использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Н.Д. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО

ВТІКАЧІ В ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ КІНЦЯ XVIII СТОРІЧЧЯ

Одним з мотивів зруйнування Запорозької Січі, який офіційно оголосив російський уряд в Маніфесті 3 серпня р. 1775 було те, що до запорізьких вольностей тікало багато людей, “людей женатыхъ, семьянистыхъ”, селян, і таких втікачів в момент знищення Січі Маніфест нараховував до 50 000 душ. Маніфест вважав, що це сталося не само собою, як наслідок важких умов життя, що примушували селян кидати рідні хати, втікати кудись, щоб в новій країні шукати притулку. Ні, він пояснював це лише злокозненими заходами запорозьких козаків, які намовляли людей втікати з України, на те тільки, щоб собі їх підкорити та завести власне  хліборобство. Так само масове втікання гусарів та пікінерів той Маніфест пояснював виключно тим, що запорожці силоміць виводили їх до своїх зимовників[1].

Втікачі в економічному життю Запоріжжя, звичайно, грали видатну ролю: не кажучи вже про те, що з самих втікачів виросло й “Славне  низове військо Запорізьке”, працею цих же втікачів оброблялися поля, завдяки їм, останніми десятиліттями незалежного життя Запоріжжя воно почало багатіти, почало перетворюватися на хліборобську країну. Не дурно (в Вольностях)  була така приказка: “хочеш бути багатий, не будуй доброї хати — над гряницею живи, передержія держи”[2].

Вже з середини XVIII стол. бачимо постійні скарги з різних країн Гетьманщини, та Слобожанщини на те, що люди втікають до Запоріжжя. Р. 1743 навіть Сенат наказував запорожцям, щоб вони “беглых малороссийских людей отнюдь не приймали и нашедших от платежа указанных податей не защищали”[3].

Боротьба за втікачів набуває надзвичайно жорсткого характера останніми роками існування Січі. В прикордонних місцевостях ціла система форпостів була висунута на кордон з Новою Сербією, щоб не дати змоги людям переходити до запорожців — і ці фарпости не могли тримати людності, яка стіхійно, як повідь, переливалася через кордони і тонула десь в широких степах.

Так р. 1774 вивели запорожці з Лизаветградської провінції 5 293 д. об. ст., з Катерининської  2 493 д. об. ст., або разом — 7 786 д. об.ст.[4]

Аналогічні відомості надрукував Д.І. Яворницький за 1772 – 1774 рр.[5], А. Твердохлєбов[6]; це явище — втечі людності до запорізьких вольностей зробило велике враження на уважного мандрівника, академіка Гільденштедта, який писав, що людність з 10 слобід,  понад 700 душ об. ст., перейшли з Лисаветградської провінції до Запорозьких Вольностів[7]; російський уряд обвинувачував запорожців у тому, що вони переманили до себе 8 000 Волохів, яких було оселено в Лисаветградській же провінції[8]; з пересельців з цієї провінції запорожці залюднили цілу нову паланку — Макарівську,біля околиць Макарова[9].

Але звичайно, йшли ці втікачі з різних місць — не з самої Нової Сербії, не з казенних та військових сел — йшли вони і з приватних маєтків Гетьманщини та Слобожанщини, і можна уявити, як сильно загрожували отакі втечі господарству поміщиків, якою постійною загрозою їхньому добробутові стояла примара Запоріжжя, куди щороку то більш і більш тікали селяне.

В іншому місці ми вже зупинялися на тому характері, який набула публіцистична література проти Запоріжжя останніх років його життя, якою ненавистю пройняті деякі з пам’яток дворянського письменства цієї доби[10].

Поміщики мали підстави для такої ненависти: з інших джерел ми знаємо, що поміщики Слобожанщини скаржилися на те, як важко господарювати, коли поміщик завсіди боїться, що селянин може кинути його[11], а з відомостей, що їх зібрав В.Б. Антонович, довідуємось, що за тих саме часів в Київщині та на Волині — чим далі від кордонів Запоріжжя, тим важчі кріпацькі відбутки, що їх відбували селяни[12].

Дворянські накази в Комісії 1767 р. свідчать про те, яке важливе місце в господарстві поміщиків належало втечі кріпаків: поміщики вимагають від уряду рішучих заходів для боротьби з цим явищем, яке набувало все більшого значення: поміщики вимагають, щоб сам уряд розшукував втікачів, встановив великі штрафи за “передерживание” їх, як поміщикам, так і їх старостам, не кажучи вже про кари самим втікачам: було висловлено навіть побажання визнати за законне право поміщика карати втікача, до забойства включно, не ставити вину поміщику, якщо покараний селянин помирає[13].

Р. 1775 не стало Запоріжжя. Степи його було поділено на різних розмірів дачі, які уряд почав роздавати новим поміщикам за однією умовою — залюднити їх як найшвидче, закликаючи людність “из незапрещенных мест”. Уряд будує нові міста, засновує нові казені слободи, і чекає, що вони негайно залюдняться, почнуть багатіти, і навіть деякі з нових міст затьмять старі. Але в який спосіб мали вони залюднитися? Яку саме людність мали на меті адміністратори центру та місцеві?

Офіційно говорилося про те, як будуть повертатися люди з “незапрещенных мест”, себто переважно з Польщі, ті, що колись втікали до Польщі, а тепер діставши дозвіл переходили до “Новороссии”, з доброї волі почнуть переходити сюди. Для того, щоб здійснити швидче такий перехід, по Польщі роз’їзджали спеціальні військові команди, які викликали тих, хто бажав повернутися (і навіть, не тільки тих)[14], уряд платив великі гроші тим “антрепренерам”, що закликали людей з Польщі[15], давав їм в нагороду офіцерські ранги, відводив землі тощо[16]. Охоче викликали й селили чужоземців, німців, шведів, навіть калерників-корсиканців[17] тощо.

Крім того уряд пропонує переселятися до “Новороссии” казенним та економічним селянам з доброї волі[18]. Поміщикам пропонувалося переводити селян з центральних губерень, всього до 25 000 душ. Сенат мав розглянути цю справу вкупі з генерал-губернаторами і вирішити остаточно з яких губерень скільки селян можна було вивести[19]. Але переведення селян з старих маєтків мало практикувалося, і зрозуміло чому: перевід селян з старих маєтків призводив до руйнування старого господарства, а крім того треба мати на увазі, що більша частина нових поміщиків зовсім не мала маєтків в інших губерніях, або мала маленькі; в іншому місці ми вже зробили спробу виявити соціальний склад поміщиків нової країни: в значній мірі тут діставали землі місцеві службовці, офіцери середніх рангів місцевих полків, тощо[20]; коли б вони мали густо залюднені кріпаками села, то ледве б їх привабила служба на далекому Півдні. Правда, відомі декілька випадків такого переведення кріпаків. Наприклад, поштмайстер Савицький писав, що хоче перевести з Київського, Чернигово-Сіверського намісництв 200 родин кріпаків, р. 1788[21]; такі факти знав і граф Самойлов[22], але все ж вони траплялися не часто. Дехто з поміщиків купував кріпаків “на вивід”: напр. р. 1777 статський совітник Іларіон Спиридонович Алєксєєв купив в ротм. Якушкіна в Володимирському повіті 18 душ, щоб перевести їх до свого маєтку Новоросійської губернії[23].

