використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ПІВДНІ УКРАЇНИ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII – СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

ГЛАВА 1

Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження

1. Історіографія історії православної церкви на півдні України

Вивчення стану наукової розробки історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. вимагає розгляду „проблемної історіографії”, тобто сукупності літератури, яка має відношення до зазначеної проблематики[1], не просто у формі анотованого покажчика найбільш значущих робіт і переліку авторів робіт, внесок яких у дослідження теми є менш вагомим, але зі зверненням уваги на методологічні підходи, тенденції в історичній науці, специфіку історіографічного процесу та історіографічної ситуації.

При всій умовності класифікації весь спектр історичних робіт, які мають відношення до православної церкви в краї в 1775 – 1861 рр., може бути поділений на три групи: 1) праці, основна увага в яких приділена різноманітним аспектам безпосередньо історії православ’я в південноукраїнському регіоні; 2) дослідження з церковної історії Російської імперії та її окремих частин (за виключенням Південної України); 3) роботи, які хоча і присвячені переважно „світській” проблематиці, але містять інформацію з історії православ’я. При специфічності і в той же час неоднорідності кожної із виокремлених груп в історичному процесі можна умовно виділити три основні періоди, а саме: 1) ХІХ ст. – кінець 20-х рр. ХХ ст.; 2) кінець 20-х – кінець 80-х рр. ХХ ст.; 3) з кінця 1980-х рр. до сьогодення. Оскільки кожен період принципово відрізнявся від інших і мав деякі спільні характеристики для всіх трьох груп історичних досліджень, є сенс при розгляді історіографічних проблем поєднати хронологічний і тематичний принципи викладення матеріалу.

Зважаючи на специфіку церковної проблематики, традиційна періодизація на „дорадянський — радянський — пострадянський” етапи в розвитку історіографії, твердження про принципові відмінності історіографічної ситуації на кожному з цих етапів мають сенс не лише з огляду на відмінності політичних, соціально-економічних умов, в яких діяли науковці, на зміни характеру впливу держави на історіографічний процес, на досягнення кожного з етапів, але значною мірою і зважаючи на трансформацію світоглядних імперативів, на суттєві зміни „релігійності мислення”.

При всій несхожості особистих світоглядних позицій переважна більшість авторів, які писали до кінця 1920-х рр., були релігійними людьми, які мислили в християнських категоріях, що значно вплинуло на зміст праць, на характер висновків, які робились. Разом із тим, релігійність дослідників зовсім не означала обов’язкову і безоглядну апологетичну спрямованість їхніх робіт.

Першою спробою систематизації церковної історії краю після 1775 р. стала „Коротка історична відомість про Слов’янську єпархію, що нині називається Катеринославською, її архієреях і семінарії”, надрукована у Харкові в „Календарі...” за 1810 р. В. Біднов, який виявив і передрукував цю роботу в Літопису Катеринославської ученої архівної комісії, зробив обгрунтоване припущення, що її авторство належить протоієрею І. Башинському[2], який довго працював у семінарії, був її ректором, членом Катеринославської консисторії, а тому не тільки мав доступ до джерел, але і сам був учасником деяких із описаних ним подій. Фактично „Коротка історична відомість...” являє собою подані за хронологією біографії південноукраїнських єпархіальних архієреїв 1775 – 1810 рр. із включенням у них інформації про найбільш визначні, на думку автора, події церковного життя краю.

У 1826 р. директор училищ Катеринославської губернії видав у Петербурзі перероблений і доповнений рукопис Макарія (М. Глухарьова), присвячений біографії архієпископа Іова (Потьомкіна)[3].

Процеси, які відбувались на півдні України в останній чверті XVIII – перші десятиліття ХІХ ст., сприяли формуванню розуміння особливостей цього краю, посиленню інтересу до його історії, розвитку місцевого патріотизму. На цій хвилі наприкінці 1830-х рр. краєзнавці Півдня започаткували наукове товариство в Одесі[4], що знаменувало початок систематичної і різноаспектної роботи з дослідження минулого краю. Важливим напрямом стало вивчення церковної історії. На сторінках „Записок Одеського товариства історії та старожитностей” були опубліковані дослідження Гавриїла (Розанова), С. Серафімова, А. Лебединцева, М. Мурзакевича, К. Оранського[5], Ф. Лялікова[6], ігумена Анфіма[7], І. Кареліна[8], М. Юрневича[9], інших науковців і аматорів, які висвітлювали переважно факти біографій яскравих постатей, історію окремих храмів і монастирів, деякі помітні події релігійної історії.

Варто зважати на те, що однією з пріоритетних сфер активності і багатьох із зазначених вище авторів, і в цілому Одеського товариства історії та старожитностей (ОТІС), була археографічна діяльність, про що буде вестись докладніше в наступному параграфі. По відношенню ж до праць із церковної історії, вміщених на сторінках видання товариства, загалом є справедливим висновок, зроблений О. Журбою стосовно публікацій ОТІС і в цілому південноукраїнського історіографічного простору: місцеві історичні студії, не маючи глибокої традиції, в „готовому” вигляді відтворювали позитивістський науковий дискурс, складовою якого стала впевненість у принциповій можливості пізнання минулого шляхом опанування і критичного засвоєння джерельної інформації; разом із тим, на характері студій відбились тимчасова перемога в загальноросійському масштабі моди на історичний романтизм і вплив на історіографію німецької філософської думки. Влучним є застосування О. Журбою терміна „спресований історіографічний час” по відношенню до південноукраїнського історіографічного простору перших часів існування ОТІС: становлення різних жанрів, методів, напрямів, стилів, дисциплінарних складових історіописання відбувалось майже синхронно[10].

Серед авторів, які звертались до церковної історії краю, був великим відсоток духовних осіб. Причина тому — природний професійний інтерес до тієї сфери, в якій працювали самі ці священнослужителі та ченці; наявність, що називається, „під рукою” матеріалів для дослідження; заохочення і єпархіальним керівництвом, і окремими членами ОТІС духовенства до написання історії своїх храмів і монастирів. При тому, що багато хто з духовних осіб виступив у Записках ОТІС лише з однією публікацією, інші були активними членами товариства й досліджували різні аспекти церковного минулого Півдня.

Серед цих представників духовенства на особливу увагу заслуговує Гавриїл (Розанов), архієпископ Херсонський і Таврійський, роль якого у вивченні регіональної історії вже ставала предметом низки досліджень, що з’явились упродовж останнього десятиліття[11].

Займаючи посаду єпархіального архієрея, Гавриїл ще під час перебування на кафедрі в Катеринославі маючи, з одного боку, цікавість до місцевої історії, а з іншого, — вільний доступ до архівних матеріалів підпорядкованих йому консисторії, Самарського монастиря й окремих церков опрацював великі масиви джерел і підготував низку праць, які вдалося опублікувати пізніше, після переїзду до Одеси, яка на відміну від „провінційного, тихого, відірваного від бурхливого життя інтелектуальних центрів” Катеринослава мала значно сприятливішу для активної наукової діяльності обстановку[12]. Певною мірою як багатство наявних матеріалів, так і прагнення осягнути історію всієї території, яка знаходилась під духовною владою архієпископа, вплинули на те, що на відміну від сучасників і колег по ОТІС Гавриїл не став обмежуватись дослідженням окремих сюжетів, епізодів церковної історії південноукраїнських єпархій, хоча з-під його пера виходили і такі роботи (зокрема вже у І-му томі Записок з’явились статті про заснування Готфійської і Кафійської єпархії[13] та старовинні християнські споруди Криму, які збереглись на території півострова[14], а в 1846 р. окремим виданням було опубліковано історичну записку про заснування Преображенського собору в Катеринославі[15]).

