення М.М. Коцюбинського він приймає рішення про переїзд до м. Чернігова, де працює статистиком у оцінювачно-статистичному бюро Чернігівського земства. Напередодні свого від’їзду до Чернігова М.Ф. Чернявський та його дружина Софія Василівна (дочка викладача Смирнитського) стали одними із засновників музично-драматичного Товариства Бахмуту.
М.Ф. Чернявський був знайомий з багатьма майбутніми діячами української революції та Центральної Ради (ЦР). Одним з них був Олександр Лотоцький, випускник духовної академії, міністр віросповідань Центральної Ради. Саме він проголосив автокефалію української православної церкви (УПЦ), був у складі уряду країни в Празі та Варшаві. Існують листи поета до С.Єфремова, В.Винниченка, М.Шаповала.
З квітня 1903 року М.Ф. Чернявський почав працювати у Херсоні. У листопаді 1904 року на черговому земському зібранні його призначили секретарем. У Херсонському земстві М.Ф. Чернявський пропрацював з 1903 до 1919 року. Серед видатних постатей України, з якими спілкувався Чернявський, був і Сергій Єфремов (академік ВУАН). З ним познайомився завдяки М. Коцюбинському.
З початком революції 1917 року Микола Федорович приймає активну участь у випусках «Вісника Товариства «Українська хата», друкує численні статті. Після встановлення радянської влади деякий час викладає у педагогічному інституті. Участь у «Просвіті» та «Українській хаті» відгукнулися арештами ДПУ в 1925, 1929 роках. М.Ф. Чернявський змушений був каятися перед чекістами, що «не оцінив велике значення праць В.І. Леніна».
Як писалося у двотомному виданні творів письменника (Київ, «Дніпро», 1966 р.), «…відірваність від культурних центрів і тогочасного культурного життя негативно позначилась на письменницькій долі Миколи Чернявського». Автор передмови двотомника В. Костенко написав про «розквіт видання творів письменника за радянських часів» (навіть 10-томне видання 1927 року), але ані слова про арешти кінця 20-х років, ув’язнення і розстріл Миколи Федоровича у Херсонській тюрмі в 1937 році... В 1966 році писалося, що письменник «помер у 1946 році».
У Бахмутському духовному училищі перетнулися шляхи М. Чернявського та викладача, випускника Київської духовної академії кандидата богословських наук Євмена Йосиповича Сицинського. Він народився у сім’ї священика в 1959 році в с. Мазники Летичівського повіту Подільської губернії. Закінчив у Кам’янець-Подільську духовне училище та духовну семінарію. Під час навчання в Києві він перебував під впливом відомого історика В. Антоновича. В 1885-1889 роках Сицинський був викладачем Бахмутського училища. Потім повернувся до Кам’янець-Подільська, прийняв сан священика Олександро-Невського собору. З 1890 року він секретар єпархіального історико-архівного комітету, потім голова історико-архівного товариства. Був редактором «Єпархіальних відомостей», праць товариства, журналу «Православна Подолія». Заснував другий після Одеси краєзнавчий музей у 1900 році, був його директором, з 1922 року працював науковим співробітником. Сицинський виявив понад 2 тисячі археологічних пам’яток Подільської губернії, видав понад 180 праць-монографій, статей. Підчас Директорії був деканом богословського факультету в Українському університеті куди його запросив ректор І. Огієнко.Як діяча «Просвіти» Є.Й. Сицинського постійно звільняли з роботи, репресували. В 1929 році ДПУ заарештувало 70-річного вченого за участь у т.з. «Спілці визволення України». Сицинський просидів у тюрмі 8 місяців. Потім він працював 3 роки у Києво-Печерському музеї. За цей час його будинок було конфісковано, бібліотеку розкрадено. Після арешту у 1937 році він помер у тюрмі у віці 78 років.
З 1905 по 1909 рік у Бахмутському духовному училищі вчився видатний український співак Іван Сергійович Паторжинський. Він народився 3 березня 1896 року в с. Свистуново-Петровське Олександрівського повіту Катеринославської губернії в сім’ї сільського священика. Після закінчення Бахмутської духовної школи продовжив навчання в Катеринославській духовній семінарії. В часи радянської влади співаку І.С. Паторжинському було присвоєне звання народного артиста СРСР.
Після жовтневого перевороту 1917 року Бахмутське духовне училище було закрите. У його приміщенні була відкрита Донецька губернська партійна школа. За спогадами 1 секретаря ЦК КПРС М.С.Хрущова саме у цій совпартшколі він познайомився у 1922-23 рр. з викладачкою Н.П.Кухарчук, своєю другою дружиною. Під час роботи у підпіллі у часи кайзерівської окупації у 1918 р. вона дивом вижила з під розстрілу.

4. УЧАСТЬ ДУХОВЕНСТВА У ЖИТТІ ПОВІТУ

Церква та духовенство приймали участь у вирішенні не тільки питань освіти населення, а й приймали активну участь у житті повіту, бо за допомогою своїх проповідей вагомо впливали на суспільну думку.
У 1846 році в Бахмуті проживало 6442 чоловік. В місті було 1987 будинків, 3 церкви, 3 готелі, 6 постоялих дворів, 4 цегляних, 8 салотопильних і 3 заводи по виробу сальних свічок, вироблявся алебастр. В повіті вироблялися точильні бруски. Стало традицією ще з минулого століття проводити ярмарки на великі релігійні свята. В 1846 році проводилися ярмарки: - великопостна з 27 лютого, продаж товарів склав до 73 тисяч рублів сріблом; Петропавловська з 29 червня, продаж товарів склав 90 тисяч рублів; Різдвяно-Богородична з 8 вересня, продаж товарів склав до 48 тисяч рублів. Ярмарки тривали до 5 днів.
У 1866-1867 роках: перший тиждень Великого Посту (березень), було привезено товару на 26,4 тисячі рублів сріблом; 21 травня проводилася Костянтинівська ярмарка, привезено товару на 89,2 тисячі рублів; 29 червня – Петро-Павлівська ярмарка, привезено товару на 460,7 тисяч рублів; 8 вересня – Різдвяно-Богородична ярмарка, привезено товару на 275,1 тисячі рублів. Всього продавалося товарів на 181,5 тисяч рублів сріблом, або на 25 -30% від їх доставки.
Церковних свят було дуже багато і святкові дні, в т.ч. другорядні, священиками заборонялося працювати. За доповідями гласних повітового земства С. Шультіна, Ф. Плещеєва, відзначали такі другорядні свята: Полу-Петра, Русалчин Великдень, Івана Купала та інші свята й священики це заохочували. Мали місце випадки, коли сільські начальники у деяких селах штрафували селян за роботу в святкові дні. Тому в 80-ті роки ХIХ століття земських діячів повіту, значна частина яких були великими землевласниками, турбувала велика кількість свят, що відзначалися в селах, землевласники несли збитки. Гласні були проти триденних гулянь на Трійцю, на полу- Петра, русалчин День. Сільський староста Камеристий не міг переконати своїх селян скоротити дні свят. Тому І.О. Карпов, як голова земського зібрання, звернувся до Катеринославського єпископа з проханням про покарання священиків, які заохочують зайві гуляння в селах.
Церква і духовенство проводили роботу і по попередженню епідемій. Духовенство повіту приймало участь у боротьбі «за народное здравие». З кінця 80-х років актуальним була своєчасність оповіщення земських органів про спалахи інфекційних захворювань. Земство звернулося до єпископа Катеринославського про доручення приходським священикам після відвідин інфекційних хворих «уведомлять своевременно» про це органи влади.
Для попередження епідемічних надзвичайних випадків в повіті постійно діяв комітет громадського здоров’я. В нього за посадою входили предводитель дворян, справник повіту, член земської управи, міський голова, міський лікар, благочинний Бахмуту. Комітет збирався «в тех случаях, когда городу угрожали заразные болезни». В екстрених випадках запрошувалися всі лікарі, директори учбових закладів, всі священики, земський начальник.
Події революції 1905-1907 років не могли не вплинути на становище духовенства, бо священики були з народу і відчували його настрої.
Революційні заворушення впливали на становище духовницьва. У рапортах повітового справника є відомості про напади на священиків. У 1908 році у Авдотьїно було вбито священика Богдановича. Біля станції Попасна Іван Самойлов і Костянтин Охотник напали на священика села Троїцьке.
У 1909 році у зв’язку зі стратами революціонерів священики масово відмовлялися бути присутніми на них, протестуючи проти розстрілів та повішень робітників, селян та студентів. Поліція негласно стежила за священиками, яких вважала «неблагонадійними». В 1911 році під таким наглядом перебував священик с. Григорівка Василь Логвинович.
Як у будь-якій справі, духівництво вимагало від особи священика не тільки професіоналізму (знання всіх канонів, молитов, обрядів), але й відданості. Насамперед це досягалося шляхом виховання майбутніх священників починаючи ще з дитинства. У часописі «Руководство для пастирей» визначалися морально-етичні засади сімей священиків та принципи виховання їх дітей. Згідно цих правил хлочики-сини священників з 7 до 12 років повинні були брати обов’язкову участь у церковній службі як послушники, з 12 років хлопчик міг входити з батьком до вівтаря, слідкувати за молебнями. В часописі можна знайти й цікаві описи спілкування членів родини священників та виховання дітей вдома; «…священик возвращается домой. Его встречает семья, жена , дети. Все подходят под его благословение и целуют руку. Кто еще не ел, может вкусить принесенной из церкви просфоры. Начинается беседа, в которой может быть все обыденное и житейское, святое и мирское, но не может быть жалобы, что сваященник получил мало денег за свою службу. Досады и жалобы никого не делают богаче, а отнимают душевное спокойствие». Тому не дивно, що сини священників, котрі з дитинства виховувались на засадах християнської моралі, ставали пастирями. Прикладом цьому є те, що у Бахмутському повіті таких приходів було багато.
