использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Володимир МІЛЬЧЕВ (Запоріжжя)

Останні з запорожців: рибалки Нижнього Подніпров’я – хранителі традицій низового козацтва

Не є секретом, що серед тем до яких, традиційно, було, є та ще багато років буде прикуто увагу як професійних істориків, так і пересічних любителів української історії, проблематика запорозького козацтва є чи не найулюбленішою. За подібним інтересом широких верств українського суспільства до всього, що пов’язано з запорозьким козацтвом криється не лише тривіальна цікавість «споживача» друкованої наукової та науково-популярної продукції до постаті «КОЗАКА», якій, власне кажучи, немає рівних за ступенем міфологізації, героїзації, романтизації та ще кількох десятків різноманітних «-зацій». Витоки подібного успіху та незмінної вищої сходинки у рейтингах вітчизняної історичної науки коріняться ще й у надзвичайно потужній джерельній базі наукових студій у площині дослідження історії козацтва, яка дає просто таки невичерпні можливості у справі введення до наукового обігу не тільки нових масивів, але й нових типів історичних джерел. Відтак, величезним розмаїттям відзначено й тематику наукових розвідок з історії запорозького козацтва, які з’явилися впродовж останніх 10-15 років. Переважну більшість з них, при цьому, без перебільшення, можна вважати такими, що носять характер «міні-революцій», оскільки вони реконструюють та роблять надбанням широкого загалу цілі епохи та сфери життя історичного козацтва, незнані до цього часу.

У контексті виявлення нових історичних джерел з історії запорозького козацтва не можна не згадати тих польових археографічно-етнографічних експедицій, які наприкінці ХХ – початку ХХІ століть було проведено на теренах Нижнього Подніпров’я зусиллями наукових співробітників Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України та Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії НАН України. Так, впродовж 2000–2004 рр. було здійснено комплексне дослідження наступних населених пунктів:

·        с. Капулівки та с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області (2000–2001);

·        с. Широке Василівського району Запорізької області (2000);

·        с. Мала Білозерка Василівського району Запорізької області (2001);

·        с. Скельки Василівського району Запорізької області (2001);

·        с. Біленьке Запорізького району Запорізької області (2002);

·        смт. Велика Лепетиха, Великолепетиського району Херсонської області (2004).

Подібна вибірка населених пунктів, до яких було направлено наукові експедиції не є випадковою, оскільки всі вони знаходилися у зоні дніпрових плавнів взагалі, та у межах Великого Лугу, зокрема. Варто було сподіватися, що населення теренів, які становили біогеоландшафтне середовище появи та багатовікової діяльності низового козацтва могло зберегти бодай крихи запорозької спадщини у матеріальній та духовній культурі. Вже перші яскраві знахідки переконливо довели, що попри численні нашарування у вигляді традиції прийдешнього українського населення з теренів колишньої Гетьманщини, а подекуди навіть й іноетнічних, насамперед, російських домішок, незважаючи на поступові трансформації, що їх зазнала традиційна культура українського селянства, взагалі, з боку російської міщанської культури у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть, всупереч тотальному нищенню будь яких паростків народного духу та витравлювання самих початків українства за радянських часів, якимось дивом запорозька першооснова зберегла себе впродовж ні мало, ні багато впродовж майже двох століть.

Все це тим більше вражало, якщо зважити на традиційну, усталену точку зору на те, що після 1775 р. терени колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового у досить незначний проміжок часу, всього за якихось двадцять років, перестають бути зосередженням носіїв козацької, запорозької традиції – колишніх січовиків та їх нащадків. Звісно ж, відразу після ліквідації Запорозької Січі значна частина запорожців розійшлася світ за очі – на Очаківський степ, у Буджак, Добруджу, врешті-решт по батьківщинах та дідизнах на Лівобережжі та Правобережжі. А потім ще була виснажлива російсько-турецька війна 1787–1791 рр., були епідемії, що на корінь зводили до могили населення Південної України, було масове переселення колишніх запорожців – чорноморських козаків, зі своїми родинами на Кубань. І тому, традиційно вважається, що після 1792 року, року масового виходу колишніх запорожців – чорноморців із Південної України на Кубань, запорозький елемент остаточно зникає з цього краю, а на його місце приходять нові українські поселенці з Полтавщини, Чернігівщини та інших місцевостей. Власне кажучи, чомусь такий стан речей сприймається як природній, в той час як існує й багато контр-доводів.