Спробою більш грунтовного дослідження стала робота з історії Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря[16]. Гавриїл взявся і за створення значно ширших за територіальними межами праць. Було видано „Хронологіко-історичний опис церков єпархії Херсонської і Таврійської”[17]. На його початку міститься декларація архієпископа про те, що подається хронологічна таблиця „всіх, що знаходяться в Новоросійському краї”, церков, із зазначенням часу заснування або зведення, і з доданням історичних відомостей про деякі з них. Втім, співвіднесення інформації, наведеної Гавриїлом, із архівними джерелами дає підстави поставити під сумнів як тезу про повноту „Хронологіко-історичного опису...”, так і достовірність деяких наведених у ньому фактів (див. додаток А). Важливо звернути увагу і на невідповідність назви і змісту роботи задекларованому наміру: адже, як зазначає сам Гавриїл, „Новоросійський край” включав три губернії, але в „Хронологіко-історичному описі...” подаються дані про храми лише двох із них. Плани опису церков Катеринославської губернії так і залишились нереалізованими.

Масштабнішою за спектром розглянутих проблем стала публікація „Уривка оповідання про Новоросійський край...” і „Продовження начерку про Новоросійський край...”[18] Духовний сан автора, коло його інтересів, наявні масиви джерел зумовили те, що в цій головній роботі Гавриїла основна увага концентрується саме на церковній історії краю. На деякі фактологічні помилки та недоречності, які мають місце в праці архієпископа, ми звернемо увагу, розглядаючи конкретні аспекти релігійної історії Південної України. Зараз же зауважимо, що від таких вад дослідника не вберегло звернення до вже застарілого на той час барокового літописного стилю із намаганням поєднати його з позитивістським суворим ставленням до джерел (підкреслимо — саме „намаганням”). Щодо лейтмотиву, якого дотримувався Гавриїл при викладенні церковної історії Півдня, слід відмітити, що архієпископ сприяв закладенню міцної традиції поєднання місцевого патріотизму з великодержавним переконанням у цивілізаторському, культурницькому впливі імперської системи на розвиток краю.

У дусі цієї традиції писав, між іншим, учень і соратник Розанова, С. Серафімов, дійсний член ОТІС. Він звернув на себе увагу архієпископа ще під час навчання в Катеринославській семінарії. Пізніше Серафімов закінчив Київську духовну академію і викладав там грецьку мову та російську словесність, а в 1845 р., згідно з бажанням Гавриїла, був призначений законовчителем до училища при Одеському Архангело-Михайлівському монастирі. У 1850 – 1855 рр. С. Серафімов на посаді професора викладав грецьку в Одеській семінарії, згодом був учителем Закону Божого в Одеському інституті шляхетних дівчат, а у 1870 – 1877 рр. — наглядачем Херсонського духовного училища[19].

На сторінках Записок ОТІС протоієрей С. Серафімов після смерті Розанова опублікував розлогу статтю-некролог про свого вчителя[20], в якій звернувся до віх біографії архієпископа, звертаючи особливу увагу на позитивні зміни, які відбулись завдяки Гавриїлу в південноукраїнських єпархіях. До кола наукових інтересів отця Серафіма входило переважно дослідження проблем, пов’язаних із церковною історією Півдня (А. Непомнящий з цього приводу не зовсім коректно застосував формулювання „історії християнської церкви в Новоросійському краї і в Криму”[21]). У Записках ОТІС С. Серафімовим було надруковано „Нотатки з архіву Готфійської єпархії в Криму”, які фактично являли собою опис із рясним наведенням розлогих цитат, а то й повного тексту документів, що зберігались у бібліотеці ОТІС і стосувались біографій митрополита Ігнатія (Газадінова) та його соратника і помічника Трифілія (Карацоглу)[22]. Глибокі знання грецької мови дозволили С. Серафімову дослідити особливості культових відправ, релігійних свят маріупольських греків[23]. Невдовзі з’явилась стаття, присвячена архієпископу Євгенію (Булгарісу), яка базувалась переважно на вже введених до наукового обігу матеріалах і стосовно якої сам автор писав, що не мав наміру створювати докладну біографію, а лише бажав „принести слабку данину вдячності” пам’яті ієрарха[24]. На матеріалах листування архієпископа Інокентія (Борисова) була побудована стаття, присвячена влаштуванню вікаріатства Херсонської і Таврійської єпархії[25]. У 1883 р. були видані „Матеріали для історії Херсонської єпархії з часу влаштування її 1837 року до нашого часу”, які, судячи з назви, мали служити своєрідним продовженням за хронологією праці Гавриїла (Розанова), доведеної саме до часу влаштування кафедри в Одесі. Втім, зміст роботи С. Серафімова виявився набагато скромнішим: фактично, автор обмежився лише описом кількох подій, які відбулись в Одесі у 1837 р., причому інформація була взята переважно зі сторінок „Одеського вісника”[26]. Наслідком пастирської та викладацької діяльності С. Серафімова в Одесі і Херсоні стала підготовка до публікації історії одеської Покровської церкви[27] і херсонського Успенського собору[28].

Інший дійсний член товариства, протоієрей А. Лебединцев, хоча і починав працювати в єпархії під керівництвом Гавриїла (Розанова), знаходився під значно більшим впливом наступних єпархіальних архієреїв, Інокентія (Борисова) і Димитрія (Муретова), яких знав ще під час свого навчання, а їхнього викладання в Київській духовній академії. Згідно з волею Інокентія, отець Арсеній у 1848 р. був переведений із Одеси до Севастополя, де перебував до 1857 р., після чого знову повернувся до Одеси[29]. Саме кримський період життя, спілкування з ієрархами, які активно обстоювали ідею посилення ролі православ’я на півострові, ратували за необхідність зробити Крим „російським та християнським краєм” значною мірою зумовили і звернення Лебединцева до церковної історії Криму, й апологетику дій архієреїв стосовно півострова. Основними джерелами праць отця Арсенія, присвячених Феодосійській вікарній єпархії[30] і століттю церковного життя Криму після включення півострова до складу Російської імперії[31], стали архівні матеріали севастопольської Петропавлівської церкви, доповнені власними спогадами про події часів Кримської війни і даними, наведеними в роботах попередників. Наявні джерела зумовили і рівень повноти досліджень: особливою фрагментарністю відрізняється робота про 1783 – 1883 рр. в церковній історії Криму, в якій фактам стосовно першої половини ХІХ ст. відведено лише близько 1/19 обсягу.

Серед світських членів ОТІС, які активно вивчали церковне минуле, слід звернути увагу на М. Мурзакевича, який тривалий час був секретарем товариства, пізніше — його віце-президентом. Багато в чому саме цей науковець служив взірцем для інших авторів „Записок...”, виступаючи промотором дослідницької діяльності. Разом із тим, церковна історія була лише однією з багатьох сфер наукових інтересів цього надзвичайно плідного дослідника, причому сферою не головною. І самі праці М. Мурзакевича з релігійної історії не були акцентовані на одній тематиці, а форми подачі інформації варіювались. Уже в ІІ-у томі „Записок...” побачили світ „Відомості про деякі православні монастирі” Херсонської і Кишинівської єпархій, в яких М. Мурзакевич, між іншим, подав більш-менш систематизовану, хоча і значною мірою уривчасту коротку інформацію про дві південноукраїнські обителі, Григоріївський Бізюков і Корсунський Успенський монастирі[32]. Кілька разів передруковувались в інших виданнях і широко використовувались наступними поколіннями дослідників церковної історії матеріали статті „Єпархіальні архієреї Новоросійського краю”[33], яку М. Мурзакевич побудував за схемою: назва єпархії — дата її заснування — дата посвяти — ім’я архієрея — короткі, в одне-два речення, відомості про цю особу (хоча і не про кожну). Більшість фактів і дат, наведених у статті, підтверджуються архівними документами та опублікованими джерелами, хоча деяких помилок М. Мурзакевич усе ж не уникнув (див. додаток Б). У тому ж томі „Записок...” опубліковане повідомлення М. Мурзакевича про надгробні пам’ятники Херсонської фортечної церкви[34]. У ХІІІ-у томі поміщена невелика стаття, присвячена біографії Феодосійського і Маріупольського вікарія Мойсея (Гумілевського)[35]. М. Мурзакевичем були підготовлені і „Матеріали для історії Новоросійської ієрархії”, у яких викладено біографічні відомості про Євгенія (Булгаріса), Никифора (Феотокі), Амвросія (Серебреникова), Гавриїла (Бонулеску-Бодоні), Афанасія (Іванова), Платона (Любарського), Іова (Потьомкіна), Феофіла (Татарського), Онісіфора (Боровика), Гавриїла (Розанова)[36].