Вчитель і священик були у селах головними представниками інтелігенції. Від їх позиції з багатьох питань залежав вплив суспільства на селянство. Після виходу статті «Когда народные учителя и священники будут пользоваться доверием селян?», надрукованій в «Народной газете» Бахмутського земства, виникла широка дискусія. Автор статті, обравший підпис «Родеф Нідерес» (хоча, мабуть, у повіті багато хто знав Федора Середіна), писав: «Грубая, тяжелая, непосильная работа, серая, однообразная, бездуховная жизнь деревни отупили крестьян, а всякого рода унижения, нажимки и притеснения со стороны священника, иногда учителя, подорвали доверие в благожелательность наставников, полезность просвещения, в возможность лучшей и более счастливой жизни», «вера для крестьянина-все, чтобы заставить крестьян охотно всему учиться, чтобы вывести их из болота деревенской, серой, будничной жизни на светлый и широкий путь знания, необходимо заручиться их доверием,… чтобы крестьянин шел к учителю или священику как к своему соседу запросто, в разговоре не ставил себя на пьедестале недосягаемости, быть… обходительнее и вежливее, то о чем толкуешь, покажи личным примером, а не то, что говорить, а делать другое».
Зрозуміло, що серед священиків були приклади подвижницької діяльності. Так, з 1913 року священик села Андріївки Костянтин Щеголєв (який служив із 1894 року), вів заняття пастирського гуртка, влаштовував шкільні свята, допомагав богадільні, позиковому товариству, був законовчителем у трьох школах), відкрив при школі «Тверезий гурток», до роботи якого залучив вчителя, земського лікаря, диякона Василя Івановича Чайкіна (1875 р.н., закінчив духовне училище, мав 5 дітей, отримував зарплатню 40 рублів). На засіданнях гуртка виконувалися гімни, молитви, пісні, при бесідах використовувався «Чарівний ліхтар» (епідіаскоп). Селяни бажали частіше організовувати читання у гуртку. Диякон К. Щеголєв у 2-х школах також створив дитячі хори. Після революції «червоні» розстріляли Костянтина Щеголєва. Ніхто йому не допоміг, і де були його вихованці та селяни, невідомо.
Церква мала значний вплив на творчу інтелігенцію і на культурне життя в повіті. Свідченням цього є те, що в 1913 році бахмутський композитор К.Г. Зосін написав музичний концерт на чотири голоси для хору «Днесь Христос у Віфлеємі», який був виданий в журналі «Музика і співи».
Дуже актуальною в селах була боротьба з пияцтвом. В цій роботі також багато чого залежало від священика та його вміння впливати на людей. У січні 1914 року «Народная газета» таким чином порівнювала поведінку селян сусідніх сіл Кодемо та Зайцево: «Может кто знает наше село Кодемо. Село это как будто забыто, заброшено, хотя в нем имеется одноклассная земская школа, учительница, причт и другая интеллигенция, но сказать мужику просветительное слово никто не может, потому что занят личным своим делом… Были большие праздники: Рождество, Новый год, Крещение и кодемцы провели их хорошо и весело – были и пьяны, и веселы, и нос в табаке, провели праздники в драке, озорстве, били окна мирных жителей, оскорбляли прохожих, …пьют кодемцы зимой, пропивая потом нажитый хлеб». На противагу автор вказував, що «в 4 верстах расположено село Зайцево с таким же населением, но с хорошим духовным наставником в лице священника о. Владимира Гончарова, это село гораздо благоразумнее, …есть кредитное товарищество». Це був прозорий натяк на позицію кодемського священика – 40 річного Федора Івановича Зайцева.

Напередодні Світової війни у повіті широкого розмаху набув кооперативний рух-страхові, позикові Товариства селян, де певну роль грали найбільш розумні священики.
Початок І Світової війни, як відомо, по всій Росії супроводжувався хресною ходою, молебнями за перемогу над «тевтонами», гучною державною пропагандою.
Земські діячі, інтелігенція, священики і селяни вносили пожертви для солдатів на фронт. Про це свідчать публікації в «Народній газеті» Бахмутського земства. Газета наводила такі приклади, як збирання пожертвувань селян с. Луганського і передачу бойового коня священиком Никифором Микитовичем Павленком (народився у 1859 році, закінчив духовну семінарію, священик з 1883 року, мав сина, казенний оклад у 1913 році 80 рублів), збирання коштів у с. Рутченково священиком С. Кириловим. Службовці Бахмутської земської управи традиційно організовували у приміщенні Управи різдвяну ялинку, але у 1915 році зібрані 80 рублів передали М.М. Баранникову для придбання 16 пакетів з милом, тютюном, теплою білизною та поштовим папером, переслали їх через управління залізницею на фронт і отримали листи з подяками від солдатів.
Студент І. Евенбах в «Народной газете» писав про те, як пройшло святкування Великодня у 1915 році у Бахмуті: «На первый день Пасхи и в последующие дни нигде не было видно пьяных, …драки и ссоры не замечены. Тихо и мирно двигалась праздничная толпа в центр города. У всех было настроение приподнятое от прекрасного весеннего дня, который опьянял своим чарующим запахом. Сразу потянуло в степь, там где зеленела травка… и степь покрылась гуляющими». Автор наважився пройтися Забахмуткою, де живуть «люди тяжелого труда, ...я думаю, что в прошлом году побоялся бы прогулки сюда из-за буйных пьяниц». Евенбах побачив на Забахмутці закритими шинок і винну лавку, бо з початком війни у країні було введено «сухой закон».
6 травня 1915 року у Бахмуті на площі перед волосним правлінням (кам’яна, двоповерхова будівля по вул. Некрасова, де в радянські часи знаходилася школа № 8 ім. В. Чкалова, а в часи незалежної України – будівлю продали під меблеву майстерню) відбулося освячення пам’ятника імператору Олександру ІІ. Пам’ятник мав висоту 7 аршинів. Постамент із сірого граніту, на якому стоїть бронзовий імператор і тримає у руках Маніфест. Навколо пам’ятника були чавунна огорожа. Пам’ятник коштував 8000 рублів, з них 6650 рублів зібрали селяни, на честь 50-тих роковин відміни кріпацтва.
У середині 1915 року Микола ІІ видав Маніфест про те, як буде країна святкувати перший Великдень після перемоги. Він наказав святкування розпочати з ушанування у церквах на всенощній солдатів та інвалідів війни. Але це не судилося, бо більшовики на чолі з Ульяновим-Леніним перетворили Світову війну у революцію та наступну громадянську війну. «Червоне колесо», за образним висловом О.І. Солженицина, покотилося 170 мільйонною країною.

5. ДОЛЯ ЦЕРКВИ У 20-40 РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Завдання державного устрою Російської імперії за часів царя Миколи І визначив міністр освіти граф Уваров – «самодержавие, православие и народность».
Сучасні богослови вважають, що все те, що сталося у Росії у 1914-1917 роках стало символом пришестя Антихриста.
Дійсно, спочатку знищили всю родину російського імператора Миколи ІІ, не пожаліли навіть дітей. Потім розв’язали братовбивчу громадянську війну, яка перемолола у м’ясорубці життя не тільки мільйонів робітників і селян, але й цвіт нації – провінційних підприємців, земських діячів, вчених, вчителів, лікарів, діячів культури, які у масі своїй вийшли з простого народу.
У суспільстві проросло насіння злоби, ненависті, зради, заздрощів, підступності і підлості, бажання все знищити «до основания».
Другим етапом стало знищення православної церкви та її заповідей у душах народу, знущання над реліквіями, пастирями та мирянами.
Третім етапом було методичне знищення – геноцид української нації і культури. Прикладом цього є масове розкуркулення 1929-1930 років, коли забирали останнє і у середняків і, навіть, у бідняків, голодомор 1932-1933 років, масові незаконні арешти і страти «ворогів народу» у 1937-1938 роках, розгром письменництва, діячів культури, руху краєзнавства на початку 30-х років як «проявів українського буржуазного націоналізму», депортації українських селян з Галиччини до Донбасу в післявоєнні роки, на початку 50-х років, насильницька русифікація України 30-70 років.
Як у краплині води всі ці події, починаючи з 1917 року, відбилися в історії Бахмутського краю.
23 січня 1918 року Рада народних комісарів на чолі з В.І. Леніним видала Декрет «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Церква виводилася з під контролю держави, їй поверталася самостійність, якою вона користувалася до петровських реформ. На чолі церкви став патріарх Тихон. Церква була позбавлена нерухомого майна-землі.
Не виключено, що за часів, гетьманату Скоропадського та перебування на території Бахмутського краю військ Добровольчої армії А.І. Денікіна були відкриті нові молитовні доми (наприклад, у місті Часов Ярі).
Але з січня 1920 року, після остаточної перемоги радянської влади, на території України церкви знову закривалися, священиків розстрілювали.
Серед жертв радянської влади були і бахмутські священики. Так був розстріляний священик Різдвяно-Богородичної церкви с. Андріївка Костянтин Євгенович Щеголєв. Він народився у 1864 році, закінчив Орловську семінарію, сан прийняв у 1891 році, мав 3 дітей.