Вести розмову про абсолютний занепад запорозької традиції у настільки швидкий проміжок часу не доводиться бодай із огляду на той потужний шар козацької спадщини, який було зафіксовано у другій половині ХІХ століття серед населення згадуваних місцевостей такими корифеями українського народознавства, етнографії та фольклористики, якими були Яків Новицький, Дмитро Яворницький та багатьма іншими. Насамперед робота на цій царині велася у напрямку виокремлення та фіксації запорозької пісенної творчості. Розповіді нащадків колишніх січовиків – як змістовні Микити Коржа та Івана Розсолоди, так і інші – менші за обсягом та слабші за інформативною потужністю, які були зафіксовані у той же час, також не залишали сумнівів у тому, що впродовж першого століття по зруйнуванні Січі усна запорозька традиція ще зберігала себе серед населення Нижнього Подніпров’я.

Матеріали, які було накопичено внаслідок роботи вже згаданих археографічних експедицій переконливо довели, що рештки запорозької спадщини й до сьогодення збереглися в усній традиції представників окремих соціальних верств населення регіону. Ким же є ці носії та хранителі ледь жевріючих, але все ще не згаслих зерняток запорозької спадщини?

Початково у ролі подібних хранителів та «трансляторів» запорозької усної традиції, виступало кілько соціально-професійних консорцій. Якщо не рахувати традиційних січових бардів та «дідів», які пішли у небуття вже впродовж перших років після анексії Запорожжя, найбільш потужною з подібних груп стають чумаки[1].

Як довели останні дослідження професора Анатолія Бойка, масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу перетворило чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної пам’яті запорозького козацтва. Передача культурної спадщини стає основною соціальною функцією чумацтва. І це не було випадковим, адже розвиток чумацтва на Запоріжжі XVIII століття був нічим іншим як складовою економічної діяльності Війська Запорозького Низового, а конкретніше – торгівлі сіллю та продукцією рибного промислу. Після зруйнування Січі чумацтво перебирає на себе основні функції та найбільш прикметні риси козацтва. Чумакування було досить небезпечним заняттям через велику силу кримінального елементу, яким у буквальному розумінні кишіли шляхи Степової України, а тому залучення до нього вимагало від потенційного чумака тих же самих рис, які традиційно були притаманними й козакам – сили, витривалості, кмітливості, хоробрості та мужності[2].

Пам’ять про традиції чумакування була свіжою у селянських родинах Нижнього Подніпров’я, оскільки у переказах передавалася від діда-прадіда. Рукопис, виявлений під час проведення археографічної експедиції, що відбувалася у липні 2001 р. на теренах с. М.Білозерки Василівського району Запорізької області, та автором якого був нащадок давнього запорозького роду Василь Рубель, попри те, що був написаний у 1929 р., доніс до нас опис того, як саме відбувалася ретрансляція запорозької минувшини серед чумаків. Ось, наприклад як той же Василь описує переказ свого прадіда – Данила, який сам замолоду чумакував: «Після вечері розляглися в траві, і … співали усяких веселих, і про дідів як у поход ходили, а були такі умники як почнуть, як почнуть із прадідів, то всю ніч би прослухав дивлячись угору на зорі, було і ночі мало, заслухаєшся. Як билися, як сонних рубали та у полон брали виколюючи їм очі, або як від турчина тікали та в степових травах тижнями жили без хліба»[3].

Оскільки наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ століття, у той чи інший спосіб до чумацтва залучалися майже всі чоловіки з південноукраїнського селянства, саме чумацький промисел на Півдні був чи не головною складовою у механізмі збереження та передачі запорозької спадщини.

З другої половини XIX століття починається поступовий занепад чумацтва, до якого призвела поява більш досконалих транспортних засобів та методів транспортування товарів з півдня на північ. Він не міг не відбитися на змінах у ціннісних орієнтаціях та світоглядних імперативах населення Нижнього Подніпров’я, яке все більшою мірою втрачало залишки запорозької традиції.