До початку 1860-х рр. Записки ОТІС залишались єдиним друкованим органом, навколо якого гуртувались південноукраїнські дослідники місцевої церковної історії. Посилення в середині ХІХ ст. негативних для офіційної церкви процесів підштовхнуло духовне відомство до пошуку більш ефективних форм взаємодії з місцевим духовенством. У 1853 р. Херсонський і Таврійський архієпископ Інокентій виступив із програмою створення за прикладом Губернських відомостей Єпархіальних відомостей, яка з огляду на Кримську війну, смерть самого Інокентія і низку інших обставин почала реалізовуватись лише наступним архієреєм, Димитрієм[37]. „Херсонські єпархіальні відомості” почали виходити з друку в липні 1860 р., таким чином ставши першим подібним виданням на території Російської імперії. Невдовзі встановився формат видання, що виходило з періодичністю два рази на місяць. „Херсонські єпархіальні відомості” складались із офіційної і неофіційної частин (остання тривалий час носила назву „Прибавления”), виступаючи офіційним органом єпархіальної влади. Вже повідомляючи про дозвіл Синоду на започаткування видання, Херсонська духовна консисторія у березні 1860 р. запросила „всіх вчених священнослужителів”, щоб вони, згідно з програмою, надсилали до редакції свої статті, описи церков, майна, ікон, вартих уваги старожитностей, урочищ, відомих історичними переказами, тощо[38].

Уже в перші роки існування „Херсонських єпархіальних відомостей” на їх сторінках з’явилась велика кількість статей, присвячених місцевій церковній історії. Згодом доля таких робіт у матеріалах видання дещо знизилась, але з 1875 р. кількість історичних публікацій зросла знову. Загалом лише за перше 25-річчя існування Відомостей у них було надруковано 14 статей, присвячених представникам південноукраїнської ієрархії останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., 5 статей стосовно історії окремих єпархій і вікаріатств, 16 статей про історію окремих храмів, монастирів та ікон Півдня. Всього ж при тому, що впродовж 1860 – 1917 рр. з’явилось 1380 номерів „Херсонських єпархіальних відомостей”, у виданні було опубліковано більше 70 статей (не враховуючи археографічних), присвячених різним аспектам історії православної церкви краю останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст.: з початку 1900-х рр. стали значно переважати статті, які стосувались другої половини ХІХ ст., а невдовзі бурхливі події, які відбувались у Російській імперії та у світі, відвернули увагу редакції від історичного минулого і змусили акцентувати увагу на більш актуальних проблемах.

Серед авторів, чиї статті були надруковані в „Херсонських єпархіальних відомостях”, слід згадати М. Вартмінського[39], архімандрита Діонісія[40], С. Земляницького[41], П. Колосова[42], А. Корочанського[43], А. Лебединцева, Г. Леончукова[44], В. Лобачевського[45], Є. Логінова[46], Л. Малярова[47], А. Манжелея[48], М. Мурзакевича, М. Неводчикова[49], В. Никифорова[50], М. Павловського[51], С. Патенка[52], Ф. Піскунова[53], А. Полницького[54], П. Поручика[55], Г. Романенка[56], С. Серафімова, К. Соколова[57], Г. Судковського[58], Ф. Тимківського[59], С. Фащевського[60], І. Філіпповича[61], В. Флоровського[62], П. Черного[63], П. Чеховича[64], М. Шараєвського[65], В. Шахова[66], П. Юрченка[67], В. Ястребова[68].

Дослідження з церковної історії були досить нерівними за повнотою і рівнем науковості, достовірності, за методологічними підходами, використаними при їх підготовці. Давались взнаки як загальна історіографічна ситуація в Російській імперії та на півдні України, так і принципи формування редакцією неофіційної частини „Відомостей”. На сторінках „Херсонських єпархіальних відомостей” розміщувалось чимало передруків із Записок ОТІС та інших видань, у порівнянні з якими аматорські статті сільських парафіяльних священиків багато в чому програвали. У той же час, і роботи самого парафіяльного духовенства були далеко не рівноцінні: тоді як одні автори писали, що називається, „з натхнення”, просто намагаючись більш-менш логічно викласти зміст наявних під рукою документальних матеріалів, власні спогади і почуте від місцевих мешканців, інші запозичували методи обробки інформації, які використовували при написанні своїх робіт досвідчені науковці з провідних наукових центрів імперії. Крім того, у „Херсонських єпархіальних відомостях” вперше друкували деякі свої роботи і члени ОТІС, тим самим піднімаючи планку і служачи взірцем для інших авторів.

З огляду на формат „Відомостей” розлогі дослідження публікувались у них частинами, причому деякі роботи друкувались „порціями” впродовж кількох років. Пізніше деякі з них виходили окремими виданнями (практика публікації окремими книгами ще раніше стала використовуватись і стосовно робіт, надрукованих у Записках ОТІС).

Спостереження, зроблені стосовно „Херсонських єпархіальних відомостей”, в цілому є справедливими і по відношенню до „Таврійських єпархіальних відомостей” і „Катеринославських єпархіальних відомостей”, які почали виходити відповідно з 1869 і 1872 рр. І тут мала місце нерівноцінність статей, спостерігались подібні до започаткованих „Херсонськими єпархіальними відомостями” принципи формування редакційного портфеля, значне переважання серед статей, які стосуються православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., робіт з історії окремих храмів, монастирів, ікон і праць, присвячених персоналіям.

Разом із тим, слід відмітити, що у „Таврійських єпархіальних відомостях”, які до 1893 р. виходили двічі на місяць, у 1894 – 1897 рр. — щотижня, 1898 – 1905 рр. — знову двічі на місяць, а в 1906 – 1917 рр. — тричі на місяць і вже зі зміною назви неофіційної частини на „Таврійський церковно-громадський вісник”, з’явилось менше статей з історії православ’я 1775 – 1861 рр., аніж у кожному з двох інших південноукраїнських офіційних друкованих органах єпархіальної влади. Великою мірою це було зумовлене самим станом православ’я на території майбутньої Таврійської єпархії. Серед робіт, які стосуються церковного минулого краю, слід згадати статті, присвячені огляду історії християнства в Криму[69], Успенському скиту[70], Корсунському монастирю[71], єнікальській Успенській соборній церкві[72], парафії села Козачі Лагері[73], Сімферопольському духовному училищу[74], Інокентію (Борисову)[75].