Жертвою став священик Прокіп Тимофійович Драгожинський, який народився в 1878 році, закінчив семінарію, сан прийняв у 1901 році, мав 2 дітей шкільного віку. Він отримував платню 900 рублів від Гришинської залізниці, бо правив службу у Миколаївській церкві при станції. Драгожинського засудили до смерті тільки за те, що у проповіді він привів слова Юліана-відступника: «Ти переміг, галілеянин», в чому більшовики угледіли натяк на себе.
Від рук нової влади безневинно загинув Никифор Андрійович Булахов, який був священиком у Іоано-Предтеченській церкві села Верхнє. Він народився у 1864 році, закінчив семінарію, отримав сан священика в 1888 році, мав 9 дітей, із них 6 – шкільного віку.
Були закатовані священики Ф. Базілевський з Лисичанська, Василь Попов з Клинового, Шепеляв з Попасної.
Перед стратою священику Попову запропонували відслужити панахиду по самому собі, а коли він відмовився, його розстріляли. Священикові у с. Луганському перед смертю викололи очі і вирвали бороду.
Збереглися відомості і про священика Благовіщенської церкви Степана Михайловича Соболєва, який народився у 1875 році, закінчив семінарію, мав 5 дітей, був членом повітової єпархіальної ради, законовчителем гімназистів. Відомо, що після революції і закриття в 1920 році гімназії він, як порядна і, мабуть, наївна людина, намагався зберегти культові речі і сховав до храму Харламівської копальні різницю чоловічої гімназії Бахмуту (по опису 1914 р.), куди входили одяг священика та диякона – 7 комплектів (ризи, єпітрахілі, пояси, нарукавники, пояси, пов’язка та інше), хрести срібні та мідний, 2 срібних чаші, поставець, звездиця, ковш, блюдо. Іншого посуду з металу 15 одиниць, покрови різні шовкові, сатинові. Але в наступному це не врятувало культові речі від конфіскації. Частина речей була знищена.
Протистояти революційній масі, озброєній гвинтівками і «самою передовою ідеологією», церква не змогла, бо сповідувала терпіння та змирення Ісуса Христа.
Аналізуючи документи тих часів бачимо, що більшовицька влада постійно збагачувалася резолюціями, ухвалами, рішеннями ЦК про антирелігійну агітацію і пропаганду, про посилення атеїстичного виховання населення, про подальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи. З огляду на це ми починаємо ще більше дивуватися, як православ’я, протиставляючи лише тисячолітнє вчення, змогло витримати такий тиск і вижити у ХХ столітті?
До кінця 20-х років церква програла боротьбу за душі. Молоде, романтичне та наївне покоління вибирало боротьбу за побудову «раю» на землі (і воно полягло першим від репресій), відмовившись при цьому від віри в рай небесний. Церкви почали закривати. Організовували численні «листи трудящих», проводили збір підписів під вимогою закрити храми – «розсадники мракобісся». У Київському історичному Держархіві у фонді приймальні ВУЦВКа існує безліч документів, вивчення яких проливає світло на період історії «боротьби» атеїзму і православ’я.
У 1922-1923 роках Бахмутський окрвиконком на основі вимог і документів вищестоящих організацій приймає рішення про закриття та вилучення церковних цінностей.
Голова комісії по вилученню церковних цінностей Бахмутського окрвиконкому Орлов 2 травня 1922 року вніс до губфінвідділу 37 старовинних монет, 3 іноземних медалі, Георгіївський хрест та лом срібла на 2 фунти, виробів срібних на 3 фунти. З Троїцького собору було вилучено коштовностей на 1841 рубль.
Виконком Бахмутського соляного району 18 травня 1922 року подав квитанції про конфіскацію майна церков. Голова Бахмутського повітового виконкому Зозуля підписував всі документи про вилучення церковного майна.
30 травня 1922 року були зібрані акти комісії з втрат та відсутності церковних речей за описами до 1917 року та надіслані до облЮсту для притягнення до кримінальної відповідальності церковного причту.
В 1922 році в Миколаївській церкві с. Луганське за описом 1882 року були відсутні 3 срібних вінця, риза та 3 ікони, а також «відсутні» 22 аркуші у описі церковного майна. 24 травня 1922 р. комісія на чолі з Орловим, членами комісії Коломійцем, Матвєєвим, віруючими Шевченко, Альохіною, священиком А. Старошевичем записали, що вилучені дароносиця, дискос, звездиця і ложка, риза вагою 9,5 фунтів срібла. Залишені для служби «частини» дароносиці (порцелянові вставки – зображення святих), дароносиця, хрест, «частина» срібної чаші загальною вагою 1,9 фунтів срібла. За залишене церковне майно для обрядів віруючим було наказано внести до 1 липня відповідною вагою срібло та золото до губфінвідділу.
У Покровській церкві (приписана до 5 благочинії с. Луганське) за описом 1899 року були відсутні: ікона 12 святих срібна, риза, яка коштувала 30 рублів та срібне кадило. Священик Пшеничний отримав для служіння чашу, дискос, звездицю, ковшець, дароносицю загальною вагою 3,6 фунти. За залишену утварь мирянам треба було внести 3,6 фунти срібла за «квитанцією» до райфінвідділу. Раніше з церкви були вилучені дароносиця та хрест вагою 2 фунти срібла.
У Троїцькій церкві села Троїцьке були відсутні срібні риза та ікони, хрест, 2 дароносиці, блюдо. До відповідальності повинні були притягнути священнослужителів Дашкевича та Мартиненка. 23 травня 1923 року за актом повітової комісії у складі «товариша голови Орлова, членів від волості Конкіна і Ніколаєва» вилучено дароносиця, оклад Євангелія, чаша, дискос, ложку, кошик зі срібла вагою 8 фунтів. Згідно з описом 1879 року на момент вилучення були відсутні риза, хрест, 2 дароносиці, блюдо зі срібла. Для служіння були залишені предмети зі срібла чаша, дискос, звездиця, ложка, дароносиця загальною вагою 4 фунти. Священика та віруючих зобов’язали замінити нестачу банківським сріблом у вигляді монет та лому вагою 2 фунти. Віруючі зібрали «медалі зі старовинних рублів» (дукачі) вагою 1,69 фунти.
Акт конфіскації церковного майна Часовоярського молитовного дому від 30 травня 1922 року містить прізвища священика М. Семенюка, членів церковної двадцятки І. Дублінського, М. Житлова, Т. Глущенка. Вилучено було: лампада срібна, хрест срібний, кадило срібне, оклад Євангелія срібний. Звітна відомість про опис та залишення у Часовоярському молитовному домі від 7 червня 1922 року вказує, що церковних речей вилучено вагою 3,56 фунтів срібла. Залишено 6 предметів вагою 4 фунти: чаша срібна, звездиця, ложка, ковшик, блюдце. За ці речі, як завжди тоді робилося, взамін було отримано від віруючих монетами та ломом 4,2 фунти срібла.
У листопаді 1922 року з Часовоярської церкви майно не вилучили з причини «поганої дороги».
15 травня 1922 року комісія у складі члена райвиконкому Авксентія Земляного, Карла Сіробаби, священика Іоанна Добринського, церковного старости Петра Пустовіта, від церковної Ради Георгія Бойка вказала, що у Олександро-Невському молитовному домі ст. Часів Яр Сантуринівської волості вперше опис складався у серпні 1921 року.
У церкві були: хрести срібний, мідний, дерев’яний, три Євангелія зі срібними та мідними кутами, дароносиця мідна, антимінс, три підсвічники мідні, кадило срібне та мідне. Прості плащаниця та покров, скляна шафа для дарів, дискос срібний, блюдце, звездиця, чаша, ковшик, ложиця і спис, книжкова шафа, скриня для одягу причту, стілець віденський,дві аналої великі та дві малі, проста чаша для освячення води, кропило, доріжки оксамитова та проста, ікон висячих – 14. Записана була навіть «губка».
Опис з вилучення церковних цінностей Бахмутської повітової комісії від 19 липня 1922 року містить дані з церков Дружківки та Костянтинівки. Там було вилучено коштовних речей загальною вагою 5 пудів 20 фунтів та церковних коштів 413 рублів.
Вилучення пройшло без ускладнень. Віруючі здали срібні монети та лом замість церковної утварі, що була їм залишена для богослужіння.
До Бахмуту коштовності несли пішки через поганий стан доріг восени. Частину за актами залишили у церквах.
Враження від становища, в якому відбувалося вилучення церковних реліквій таке, що служителі церков попри страхіття революції та громадянської війни наївно вірили, що погане вже позаду і не вилучали предмети культу, не приховували їх, не знищували інвентарні описи дореволюційних часів.
Віруючі, під тиском нової влади, смиренно збирали срібні монети, прикраси та лом, щоб покрити нестачі, які виникали. Все було як казав кіногерой фільму «Весілля в Малинівці»: «червоні прийшли-грабують, білі прийшли-грабують... і куди бідному селянину податися?» Як і за часів царату, так і за нової влади народ боявся різних, грізних начальників, і не чинив опору.
Бахмутський окружний ліквідком на чолі з Зозулею та Орловим (установа, на яку було покладено закриття культових закладів) 10 листопада 1923 року доповідав губкому РКП(б): «Всього по Бахмутському округу зареєстровано 206 культових закладів у 15 районах». Церкви закрили «за «ініціативою профспілок». Є невелике відставання у Лисичанському районі, але «можна сподіватися, що до майбутнього року всі церкви будуть закриті». В цьому документі вказано на існування 122 церков, 82 молитовних домів (православних, баптиських та лютеранських), 1 монастиря та монастирського подвір’я. За 1922 рік закрито 21 церкву, за 1923 рік церков – 20, молитовних домів – 21 та один монастир.