Купила в Прилуцькому повіті 80 родин генеральша Язикова в гр. Разумовського й перевела[24]. Р. 1781 відомий пр. майор Фаліїв, співробітник Потьомкіна, ініціатор розчистки дніпрових порогів, купив в Тверському намісництві 27 чол. та 25 жінок з такою ж метою[25].

Звичайно, цими випадками не обмежувалися ні перевід власних кріпаків, ні купівля в різних поміщиків “душ”, але такі випадки все ж були дуже рідкі. Перш за все, для подібних операцій потрібні були гроші, тай великі, не тільки щоб купити селян, а ще й перевести їх, найняти людей, які вели їх, а крім того залишалася загроза, що в дорозі вони втечуть.

Отак місцеві адміністратори бачили на власні очі, що легальними засобами не можна за короткий термін залюднити величезну країну, в якій навіть р.1787 припадало в деяких повітах по 1 душі на 1 квадр. верству; наприклад, в Маріюпільському повіті було 1,2 д., в Херсонському — 0,8 д. обох статів на квадр. верству[26]; коли така густість з’явилася, як наслідок 12-річної невпинної діяльності місцевих адміністраторів, та поміщиків в справі залюднення країни, то можна уявити собі хоч приблизно скільки припадало на квадратну верству в той час, коли почалася жвава колонізаційна робота, р. 1775.

Треба було шукати інших засобів, інших шляхів. А життя складалося так, що нових шляхів не треба було й шукати: треба було лише прийняти політику колишнього Запоріжжя — приймати всіх, хто приходив, не питаючи чому і звідкіля, і утворити тут своєрідний “droit d’asile”, беручи під свою охорону посельців, не повертаючи їх старим володільцям. Це був єдиний дійсний, реальний засіб, і його цілком засвоїли місцеві адміністратори.

Зруйнування Січі, здається, не відбилося на кількості втікачів з сусідніх країн: навпаки, на початку 80-х років можна спостерігати, що кількість їх зростає, в зв’язку з ревізьким переписом 1782 р., передчуттям закріпачення селян на Лівобережній Україні, та самим здійсненням цього — указом 3 травня 1783 р. З другого боку, втеча селян після 1782 р. ще важче відбивалася на господарстві володільців, бо вони не тільки втрачали робітників, як було раніш, але й мусили платити за них подушний податок, і інші повини, а це, звичайно, важко відбивалось на дрібних землеволодільцях[27].

Селянські втечі 80-х років робили таке враження, що автор “Розмышлений о собственности имения” навіть висловив таку думку: “В 1783 г. … от развратных посельщиков были подговоры крестьянам переселиться в Новороссийскую губернию: тогда толпами оные бежали и лишь строгостью правительства оставлены быть могли”[28].

За розрахунками В. Дубровського протягом 10 років, 1782-1792 втікло з 9 повітів Київського намісництва 18 133 д. обох статей, з 4 повітів Чернігівського — 2 550 д., разом 20 683 д. обох статей, або приблизно з цілих намісництв, себто 22 повітів, коло 35 002 д. обох статей. Беручи до уваги, що тікали сами селяни, треба припустити, що за цей термін втікло коло 5 % всього селянського населення країни[29].

Далі, В. Дубровський простежив, з яких саме місцевостей переважно йшла головна маса втікачів — природньо, з південних, прикордонних, та, що має для нашого завдання важливе значення — в якому напрямку йшла вона. Головна маса втікачів, себто 87 %, простувала на Катеринослващину, пише він, друга — до Польщі, 15 %, і третя, до Таврії — лише 0,2 %. “Трохи не зрозуміла нам міграція селян до Польщі, та ще в такій великій кількості... Тяга за кордон свідчила, що умови життя там здавалися селянам кращими, ніж у межах Російської імперії. Може в цьому відігравав ролю страх перед рекрутчиною, а може й взагалі умови життя на Лівобережній Україні під той час були гірші”[30].

Тут справа стояла на наш погляд складніше: той самий дослідник І. Рябінін, на підставі цікавого листування Омульського, підстарости Оршиського, з відомим реформатором в галузі селянських справ в Польщі, Хребтовичем, до маєтків якого, так званої “Хребтовщини” йшла значна кількість втікачів. зробив висновки, що всю масу емігрантів з губерень Російської імперії не могли навіть вмістити до себе ці прикордонні маєтки, що вони йшли невідомо куди[31].

А з інших джерел нам відомо, що приваблювала цих втікачів не тільки Польща з її економічним ладом, а також і можливість перейшовши до Польщі, вже звідтіля, як легальним пересельцям рушати на ту ж саму Катеринославщину та Херсонщину. Ось декілька прикладів. Р. 1791 уповноважений поміщиків Калузької губернії Щербакових розшукав в Катеринославщині кріпаків, що втікли від Щербакових: на допиті селяни ці показали, що вони р. 1787 втікли до Польщі, покинули свої родини на селі, а “проживя малое время”, “назвав себя родными братьями”, Лебедевими, себто перемінивши прізвище, перейшли кордон через Крилівський форпост. І приприсалися до станиці “Красний Яр”, по одному паспорту, “билету”, що видали на їх ніби-то брата. Там вони і мешкали спокійно.

А ось другий випадок: родина селян Андрієвих, кріпаків тих самих поміщиків. Вони р. 1787 всі, 3 брата з старою матір’ю, та жінкою одного з братів, втікли до Польщі, “а по малом времени вышли обратно” в Росію і опинилися в станиці Красний Яр. Вони навпаки назвали себе різними прізвищами, й приписалися по чужих білетах тих селян, що помандрували шукати кращого життя. А ось третій приклад, селянин того ж поміщика, Борис Козмін, з жінкою, батьком 80 р., 2 синами, дочкою, того 1787 р. втік до Польщі, і “пожив малое время” перейшов кордон коло Крилівського форпосту і “сойдясь с таковым же польским выходцем Лаврентием Гусевым, назвался ему братом, и переменя свое, жены и большего сына имена, назвались Гусевыми, прочих же совсем не показывал, и получив билет на имя названного брата Гусева”… оселився в станиці Красний Яр. Селянин того ж поміщика, Наум Нікітін, з жінкою, синами, їх жінками й онуками “назад лет 15” (себто р. 1776 – 1778) втік до Польщі, а звідтіля під прізвищем Воробйови, всі перейшли до Лисаветградського повіту і т. інш.[32] Так само зробили й селяни того ж намісництва поміщика Глібова — 86 душ, які під різними прізвищами приписалися як вихідці з Польщі до різних слобід Олександрійського повіту[33]. Р. 1786 тим самим шляхом прийшли до Знаменки селяни поміщика Баришнікова з Калузького намісництва[34]. Взагалі це був шлях звичайний, і можна навести чимало аналогічних прикладів[35].