На посилену увагу до церковної історії редакції Єпархіальних відомостей, що виходили в Катеринославі, з часу заснування цього друкованого органу значною мірою вплинув єпископ Катеринославський і Таганрозький Феодосій (Макаревський), який невдовзі після зайняття кафедри і виступив засновником цього видання (до речі, воно з’явилось лише 33-м за хронологією серед Єпархіальних відомостей імперії)[76]. Після закінчення Київської духовної академії Макаревський викладав історичні дисципліни у Смоленську, був членом комітету зі складання історико-статистичного опису Смоленської єпархії, але саме в Катеринославі Феодосій зміг реалізувати себе як історик. На сторінках „Катеринославських єпархіальних відомостей” з’явилась ціла низка публікацій єпископа з церковної історії переважно XVIII ст., деякі з яких пізніше вийшли окремими виданнями[77]. Зміст та значення цих праць в історіографії вже розглядались[78].

Зауважимо, що більшість матеріалів архівів Катеринославської консисторії, архієрейського будинку, Самарського монастиря, парафіяльних церков, які були в розпорядженні єпископа, на сьогодні втрачені, тож праці Макаревського є надзвичайно цінним джерелом для вивчення минулого церкви на Катеринославщині. Разом із тим, дослідження Феодосія не позбавлені помилок. На деякі з них ми звернули увагу в роботі з історії православної церкви 1775 – 1781 рр.[79], а інші згадаємо в наступних главах.

Щодо методології робіт Феодосія, то єпископ обрав традиційний для свого часу шлях „слідування за джерелами”, тож більшість його праць побудовані на переказі документальних матеріалів із наведенням розлогих цитат, завдяки чому кількість фактологічних помилок зведена до мінімуму.

Крім Феодосія (Макаревського), у „Катеринославських єпархіальних відомостях”, які з 1872 р. виходили з періодичністю два рази на місяць, а з 1896 р. тричі на місяць, друкували свої статті з місцевої церковної історії останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. В. Базарянінов[80], В. Біднов, Ф. Васильєв[81], В. Греков[82], Г. Дубинський[83], М. Кравченко[84], А. Лисенков[85], Є. Овсянніков[86], Р. Петров[87], А. Ржевський[88], О. Федоровський[89]. Низка публікацій з’явилася без підпису або лише із зазначенням ініціалів автора[90].

Статті, які стосувались церкви південноукраїнського регіону, публікувались у Єпархіальних відомостях інших єпархій. Зокрема деякі аспекти релігійної історії часів підпорядкування Півдня архієрейській кафедрі в Полтаві висвітлені в працях, надрукованих у „Полтавських єпархіальних відомостях”[91].

Деякі роботи з церковної історії краю друкувались у „Київській Старовині”, в публікаціях якої матеріали з етнографії та релігійного минулого українських земель становили помітний відсоток. При тому, що стосовно Півдня в часопису значно переважали матеріали, які мають відношення до козацьких часів, тут розміщено і статті про старообрядців і духоборів краю та їх взаємини зі світською владою та офіційною церквою[92], підготовки катеринославського духовенства до зустрічі Катерини ІІ[93], акт побратимства в церковній метриці 1801 р.[94], ікону із зображенням святих в образах запорожців[95], особовий склад духовенства Олександрівського повіту[96], переселення заштатних церковнослужителів до Південної України[97].

Поодинокі статті про споруди, події та осіб, пов’язаних із церковною історією Півдня, з’являлись на сторінках „Новоросійського календаря”[98], „Південного збірника”[99], „Російської Старовини”[100], „Російського архіву”[101], „Віри і Розуму”[102], „Душекорисного читання”[103], „Вчених записок імператорської Академії наук”[104], інших видань.

Сам науковий рівень публікацій великої мірою залежав від вимогливості редакцій. Тож на сторінках солідних центральних часописів переважно розміщувались статті, написані в кращих традиціях позитивізму, побудовані на солідній джерельній базі. Там же, де планка не стояла так високо (переважно — у місцевій пресі) і де формат видання не дозволяв вміщення розлогих грунтовних статей, друкувались, головним чином, замітки про окремі цікаві факти з церковного минулого, і рівень науковості таких заміток залежав від здібностей і самокритичності їхніх авторів. Широко практикувався передрук статей або їхніх уривків з інших видань.

Віховими подіями в інституціалізації досліджень із регіональної історії стало створення спочатку Таврійської, а пізніше Катеринославської учених архівних комісій. Пріоритетним напрямом їхньої роботи, як випливає з самих назв комісій, було опрацювання писемних джерел.

Члени Таврійської ученої архівної комісії (ТУАК) сконцентрували свою активність переважно на вивченні архівних матеріалів з історії Тавриди, втім, із чітким акцентуванням на археографічній діяльності, до того ж, звертаючи значну увагу на історію ісламу. Тож досліджень з тематики, яка нас цікавить, у „Відомостях ТУАК” було надруковано небагато. Серед них — статті, присвячені Херсонеському монастирю[105], бахчисарайській Успенській церкві[106], архієпископу Інокентію (Борисову)[107], вікарним єпископам Мойсею[108], Іову[109].

Більш плідно на ниві створення праць з історії церкви працювали члени Катеринославської ученої архівної комісії (КУАК), яка впродовж свого існування (1903 – 1916 рр.) видала 10 випусків „Літописів”. Значною мірою активізація дослідницької роботи саме в цьому напрямі відбулася завдяки В. Біднову, який прибув до Катеринослава в 1903 р. Ще під час навчання в Київській духовній академії В. Біднов обрав церковну історію предметом своїх досліджень, і саме цій тематиці ним приділялась найбільша увага в подальшому. Під час катеринославського періоду життя Бідновим не було створено більш-менш узагальнюючої праці, яка б стосувалась історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. Натомість була підготовлена і видана низка публікацій, присвячених історії Катеринославської семінарії (викладачем якої і працював Василь Олексійович), опису архівних фондів, які містили документи з церковної історії краю, обставинам ліквідації церковного устрою Запорозьких Вольностей, персоналіям діячів церкви на Півдні[110]. Ми маємо всі підстави стверджувати, що зазначені теми обирались дослідником свідомо, а не диктувались наявними в його розпорядженні матеріалами. Адже Василь Олексійович мав доступ до чисельних архівів, які містили інформацію фактично з усіх аспектів церковного життя південноукраїнських єпархій[111].

Крім В. Біднова, на сторінках „Літопису КУАК” друкували роботи на церковну тематику П. Сочинський[112], В. Машуков[113], В. Данилов[114]. Ці дослідження становили лише невелику частку публікацій з церковної історії — останні складали майже четверту частину від усіх публікацій, але являли собою переважно археографічні роботи. Акцентування діяльності і Таврійської, і Катеринославської учених архівних комісій на археографічній діяльності значною мірою зумовило методологічний підхід, який дотримувався при написанні абсолютної більшості досліджень: автори намагались чітко слідувати за джерелами, не роблячи занадто широких узагальнень.

Роботи, присвячені церкві на півдні України, з’являлись не лише в часописах, але й окремими виданнями (зараз не йдеться про передрук матеріалів, раніше виданих на сторінках часописів).

Серед таких праць слід виділити довідкові видання М. Родіонова[115], єпископа Гермогена[116], Ф. Міляновського[117].

Крім робіт Гавриїла (Розанова), Феодосія (Макаревського), архімандрита Діонисія, побачила світ низка інших окремих видань, присвячених південноукраїнським монастирям[118].

Заслуговують на увагу праці, присвячені біографіям південноукраїнських ієрархів, зокрема дослідження священика С. Петровського „Сім Херсонських архієпископів”[119], у якому подані відомості про ієрархів, що посідали кафедру в Одесі, починаючи з Гавриїла (Розанова). Майже 2/3 обсягу роботи відведено інформації про трьох перших за хронологією архієпископів Херсонських і Таврійських. Важливо, що С. Петровський навів бібліографії праць ієрархів, а також історіографію досліджень про цих осіб. Серед інших біографічних видань варто згадати праці В. Чеховського[120], М. Барсова[121].