З цього питання більш «активними» були робітники, ніж селяни. Приводами для закриття церков були «звернення трудящих», немотивована відмова органів влади у реєстрації статутів релігійних громад, відмова оренди церковних приміщень, що були націоналізовані радянською владою. Партійно-радянські функціонери шукали будь-які приводи для закриття церков. «Відчуття відрази до церкви у селян ще не народилося» – говориться в документах того часу.
На той час виник конфлікт навколо синагоги Гришино, яку перетворили у спортивний клуб. Євреї нібито пропонували хабар («дійшли до підлоти») 1000 рублів голові райвиконкому. «Винних» здали у Донецьке обласне ДПУ.
У Костянтинівському районі у Олексіївці і Сурово за «агітацію проти радянської влади» закрили молитовні доми баптистів. Збори профспілок Дружківки за участю 1000 робітників підтримали цю акцію. Прокурору області жителі Рубіжного подали скаргу на виконком. Влітку віруючі проводили службу у школах, але у жовтні їм заборонили проводити там службу.
Діяльність по закриттю церквів мала агресивний, плановий характер. У 1923 році були закриті церкви соляних копалень «Нова Величка», імені Урицького (Трипіль), Брянцівський молитовний дім та молитовний дім Іванова у Ступках.
Збереглися описи майна Калинівської, Корсунської церков одноіменних сіл, довідки про відсутність описів синагог Костянтинівки та Гришино, лютеранської церкви Костянтинівки.
18 червня 1923 року у Бахмуті була закрита Всіхсвятська церква.
У державному архіві Донецької області зберігся акт інвентаризації майна Троїцького собору Бахмуту, складений, мабуть, перед самим закриттям собору. В описі відсутній 1-й лист. В цьому описі написано, що у 1 ярусі іконостасу 23 ікони, у 2 ярусі 4 ікони, у 3 ярусі 43 ікони. Плащаниці -2, хорогв- 20, дерев’яні хрести виносні – 10, панікадил – 3, лампад – 14, підсвічників великих перед іконами – 2, невеликих – 2: напрестольний і руконосних – 2, аналоїв – 3, Євангелій – 6, хрестів напрестольних – 5, церковного посуду – 8 одиниць, 33 причасних ложки, дискос, блюд – 6, умивальників – 2, дароносиці – 2, кадил – 4. Багато напрестольних покровів оксамитових, шовкових, розшитих золотом, ризи та деталі одягу священиків та дияконів – 76, купіль, килимів великих – 3, малих – 8, рушників – 55, скатертин – 8.
Також було описано церковних книг – 126, підшивки «Єпархіальних відомостей» 1872-1912 року, «Церковних відомостей» 1888-1912 року, та «Місіонерського огляду» за 1898-1912 роки.
Комісія навіть описала нерухоме майно, серед якого були кладова на 2 кімнати, кладова кам’яна із залізним дахом на 3 кімнати, піч обтягнута залізом, кам’яна огорожа, дзвонів – 6, найбільший – 99 пудів. Загальна вага всіх дзвонів – 198 пудів.
Троїцький собор міста Артемівська було закрито восени 1931 року «при народі». Робітники всіх підприємств і установ були вишикувані навколо огорожі собору. Після невеликої промови з вівтаря були зняті ікони, скинуто дзвони, на іконостас натягнуто полотно для показу фільмів. Як кінотеатр собор прослужив недовго. З 1932 року в ньому розмістився міський архів, яким завідував Плотников Іван Тимофійович. Архів знищили німці у серпні 1943 року. В післявоєнні роки в соборі був склад. Останки собору зруйнували в 70-ті роки під час будівництва універмагу «Ювілейний».
В 1929 році за рішенням партійних та виконавчих органів була закрита Благовіщенська церква. В 1963 році, за клопотанням однієї з груп «двадцятки» було проведено обстеження будівлі за яким зробили висновок що будівля розкололася. Колишній секретар міськради Бурцев підписав клопотання і церква була підірвана. Залишився лише її фундамент. На місці церкви побудували нову будівлю де розмістився Артемівський міськком комуністичної партії (в часи незалежної України – Артемівська райдержадміністрація). У подвір’ї зберігся лише будинок священика, в якому працював міськком комсомолу. Таким чином, Благовіщенська церква розділила долю московського храму Христа Спасителя. Вона була підірвана ще й тому, що містом пішли чутки про чудотворне оновлення позолоченого іконостасу.
Миколаївській церкві пощастило більше. На напівлегальному положенні, без дзвонів, вона тягнула своє нелегке існування.
Разом з церквами закривалися і церковно-приходські школи. Також було закрите і Бахмутське духовне училище. 5 лютого 1919 року була утворена Донецька губернія з центром у м. Луганську. З 12 серпня 1920 року центр Донецької губернії був перенесений до Бахмуту.
Переслідування місцевого духовенства мали місце весь час.Новій владі приносило задоволення, коли двірниками парку Чепурковського працювали колишні священики.
Репресії посилилися з початку 30-х років. Навіть священики, лояльні до радянської влади, ставали «ворогами».
Каральні органи – ДПУ, ОДПУ, НКВС активно репресували колишніх священиків.
У грудні 1929 року Артемівським міськвідділом ДПУ був заарештований Іван Ксенофонтович Крещановський, уродженець села Андріанополь Слов’яно-Сербського повіту. Іван Ксенофонтович починав службу у Троїцькій церкві села Сергіївка Криворіжської волості, закінчив духовну семінарію, сан прийняв у 1910 році, отримував жалування 108 рублів. Був настоятелем Святогорівської церкви Артемівського округу. 29 січня 1929 року особливою нарадою колегії ДПУ України був засуджений на 3 роки до концтаборів без конфіскації майна.
І.К. Крещановський вижив, незважаючи на страшні умови, і повернувся до Артемівська.
Сучасні дослідники історії репресій в Україні відзначають, що з початком голоду ДПУ на чолі з В.Балицьким сфабрикувало десятки справ про ніби то підготовку націоналістичним підпіллям збройного повстання. Прикладом такої справи є доля 26 вчітелів та колишніх священиків. У грудні 1932 – січні 1933 років Донецьке окружне ДПУ заарештувало 26 вчителів Артемівського та Старобільського округів за підозрою, що нібито вони входили до «контрреволюційної організації, що мала на меті повалення радянської влади шляхом збройного повстання». Із них, 28 грудня 1932 року, першим був заарештований Іван Олексійович Татаринов, який народився в родині священика у селі Дудківка Зміївського повіту Харківської губернії в 1897 році. Його батько був священиком Вознесенської церкви м. Лебедин, мати була з дворянського роду Богомолових. Рідний брат матері, Марії Вісаріонівни, Микола Богомолов 27 років служив земським фельдшером у селі Береки.
І.О. Татаринов вчився у Харківській семінарії. В 1918-1922 роках перебував у РКП(б), працював секретарем волосного виконкому, головою волосної РСІ, завідуючим відділом освіти на Старобільщині. Після «чистки» пішов у священики, але у 1926 році склав сан і працював до 1930 року директором Калинівської семирічки Попаснянського району, створив з учителів колгосп «Безбожник». Після переїзду до м. Артемівська працював завучем школи ім. Петровського, завучем Дорпрофшколи, обирався делегатом І Всеукраїнського з’їзду професійних шкіл у Харкові у 1932 році. Як шанувальник української культури створив у Артемівську вчительську хорову капелу.
5 січня 1933 року було заарештовано Григорія Семеновича Степанюка, що народився у 1898 році у родині коваля у с. Хорощенки Бяльського повіту Седлецької губернії Польщі. Після міського училища Григорій вступив у Варшаві до духовної семінарії, навчався там у 1914-1916 роках. Із сестрою та родиною дядька-вчителя як біженець опинився у Харкові. Там у 1919 році закінчив 8 гімназію. У лютому 1919 року був мобілізований до Червоної Армії, де служив писарем лазарету І Кінної Армії до жовтня 1920 року. Як безробітний він змушений був піти служити псаломщиком церкви с. Попівки Лисичанського району. У 1923-1929 роках був священиком у селах Байдівка та Мостки Старобільського району. Склав сан священика, став працювати вчителем школи хутору Калинова Балка, потім вчителем у селі Калинове Попаснянського району. Як брат дружини І.О. Татаринова переїхав до м. Артемівська з сім’єю (дружина, син і донька), працював вчителем математики у медичному училищі та школі ім. Петровського.
Третім «керівником» т.з. «контрреволюційної організації» ДПУ зробило двоюрідного брата І.О. Татаринова і племінника його матері Івана Миколайовича Богомолова. Це була колоритна постать. Він народився у 1895 році у сім’ї фельдшера села Береки на Харківщині. Закінчив у 1915 році Чугуївське міське училище і школу прапорщиків. Як взводний офіцер 5 роти Московського гренадерського полку за відчайдушність і мужність отримав до лютого 1917 року бойові ордени солдатського св. Георгія, св. Володимира та св. Анни 4 ступеню. Пішов з армії у лютому 1918 року у званні поручика після т.з. Брестського миру. Одружився, став старшим вартовим офіцером у загоні січових стрільців, був помічником машиніста ст. Основа і потрапив до Добровольчої Армії А.І. Денікіна, служив у Дроздовському полку, потім у армії барона П. Врангеля у Туземному полку, Кавказькому корпусі у Керчі. Після взяття червоними Криму став служити командиром охорони Керченського порту. У листопаді 1920 року І.М. Богомолова заарештували, протримали під арештом неділю і повели на розстріл, але він втік і ховався у каменоломнях. Пішки дійшов до Сентянівки (ст. Алмазна), де працював табельником на чавунно-ливарному заводі. З 1926 до 1929 року працював вчителем у Береках, потім перебрався з сім’єю до Алчевська на металургійний завод. З 1930 року працював журналістом у Кадіївці на копальні «Альберт». Підтримував родинні стосунки з І.О. Татариновим та Г.С. Степанюком, бував у Артемівську, і цього було досить, щоб «очолити антирадянську організацію», бо як співали тоді «я іду додому, ДПУ іде за мною». З матеріалів справи ДПУ відомо, що «заколотники» збиралися разом на родинні свята, розповідали анекдоти і «планували відкопати зброю на Кубані». Стає моторошно від того, коли читаєш покази «ворогів народу», нісенітниці, нав’язані через тортури та побиття слідчими. Зрозуміло, що початок голодомору не могли не оминути у своїх розмовах «заколотники»-інтелігенти.