Такі втікачі залюднили околиці Одеси, всі ці Нерубайські хутори, Дальник, Великий Фонтан, Татарку, Усатово, тощо[36]. Вони дали й назву “невінчаної губернії”, як довгий час звали Херсонську губернію.

Поміщики від яких тікали селяни, добре знали шлях, яким вони йшли: р. 1792 поміщики Лубенського повіту подали петицію, через своїх маршалків, в якій просили уряд допомогти їм в їх важкому становищі і звертали увагу на те, що “побеги дворянских крестьян есть из главнейших нужд, ибо почти нет ни одного в сем уезде из оных, кто бы не восчувствовал толь горестного разорения безпристанным таковых крестьян уходом горестно терпимого”… “дерзкие помещики, обитающие в Екатеринин. губ. и далее в донских местах” не тільки приймають їх, а навіть надсилають спеціально своїх людей, щоб намовляти їх. Селяни часто приходять до поміщиків, а також казенних слобід, “под видом выходцев из Польши и других мест”, і тому “поиски, о тех беглецах, … всегда остаются бесполезными”[37].

Таке було фактичне становище двох зацікавлених сторін: поміщики старих губерень, а переважно Київського та Чернігівського намісництв несли великі збитки, маєтки їх руйнувалися і щороку все більш і більш зростала тяга кріпаків на південь. З другого боку, завдяки цим самим кріпакам виникали нові заможні маєтки на Катеринославщині та на Херсонщині, і нові поміщики залюднювали нові земельні дачі, і закладали підвалини свого майбутнього добробуту, підготовляючися поволі виступити як конкуренти північним сусідам.

Ясна річ: таке становище не могло тривати довгий час без боротьби з двох сторін: перші, природньо, вимагали, щоб їм повертали втікачів, другі навпаки відстоювали інтереси втікачів, і разом із ними — свої власні. Спроби вимагати повернення втікачів  — справа не нова, з такими вимогами зверталася адміністрація Київської губернії та інших губерень ще до адміністрації Запоріжжя, “Нової Сербії”, і звичайно нічого реального з цього не виходило.

Таку саме тактику засвоїв і Потьомкін і рішуче, ще р. 1775, в таємному ордерові губернаторові Новоросійської губернії Муромцеву висловив таку думку: “являющимся к вам … помещикам с прошениями о возврате бежавших в бывшую Сечь Запорожскую крестьянах объявить, что как живущие в пределах того войска люди неизъемлемо все и вообще под именем того войска вступили во Выс. воле в военное правление и общество, то и не может ни один из оных возвращен быть”[38].

Цей наказ, яскравий сам собою, набуває ще більше інтересу та значення, коли згадаємо “сенатский наказ” 2 березня р. 1771[39], який покладав на адміністрацію Новоросійської губернії обов’язок стежити, щоб ніхто в губернії не приймав до себе втікачів під загрозою штрафу, а сама адміністрація мусіла таких втікачів повертати. Ясно, що Потьомкін добре знав про цей указ, і все ж не звертав на нього уваги.

Так починається низка наказів, якими дозволялося втікачам різного роду, навіть військовим дезертирам селитися в “Новоросії” — Наказ 1780 р.[40], 1781 р.[41]

Р. 1783 було оголошено по церквах всього Катеринославського намісництва наказа Потьомкіна, яким він дозволяв всім військовим дезертирам протягом року з’являтися до військових командирів — дарувати їх кари[42]. Пізніш Потьомкін давав наказа приводити всіх безпаспортних, втікачів, до ближчих військових командирів і розташовувати по полках, а з 1789 р. дав нового наказа — надсилати їх до статського совітника Фалєєва, який мусив їх селити  в казенних селах по Інгулу. Там, писав Потьомкін, вони матимуть можливість бути корисними і собі, і державі; Миколаївське адміралтейство дасть їм засоби для забезпечення добробуту[43].

Вже після смерті Потьомкіна, себто після 1791 р. В.В. Каховський писав ген. Самойлову, що згідно з цим розпорядженням Потьомкіна, в селах біля Миколаєва — Богоявленському, Спаській, було поселено понад 600 таких безпаспортних людей[44].

Треба одначе взяти до уваги, що такі розпорядження не мали загального характеру: одночасно з ними деяких втікачів повертали поміщикам, почасти тоді, коли цього вимагали впливові особи, як наприклад кн. Щербатов[45], або Трощинський[46], а може й взагалі тоді, коли це робилося вже надто одверто[47].

Точку погляду Потьомкіна цілком поділяв його наступник, Зубов, а також і інші адміністратори менших рангів того часу. Так, в листі до Катеринославського намісника, Хорвата, Зубов писав, що до втікачів треба ставитись обережно, з чоловіколюбністю, “дабы строгостью законами повелеваемою не доводить их до отчаяния” і не викликати нових втеч. Коли приходять “бродяги”, то приписувати їх до міст, але потайки, під рукою[48].

Ту ж політику проводив в міському масштабі Дерібас, який не тільки охоче приймав безпаспортних, а в одвертому листі 21 листоп. р. 1795 пропонував всім, хто побажає селитися в Одесі і “сказывать о себе по сущей справедливости”. Це була легалізація всіх, хто приписався до міста. Швидкий розвиток Одеси показав, як багато людей “сказывали по сущей справедливости”[49].

Цікаво, що такий самий метод вживав уряд і залюднюючи місто [Софію], в таємному наказі р. 1780 Катерина дозволила приписувати “в рабочие люди” втікачів, зараховуючи їх за рекрутів[50].

Сутичка протилежних інтересів мусіла бути безперечно, і вона яскраво відбилася в листуванню представників різних таборів р. 1791.

Як ми вже зазначали, втеча селян набуває надзвичайного характеру коло 1783 р.: спочатку попередні чутки, потім самий акт 3 травня 1783 р. позбавив селян Лівобережної України права переходу з місця на місце і тим юридично вводив кріпацтво, все це викликало як реакцію — нові й нові втечі. Поміщики не мали засобів боротися з цим явищем, і кінець-кінцем прийшли до висновку, що врятувати від повного руйнування їх добробуту може лише уряд, до якого вони і звернулися по допомогу. В дуже цікавій розвідці В. Дубровського, на яку ми вже покликалися не один раз, докладно наведено всі перепетії того, як поміщики двох намісництв, Київського та Чернігівського, в особах своїх маршалків, підготовлювали цю справу і переводили агітацію.