С. Петровський і В. Овцин підготували до друку брошури, присвячені Касперівській іконі Божої Матері[122].

Коротко подається церковна історія краю 1770-х – 1840-х рр., після чого докладно викладаються події 1850-х рр., в роботі „Церковно-історичний начерк заснування в Херсоні вікаріату і його життєдіяльність”[123].

Загалом, оцінюючи внесок авторів, роботи яких з’явились до кінця 20-х рр. ХХ ст. і були присвячені проблематиці, яку ми розглядаємо, слід зазначити їх неабияку цінність у першу чергу для реконструкції церковної історії на мікрорівні, зважаючи на зосередження уваги на біографіях церковних діячів, минулому конкретних храмів, парафій, монастирів, навчальних закладів. Така вузька проблематика великою мірою визначалась обмеженістю більшості авторів у доступі до масивів джерел, які б дали можливість комплексно реконструювати церковне минуле краю. Адже саме слідування за джерелами розглядалось, згідно з домінуючим позитивістським підходом, як оптимальний принцип викладення матеріалу. Як панування релігійного світосприймання, так і переважання серед авторів представників духовенства відбилось на підходах до викладення та інтерпретації фактів; спостерігалось дотримання більшістю офіційної концепції стосовно однозначно позитивної ролі Російської держави в розвитку православ’я на Півдні.

Перебуваючи в структурі православної церкви Російської імперії, церква на півдні України відчувала на собі всі ті процеси, що відбувались у державі в цілому. Тож для адекватного відтворення церковного минулого краю принципово важливим є вивчення групи робіт, присвячених історії православ’я в імперії. У цих працях про події, які відбувались у південному краї, як правило, не велося, а якщо і згадувалось, то побіжно; висновки та узагальнення робились на матеріалах інших, у першу чергу центральноросійських, регіонів. На це слід зважати при використанні інформації, наведеної в таких дослідженнях.

До середини ХІХ ст. дослідники переважно лише готували грунт для вивчення синодального періоду в історії російської православної церкви. Практично першою науковою працею з цієї тематики стала робота архієпископа Чернігівського і Ніжинського Філарета (Гумілевського), у якій було систематизовано церковну історію держави до 1825 р.[124] Автору довелося зіштовхнутись з незадоволенням Синоду деякими критичними висловлюваннями на адресу самого цього органу вищої державної влади, стосовно положення парафіяльного духовенства та єпископату. З огляду на цензуру архієпископу довелося виключити цілу низку місць із своєї роботи. У наступних редакціях „Історії Російської Церкви” Філарет уже більш відкрито виклав свої погляди.

На зростання інтересу до церковної історії значною мірою вплинули події часів підготовки і проведення олександрівських „Великих реформ” (використання цього терміна з нашого боку не є оціночним і обумовлене лише міцною традицією його застосування в історіографії). Тоді і духовенство, і широка громадськість отримали можливість більш вільного обговорення як положення духовного відомства, його впливу на суспільство, так і шляхів виправлення ситуації, що склалась. На сторінках часописів і в окремих виданнях стали обговорюватись „дражливі” питання церковного управління, устрою і побуту духовенства[125]. Цим був підготовлений грунт для створення більш узагальнюючих праць з історії церкви.

Подією в історіографії стала поява досліджень професора Казанської духовної академії П. Знаменського[126]. Базуючись на великому масиві головним чином опублікованих джерел і літератури, Знаменський звернувся не лише до проблем духовної освіти (що великою мірою обумовлювалось професією дослідника), але й до інших великих „блоків” церковної історії, в першу чергу — історії парафіяльного духовенства імперії синодального періоду. Логічно побудовані, досить вдало структуровані, чіткі у висновках, певною мірою навіть надмірно деталізовані праці П. Знаменського справили значний вплив і на багатьох сучасників, і на представників наступних поколінь науковців, для яких саме ці роботи стали і відправною точкою, і в той же час зразком наукового дослідження з церковної історії Росії.

Самостійною, систематизованою і методологічно вдало побудованою працею став „Порадник з історії Російської церкви” О. Доброклонського, частина четверта якого стосується синодального періоду і містить викладення подій до 1880-х рр.[127] Автор побудував роботу за принципом сухого викладення документів, не даючи оцінку більшості явищ, які описувались. Значною мірою такий підхід диктувався історичними умовами написання роботи — праця готувалась за часів режиму Побєдоносцева.

Прикладом офіціозу, просякнутого ідеєю оспівування державної політики в церковній сфері, є дослідження С. Рункевича, присвячене релігійній історії ХІХ ст.[128], яке було написане слідом за роботою з історії церкви 1701 – 1725 рр. І. Смолич розцінював дослідження С. Рункевича як останню (звичайно, до часу написання праці самого Смолича) спробу систематичного наукового викладення історії всього синодального періоду або його великих відрізків, за виключенням кількох університетських лекційних курсів[129].

Паралельно зі створенням узагальнюючих праць відбувалось написання досліджень з окремих проблем церковного минулого імперії. Слід відмітити діяльність М. Григоровича, діловода створеної при Синоді комісії для розбору справ цієї установи, а пізніше — начальника синодального архіву і бібліотеки. За специфікою своїх посад не просто маючи доступ до архівних матеріалів одного з органів вищої державної влади, але і будучи зобов’язаний їх систематизувати, Григорович опублікував кілька оглядів з різних аспектів релігійної історії держави[130]. Автору, а скоріше упоряднику, не вдалося скрупульозно розібратись у наявних матеріалах, тож у його оглядах присутньо чимало лакун і неточностей.

З’явились: робота Д. Ростиславова, присвячена майновому стану монастирів[131]; праці І. Знаменського про положення духовенства за часів Катерини ІІ і Павла І[132]; Ф. Благовідова, присвячені участі духовенства в справі освіти населення за часів Олександра ІІ[133] і синодальним обер-прокурорам[134]; О. Папкова про православну парафію XVIII – ХІХ ст.[135]; К. Дьяконова з історії духовної школи за Миколи І[136]; Б. Тітлінова стосовно духовної школи в ХІХ ст.[137]; праці М. Невзорова[138], Т. Барсова[139], О. Желобовського[140] про управління військовим духовенством. Деякі дані стосовно церковно-адміністративного устрою південноукраїнського краю поміщено у фундаментальній роботі І. Покровського „Російські єпархії в XVI – XIX ст. Їх виникнення, склад та межі...”[141], а стосовно деяких єпархіальних архієреїв регіону — в „Матеріалах для історії православної церкви за царювання імператора Миколи І”[142].

Разом із тим, так само як виходили роботи, присвячені церковному минулому Південної України, впродовж ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. з’явились тисячі праць, у яких висвітлювались локальні проблеми релігійної історії інших регіонів імперії. Ознайомлення з ними дає можливість більш точно визначити ступінь специфічності ситуації в тій чи іншій сфері церковного життя південного краю, простежити тенденції, які були спільними в розвитку південноукраїнського та інших регіонів держави.

Як і на півдні України, серед авторів досліджень релігійної історії в цілому і церковного минулого окремих регіонів значний відсоток становили духовні особи і ті, хто тісно співпрацював з підлеглими духовного відомства.

Меншим був такий відсоток серед авторів робіт, основним предметом яких історія церкви не була, але в яких міститься й інформація про факти, що мають пряме відношення до історії православ’я в південному краї останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. Невідокремленість церкви від держави, тісне переплетення релігійної сфери з іншими сторонами життя, та ж релігійність світогляду авторів зумовили дуже широку і різноманітну історіографію цієї групи робіт. Фактично, в дослідженнях чи не з будь-якої тематики, яка мала відношення до Південної України 1775 – 1861 рр., знаходимо принаймні згадки про храми, підлеглих духовного відомства, духовне життя парафіян. Тож звернемо увагу лише на ті тематичні блоки, які є найбільш цінними з точки зору наявності інформації, необхідної для реконструкції історії православної церкви на Півдні.