Від цього часу збереження та передача запорозької усної традиції відбувається майже виключно у середовищі рибальських громад південного краю. Рибальство було традиційним та чи не найдавнішим з запорозьких промислів. саме рибальство складало господарського добробуту переважної більшості населення Запорожжя у останній період його історичного існування. Риба та продукти її переробки завжди була однією з головних статей запорозького експорту. Зміна підпорядкованості та власників запорізьких рибних угідь після 1775 р. мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Так само мало позначилася на ній і поява у Нижньому Подніпров’ї нових етнічних та соціальних груп, оскільки зберігалося головне – технологія запорозького рибного промислу. Інакше не могло й бути, адже за багато віків співіснування із оточуючим довкіллям у екосистемі дніпрових плавнів, запорозьке козацтво випрацювало настільки ж правильну модель господарювання, наскільки й оптимальну систему видобутку та переробки рибних багатств. Всі нові прибульці до регіону не мали другої альтернативи, як тільки долучатися до запорозької спадщини у галузі рибальства. При цьому засвоювалися не тільки суто матеріальні знаряддя та технологічні навички. Сезонний відхід населення всієї Степової України  на заробітки до рибних заводів, перетворював їх на осередки збереження та передачі не тільки запорозької побутової, але й усної традиції. Такий стан речей залишався практично незмінним аж до 1955 р. – року в який величезні площі дніпрових плавнів від Каховки до Запорожжя було затоплено водами штучного Каховського моря. Знищення цієї унікальної екосистеми, того біогеоландшафтного середовища в якому впродовж віків запорозьке козацтво та його прямі спадкоємці займалися традиційними видами господарської діяльності, завдало нищівного удару по механізму передачі усної традиції запорозького козацтва. Унеможливлення традиційного для населення Нижнього Подніпров’я рибальства, яке за традицією велося у старовинний запорозький спосіб остаточно перемістило цю складову запорозької спадщини з практичної площини виключно до побутування у царині усної традиції.

Рівень збереженості запорозької спадщини в усній традиції дніпрових рибалок, наскільки це можна судити з матеріалів експедицій 2000–2004 рр. у зазначені населені пункти Нижнього Подніпров’я, не є однаковим скрізь. Найбільш потужним він виявляється навіть не в тих населених пунктах, які знаходилися у зоні найбільш сприятливій для заняття рибальством – у самій товщі плавнів (с. Біленьке, с. Скельки), а, радше, є напряму пов’язаний із тим, наскільки сильним був запорозький, козацький компонент серед мешканців того чи іншого населеного пункту на момент вселення до них хвиль нової української людності з колишніх Гетьманщини та Слобожанщини.

Абсолютними лідерами є кілька селищ. Серед них, безумовно, слід відзначити нікопольські с. Капулівку та с. Покровське, серед населення яких колишні січовики та їх родини складали переважну більшість не тільки наприкінці XVIII століття, але й впродовж всього ХІХ століття[4]. Матеріали Нікопольщини дозволяють встановити, що запорозька традиція найдовше зберігалася в риболовецьких артілях. Запорозькі елементи простежувалися в організації риболовецького промислу не тільки на початку, але ще й в 50-х роках ХХ століття рибалки с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області використовували у своїй професійній лексиці такі поняття, як – «кіш», «кошовий», «курінь»[5]. Такий стан речей, зафіксований у старовинних козацьких селищах, одних з найбільших з навколо січових військових слобод є цілком зрозумілим та здається цілком природнім.

Не менш, якщо не більш цікавими у порівняні з нікопольськими здаються матеріали зафіксовані у смт. Велика Лепетиха Херсонської області. Неординарність ситуації у випадку з цим населеним пунктом полягає в тому, що серед його населення запорозький елемент не складав більшості вже починаючи з 1790-х років. Робота з фондами Державного архіву Краснодарського краю (м. Краснодар, Російська Федерація) дала змогу простежити, що землі вздовж невеличких степових річок Великої та Малої Лепетих (Лопатих), лівих притоків Дніпра, були густо заселені запорозькими козаками, вже починаючи з часів відразу по зруйнування Січі, причому землі ці до 1783 р. входили до складу Кримського ханства. Після приєднання й цих земель до Російської імперії переважна більшість козацького населення Лепетих увійшла до складу відновленого у 1788 р. Чорноморського козацького війська, а згодом переселилася на Кубань. при означенні місць виселення колишніх запорожців – чорноморців, які селилися на Кубані, часто зустрічаємо: «урочище Лопатиха», «урочище Большая Лепатиха»[6]. І це все масові матеріали, близько тисячі запорозьких сімей, які виїхали. Постає питання, чи залишилися якісь запорожці на тому місці, з якого вони масово вийшли на Кубань?