«Ватажків» розстріляли у м. Сталіно. 17 травня 1933 року. До страти приклав руку прокурор області відомий Р.О. Руденко, який потім став генеральним прокурором СРСР і тихо помер у 1981 році в пошані. Встиг він виступити і на Нюрнбергському процесі зі звинуваченнями фашизму проти людства. Сам же, як прокурор, був серед тих, хто дав іншим можливість знищити під час репресій і голодомору 8 мільйонів українців у 1932-1938 роках.
З 26 засуджених вчителів повернулися з таборів Влас Никифоров, 1900 року народження, житель Калинового, та вчитель літератури з Артемівська Віктор Федорович Столяревський (відсидів 19 років).
На засіданні Луганського обласного суду у червні 1959 року на захист невинних виступали вчительки Підгорна Євгенія Михайлівна, Густиліна Васса Опанасівна. Суд зняв усі звинувачення та посмертно реабілітував усіх 26 «заколотників». Але хто відшкодував зламані долі дружин, дітей «ворогів народу»? Не понесли покарання за цей злочин і кати з ДПУ.
У серпні 1937 року міськвідділ НКВС Артемівська «розкрив контрреволюційну організацію» на чолі з колишніми 5 священиками. Серед них були:
• псаломщик Благовіщенської церкви Дмитревський Микола Олександрович, якому в цей час було 64 роки. Він народився у 1874 році в с. Криворіжжя Гришинської волості в родині священика, закінчив духовну семінарію. Був одружений на онуці генерала Акімова, сестрі письменника В.М. Гаршина. Його заарештували 15 серпня 1937 року за «антирадянську агітацію». 13 листопада 1937 року Трійка ДонНКВС засудила його до 10 років таборів, але 7 лютого 1939 року постановою УНКВС Луганської області Дмитревський був виправданий. Після майже дворічного ув’язнення, допитів, тортур його випустили з підірваним здоров’ям. Про це свідчить те, що М.О. Дмитревський, після звільнення, помер у 1940 році від водянки-хронічної і серцевої недостатності.
• Священик Терлецький Семен Пилипович, 56 років (1881 р.н.), народився в с. Велика Михайлівка Олександрівського повіту. Був дияконом, потім працював рахівником школи ім. Петровського. Заарештований 15 серпня 1937 року Артемівським міським відділом НКВС за «антирадянську агітацію». 13 листопада 1937 року Трійка ДонУНКВС засудила його до 10 років таборів, але 7 лютого 1939 року постановою УНКВС Луганської області визнало відсутність доказів і звільнила його з під арешту. Його також випустили на волю після майже дворічного ув’язнення, допитів і тортур. Здоров’я було підірване і в 1940 році С. Терлецький теж помер, залишивши дітей-сиріт.
• Священик Шишлов Володимир Олександрович народився у 1881 році у слободі Велика Фащевата Росошанського повіту Воронезької губернії в родині священика. Закінчив Київську духовну академію. На час арешту працював вчителем у школі ім. Петровського. Заарештований 15 серпня 1937 року Особливим відділом 80 стрілкової дивізії за «антирадянську агітацію і організацію фашистської групи». Утримувався у Артемівській тюрмі. 17 листопада 1937 року Трійка Донецького облНКВС засудила його до 10 років таборів.
• Священик Козлов Євген Костянтинович, народився у 1886 році у селищі Постишеве (Красноармійськ) Донецької області у сім’ї священика. Закінчив Київську духовну академію. Працював у відділі постачання тресту «Будматеріали» м. Артемівська. Заарештований особливим відділом 80 дивізії 15 серпня 1937 року за «антирадянську агітацію та участь у фашистській організації». Перебував у Артемівській в’язниці. 13 листопада 1937 року Трійкою облНКВС засуджений на 10 років таборів.
• Священик Семеновський Гаврило Павлович народився у 1891 році в с. Одоївщина Московської області у родині псаломщика. На час арешту працював обліковцем райспоживспілки м. Артемівська. Заарештований 1 серпня 1937 року Особливим відділом 80 стрілецької дивізії за наказом міського прокурора. Звинувачений у «антирадянській агітації, контрреволюційній організації та троцькізмі». Перебував у Артемівській в’язниці. Трійкою Донецького НКВС засуджений до розстрілу 29 січня 1938 року.
При вивченні архівних документів складається враження, що кримінальну справу було створено штучно з різних осіб – священиків та службовців, які знали один одного, товаришували. Тому у справі згадувалися ще прізвища Синьковського, бухгалтера Донецької залізниці Васильченка П.В., бухгалтера банку Фаміліна М.А. (єврей). Всім їм інкримінувалося розповіді антирадянських анекдотів «під час гри у преферанс».
Доволі часто долі репресованих перетиналися. Так, у справі Олександра Лукича Кобалевського, дійсного статського радника, інспектора реального училища до 1917 року, директора Дослідної школи (ОШ № 11), заарештованого у 1938 році, проходив родич С.П. Терлецького вчитель математики, колишній офіцер Австро-Угорської армії Лотоцький. Під час війни він потрапив у полон і був направлений до Бахмуту, де і залишився. За наслідками розгляду справи Кобалевський, Лотоцький і Сатаневич були страчені.

6. БАХМУТСЬКІ ЦЕРКВИ В РОКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ та свою національну ідентичність.

7. ЦЕРКВА В ЧАСИ ВІД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Розсекречення архівів СБУ та вивчення їх матеріалів дозволяють отримати нову, цікаву інформацію про невідомі раніше епізоди життя населення під час німецької окупації 1941-43 років…
Місто та теріторія району були окуповані 30 жовтня 1941 року. Але бої німецьких і радянських військ точилися на північ в районі станції Яма й колишньому Ямському районі (грудень 1941, лютий-березень 1942, лютий-березень 1943 рр.), на схід в районі сіл Яковлівка-Берестове (грудень 1941-липень 1942 рр.).
15 листопада 1941 р. комендатура оголосила, що « Артемівськ з сьогоднішнього дня перейменований в Бахмут”,“1 німецька марка дорівнює 10 рублям. Ціни на продукти тверді, не вище за ті ціни, які існували на 10 липня 1941 р.”. 2.12.41.« в Бахмуті встановлюється німецький час».Заборонено користування електроосвітлюванням в квартирах, де не розташовані військові, зважаючи на нестачу електроенергії. Певна частина населення в перші дні окупації грабувала покинуті екакуйованими громадянами квартири та доми. Комендант наказав про снігоочищення вулиць, та про повернення майна, узятого без дозволу населенням.
Після оголошення 7 січня 1942 р. «Звернення до євреїв Бахмуту… в цілях ізольованого розміщення 9 січня о 8 ранку, зібратися в приміщенні залізничного НКВС в парку”, звільнені квартири по ордерах роздали офіцерам та посібникам окупантів з городського Управління, поліції.
Біля 3 тисяч євреїв були замуровані у камері №46 Алебастрового заводу, 208 розстріляні в районі, у пісчаному кар’єрі страчені цигани. Зникли вчітель Зінченко, робітник Сорокін, директор МТС Гетьман, яких стратило гестапо.
Напередодні нового 1942 року запалав Палац Праці у центрі міста. На площі перед ним були повішені 10 заручників. У полум’ї загинув драматичний театр, краєзнавчий музей, музей революції, музей атеїзму, музей санітарної культури.
Табір полонених на теріторії військового містечка було обгороджено 2 рядами колючого дроту, полонених годували тушами мертвих коней. До госпіталю військовополонених німецька варта не пропускала населення з харчами.
У січні 1942 року у Бахмуті, як і у всій області, почала діяти Біржа праці (Донецький вісник, 15 січня 1942 р.). Робочий день у місті тривав з 6-оо до 15-зо з обідньою перервою, у суботу з 6 до 12 години (Бахмутський вісник, 22 липня 1942 р.). 18 липня 1942 року комендант фон Цобель своїм наказом заборонив працівникам військових та цивільних установ полишати роботу, «саботажники» жорстоко каралися.
Нестача продовольства у населення, конфіскації окупантами призвели до обмеження їми споживання мяса населенням. 28 січня 1942 р. комендатура вимагала- «всякий забій худоби (корів, телят, свиней, овець, кіз) заборонений», коней забивати тільки після “вибраковування їх комісією”. Бахмутський забійний майданчик було розташовано біля колишнього алебастрового млина Мінаєва. У лютому 1942 року була введена «продрозверстка»- на кожного члена родини можна було мати не більше 50 кг зерна чи 15 кг борошна. Було введено обов’язкову здачу зерна, соняшника. Від кожної курки в Артемівському районі треба було щомісяця у 3 і 4 кварталах 1042 р. здати 20 яєць. На суворий облік було взято всі бджолосім’ї у селах. Планувалося отримувати від 2 до 6 кг меду з бджолосім’ї. Окупаційна влада була невдоволена тим, що було зірвано план медоздачі у сільуправах Карлівській, Червоно-Пахарській, Прасковіївській, Трипільській та Привільській.