Великий блок складають роботи, які мали за головну мету висвітлення соціально-економічного розвитку регіону. У витоків цього напряму стояв А. Скальковський, у працях якого знаходимо чимало згадок про різноманітні аспекти церковного життя південного краю[143]. З огляду на те, що доробок А. Скальковського вже неодноразово ставав предметом дослідження[144], зараз лише зазначимо, що фактаж і висновки, які містяться в роботах Аполлона Олександровича, мають сприйматись критично.

Факти стосовно храмів, духовенства, навчальних закладів, духовного життя знаходимо в роботах про окремі населені пункти Півдня[145].

Запорозькі традиції населення колишніх Вольностей, у тому числі і в духовній сфері, знайшли висвітлення в роботах з історії козацтва. Зокрема чималу увагу саме цьому аспекту релігійної історії краю приділяв флагман козакознавства, Д. Яворницький[146].

Важливу інформацію стосовно участі духовенства в навчанні і виховання населення містять роботи, присвячені світським освітнім установам регіону і в цілому системі освіти в краї. Мова йде про праці Я. Грахова та С. Веребрюсова, І. Міхневича, Г. Донцова, Д. Говорова, І. Чернявського, М. Ленца, Ф. Локтя[147].

Можливості наблизитись до розуміння світогляду мешканців Півдня, дізнатись цінні факти релігійного життя дають біографічні праці[148].

Інформація з проблематики нашого дослідження міститься і в роботах, що належать до низки інших тематичних напрямів. Самі праці, які стосувались Південної України, навіть якщо не згадували про церкву та духовну сферу, є надзвичайно важливими для розуміння умов, у яких розвивалось релігійне життя краю.

Зі встановленням панування марксистської ідеології на теренах і України, і всього Радянського Союзу почався якісно новий етап у дослідженні церковної історії. Етап, який позначився не лише відчутним зниженням інтересу до відповідної проблематики, але й засиллям нетипового для попередніх часів атеїстичного підходу. Якісно новим був цей етап і за соціальним складом дослідників: тепер серед авторів, які друкуються на релігійну тематику, абсолютно домінують світські особи. Пануючий раніше апологетично-православний підхід до висвітлення проблем змінюється на діаметрально протилежний.

Зазначені тенденції стали причиною того, що до кінця 80-х рр. ХХ ст. майже не маємо більш-менш серйозних досліджень, присвячених яким-небудь аспектам історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – ХІХ ст. Чи не єдиним виключенням стала видана в Мюнхені стаття Н. Полонської-Василенко про нереалізований проект зведення собору в Катеринославі[149].

В узагальнюючих дослідженнях, які публікувались у Радянському Союзі, спостерігався досить тенденційний підхід і до підбору, і до тлумачення фактів, зумовлений апріорною необхідністю доводити реакційну сутність церкви і духовенства, їхній негативний вплив на розвиток демократичних рухів. Яскравим образчиком такого підходу стала робота професора М. Никольського „Історія російської церкви”, вперше видана в 1931 р., яка, як зазначено в анотації до третього видання, стала першою в радянській історичній науці спробою висвітлити минуле російської церкви з позицій марксизму-ленінізму. Войовничо-атеїстична спрямованість цієї роботи дала підстави І. Смоличу писати про неї, що вона не має наукового значення, будучи типовою антирелігійною пропагандою[150]. Між тим, можна погодитись із М. Гордієнком, що дослідження М. Никольського більше п’ятдесяти років залишалось єдиною марксистською узагальнюючою монографією з історії російської православної церкви, старообрядництва і російського сектантства: колективна монографія 1967 р. „Церква в історії Росії (ІХ ст. – 1917 р.) Критичні начерки”[151] хоча і є більш досконалою за методологією та науковим рівнем, але бідніша за фактажем, а збірка 1975 р. „Релігія і церква в історії Росії (радянські історики про православну церкву в Росії)”[152] занадто фрагментарна[153]. Усталені в марксистській історіографії оцінки взаємин православної церкви і держави першої половини ХІХ ст. знайшли відображення в досить грунтовній і багатоаспектній статті С. Дмитрієва[154]. На противагу дослідникам ХІХ – початку ХХ ст., які у своїй більшості акцентували увагу на незадовільному матеріальному стані духовенства, науковці Радянського Союзу відстоювали тезу про привілейоване становище цієї верстви, яка жила „за рахунок експлуатації народу”.

Характерною рисою історіографії кінця 1920-х – кінця 1980-х рр., присвяченої історії православної церкви в Росії, був значно вагоміший у порівнянні з попереднім періодом внесок у неї закордонних дослідників. Їм, вільним від рамок марксистської ідеології та методології, вдалося багато в чому зробити більше, аніж вченим Радянського Союзу. На надрукованих матеріалах побудував свою „Історію Російської Церкви” російський історик і богослов А. Карташев (1875 – 1960), який з 1919 р. знаходився на посаді професора Духовної академії в Парижі[155]. Щоправда, подіям після 1775 р. у його роботі відведено досить скромне місце. Серед праць, що вийшли за кордоном Союзу, фундаментальністю відрізняється „Історія російської церкви” І. Смолича, у якій розглядається період XVIII – початку ХХ ст. Народжений у 1898 р. в Умані, Ігор Корнелійович у 1920 р. як білий офіцер залишив батьківщину. Впродовж десятиліть проживаючи в Німеччині, І. Смолич вивчав релігійне минуле Росії. Вершиною його наукової діяльності якраз і стала праця з історії синодального періоду, перший том якої побачив світ у 1964 р.[156], а другий — уже після смерті автора, у 1991 р.[157]

Працюючи за часів формування нових напрямів методології історії, Смолич не сприйняв їхні засади, дотримуючись традиційного позитивістського підходу, перейнятого ще в молодості від викладачів-емігрантів із Росії. Перебування в еміграції зумовило певну обмеженість джерельної бази: І. Смолич не мав доступу до архівних матеріалів, що зберігались на території Радянського Союзу, і був змушений задовольнятись опублікованими джерелами. При цьому науковий рівень їхнього опрацювання є високим: дали відзнаки і фахова підготовка, і багаторічна копітка робота з систематизації доступних матеріалів. При намаганні уникати безапеляційних тверджень І. Смолич не виступає безпристрасним спостерігачем: глибоко релігійна людина, Ігор Корнелійович засуджує принижено-підпорядковане положення архієреїв по відношенню до держави, безправність парафіяльного духовенства. Авторська позиція чітко проглядає і при висвітленні освітньої та місіонерської діяльності духовенства. Варто відмітити, що при всій глибині дослідження обширність його тематичних, географічних і хронологічних рамок не дала можливості приділити достатньо уваги кожному аспекту історії православної церкви (зокрема лише кілька сторінок відведено історії військового духовенства, та й факти, використані при цьому, підібрані не досить вдало), окремим регіонам. До того ж, робота є незавершеною: деякі сюжети Смолич просто не встиг до неї включити. Між іншим, сюди не увійшла історія чернецтва, до якої Ігор Корнелійович звертався раніше і яка мала скласти кілька окремих глав в „Історії російської церкви”.