З 1791 р. почалися спроби дворян сусідніх губерень, які найбільш терпіли від селянських втеч, зацікавити уряд в їх важкому становищі і одержати від нього допомогу в цій справі, а саме: заборону поміщикам приймати до себе втікачів, допомогу в розшукуванню втікачів, та поверненні їх володільцям. Першими почали ці клопотання київські дворяни: р.1791 вони склали низку петицій і доручили губерніальному маршалкові, С.Я Тарновському, порушити в Петербурзі клопотання про це, бо вони “страждуть”, писали дворяни “в разсуждении ежечасных побегов… крестьян… берущих пристанище свое и укрывательство не только за границей, но и внутре всероссийской империи.” До них приєдналися дворяни Харківського намісництва і почасти Чернігівські[51]. В проханнях дворян різних повітів, в тому оскільки енергійно, жваво брали участь вони у цих клопотах, оскількі щедро асигнували вони гроші на відрядження депутатів, яскраво відбивалося загальне положення повіту: поміщики південних повітів, які найбільш терпіли від втеч, вели перед, поміщики північних, інтересів яких мало торкалися події, не охоче брали участь, а то й зовсім ухилялися від внесків[52].

В проханні, яке подав р. 1793, 12 кв. Катерині ІІ С.Я. Тарновський, він писав, що постійні втечі селян, які втікають “в единственном чаянии найти тамо свободу” від поміщиків, бо “нет почти … помещика, который бы не потерпел знатного ущерба в людях”, а чимало з них позбавились “без изъятия всех людей, сколько их не имели, а чрез то из посредственного состояния помещиков сделались наконец самобеднейшими людьми”; він натякав обережно й на неясні чутки, що ходять поміж селянами про “совершенную вольность”, таким чином лякаючи Катерину можливістю діждатись другої Пугачовщини.

Прохання це, разом з аналогічними проханнями харківського маршалка Хорвата, було передано на розгляд Сенату і на цьому справа затрималася.

Вже після смерті Тарновського, наступник його Іваненко, р. 1794 знову їздив до Петербургу, і йому пощастило лише одержати авдієнцію ген. прокурора, а наслідків все ж не було.  Р. 1795 він знов таки надсилав комусь з впливових осіб прохання допомогти поміщикам, маєтки яких руйнуються, в той час, як  “помещики Таврической области, Екатерин. Губ. и в донских станицах обогащаются и зиждут на щот их превеликия поместья”. Але наслідків вже ж не було[53].

Одночасно, р. 1792 губерніальний маршалок Чернігівського намісництва, В.Я. Тарновський писав малоросійському губернаторові М.М. Кречетникову, що багато поміщиків скаржиться на те, що “терпят обиду и разорение, что крестьяне их по ревизии 1782 г. записанные… оставляя свои жилища и земли в пусте без малейшего от владельцев их притеснения, а единственно ища мнимой свободы не только с семействами, но даже и селениями беспрестанно делают побеги в Екатеринославское намесничество, Таврич. область и донския станицы, и тамо, переменяя свои имена и прозвания укрываются. Помещики же Екатеринославского наместничества, получившие тамо не населенные дачи, принимая таковых беглых без всякого разбора содержат на поселение в противность законов.”

Кінець-кінцем він від імені поміщиків просив ген. Кречетникова “употребить милостливое покровительство, заступление и ходотайство, где и как по благорассуждению Вашему изволите, дабы дабы кому надлежит указано было”:

1) втікачів з Катеринославського намісництва, Тавр. обл., та донських станиць повернути на їх колишні місця “к отправлению должных их владельцам повинностей”;

2) надалі заборонити поміщикам їх приймати;

3) “мудрыми прозорливыми вашими благорасположениями и строгим и праведным взысканием заставить преградить, обуздать и воздержать впредь таковые побеги, от коих целые селения, слободы, и хутора приходят в запустение”[54].

Цьому листові, а також допомозі Кречетникова В.Я. Тарновський надавав великого значення і радив дворянам Чернігівського намісництва висловити йому подяку так би мовити “авансом” — ще до того, як він зробить що-небудь.

На цьому в справі листування з Кречетниковим і закінчуються відомості, що їх подав в своїй цікавій статті Василь Дубровський. У нас випадково є кінець цієї справи, є голоси з іншого берега, які дають уявлення про те, як поставились до вимог  і бажання сусідніх поміщиків представники та адміністрація Катеринославського намісництва. В. Дубровський зазначив, що поміщики поставилися до заходів київських та харківських дворян не байдуже: вони й самі відрядили своїх депутатів до Петербургу, і доручили їм клопотатися, щоб прийняті їми селяни залишилися за ними[55].

Треба сказати, що В.Я. Тарновський не перший звернувсь з таким проханням до М.М. Кречетникова; ще р. 1779 Кречетников писав тодішньому губернаторові Новоросійської губернії, Д.М. Язикову, що до Новоросійської губерні тікають кріпаки з інших намісництв, і селяться під видом вихідців з Польщі. Він навіть зазначав, де саме і скільки втікачів поселилося: 9 в Кременчузі, 7 в Крюкові, 1 в Микольській слободі; деякі з них записалися до міщан, а деякі до казенних селян[56].

Нажаль, невідомо яку відповідь він дістав від Язикова. Згодом, р. 1790 М.М. Кречетников знов пише вже правителеві Катеринославського намісництва В.В. Каховському, що селяни маєтків бригадира Теплова, Пирятинського повіту, села Тепловки та дер. Ананієвої майже всі, 233 д. чол. та 230 жін., “с пажитью и скотом”, а також сек. м. Карлицького дер. Доброчиновки, 50 душ, з родинами, майном, втікли до Катеринославської губ., і він просить повернути їх, вважаючи, що “таковое целыми селениями крестьян побеги означают развратность и следствие неприятнейшее”. Але Каховський поставився до справи не так просто: він дав наказа затримати їх на границі намісництва, і розпитати про причини, що примусили їх тікати, бо, писав він Кречетникову “из показаний виновных в преступлении может открыться, что судьба их заслуживает уважения, что для избежания неприятностей … полезнее их будет оставить в Екатеринославском наместничестве, … где они будут платить казенные подати и оставаться русскими поддаными” (4 червня 1790р.).