Начальник Земельної Управи німець Лайтер у березні 1942 року видав високопарне Звернення до селян «Усі на посів! Земля чекає вас!». Бо окупантам потрібний був будь-який врожай.
8 лютого 1942 р. в Бахмуті, в будинку колишньої Донецької музичної школи відбулося відкриття міського українського драматичного театру. Були присутні представники міської інтелігенції. Театр ставив вистави “Наталка-полтавка”, “Циганка Аза”. Співали різні народні пісні.
З 21 лютого 1942 р. відкрита “Бахмутська міська бібліотека – на Четвериковій (колишня Ворошилівська), 1” (саме тут знаходилася Хоральна Синагога, яку закрили ще на початку 30-х років). До населення було прохання приносити книги, доревобційні, крім радянських…
4 березня 1942 р. була надрукована в «Бахмутському віснику» стаття - “Місто Бахмут за 4 місяці”, де перелічувалися досягнення «нової влади» - 6 міських шкіл початкового типу охопили 1500 дітей (3 з січня, 2 з лютого), покладена основа нової міської бібліотеки, замість спаленої Центральною библіотеки, відкриті театр, кінотеатри, виходить газета-бюлетень. Міська управа дякувала «німецькій комендатурі і особливо – майорові фон Цобелю».
Посеред міста височив незвичний пам’ятник революціонеру Артему-Ф.А.Сергєєву з бетону у стилі кубізму, споруджений у 1924 році відомим митцем І.П.Кавалерідзе. Окупаційна влада його підірвала.
Були відновлені служіння у Миколаївській, Благовіщенській, Всіхсвятській церквах. Остання отримала подарунок-чавунний дзвін з написом «Дар немецкого командования православной церкви в войне с большевиками.1942 г.».
Заступник начальника району Скіліоті та завідувач шкільним відділом Попов «звітували» у «Бахмутському віснику» в жовтні 1942 року про відновлення шкіл Бахмутського району. «Зав. Міньківською школою Калаптуровська – перша школа. Другою закінчила ремонт Будьонівська стараннями завшколою Циганенко і старости Калашникова. Третя – Лібкхнехтовська школа, староста – інженер Семенов і завідувач школи Фоменко».
Всього у районі було відновлено 14 шкіл, але працювали вони з перервами. До червня 1942 року залишилося 3 школи- 2 у Часів Ярі і 1 у с.Покровське. Діяла з перервами школа у селі Красне.
До війни у районі працювало 22 школи. Зрощуміло, що за часів окупації всі школи були початкові, а не семирічки чи десятирічки, як до війни. У Бахмуті обов’язково викладалася німецька мова учням 3-4-х класів.
Польова комендатура Бахмуту дозволяла відкривати школи у приміщеннях, які не займали німецькі військові чи шпиталі (а саме у довоенних будівлях шкіл вони і розташовувалися).
П.В.Добров та І.С. Тарнавський навели відомості про освіту у Артемівську: до війни 14 шкіл та 9178 учнів, під час окупації 5 шкіл і 1000 учнів. З 199 вчітелів (до війни) отримали роботу тільки 64, 135 голодували.
Місцеві «краєзнавці» мали змогу користуватися міським історичним архівом, про що світчить стаття від 28 березня 1942 р. без підпису «З минулого нашого Бахмутського краю» - про походження назви «роти», переселення сербів Шевича та Прерадовича. За кілька днів до відступу у вересні 1943 року окупанти спалили архів повіту.
29 липня 1942 р. «Бахмутський вісник» писав про міську поліклініку. У місті набувала розмаху епідемія висипного тифу, який передається вошами. Тому окупанти змушені були оголосити, що “при склозаводі (Олександрівська, 3) відкрита для цивільного населення лазня (душова) – чоловіків і дружин, відділення з 8 -ї ранку до 6 вечору”.
Бахмутське міське управління 28 березня 1942 р. в своєму наказі вимагало, щоб «особи, що займаються приватною практикою: лікарі, інженери, фельдшери, ветеринари, літератори, викладачі, служителі релігійного культу, адвокати повинні реєструватися в міськфінотділі, подавши відповідну заяву».
За непредставлення податкових карток загрожували штрафом у 100 марок. Цей Наказ фактично урівнював церкви окупованого Бахмуту з прибутковими установами, свілчить про зневажливе ставлення до духовенства.

Головне командування Вермахту на Східному фронті в 1943 році видало спеціальне Оголошення до святкування Воскресіння Господнього. «Паска є для усіх українців та росіян самим великим святом всього року». Управам доручалося видати немічним пайки. У великий четвер наказувалося скоротити комендантську годину, а у ніч з суботи на неділю її відмінити. Після Паски приписувалося відкрити дворічні та трирічні школи. Провести наділення землею товариства. Польові частини вермахту надають свої похідні кухні. Вихідними вважати 3 дні Воскресіння Господнього, посиленно працювати театрам та кіно. З метою отримання прихильності до німецького режиму селян 25 квітня 1943 року на Великдень було організовано вручення Актів на приватне володіння 1 гектором землі кожною селянською родиною Артемівського району (Донецький вісник, 1 травня 1943 р.).

У роки Вітчизняної війни німецькі окупанти в Бахмуті почали ремонт Свято-Троїцького собору і дозволили в ньому проводити службу.
Церковну службу правили й у Всіхсвятській церкві. Там був і церковний хор, до складу якого входили деякі викладачі Артемівського педагогічного інституту та інші місцеві жителі. Казали, що німці видають їм «продовольчий пайок». Німці подарували церкві чавунний дзвін.
Настоятелем Всіхсвятської церкви був І.К. Крещановський. Під час окупації він у підвалах церкви переховував поранених червоноармійців, євреїв, надавав їм допомогу харчами та документами. У 1943-1944 роках І.К. Крещановський входив до складу державної Комісії з розслідувань злодіянь окупантів у м. Артемівську. За свою діяльність священик І.К. Крещановський був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню.
Відомий письменник, засновник Всесвітньої Ради миру І.Г. Еренбург у романі «Люди, роки, життя» описує свою зустріч у Слов’янську зі священиком Крещановським, який розповів йому про страшну трагедію євреїв Артемівська у січні 1942 року, які були заживо замуровані німцями в гіпсовій шахті.
Не зважаючи на те, що в період окупації німцями в церквах була відновлена служба, були відкриті заклади культури та інше, це не заважало їм творити страшні злочини по відношенню до мирного населення. Ці злочини вони творили свідомо, не боячись ні Бога ні людей. Німці нехтували християнськими цінностями. Для німецьких офіцерів в місті був відкритий публічний дім, який знаходився по вул. Харьківська (нині Радянська), поблизу музичного училища.
В часи окупації в місті діяла німецька зондеркоманда 5 і зондеркоманда 4-В. Їм допомагали поліцаї. На їх рахунку кроваві розправи над мирним населенням. Так, згідно архівних матеріалів (рапорт фашистського чиновника СД від 06.03.42 р.) «зондеркоманда 4-В знищила 1317 чоловік, в т.ч. 63 політичних активістів, 30 саботажників та партизан, 1224 євреїв. Завдяки цим заходам місто Артемівськ очищено від євреїв» За статистичними даними, які були опубліковані після війни, за 22 місяці окупації в місті загинуло 14 тисяч жителів, із 4300 будівель було знищено 1272, без крову залишилося більш як 3 тисячі сімей. Матеріальні збитки визначалися у розмірі 437 млн. рублів.
Православна церква і сьогодні вшановує пам’ять всіх загиблих в роки Великої Вітчизняної війни.
В ці страшні часи церква допомагала людям і відволікала їх від жахливих реалій повсякдення, що дозволило українцям зберегти історичні традиції

Після визволення м. Артемівська від німецької окупації 5 вересня 1943 року та закінчення Великої вітчизняної війни ряд церков міста та району продовжували діяти.
В післявоєнні та 60-70 роки ХХ століття є цікавою доля Свято-Миколаївської церкви с. Покровського та її священика отця Іоанна (в миру Стрельцов Тихон Яковлевич). Він народився у 1885 році. В дитинстві залишився без батьків і потрапив до Святігорського монастиря. Після революції, в часи громадянської війни був комендантом лікувальних корпусів 3-го екуваційного лазарету бійців Червоної Армії, що розміщався в Святогір’ї. В 1921 році, у віці 37 років, прийняв чернечий постриг і став носити ім’я Іоанн. В 1926 році став наступником настоятелів монастиря священиків Трифона (Скрипченко) та Михайла (Галушко). Він став свідком руйнування, закриття монастиря та вилучення його цінностей новою владою. За свої думки та протидію цьому він отримав десять років таборів і відбував покарання в Каргопольскому виправному таборі в Архангельській області потім в інших таборах на півночі в межах заполярного кругу. Він був духовно сильною людиною і про нього ходили легенди. В Свято-Миколаївській церкві с. Покровського він служив священиком з 1955 по 1970 роки. Помер 24 вересня 1970 року у віці 85 років. Через 32 роки, 24 вересня 2002 року його мощі були перевезені до Святогірського монастиря, який почав відбудовуватися з 1992 року в часи незалежної України. Дерев’яна рака з мощами преподобного Іоанна була встановлена в Успенському соборі монастиря. За своє благочинне життя та подвижницьку діяльність, пророкування, віру в Христа Іоанн був причислений до лику святих. Його канонізація відбулася влітку 2008 року. Багато пророцтв отця Іоанна збулося. Так, він передбачив дату своєї смерті, переніс своїх мощей до Святогірського монастиря і, навіть, вибухи військових складів у м. Артемівську в 2003 році! Життя отця Іоанна є зірцем служіння Богові та людям.