Подією в історіографії став вихід праць американського історика Г. Фріза[158]. Заслуговує на увагу вже той факт, що 32-річний вчений опублікував у 1977 р. монографію, яка стала результатом дворічної евристичної роботи в архівах і бібліотеках Радянського Союзу[159]. Історик не зупинився на досягнутому та здійснив ще серію поїздок до архівних установ і бібліотек СРСР, у результаті чого була підготовлена низка статей[160], матеріали яких у переробленому вигляді увійшли до монографії „Парафіяльне духовенство в Росії ХІХ ст. Криза, реформа, контрреформа”, що побачила світ у 1983 р.[161] Із цього часу Г. Фріз підготував чимало інших публікацій[162], і в 1990-х рр. вже мав неабиякий авторитет серед своїх американських, канадських і західноєвропейських колег як фахівець не лише з релігійної, але і в цілому з соціальної історії імперської Росії. У той же час для українських істориків і до сьогодні ім’я Г. Фріза залишається маловідомим, причину чого вбачаємо, зокрема, у відсутності (за двома-трьома винятками) в бібліотеках України його монографій чи хоча б періодичних видань, у яких містяться праці Фріза.

У 1970 – 80-х рр. на характер робіт американського дослідника великий вплив мав підвищений інтерес до соціальної історії, що спостерігався на Заході. Обравши основним предметом дослідження парафіяльне духовенство, Г. Фріз звертається до порівняльно-історичного та соціологічного підходу до проблеми, використовує кількісний і системний аналіз. Втім, можна погодитись із твердженням Б. Миронова, що висновки, до яких приходить дослідник, не завжди адекватно відбивають інформацію, яка випливає з фактологічного матеріалу[163]. Для дослідження релігійної історії Південної України цінність монографії „Російські левіти...” і перших статей Фріза значною мірою зменшується через те, що при їх створенні з неопублікованих матеріалів використано лише документи кількох центральних архівів, і їхня переважна більшість стосується центральноросійських єпархій. Ширшим був діапазон архівних матеріалів, використаних при написанні монографії „Парафіяльне духовенство...”, втім, з українських архівів був опрацьований лише ЦДІАК України. Пізніше Фрізу вдалося відвідати і Південну Україну, наслідком чого стало використання ним при написанні статей кількох документів ДАОО.

Значно вужчою є і актуалізована джерельна база, і тематика досліджень інших західних істориків, які звертались до окремих аспектів релігійного минулого Російської імперії[164].

Що стосується третьої із виділених нами груп робіт, тобто праць, не присвячених церкві, але таких, що містять деяку інформацію стосовно релігійної історії Південної України, то посилений інтерес дослідників до соціально-економічної історії краю зумовив звернення до вивчення церковного минулого переважно саме в цьому контексті. Звернемо увагу, що самі дослідження з історії регіону, передусім праці Є. Загоровського, Н. Полонської-Василенко, О. Коцієвського, С. Секиринського, О. Дружиніної, В. Кабузана[165] є дуже важливими для відтворення загального історичного тла, на якому відбувався розвиток православної церкви на Півдні. „Йдучи за документами”, не оминула наведення безпосередньої інформації з церковного життя краю Н. Полонська-Василенко, чиї праці стали віховими в дослідженні соціально-економічної історії Південної України[166]. Зокрема, при аналізі даних про конфісковане майно запорожців, дослідниця згадує про внесок запорозької старшини в церковне будівництво, наводить кількість вилучених із хат старшини ікон, розп’ять та інших культових речей, подаючи деяку інформацію про них, згадує про прохання колишніх запорозьких духовних осіб повернути їм конфісковане майно[167]; при аналізі матеріалів Атласу Катеринославського намісництва 1797 р. звертає увагу на розміри монастирського землеволодіння (щоправда, не зовсім коректно подаючи цифровий матеріал), чисельність людності монастирських сіл у повітах південного краю, виводить відсоток духовних осіб серед поміщиків[168]. О. Дружиніна, яка зробила своєрідний прорив у вивченні історії Півдня[169], помилково каже про відведення за Г. Потьомкіна під церкви по 112 десятин землі; наводить дані про відведення угідь під Корсунський монастир; згадує переселення до краю заштатних церковнослужителів, переведення монастирських селян Катеринославського намісництва в статус військових поселян[170]; подає дані про чисельність православного духовенства за ревізькими даними 1827 і 1858 рр., про розміри церковного землеволодіння (і тут не уникнувши помилки)[171].

Початок третього виокремленого нами періоду в розвитку історіографії історії православної церкви на півдні України був зумовлений принаймні двома подіями — так званими „перебудовчими процесами” і підготовкою до відзначення 1000-річчя хрещення Русі. Вже невдовзі інтерес до церковної історії набув додаткового потужного імпульсу завдяки пожвавленню загального інтересу до минулого України, пов’язаному з проголошенням її незалежності.

На цьому етапі у кожній із трьох груп досліджень більшою чи меншою мірою спостерігається пошук нових (для вітчизняної історичної науки) методологічних підходів, і в той же час не завжди виправдане намагання повернутись до призабутих традицій історіописання часів, які передували періоду панування марксистської методології. Особливо „традиційними” у цьому плані виступають автори – представники духовенства, яке після тривалої перерви знову повертається до підготовки і публікації праць з церковної історії краю. Зміни в суспільній свідомості в напрямі „повернення до Бога” зумовили суттєве зменшення кількості робіт, що пишуться з позицій войовничого атеїзму, але в той же час не спричинили домінування праць у відверто апологетично-православному ключі; в більшості робіт проглядає шанобливо-стримане ставлення до релігійних почуттів віруючих і до самої релігії, що, разом із тим, не заважає, в цілому, матеріалістичному підходу до висвітлення фактів церковної історії.

Серед робіт, присвячених проблематиці, що нас цікавить, найбільшу підгрупу, яка налічує більше сотні позицій, становлять краєзнавчі публікації, переважно в місцевій пресі і в низці краєзнавчих збірок. У своїй більшості вони носять науково-популярний характер, далеко не завжди містячи точні посилання на джерела і літературу; серед їхніх авторів дуже великим є відсоток аматорів, які мають досить поверхневе уявлення про методи історичного дослідження і тому найчастіше наслідують методологію та стиль досліджень ХІХ – початку ХХ ст., переважно з яких ними і береться інформація. Тож такі аматорські публікації потребують особливої обережності при використанні для написання наукової праці. Як приклад плідної, хоча і далекої від вимог сучасного рівня історичної науки роботи з вивчення місцевої церковної історії можна назвати краєзнавчу діяльність херсонця Є. Горностаєва[172].

Разом із тим, науковий рівень краєзнавчих досліджень є досить нерівнозначним — у популяризаторській діяльності бере участь і чимало досвідчених фахівців-істориків, як тих, до чийого кола безпосередніх наукових інтересів входить релігійна історія, так і тих, хто працюючи переважно в іншій царині, побіжно звертається до певної події, історії храму чи біографії церковного діяча.

Значне розширення можливостей друкуватись, пов’язане з появою чисельних часописів, збірок наукових праць, записок наукових товариств, факультетів і лабораторій, із поширенням практики видавати матеріали наукових конгресів, конференцій, круглих столів, семінарів, читань, інших наукових зібрань різних рівнів, у поєднанні зі зростанням інтересу до церковної історії призвело до появи цілої низки наукових публікацій із зазначеної тематики[173].

При тому, що така багатоманітність можливостей друкуватись дозволяє апробовувати результати своїх досліджень навіть початківцям, студентам-першокурсникам, публікувати „сирі”, недостатньо осмислені і систематизовані матеріали, без належної уваги з боку наукових керівників, редакторів, відповідальних за випуски — у деяких випадках це призводить до виходу з друку псевдонаукових або „наукообразних” статей, які вводять до наукового обігу неперевірену або відверто перекручену інформацію.