Час минав. Здається Кречетников не робив нових кроків, поки р. 1791 він не одержав вже згаданого листа від Тарновського, а можливо і “авансової” подяки від повітових маршалків. Це примусило його вжити нових заходів. Тут, здається, В. Дубровський помилково припустив, що Кречетников надіслав розпорядження Катерин. маршалкові з забороною приймати втікачів у цю губерню[57]: ледве він мав на це право.

Він обрав той самий шлях, яким він ішов вже раніш — себто звернувся до В.В. Каховського. 23 жовтня 1791 р. Кречетников писав В.В. Каховському, що чутки про постійні втечі селян поширюються, доходять до Петербургу, і що цариця не буде задоволена з цього. Він нагадував, що в травні минулого року він просив повернути  селян поміщиків Теплова та Карлицького, і нічого не було зроблено. Між тим, зі справ карного суду видно, що чимало “подговорщиков к побегу нарочно из Екатеринославской губернии приезжающих осуждено уже к наказанию, и один обличившийся в равномерном подговаривании помещик Екатер. губ. капитан Алексей Чебановский и ныне содержится под следствием в К. Палате Уголовного Суда, и поелику прием и укрывательство беглецов земским начальством в губернии Екатеринославской оставляется без взыскания законного, то по сему соблазнительному поводу при всех распоряжениях удержать от побегов несмысленных поселян до времени распоряжения Вашего Превосходительства и Екатеринославского Наместнического Правления о приеме и пропуске в губернию Вами управляемую оных и неудобно; посему в удалении обоюдного нарекания и паче когда о том дойдет до Высоч. Сведения … Понуждаюсь я поновительно просить Вас, М.Г., чтобы изволили сделать такое распоряжение, которое ба сильно было не только удержать селения Екатерин. губ. от незаконного присвоения беглецов, но и земское начальство лучше бы имело за тем надзирание, а посредством оного и все тамо укрывающиеся беглецы губерний малороссийских сысканы и возвращены были, тем наиболее, что и от Губернского предводителя Киевского (? Н. П.-В.) в лице всего дворянства сей губернии подано ко мне прошение, что от свободного в Екатеринославскую губ. приема владетельских беглых крестьян терпят они разорение…”[58]

Цей лист генерал-губернатора Малоросійської губерні дуже цікавий: автор його, так само, як і публіцисти  доби зруйнування Січі, короткозоро дивився  на перманентні втечі селян, і не добачав в них нічого крім “крамольних”  вчинків тих, хто переманював, намовляв, навіть силою примушував “несмышленных” селян кидати свої двори, родичів, батьківщину. Кречетников не задававсь питанням про загальні умови життя, які призводили до втеч.

На цей лист В.В. Каховський дав відповідь 2 грудня 1791 р. і в ній відверто висловив “свое суждение”, а саме: “Я сужу, — писав він, — что намерение к переселению, или побегу, отвлекая домочадца от небходимо нужного ежедневного попечения и труда в его домоустройстве, делает его праздным и нерадивым, а праздность его делает не только бесполезным, но часто и вредным в отечестве членом. Посему заключаю, что подговорщики к побегам не должны быть терпимы, и яко преступники законов и нарушители порядка и устройства подвергают себя строжайшему законному взысканию. Донося в сем партикулярном отзыве о исполнении мною В. Высокопревосходительства предписания и представил истинный образ моего суждения о беглецах, всепокорнейше прошу дозволить принять мне смелость объясниться с полною откровенностью о побегах поселян целыми и не малыми деревнями. В сем случае кажется, не бедные поселяне (курсив оригіналу — Н.Ш.), но владельцы их откроются преступниками против гражданского и естественного закона.

… ( нерозбірливо — Н.Ш.) и беспорядочные от подданных требования и нечеловеколюбивые с ними поступки многих владельцев населили Польшу, начиная от Двины до Буга многими тысячами Россиян, м.б. сожаления достойных об их участи, в сей чужой отчизне живут они от трудолюбия своего в полном изобилии, следовательно были они и в России не бродягами, и не нерадивыми о своем домоустройстве. Из сего заключить должно, что нужно быть сильным причинам, понуждающим к побегу целые селения, и оставляющих множество малых предметов, привязывающих каждого домоводца к месту своего и предков своих рождения.

Наконец дозвольте В.В. Пр-во представить прозорливейшему и патриотическому Вашему уважению, Екатериносл. губернии. Продолжавшаяся чрез несколько лет ныне война свидетельствует, како сия губерния, на краю лежащая была выгодна пособием. Все необходимо нужное к войне заготовляемое в большой части государства стекалось в сей край, имело верный и безнужный покров, имело выгоды и способы к дальнейшему следованию.

Не могу сказать пред Вами, М.Г., чтобы необитаемые за 20 лет тому назад степи населены были одними польскими выходцами, много найдется тут поселян из Великой и Малой России. Возвращая их теперь тем, кому они пренадлежат, причинится ощутительный вред государству, и весьма малая польза частным людям, да может быть и таким, кои не заслуживают ни сожаления, ни защиты.

Представляя сии мои розсуждения осмеливаюсь ласкать себя надеждою, что Вы, М.Г., находя мысление мое безпристрастным, удостоите оное милостливым Вашим одобрением и возспособствуете патриотическим предстательством оставлению здешней губернии в настоящем ея положении относительно поселившихся в ней выходцев…”[59]

Звичайно, “милостливого одобрения” Кречетникова думки Каховського не дістали: вже 8 грудня того ж таки року Кречетников писав йому, що ще за часів Потьомкіна не один раз він збирався просити його покласти кінець втечам, але не робив цього, зважаючи на те, що покійний князь був завсіди переобтяжений справами. “Не могу я противоречить, что неумеренные помещиков от подданных своих требования и суровые с ними поступки бывают иногда последним побудительнейшею причиною к побегам. В сем случае самое человеколюбие их заступает. Но опыты доказывают и то, что один ленивец, находящий трудом снискывать себе пропитание, или негодник, страхом наказания побуждаемый искать себе пристанища в отдаленном месте, часто бывает поводом многим маломысленным искать в непозволенном переселении улучшения своего состояния, к чему наиболее подстрекают их отбывательство от повинностей своему помещику. Сие то поветрие до того распространилось на крестьян, что в некоторых местах целые селения оставляют свои жилища. Посему надеюсь, изволите согласиться со мною, что в таковом случае сохранение каждому собственности, предлежащее особенному попечению правительства неоспоримо должно взять перевес…”[60]

На цьому, нажаль, закінчується листування двох правителів, звичайно в тій частині, що зберіглася до наших часів. Ми навели його тут досить докладно тому що воно яскраво відбило на собі погляди двох протилежних сторін.