У 70-роки ХХ століття міська та районна влада примусила віруючих «погодитися на закриття» Всіхсвятської церкви у м. Артемівську (1963 р.) та церков у селах Кодемо та Покровське. Віруючі, серед них особливо молодь, притіснялася за релігійні переконання. Їх поведінку розглядали на комсомольських та партійних зборах. Комсомольці «чергували» біля церков міста та району у престольні свята, священики примушені були звітувати до органів радянської влади про хрещення, за що будівники комунізму могли позбутися комсомольського або партійного квитків, втратити службове становище, майбутній фаховий ріст. Все суспільство було втягнуте у антирелігійну агітацію та пропаганду.
Тільки події 1000 ліття Хрещення Русі, часи перебудови та проголошення незалежності України у серпні 1991 року повернуло людям шлях до церков, почалося збирання каміння.
На початку 90-х років ХХ століття отцем Леонтієм Діяковським була відроджена Всіхсвятська церква. Але на місці кладовища з могилами відомих бахмутян у 50-70 роки був розбитий парк, на місці могил розміщені розважальні атракціони,танцмайданчик, який був знесений тільки в 2008році і то з комерційних міркувань. Тут вже нічого не зміниш. Церква опинилася по сусідству із розважальними атракціонами, серед яких «чортове колесо». Чи розуміють батьки, на чиїх кістках вони веселять своїх дітей?
Від Покровської церкви Бахмуту на правому березі річки навпроти ринку залишилася тільки кам’яна арка воріт, а випадкові перехожі навіть і не здогадуються, що тут була одна із перших в місті церков, перша школа, Колегіум.
До 200-річчя Миколаївської церкви Артемівська отець Сергій Дворянов встановив пам’ятну дошку про культурне значення будівлі, міська влада впорядкувала подвір’я.
Символом демократизації країни і активної участі священників у громадському житті стало обрання у 1990 році депутатом Артемівської міської Ради архімандрита о.Полікарпа (Івана Максимовича Гуца), який багато років був настоятелем Миколаївської церкви міста, служив ігуменом Свято-Успенського чоловічого монастиря у Одесі, був учасником Вітчизняної війни.
Серед священників міста о.Іван Сивко, нагороджений бойовими орденами, править службу у Всіхсвятській церкві.
З кінця 90-х років відреставровані та відновили службу старовинні кам’яні церкви у селах Кірове (Шахівка-Селимівка), Кліщіївка (Карлівка-1а), відновлений храм Архангела Михаїла у селі Званівка. В селі Кодемо почав службу отець Микола Дерев’янко. У м. Сіверську отець Олександр Кляхін збудував Казанську церкву. Нові православні церкви з’явилися також у с Ново-Луганське, Зайцево, м. Сіверську (Яма),. У м. Часів Яр храм Бориса та Гліба, збудований зусиллями гендиректора вогнетривкого комбінату В.Б. Лук’янова та отця Бориса Качалова Почалося будівництво храму в м. Соледар. З 1999 року в Артемівську існує нова Благовіщенська церква (вул. Ювілейна), збудована отцем Миколою Сухомлином за підтримки міського голови О.О. Реви. На будівництво цієї церкви зробили благодійні внески багато підприємств та громадян міста. І це добре. Це свідчить про те, що наша духовність не втрачена, що у нас є майбутнє.
У Артемівській школі мистецтв вже 10 років існує духовне відділення під керівництвом Г.С.Ребрової-Маковської та Недільна Школа о.Сергія Дворянова. Саме у Миколаївській церкві о.Сергій освятив перших козаків Бахмутського полку у 2002 році.

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Акты Московского государства.-т.2. СПБ, 1890.
2. Акты Московского государства. //Горный журнал, – кн. Х, 1828.
3. Архів наукової бібліотеки Львівського національного університету. – Фонд Ф.П. Максименка.
4. Архів Луганського УСБУ.–Ф.326.–Оп.1–А.274
5. А. Скальковский. Опыт статистического описания Новороссийского края. Т.1-2. – Одесса, 1850, 1853.
6. Багалей Д.И. История Слободской Украины. – Киев, 1993
7. Бахмутский вестник, 1941-1943 гг., в т.ч. за 1942. – 7 янв.; Архів УСБУ в Донецькій обл. Сп. 60544.- А.179 .
8. Белоконь С.И. Библиотека Федора Филипповича Максименко (1897-1983) // Актуальные проблемы теории и истории. – К., 1993. – С. 12-17.
9. Белоконь С.И. Ветеран библиографии // Вперед.– Артемовск – 15 мая 1982. .
10. Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. – М., 1846.
11. Большая энциклопедия, т. 7. – СПб: Просвещение, 1904.
12. Броневский. История Донского Войска.т.1. – СПБ, 1834.
13. Бутовский А.И. Историческая записка о Бахмутском духовном училище за 60 лет. –Бахмут, 1893.
14. Ведомость, учиненная в Бахмутской управе благочиния с какого времени гор. Бахмут. Записки Одесского общества истории и древностей. т.1. –Одесса,1850.
15. Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України. Біографічний довідник. ч. 2– К, 2005.– С. 204-209.
16. В.И. Першин. Историческая заметка об иконе Казанской богоматери Бахмутского собора. – Народная газета Бахмутского земства, 1907.
17. Военно-статистическое обозрение Российской империи. т. ХІ, ч. 4 Екатеринославская губерния. – СПб, 1850.
18. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-1945 рр.). – Полтава, 1997.- С.12.
19. Вся Россия. 1912 г., ч. 2. – СПб, 1913.
20. Bundesarchiv (Berlin).- R58/221.-BI.4;
21. Гавриил. Отрывок из повествования о Новороссийском крае. Записки Одесского об-ва истории и древностей.т.3. – Одесса, 1853.
22. Гаевой Л. Краткое историко-географическое описание Бахмутского уезда. – Бахмут, 1906г. Фонды АГКМ.
23. ГА СБУ. – С. 31030 (Крещановський І.К.).
24. ГАРО. – Ф.341. – Оп.1. – .С. 11.
25. ГА СБУ– Ф.2 – Оп.1. –С. 10761.
26. ГАХО. – Ф.3. – Оп.13. – С. 176. –А. 1-22.
27. ГАХО. – Ф.3 – Оп.23. –С. 86.
28. ГАХО. – Ф.3. – Оп. 141 – С. 147, 166, 629.
29. ГАХО. – Ф.3.– Оп.– С.137, 335, 338, 340.
30. ГАХО. – Ф.3. – Оп. 73. – С 195.
31. Географически-статистический словарь Российской империи В. Семенова. – СПБ., 1863.
32. Голиков. Деяния Петра Великого.т.13 – Москва, 1840.
33. Городские поселения в Российской империи. том 3. – СПБ, 1863.
34. Грідіна І.М. Православні віруючі України в роки Другої світової війни: Монография. – Донецьк: Норд-Прес., 2006.-С201.
35. Григ Т. «Святой Иоанн из Покровского.//Вперед. 10.12.2008 г.
36. ДАДО. – Ф.395. – Оп.1. – А. 1-7.
37. ДАДО. – Ф.Р-1527. – Оп.2. – А. 67.
38. ДАДО. – Ф.Р-1527. – Оп.2. – А. 44.
39. ДАДО. – Ф.Р-1807. – Оп.1. – С.5. – А. 81, 86.
40. ДАДО. – Ф.Р-1838. – Оп.1. – С.2. – А. 53.
41. Донетчина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Изветсные и неизвестные страницы истории. – Донецк, Донеччина, 2008, – С. 432.
42. Донецкий вестник. – 8 декабря 1942 г.
43. Донецкий вестник. – 26 марта 1943 г.
44. Екатеринославская губерния. Памятная книжка на 1903 год. – Екатеринослав, 1903г.
45. Екатеринославские епархальные ведомости. 1900. № 2.
46. Залепугин А. На книжном посту. // Веч. Донецк. – 1978. 13 декабря.
47. Историко-статистическое описание Екатеринославской епархии. Храмы ХVIII столетия(составитель Филарет Макаревский). – Екатеринослав, 1880.
48. Историческое описание Земли Войска Донского.т.2.– Новочеркасск, 1872.
49. История административно-территориального деления Донецкой области 1919-2000 гг. Сборник документов и материалов. – Донецк, 2001. – С.272.
50. Катеринославські єпархальні відомості. № 8, № 35. – Катеринослав, 1913.
51. Костенко Е.Г., Татаринов С.И., Сторожук А.Н., Захарова Н.А. Связующая нить времен. – Артемовск, 1998. – С. 21, 28-2.
52. Личный состав служащих в духовно-учебных заведениях Екатеринославской епархии на 1900-1901 учебный год. Екатеринослав, 1900.
53. Лишин А.А. Акты, относящиеся к истории Войска Донского. – Новочеркасск, 1891, т.1, 1894, т.2.
54. Максименко Ф.П. Автобіографія. 21.03.1967. (Рукопис).
55. Максименко Ф.Ф. Письма В.П. Замковому от 15.06.1980, 09.09.1980, 15.11.1980, 28.01.1981. (Рукопись).
56. Метрические книги церкви И. Предтечи, с. Ивановка.
57. М. Чернявський \\ Відлуння віків. № 2. – Київ,2004– С. 21-25.
58. «Народная газета Бахмутского земства», 1914-1916 – Фонды Донецкой областной библиотеки им. Крупской.