Антропонімічний матеріал мешканців цього села, наводить на думку, що старий, запорозький елемент цілком може бути присутній присутнім серед сучасного населення цього селища. Однак, не цілком зрозуміло, чи це власне запорозький елемент, чи носії таких, здавалося б традиційних запорозьких прізвищ як – Побийвовк, Куниця, Чайка, Миткало, Сало та інших подібних, просто є нащадками переселенців з Полтавщини, які вселилися в це селище у 1794–1796 рр., та мають до запорожців лише опосередковане відношення. Це все більшою мірою ускладнюється тим, що на початку ХІХ століття до селища відбулося й підселення етнічних росіян з Курщини. Досить швидко відбулася етнічна мішанина, яка трансформувалася у відносно монолітну, за етнографічними ознаками, локальну групу південноукраїнського субетносу з таким його невід’ємним атрибутом, як традиційний для південного регіону мовний гібрид, т. зв. «суржик». Подібні нашарування значно заважають проведенню більш ретельного обстеження на предмет встановлення приналежності згаданих осіб до нащадків старих запорозьких насельників.

Але в той же час, було простежено тенденцію, згідно якої носії саме цих прізвищ  заселюють у селищі певні квартали, що носять виразні сліди т. зв. «відкореневої» системи, внаслідок якої найбільш старі насельники селища з часом переважають не тільки на окремих його вулицях, але й у цілих його частинах (кутках). Тобто певна частина села (північна) заселена саме носіями згадуваних прізвищ, що свідчить про їх давнє походження.

Була помічена ще одна тенденція – носіями «запорозьких» прізвищ є найбільш відомі у селищі рибальські родини, тобто такі, де впродовж цілих поколінь традиційним зайняттям чоловіків було переважно рибальство. Слід сказати, що запорозька традиція тут, як і скрізь, переважно зберігається і передається чоловічою лінією, і пов’язана саме із заняттям рибальством, як одним із традиційних занять населення плавневої зони. Як приклад, можна навести фрагмент інтерв’ю з Марією Синенко (Куницею) 1914 р.н., яка розповідає про свого старшого брата Василя Куницю, 1913 р.н. – відомого у селищі рибалку, який розпочав свою діяльність у цій царині ще наприкінці 1920-х років. На запитання відносно того, хто ж вчив його рибалити не забарилася відповідь: «Батько! А хто ж? А його хто? А його ж, мабуть його батько»[7]. Подальше інтерв’ювання самого В. Куниці підтвердило не тільки правдивість свідчень його сестри, але й дозволило зазирнути у вже забутий світ традиційної культури плавневих рибалок, на обрії якого цілком виразно майорить постать запорожця XVIII століття.

Слід сказати, що зафіксована від цього інформатора термінологія, якою ще й по сей день користуються старі рибалки цього регіону, теж несе в собі виразний запорозький елемент. Наприклад, такі традиційні терміни, які ми зустрічаємо в «Описании бывших запорожских промыслов» Василя Зуєва, чи то в «Українському рибальстві в Добруджі» Федора Вовка, зустрілися й в розповідях В. Куниці. Це як назви риболовних знарядь – наприклад, «кармак» (тюрк. karmak – вудка) або «каюк» (тюрк. kayik – човен), так і терміни, що стосуються певних технологічних етапів переробки риби, такі як «корінити» або «банити» рибу[8]. Вони вже на сьогодні не зустрічаються ніде за межами цього регіону, за межами колишніх плавнів. Крім того, досить могутній і потужний пласт таких слів, які, власне кажучи, більше ніде не зустрічаються, – у назвах сортів риб, яких не маємо у жодних словниках української мови – «біблиця», «сара» та ін. (останнє, до речі, як з’ясувалося означає ніщо інше як щуку, та може розглядатися як релікт запорозького рибальського арго, у якому щука асоціативно ототожнювалася за хижими рисами своєї вдачі з шинкаркою-єврейкою). Слід сказати, що тюркський мовний шар у зразках рибальського арго Нижнього Подніпров’я, зафіксованого від В. Куниці стосується не лише рибальських знарядь, але й поширюється на назви окремих тварин, зокрема річкових видр, яких рибалки називали тюркським словом «муцак» (тюрк. musaka – м’ясна; очевидно, як протиставлення цього водяного ссавця оточуючому «рибному» світу)[9]. Це всі ті моменти, які гідні більш прискіпливого дослідження науковців, як філологів, так і істориків з фольклористами.

Навіть у деталях збігається розповідь В. Куниці про розпорядок життя рибальського «куреня» з більш ранніми описами запорозьких рибних заводів. Ще молодим юнаком застав він типове убранство – ікону Святого Миколая на покутті куреня, традиційне імпровізоване моління рибальського отамана над снастями та кроплення їх, але не святою водою, а обов’язково горілкою, а ще краще самогонкою. Колективізація, яка відбулася у селі у 1929 р., торкнулася не лише сільського господарства, але й традиційних рибальських артілей. Багато чого з зовнішньої, релігійної атрибутики рибальського промислу було загнано у підпілля, увійшли у побут рибалок бензинові мотори, але ж сам спосіб рибної ловлі залишався старим, запорозьким – якнайкраще пристосованим до умов плавневої зони р. Дніпра.