Як додаток до цього листування, я хочу додати ще й аналогічний випадок листування того ж таки В.В. Каховського з приводу тих самих подій — з гр. В.С. Безбородьком. Останній р. 1792, 23 лютого звернувся до Каховського з листом, в якому писав, що 600 душ селян втікло від нього і не вважаючи на наказ 3 травня 1783 р., їх йому не повернули. Між тим, ні в якому разі цариця Катерина не мала на меті залюднювати Новоросійську губерню за рахунок населення інших губерень, навпаки, доручаючи Кречетникову тимчасово три губерні, йому було наказано вжити всіх засобів, щоб припинити втечі, і це було підтверджено згідно проханням “бедных деревень трех малороссийских губерний”. Цариця була певна, що її наказа буде виконано і що за прийняття втікачів будуть “поступать ... по узаконениям”.

Безбородько просив ст. сов. Сахновського надіслати Каховському реєстр всіх втікачів, яких він хоче перевести до своїх маєтків в Катеринославській губерні. Він висловлював упевненість, що поміщики та військові командири охоче повернуть йому його селян, коли ж вони цього не зроблять, то він почне справу формальним шляхом, бо “не привык присваивать чужое, но не уступать своего, ибо горько лишаться того, чем Государь пожаловал”[61].

Мені не відомо, відповідав Каховський Безбородькові чи ні, здається — ні. Це можна зрозуміти з його листа до Василя Степановича Попова, відомого співробітника Потьомкіна, з яким Каховський протягом багатьох літ мав постійне листування, і повідомляв його для того, щоб він в зручний слушний момент передав це Потьомкіну, а після його смерті — Пл. Зубову — про всі справи місцевої адміністрації[62].

Зі смертю Потьомкіна Попов не втратив свого впливу, навпаки, на деякий час він навіть збільшив його, бо став для Катерини, так би мовити за “душеприказчика” покійного князя, єдиною особою, яка знала його думки, пляни, наміри тощо[63].

Ось до нього і звернувся Каховській в цій справі. В листі 1 березня 1792 р. він переслав йому копію з листа Безбородька, який ми згадали вище, і писав, що опинився в важкому становищу: з одного боку він не хотів би, щоб Безбородько обвинуватив його в прийманні втікачів, з другого він не хоче шкодити інтересам держави, і просить “оправдать” його перед графом Безбородьком. Він нагадує розпорядження князя Потьомкіна в Кокутенах, з приводу втікачів, з Київського намісництва, які переходили цілими селами, і яке він виконав (на жаль, невідомо мені, про яке розпорядження йде мова). Після смерті князя, коли він повернувся до губерні, він дав наказа капітан-ісправникам повітів сусідніх з Київським намісництвом ловити втікачів; чимало з них захоплено і повернуто їх володільцям: про це і просить він нагадати Безбородькові. “Судя по положению естественному здешней губернии, сужу я, М.Г., что государственная польза требует того, чтобы поселившиеся на днесь в ней остались на вечные времена в ней нерушимыми.” Людність цієї губерні складалась не лише з польських виходців, а також з східців з “малороссийских  та великороссийских губерень” ... “оба рода цих подданных были, безсумнения, в тех губерниях, откуда они бежали, или бродягами, или нерадивыми, или б.м. от владельцев утесняемыми, но в здешней губернии зделались они домоводцами, следовательно полезными в государстве обывателями. Обращение их теперь из устроенных ими домов приведет губернию в неминучую разстройку, и оскорбляя неизбежно человечество, малую принесет прибыль тем, от коих они бежали”. Просячи передати його думки гр. Безбородькові, Каховський висловлював надію, що граф “преклонит государыню повелеть сделать новую перепись, и всех записанных оставить в губернии на вечные времена”. Правда, через це граф втратив би своїх селян, але, закінчує Каховський свого листа, “возможно ли чтобы пожертвование тим своею собственностью для государственной пользы осталось без вознаграждения?” Коли це було зроблено, було б поставлено губерню “на твердое основание”, людність її “уверена в неподвижности”, а представники уряду позбавились би постійних неприємних листувань[64].

На цьому і закінчується ця справа. В відповідях Каховського Кречетникову та Безбородькові через В.С. Попова ясна загальна тенденція: всіма способами зберегти втікачів в новій країні, не повертати їх колишнім володільцям і постановити інтереси держави над інтересами приватної особи. Ми знаємо, що такі ж погляди висловив Каховський і в іншому місці, з приводу поселення людей біля польської границі, а саме р. 1792, в листі до В.С. Попова для передачі Зубову, Каховський писав так: “Вы, Милостливый Государь, сказав в Вашем письме, что думают у Вас и почитают за полезное, чтобы весь берег Днестра занято было казенными поселянами, подаете мне повод донесть Вам откровенно, что если весь берег назначается для казенных поселян, то надеюсь я, что в 2 года столько найдет туда народа, что для них и земли будет мало.” З цих селян буде і охорона границь, вони служитимуть на редутах, в карантинах і т. інш. “Сверх сих огромныя селения женатых черноморцев и присовокупившихся к ним разного звания великороссов, малороссов, поляков останутся все на своих местах. Буде же сии селения поступать в отдачу помещикам,то все они разбегутся. В сем по разведываниям моим могу Вас уверить. И так не только я согласен с мнением Вашим (не токмо преполезным, но и необходимо нужным для отечества), но приемлю смелость просить пособия и предстательства Вашего к приведению в действия.” (Гр. Безбородько бажав дістати землю, де жив Чепіга, і цим якраз порушував новий плян. Каховський хотів, щоб він відмовився від цієї землі і обіцяв відвести кращу, в іншому місці). Свого листа Каховський закінчив красномовними словами “Прочтите и сожгите”[65].

Цей лист надзвичайно цікавий. Тут ми бачимо, що два старих адміністратора, В.С. Попов та В.В. Каховський, які гарно знали умови залюднення країни, де провели мало не по двадцять років, в інтимному дружньому листуванню, приходять до однакових висновків — для успіху залюднення країни, для його розвитку треба обмежити кріпацьке право; казенні села приваблюють селян, поміщицька влада, себто кріпацтво, сприяють руйнації сел, країни, бо людність тікає з них... Так обмінялись думками старі приятелі, за часів найбільшого зміцнення кріпацтва. Не дивно, що один з них порадив другому спалити листа, чого той на щастя дослідників не зробив.