59. Не хлібом єдиним. Антологія. – Єнакієво-Донецьк, 2000.
60. Нікольский В.М. Підпілля ОУН(б) у Донбасі. – К.:Інститут історії України НАН України, 2001.- с.152.
61. Н.Н. Мурзакевич. Очерк успехов Новороссийского края и Бессарабии в истекшие 25 летие с 1820 по 1846 годі. Одесса, 1846.
62. Новицкий Я.П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии. – Александровск, 1910.
63. Новороссийский календарь, 1848. Одесса.
64. Новый энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, т. 15. – СПб, 1910.
65. Оглоблин А.П. Архив Бахмутских и Торских соляных заводов. Архивное дело, № 9-10. – Харьков, 1929.
66. Описание атласа Новороссийской губернии. – СПб, 1799.
67. Описание дел Архива Морского министерства.т.1.– СПб,1877
68. Опись документов и дел Сенатского Архива. – т. 1, 2, 3.
69. Отчет Екатеринославского епископа об осмотре церквей и ЦПШ г. Бахмута в 1901 году.
70. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1861год.
71. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864год.
72. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1901год.
73. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, за 1897год. т.13 – Екатеринославская губерния, 1904.
74. Першин В.И. Историческая заметка об иконе Казанской богоматери Бахмутского собора. – Народная газета Бахмутского земства, 1907.
75. Пирко В.А. Заселение степной Украины в XVI-XVIII столетиях. – Донецк, 1998.
76. Преосвященний Феодосий, епископ Екатеринославский и Таганрогский и его труды по истории Екатеринославщины. Летопись Екатеринославской ученой архивной Комиссии. Вип. 6. Екатеринослав, 1910 г.
77. Пронштейн А.П. Земля Донская в ХVIII веке. – Ростов, 1961.
78. Проскурников Г.Н. Из истории колонизации Слободской Украины. Об основании сторожевых городов в ХVП веке. – СПБ, 1903.
79. Протоиерей А.В. Лисенков. Историко-статистическое описание Бахмутского собора. – Екатеринославские епархиальные ведомости. №№ 13-15. 1875.
80. П. Шабельский. Историческое описание реки Северного Донца близ Святых гор. Записки Одесского Общества истории и древностей. Одесса 1846.
81. РГВИА, Ф.18/ 260, л.л. 412 и далее.
82. РГИА, Ф.37, оп.25, д.76. Дело о рассмотрении в Горном департаменте вопроса о возобновлении солеварения в Бахмуте и Славянске.
83. РГИА. Ф.1283. Описание крепости Бахмут. 30-е г. ХVIII ст.
84. РГИА, Ф.-803, оп.-16, д.-486, 803. Ведомости ЦПШ города Бахмута за 1899 г.
85. РГИА, Ф.-803, О.-16, д.-846, 494, 504, 514, 523. Опросные листки состояния ЦПШ города Бахмута за 1912-1916 гг.
86. РГИА, Ф. 1290. оп. 11, д. 612. Опросный листок о состоянии г. Бахмута в 1896 году.
87. РГИА, Ф. 1284. оп. 223. д. 150. л. Ведомость об оборотах на ярмарках г. Бахмута за 1894 год.
88. РГИА Ф. 1290, оп. 11, д. 612. Опросный листок о состоянии города, разосланный в связи с подготовкой Первой Всероссийской переписи населения 1897 г.
89. РГИА, Ф. 1290, оп. 5, д. 230. Анкета г. Бахмута с различными статистическими сведениями за 1907-1909 гг. 36, 384. 1915 г., №№ 25, 31, 43; 1916 г., № 29.
90. Ровнер О.С., Шеліхова Н.М. Видатний бібліограф (до 70-річчя з дня народження Ф.П. Максименка) // УІЖ. –1967. - №2. – С. 132-133.
91. СавеловЛ.М. Донские дворянские роды. Москва. 1902,вып. 1.
92. Сборник ХИФО. 1899, Харьков, т. ХІ.
93. Сенюткин М. Донцы. Биографии старшин. Москва. 1866, т. 2.
94. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Одесса. т. 1-2. 1836.
95. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае. Журн. МВД, ХХУ, СПБ, 1848.
96. Список населенных мест по сведениям 1859 года. Екатеринославская губерния. Таганрогское градоначальство. Центральный статкомитет МВД. СПБ. 1863.
97. Список населенных мест Бахмутского уезда. Екатеринославское губернское земство. Екатеринослав. Тип. Браиловского. 1902.
98. Справочная книга Екатеринославской Епархии. Екатеринослав. 1908.
99. Справочная книга Екатеринославской епархии. Екатеринослав. 1913.
100. Справочная книга Екатеринославской губернии за 1916 г.
101. Справочная книга Харьковской епархии. Харьков, 1904 г.
102. Справочник о лагерях, тюрьмах и гетто на оккупированной территории Украины (1941-1944)/ Упоряд. М.Г. Дубик. – Киев. 2000.
103. Статистическое описание городов и посадов Российской империи. СПБ, 1825.
104. Статистические таблицы о состоянии городов Российской империи, Великого Княжества Финляндского и Царства Польского, составленные статистическим отделением Совета MBД. СПб, 1842.
105. Сухоруков В. Историческое описание Земли Войска Донского. Ростов, 2001.
106. Труды ХІІ Археологического съезда. Харьков, 1903 г.
107. Труды ХІІІ Археологического съезда. Екатеринослав, 1905г.
108. Татаринов С.Й., Тутова Н.О. Нариси історії самоврядування в Бахмуті і повіті в XVIII-XX століттях. – Артемівськ, 2008. – С. 120-121.
109. Татаринов С.Й.. Невідомі сторінки літературної спадщини.
110. Тутова Г. Без права на забвение (дневник Гали Друпп). Артемовск, 2001 г.
111. Филарет Историко-статистическое описание Харьковской епархии, кн. V, Харьков, 1858 г.
112. Фомин П. Церковные древности Харьковского края. Каталог ХІІ Археологичексого Съезда в Харькове. – Х, 1916.
113. ЦГИАУ, Ф.1638, д.13, л.л. 1-33 с обор. – письмо ротмистра Раздорского об отводе реки от крепости Бахмут.
114. ЦГИАУ, Ф.51, оп. 3/10, д.1048 л.л. 72-73 – о пленении солевара казака с. Прилуцкого Варвинского татарами в Бахмуте.
115. ЦГИАУ, Ф.1805. оп. 1, д.29, л.л. 3-11 с обор – атаман Поповский.
116. ЦГИАУ, Ф.1805, оп. 1, д.30, л.л. 93, 558-572 с обор.- атаман Воскобойников.
117. ЦГИАУ, Ф.1805, оп. 1, д. 31, л.л. 161, 241, 315.
118. ЦГИАУ, Ф.1800, оп.1, д. 13, л. 23 с об. – о фортификационных работах в Бахмуте в 1761 г.
119. ЦГИАУ, Ф.1805, оп. 1, д. 30, л.л. 392-419 – список казаков жителей Бахмута и окрестностей с домочадцами и имуществом, 1761 г.
120. ЦГИАУ, Ф.1805, том 2, д. 34, л.л. 200-327 платежная ведомость казаков-солеваров 1762 года.
121. ЦГИАУ, Ф.1805, том 5, д. 34, л.л. 697-765 – инструкция атаманам крепости Фисухе, Данилову.
122. ЦГИАУ, Ф.1725, д. 908, л.л. 55-56 – Указ Елизаветы Второй генералам Шевичу и Депрерадовичу о поселении сербов у Бахмута.
123. ЦГИАУ, Указ Белгородской канцелярии о посылке мастеров по кирпичу на Бахмутские солеварни.
124. ЦГИАУ, Документы о посылке людей из Харьковского, Изюмского и Острогожского полков на Бахмутские солеварни.
125. ЦГИАУ, Сведения о людях Харьковского полка на солеварнях. ЦГИАУ, Бегство работных людей.
126. ЦГИАУ, Опись имущества солеваренных заводов, 1752 г.
127. ЦГИАУ, Ведомость о приходе и расходе казны, 1755-1763 г.г.
128. ЦГИАУ, Челобитная казаков-солеваров о пользовании землей.
129. ЦГИАУ, Ф.3, оп. 13, д. 176, л.л. 1-14 Дело об оказании г. Нилусу планов и описания Бахмутских и Славянских соляным варницам предписанию МВД 1808 года.
130. ЦГИАУ, Ф.3, оп. 23, д. 86, л.л. 1-105. Дело о Бахмутских и Славянских соляных источниках, которое началось 18 декабря 1813 года.
131. Черкасова Е. Стачка Бахмутских и Торских соляных заводов в 1765 году. Исторические записки. Фонды Артемовского музея. НВФ-2027.
132. Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущеве (Государственно-церковніе отношения в СССР і 193901964 годах).- М.:Грааль.1999.- С.179.

Принятые сокращения:

• АГКМ – Артемовский государственній краеведческий музей.
• ГА Дн.о. – Государственный архив Днепропетровской области.
• ГАРО – Государственный архив Ростовской области.
• ГА СБУ - Главный архив СБУ.
• ГАХО – Государственный архив Харьковской области.
• ДАДО – Державний архів Донецької області.
• РГВИА – Российский государственный военно-исторический архив, Москва.
• РГИА – Российский государственный исторический архив в Петербурге.
• РГПИБ – Российская государственная публичная историческая библиотека в Москве.
• РНБ – Российская национальная библиотека в Петербурге им. Салтыкова-Щедрина
• ЦГИАУ – Центральный государственный исторический архив Украины.