Власне лепетиський рибацький фольклор, який несе досить багатий запорозький пласт. Зокрема, за свідченнями того ж В.Куниці найбільшою популярністю серед решти пісень у рибалок старого часу відзначалася традиційна запорозька «Ой, та збиралась чорная хмара!», яку традиційно співали рибалки під час застіль, після вдалого повернення з риболовлі[10]. Слід зауважити, що й сам зазначений інформатор (В. Куниця) й решта чоловіків-рибалок Великої Лепетихи цілком реально усвідомлюють свій зв’язок із запорозькими попередниками. Щоправда, усвідомлення це відбувається вкрай самоіронічно, навіть у дещо фривольний спосіб – «Дід мій був козак, батько син козачий, а я не те, не се – г…о собаче»[11]. За цією, здавалося б, сороміцькою приказкою яка передається із вуст в уста, щонайменше з початку ХІХ століття, криється і ясна, сяюча гордість за своїх славних предків, і чорна туга, як наслідок втрачених козацьких вольностей.

У переказах В. Куниці про великолепетиську минувшину запорожці постають не тільки як статичні та напівлегендарні засновники цього населеного пункту, але й як активні та цілком історичні діючі особи. От, наприклад його розповідь про те, як село отримало свою назву: «Люди казали, шо коли цариця Катерина пливла Дніпром, то наші козаки її каюком везли. А воно надвечір сонце сідало, та вода тиха така була. А весла тихенько так ляпають по воді … Так цариця й каже: «Ляпа тихо». Отак і звуть того село» [2]. В іншому варіанті розповіді про те, як село отримало свою назву ним подано версію, яка береться пояснити наявність у безпосередньому сусідстві двох населених пунктів – Великої та Малої Лепетих. Проте, й тут козаки-запорожці виступають у якості головних «творців історії»: «А ще кажуть тут колись границя була з татарами. Так ото козаки як пливуть з свого боку до татар, чи до турок, хто його зна, так старший їхній і каже козакам «Ляпай тихо!», щоб не почули, значить. Так ото де Мала, так там зовсім тихо треба було, щоб не почули, а де наша – Велика, то вже можна було грібти сильніше, тіко всьо равно не дуже»[12].

Звісно, ж що хоча імператриця Катерина ІІ під час своєї подорожі півднем країни у 1787 р. неодмінно мала пропливати повз гирло р.В.Лепетихи, навряд чи спустилася б вона до того, щоб зійти з золоченої галери до просякнутого густим рибним духом запорозького каюка та ще й кинути невимушено українською сакраментальне «Ляпа тихо». Так само, як не було необхідності начуватися від турок та татар саме на лепетиській ділянці дніпрової течії, оскільки найбільшу небезпеку таїли в собі фортеці в районі о. Тавань, мало не на 60 км нижче за течією. Нехай! Пробачимо це малописьменним дніпровим рибалкам, які як могли трактували перекази своїх запорозьких дідів-прадідів. Те, що їм вдалося зберегти та донести це ні багато, ні мало до початку ХХІ століття вже саме по собі гідно подиву та найщирішої вдячності з боку їх високо освічених нащадків.

Таким чином, запорозький спадщина все ще жевріє в усній традиції населення Нижнього Подніпров’я. Це переконує в тому, що запорозький елемент може бути виокремлений і зафіксований у ній навіть у ХХІ столітті! На жаль, невблаганний час та несприятливі історичні умови спочатку витіснили його у настільки глухий кут, що фактично його носіями аж до середини ХХ століття продовжували бути лише представники невеличкої консорції дніпрових рибалок. І от – вже 50 років як не стало плавнів. З кожним роком стає менше тих, хто ще пам’ятає традиції запорозької риболовлі, хто все ще є носієм багатющого, ще січового пласту духовної культури. Вихід може бути один – це комплексні археографічні та етнографічні експедиції, які б мали за мету обстеження населених пунктів, що знаходяться на території колишніх дніпрових плавнів, сучасні території Запорізької, Херсонської та Дніпропетровської областей. Лише воно дасть нам можливість зберегти ті безцінні залишки минулого, які все ще знаходяться поруч із нами.