Практика залюднення країни не один раз ставила перед адміністраторами її питання: що корисніше державі — зміцнювати кріпацьке право, або збільшувати кількість казенних селян? Цікаво, що вперше розв’язав це питання не на користь поміщиків ще р. 1776 Потьомкін ( я вважаю, що тут ми маємо його інструкцію, бо ледве можна припустити, щоб таке важливе питання було вирішено без згоди з його плянами, бо, як відомо, він не залишав жадного куточка життя без своєї апробації (до призначення паламаря на вільну посаду включно); висловив цю ідею губ. тов. Ларіон Алексєєв в “наставлении”, яке він дав відкриваючи Слав’янську провінціальну канцелярію. В цьому “наставлении” він поставив як обов’язок адміністрації обороняти колишніх запорожців від “партикулярного чьего либо завладения”, щоб вони залишалися “вірноподданими” лише Ї.І.В.[66]

Цікаві міркування, які висловив р. 1778 один з менших адміністраторів країни, земський комісар Катериненського повіту, пр. м. Величковський, в рапорті “по начальству”, до Лисаветградської провінціальної канцелярії, а та надіслала його губернаторові М.Д. Язикову. Величковський писав, що він чув від наглядача казенних сел, пор. Фірсова, який сам був за кордоном “в польских местах” і бачив там багато втікачів з України та Росії, які казали одверто, що з охотою повернулися б до Росії, але бояться щоб їх не віддали їх володільцям, старим панам. Про це чув Величковський і від різних офіцерів, осадчих, а також від родичів тих, хто залишився в Польщі. Надсилаючи цього рапорта Лисаветградська провінціальна канцелярія додала до цього і свої міркування: хоч і невідомо скільки, але можна припустити, що чимало “малороссийской породы от помещиков бежавших” людей перебуває в Польщі. З давніх-давен причина втікання — надмірне переобтяження кріпаків роботою, і природньо, що звільнившись від влади поміщика, вони бояться знов повернутися до неї. З другого боку була б велика користь державі, коли б було дозволено кожному, хто повертається із закордону шукати собі місця до зазначеного терміну; поміщики втратили право на цих людей через “непорядочное содержание” і треба вважати втратили на вічно бо вони не мають можливості самі повернути їх з закордону, і ці втікачі повертаються самі вже як вільні люди. Такими аргументами Лисаветградська провінціальна канцелярія хотіла довести, що приписуючи втікачів до державних селян, вона не порушує вже прав володільців. Разом з тим, вона припускала, що поміщики не згодяться з втратою селян, і вважала за потрібне захистити їх від можливих заходів поміщиків: для цього вона пропонувала негайно переселяти східців до ближчих присутніх місць, і звідтіля, згідно з їх бажанням, вже на поселення. Коли ж хто з поміщиків буде “усилюватися” захопити знов своїх селян, то з них стягувати штраф — по карбованцю за чоловіка. Правда, можливо, що наслідком таких заходів буде збільшення втеч, і тому треба попередити, що право вступати до державних селян матимуть лише ті, що повернуться в зазначений термін. Щодо тих, що повертатимуться після цього терміну, то треба підходити до них індивідуально: кожного запитувати, чому він втік, і коли буде доведено, що спонукало до цього надмірне переобтяження роботою, то записувати його до державних селян, а тих хто “справедливых причин не покажет” повертати поміщикам[67].

Ми зупинились докладно на цьому проекті тому, що він відбиває на собі думки рядових урядовців, так би мовити думки, які лунали в повітрі, обмірковувалися по канцеляріях, і робили кінець-кінцем той настрій, який затримав на досить довгий термін утворення кріпацького права в країні.

А тому, щоб тимчасово затримати рух кріпацтва, який охопив вже всю Російську імперію, були в рівній мірі зацікавлені і місцевий уряд, і володільці маєтків. Перші — тому, що центральний уряд ставив їм завдання як найшвидше залюднити країну, і вимагав щорічних відомостей про те, як зростає людність;  бо в цьому швидкому зростанню бачили, згідно з теорією популяціоністів,  зростання й сили держави в цілому, а разом з тим — в збільшенні людності місцеві урядовці знаходили докази того, як “благоденствує” країна, бо автор наказу ясно казав “где есть места, в котором могут выгодно жить люди, люди умножаться”[68].

Інтерес поміщиків — цілком ясний; прискорити залюднення землі, яку вони діставали умовно, з обов’язком залюднити протягом 10 років, збільшити продукцію, підвищити інтенсивність господарства в зв’язку з попитом на збіжжя, який все зростав в чорноморських портах, починаючи з французької революції, все це ставило поміщика на капіталістичний шлях, і висувало перевагу вільної, некріпацької праці. Широко відчиняючи брами своїх маєтків для переходців, поміщики нових часів на практиці здійснювали програму колишніх запорозьких поміщиків: “над гряницею живи, передержія держи”[69]; радісно приймаючи втікачів, вони звичайна річ, не могли й не хотіли їх утискати важкою панщиною; їм треба було, щоб заходило й осідало найбільше людей.

В спогадах старих дідів збереглися цікаві риси, і треба додати, цілком однотипні, про те яким шляхом йшло поступове закріпачення людності. Наведемо деякі зразки: дід Бут розповів, зі слів свого покійного діда, що зараз після запорожців на місці, де виросла Меркусове-Кічкас, дістав землю якийсь “пан Куріка”. Землі в нього було багато, а людей мало, то й став він приймати до себе сіромах: “Йдіть, хлопці, каже, до мене: хто хоче, бери плуг, воли, роби, хто не хоче — пий горілку”... Попервах добре у панів жилось: податі не платили, від рекрутчини одозволяли пани. До Куріки багато пристало Сіромашні, бо їм уже волі не було ... отак і стала населяться слобода, стала сіромашня женитись, жити семействами. Як обжились ото люди, тоді уже пан не те задумав, став пан їх потроху до панщини прикручувати, а далі забігла якась бумага, так він узяв та й закріпостив”[70].

Збереглися спомини про вільне життя і у інших поміщиків — ген. Ланова, Леванидова[71]; у тит. сов. Свистунова платили по 40 карб. асигн. на рік од “венца” — себто по 8 карб. 40 коп. довоєнної доби; Кожен орав землі та випасав худоби, скільки хотів. Багато втікачів збиралось тут; переміняли свої прізвища, ті, хто приходили пізніш — звалися “пізняками”, а ті, що ще пізніш — “третяками” і т.д. Один з старих мешканців слободи Петровської оповідав Я.П. Новицькому, що колись примандрувала сюди мало не цілком деревня Литовська, Охтирського повіту[72].

Чимало аналогічних фактів розкидано по сторінках “Материалов” преосв. Феодосія. Спеціальні “осадчі” залюднювали поміщицькі землі, закликали людність, обіцяли пересельцям пільги, розписували їм переваги життя на цьому місці[73].

Поміщики будували церкви, біля них, в храмові свята влаштовували ярмарки, які ще більше сприяли добробутові селян[74].

Лише р. 1796 вперше було проголошено кріпацьке право в губернях колишнього Запоріжжя, а саме в указі “Имянном данным Сенату 12 дек. 1796 г.” Текст його остільки цікавий, що я наведу цитати з нього: “Известно нам, починається він, что в Полуденном краю Государства Нашего, заключающем в себе губернии Екатеринославскую, Вознесенскую, Кавказскую, область Таврическую, своевольные переходы поселян с места на место наносили многим из тамошних великие в заведениях их разстройства и даже разорения, и что вкоренившемуся злу сему, поколику оно сделалось общим до приведения всех жителей в известность, воспрепятствовать не было средств без употребления самых крайних мер. А между тем подавало сие повод корыстолюбцам, забывшим присягу, отваживаться на подговоры туда к побегу крестьян и из самых внутренних губерний, в которых помещики лишились своих крестьян. Для прекращения того и дабы единожды на всегда водворить в вышепомянутых местах по сей части порядок и утвердить в вечность каждого владельца, за благо признали мы постановить”: І. Щоб в цих губерніях селяни залишилися там, де їх приписано по останній ревізії. ІІ. Задовольнити поміщиків, від яких втекли селяни, і які до цього наказу їх розшукали, — стягнути з поміщиків, або їх сел, що прийняли до себе втікачів, по 50 карб. за кожного чоловіка за 2 роки, і гроші віддати колишнім володільцям тих селян, або коли вони не згодяться платити, то повернути поміщикам селян. Коли ж буде доведено, що втікачі приписалися до казенних сел, то зараховувати їх за ректутів, і видати поміщикам квитанції (на підставі зак. 1779 р., 13 жовтня, та 1789 р. 19 січня). Всі скарги на втечі мусять бути розглянуті і вирішені негайно, але нові скарги, після видання цього наказу, не мають сили. ІІІ. Коли після видання цього наказу поміщичі села прийматимуть втікачів, то с “таковыми поступать по указу 13 мая 1754 г. без малейшего послабления”. Казенні села за приймання втікачів мають платити щороку крім державних податків, по 1 карбованцю, поки сплатять увесь “иск”. Старости відповідатимуть згідно з наказом 1754 р. п.ІІ. ІV. Коли буде доведено, що хтось “имеющий дворянское достоинство явится уличенным в подговорстве и держании чужих людей, таковых взяв, взыскать еще за подговоры и держание беглых штраф деньги на основании законов”. V. “Постоновя таким образом преграду самопроизвольному населения переселению, законопротивному подговору, приему и держанию чужих крестьян и всякого рода беглых людей” наказ покладав на місцевих урядовців відповідальність за виконання його[75].

Закон цей дуже цікавий. Як видно, з п.2, не зважаючи на те, що він виданий в інтересах поміщиків, що їх зруйнували втечі селян, він все ж за нормальне вважає, щоб втікачі яких прийнято по приватних селах до 1796 р., залишалися там: села та поміщики мають протягом двох років обов’язок заплатити за кожну душу 50 карб., і повинні повернути людей, лише тоді, коли не згодяться сплатити за них. Далі, щодо казенних сел, то там і не порушено питання про повернення втікачів — за них видають рекрутські квитанції. Таким чином, щодо минулого, закон стоїть на обороні інтересів залюднення країни і можна вважати, що думки, які висловлював В.В. Каховський, в значній мірі знайшли відгук в цьому законі: як загальне правило, втікачі залишалися тут, і лише ті, хто їх прийняв до себе, понесли матеріальні витрати.

Для того, щоб уявити собі, оскільки велика сума штрафу за чоловіка, візьмемо пересічні ціни, які були в ті часи в Росії на кріпаків: так в 60-х роках душа чоловіч. статі коштувала пересічно 30 карб., в 80-х рр. — 80, а в 90-х роках — вже до 200 карб.[76]

Таким чином — штраф був не дуже високий, та ще й поділявся на два роки.

Що ж до майбутнього ставлення до втікачів, то наказ досить суворо забороняв це поміщикам та поміщицьким селам, але для казенних сел забезпечував такі умови, які не можна вважати за категоричне припинення приймання втікачів; навпаки — “иск”, який здається подали володільці селян (хоч за змістом закона, після 1796 р. ніякі скарги не прийматимуться) розкладався по 1 карб. на рік за кожного втікача, себто село, Яке прийняло його, могло таким шляхом викупати людей, та ще й на пільгових умовах.

Таким чином, зміст закону не цілком відповідав вступу до нього та кінцевим словам, про “преграду самопроизвольному населения переселению”, і, природна річ, не мав великого впливу на життя країни. Відомий дослідник, В.І. Семеневський навіть вважав, що кріпацтво в губерніях південної України було вперше заведено наказом 5 квітня 1797 року, що зафіксував трьохденну панщину[77].

Треба додати, що закон 1796 р., не незважаючи на його категоричність на перший погляд, не вирішив справу остаточно: протягом багатьох років до південної України невпинно тікали селяни, і припинити цього руху не могли накази. Як і в ХVIII стол. поміщики з охотою приймали їх, як і в XVIII стол. представники місцевого уряду покривали їх. Швидкий розквіт чорноморської торгівлі збіжжям на початку спричинивсь до переходу господарства на капіталістичний шлях. поміщики намагалися всіма засобами підвищити продукцію збіжжя взагалі, і пшениці зокрема, осідлі селяни, якщо їх і закріплено було наказом 1796 р., не могли власними силами задовольнити потреби поміщицьких господарств, і ми бачимо, що поруч з примусовою працею починає розгортатися і праця наймана: до південних губерень йшли селяни і з дозволу поміщиків, на тимчасові заробітки, і ще більш — без дозволу, втікачі, так звані “бурлаки”, що допомагали в сільських роботах поміщицьким селянам — а також і поміщикам, або “безсмертні”, тіж бурлаки, що приписувались до сільських громад, а також до міського міщанства, і одержували паспорти померлих людей[78].

Те, чого не могли зробити накази, зробило саме життя, його економічні умови. Швидкий занепад торгівлі 1827 – 1828 рр., зменшення попиту на збіжжя в чорноморських портах в зв’язку з конкуренцією американських господарств, зниження цін на пшеницю, і як наслідок цього — руйнація сільських господарств, що перейшли на капіталістичний шлях, викликали кризу в сільському господарстві Південної України[79].

Поміщики, що втратили охоту наймати робітників, заводити машини тощо, шукали спасіння в кріпацькій праці, і зверталися до уряду за допомогою. І ось як раз ці роки — починаючи з 1827-28, роки економічної кризи в сільському господарстві Південної України, з’являються добою, коли кріпацьке право міцнішає, і поволі, починає панувати в губерніях Південної України так, як на 50 років раніш воно запанувало в північних частинах України[80].

Н. Полонська-Василенко.

Інститут Рукопису ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України.

Ф. Х, спр. 15322, арк. 1-54.

Публікацію підготувала Н.І. Швайба.