Поряд зі статтями та тезами в останнє десятиліття ХХ – на початку ХХІ ст. вийшло з друку декілька монографій, які стосуються церковної історії Півдня. Найбільш „популярна” серед їх авторів тематика — минуле монастирів: побачили світ роботи В. Шавшина „Балаклавський Георгіївський монастир”[174], ігумені Серафіми „Молитовні лампади. Історія Одеських монастирів”[175], В. Тура „Кримські православні монастирі ХІХ – початку ХХ століття. Історія. Правовий стан”[176], Ю. Катуніна „Монастирі Криму в ХІХ – ХХ століттях...”[177]. Деяка інформація і про монастирі, і загалом про церковне життя краю міститься і в монографії Ю. Катуніна, присвяченій другій половині ХІХ – початку ХХ ст.[178]. Втім, помітна недостатньо впевнена орієнтація цього автора в подіях церковного життя останньої чверті XVIII – першої половини ХІХ ст.[179] Слід відмітити, що остання монографія, як і книга В. Тура, близька за змістом до тексту відповідної кандидатської дисертації[180].

Як беззаперечно позитивний аспект більшості із згаданих монографій варто відмітити звернення їхніх авторів до неопублікованих раніше архівних джерел, а не обмеженість лише переказом фактів, які містяться в роботах ХІХ – початку ХХ ст. У той же час, навіть ті дослідники, які звертаються до історії не окремої, а кількох обителей, обрали нарисовий шлях викладення інформації, систематизуючи наявні дані, головним чином, не за проблемним принципом, але викладаючи історію спочатку одного, потім іншого монастиря. Це не дало можливості зробити належні узагальнюючі спостереження щодо розвитку монастирської мережі і тенденцій в історії чернецтва краю. Звернемо увагу і на те, що хронологічні рамки монографій виходять за верхню межу першої половини ХІХ ст., тому в багатьох випадках наголос робиться на більш пізніх подіях, стосовно яких архівні матеріали збереглись набагато краще.

У 2001 р. з’явилась книга члена Спілки письменників України і Національного союзу журналістів України Ю. Скалозуба з досить претензійною назвою „Історія Катеринославської єпархії. 1775 – 1917 роки”[181]. При безумовній важливості цього видання для популяризації церковної історії слід констатувати, що книга є компіляцією опублікованих у ХІХ – на початку ХХ ст. робіт із наведенням розлогих, часто на кілька сторінок, цитат, включеннями в текст републікацій кількох робіт попередників у повному обсязі.

У тому ж році з’явилась книжка миколаївського краєзнавця Д. Заковоротнього „Храми Миколаєва”, побудована, як і робота Ю. Скалозуба, з окремих начерків, але тут використаний уже не хронологічний, а тематичний принцип викладення[182]. Брошура Д. Заковоротнього є невеликою за обсягом, охоплює період XVIII – ХХ ст. і містить інформацію про храми різних сповідань.

Було захищено кілька кандидатських дисертацій, які тією чи іншою мірою мають відношення до теми нашого дослідження. Мова йде, крім уже згадуваних робіт Ю. Катуніна і В. Тура, про дисертації Н. Бацак[183], О. Тригуба[184], М. Абдуллаєвої[185].

Крім індивідуальних праць, побачили світ кілька колективних робіт. Так, у 1999 р. у Запоріжжі видана колективна монографія, присвячена міжконфесійним взаєминам на півдні України XVIII – ХІХ ст.[186] У 2001 р. з’явився перший випуск запланованої серії, присвяченої релігійним спорудам Одеси й Одеської області[187]. Підготовлене переважно духовними особами, видання фактично є збіркою нарисів, побудованих головним чином на вже опублікованих раніше матеріалах. Заслуговує на увагу колективна праця миколаївських авторів „Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність. Науково-популярний довідник”[188].

Стосовно вивчення історії російської церкви в цілому або ж окремих її аспектів варто відзначити, що на цій ниві переважна більшість робіт створена науковцями Російської Федерації.

Дослідження, що видавались наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., писались переважно ще на основі тієї ж марксистської ідеології, мали атеїстичне спрямування. Яскравим прикладом праці із „розвінчувальними” мотивами при змалюванні історії чернецтва служить книга Г. Прошина „Чорне воїнство: Російський православний монастир. Легенда і билиця”, яка в переробленому вигляді була надрукована в 1988 р.[189] Зовсім з інших світоглядних і методологічних позицій написана робота Л. Андрєєвої[190]. Дослідниця розглядає взаємини церкви та російської держави на основі історичного концептуалізму. Більш традиційним з точки зору методології є монографія ростовського історика С. Римського, який на основі матеріалів „великоросійських”, уральських, сибірських і Донської єпархій вивчає ту ж зв’язку „православна церква — держава”[191].

Як і абсолютна більшість дослідників Російської Федерації, не приділяють належної уваги особливостям релігійного життя, церкви ні України, ані тим більше південноукраїнського регіону М. Нікулін[192], Ю. Кондаков[193], Є. Вішленкова[194], С. Чимаров[195]. Причому, пишучи дисертації з „вітчизняної історії”, ведучи мову про „Росію”, більшість науковців реально визначають територіальні рамки своїх досліджень кордонами не Російської Федерації, але Російської імперії.

На високу оцінку заслуговують розділи 3-го тому виданої в Києві „Історії релігії в Україні”, підготовлені В. Климовим і присвячені православ’ю у XVIII – ХІХ ст. Попри низку помилок, викликаних обмеженістю матеріалами друкованих видань і київських архівів, філософу в цілому вдалося, виходячи із задекларованого у вступі до видання україноцентристського погляду, логічно, головним чином на рівні узагальнень, змалювати релігійну ситуацію на українських землях[196].

Активізація і в Україні, і в Російській Федерації досліджень з регіональної історії знайшла вияв у появі праць з різних аспектів історії церкви на Правобережній Україні, Волині, в Сибіру, на Уралі, в інших регіонах[197], що дають деякі можливості для більш точного визначення рівня специфічності, чи, навпаки, ординарності процесів і подій релігійного життя на півдні України.

Низка робіт, в яких звернута увага на процеси в релігійному житті Російської імперії XVIII – ХІХ ст., вийшла з друку за межами колишнього Радянського Союзу[198].

Посилення загального інтересу до історії православ’я знайшло втілення і в збільшенні кількості матеріалів, які стосуються зазначеної проблематики, в роботах, присвячених іншим аспектам минулого південного регіону. Причому таке збільшення спостерігається як за відносними показниками — на духовне життя звертається все більше уваги в працях із соціально-економічної, політичної тематики, біографічних працях тощо, так і за показниками абсолютними, оскільки зростає кількість самих досліджень, які стосуються Півдня.

Таким чином, історіографія історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. є досить представницькою, включаючи сотні праць, присвячених як безпосередньо різним аспектам церковного минулого краю, так і релігійній історії Російської імперії, а також роботи, які, хоча і зосереджуються на „світській” проблематиці, містять деяку інформацію про церкву на Півдні. При цьому було б некоректно стверджувати, що історія православної церкви в регіоні 1775 – 1861 рр. є вже достатньо вивченою. Адже крім того, що історіографія включає роботи досить різні за своїм науковим рівнем, достовірністю наведеної в них інформації, вона в абсолютній більшості представлена працями з локальних проблем, тоді як узагальнююче дослідження з тематики, що нас цікавить, відсутнє (ми не ведемо мову про нариси й огляди). Проблемою є існування традиційної джерельної бази, грунтування досліджень на матеріалах, які вже давно введені до наукового обігу. При цьому великі масиви архівних документів із теми дослідження досі залишались неопрацьованими. З іншого боку, присутні досить великі лакуни і в тих дослідженнях, які стосуються російської церкви в цілому, окремих аспектів розвитку православ’я на теренах імперії, тож є необхідність опрацювання, систематизації і опублікованих, у першу чергу, законодавчих, джерел з історії православ’я в Російській імперії останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст.