|
[Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 311-318]
А. Мисечко
Відродження козацтва в Одесі та його боротьба за Українську державність на початку ХХ ст.
Відродженню українських козацьких традицій в Одесі допомагала не лише історична пам’ять народу, котра із покоління в покоління передавала героїку козацьких часів в Україні, посилювали цей процес численні кобзарі та лірники, котрі ходили від села до села, збираючи на майданах велику кількість слухачів козацької минувшини. Адже не дарма царські жандарми розганяли слухачів і заарештовували виконавців козацьких пісень і маршів, народних дум, про славне “Військо Запорозьке”. З початком ХХ століття, завдяки українським діячам, відомі і знані серед народу кобзарі, зайняли почесні місця на сценах театрів, у музеях і в Народних аудиторіях Одеси (М.Комаров), Катеринослава (Д.Яворницький), Олександрівська (Д.Сигаревич), Миколаєва (М.Аркас), Херсону (В.Гошкевич) та інших міст, і не лише Півдня України1.
В народі досить сильною була пам’ять про козацькі часи, і не лише в поодиноких родинах дворян - вихідців з козацької старшини: Кочубеїв, Капністів, Трощинських, Лукашевичів, Репніних, Тарновських, Дорошенків, Лизогубів та Скоропадських, й інших численних родинах. Ця традиція була глибоко вкорінена і в родинах - прямих нащадків простих козаків. Яскравим прикладом такої традиції є спогади відомого українського діяча кінця ХІХ - початку ХХ століття Сергія Шелухина, котрий був дуже вражений почутим, розглядаючи судову справу про землю в передмісті Одеси. Йому нащадки запорожців прямо говорили: “... цариця була люта, народ ставила ні в що і завела неволю в панів, а землю, политу християнською кров’ю козацькою, роздала задурно своїм полюбовникам та панам великими маєтками”2.
Яскравим прикладом живучості козацької традиції в Одесі є життя та діяльність вихідця з козацької родини Михайла Слабченка. Він значну кількість своїх історико-правових та історичних праць присвятив дослідженню козацтва.
Тобто у народі глибоко були вкоріненні відомості не лише про козацьку славу, а й про те, що землі на півдні України “политі козацькою кров’ю” повинні по праву належати їм. Нащадки запорожців і чорноморців були глибоко ображені політикою царизму, яка їх землі віддала у власність чужинцям.
Посиленню національної свідомості, яка була закодована в козацьких традиціях, сприяли українські діячі Одеси на рубежі століть. Так, Михайло Комаров - відомий бібліограф, театрознавець, етнограф, літературознавець, мовознавець, історик, письменник і громадський діяч, розпочав за сприянням патріотів з усієї України перевидання “Чорної Ради” Пантелеймона Куліша в Одесі. Це був перший український історичний роман, у якому віддзеркалені складні і болючі події козацької України.
Роман вийшов у 1900 році накладом 3,5 тис. примірників і миттєво розійшовся. Тоді постало питання перевидання “Чорної Ради”, також з ілюстраціями відомого одеського художника, у творчості якого поважне місце займала козацька тематика Амвросія Ждахи.
Перевидання було здійснено в друкарні відомого в Україні і далеко за її межами друкаря Юстима Фесенка у 1901 році3.
“Чорна Рада” П.Куліша та “Оповідання про початок чорноморського козацького війська” М.Комарова видане за сприянням “Петербурзького товариства видання дешевих та корисних книг” миттєво розійшлися по всій Україні. Так, Олександр Волошинов дякуючи М.Комарову в листі за книгу, просив ще надіслати “Чорну Раду”. А.В. Степаненко у 1903 році писав про те, що книжка М. Комарова “Про А.Головатого” “так йде в продажі - як кожна найкраща книжка”4.
Такою була велика зацікавленість українською історією, козацькою минувшиною. Відомий український діяч, меценат та політик Євген Чикаленко в листі 1901 року до М.Комарова щодо книги “Оповідання про Антона Головатого” дякував автору: “не за те, що Ви мені його прислали, а за те, що написали його. У нас так мало історичних книжок, народ наш так мало відає про минуле, що й така мала книжечка матиме велике значення; дай Боже, щоб швидше виходив “Богдан”, бо вітер тепер перемінився і його можуть затримати”5.
Дійсно, важко було видавати книги українською мовою, ще й про козацтво та його ватажків, проте “Оповідання про Богдана Хмельницького” М. Комарова було видано і книга швидко розійшлася.
Така наполеглива діяльність Одеської української громади, а з осені 1905 року і “Просвіти” у поширенні козацької тематики мала неабиякий успіх серед мешканців міста, особливо його передмість.
Так в 1906 році в одеській “Просвіті”, де збиралися сотні людей, було прочитано низку рефератів з історії козацтва: “Про запорізьких козаків”, “Звідки взялися під Одесою села Яськи та Біляївка, і чого люди звуться в них Турбаями”, “Про повернення козаків в кріпаків”, і також про ватажків козацтва С. Палія, І. Мазепу, І. Сірка6.
У 1907 році у “Просвіті” були прочитані лекції: “Козацтво перед Хмельниччиною” М. Комарова, “Байда, князь Вишневецький в українській словесності” та “Богдан Хмельницький - гетьман України”, Л. Ковальчука, “Б. Хмельницький” К. Бондаренко, та інші7.
Процес поширення козацької ідеології в Одесі продовжувався і після закриття “Просвіти” восени 1909 року. В лютому 1910 року у місті було створено “Одеський український клуб”, а в 1912 році товариство “Українська хата в Одесі”. Саме ці товариства і продовжували до 1917 року українську традицію, поширюючи серед населення козацьку героїку через читання лекцій, різноманітні концерти і спектаклі, пов’язані з козацькою тематикою, через поширення історичних книг, і насамперед “Кобзаря” Т. Шевченка, де, як у краплині води була відбита історія козацтва в історії України. Повний, без скорочень “Кобзар” збиралися видавати в Одесі, проте цього зробити не вдалося. Він вийшов у 1907 році в Ст.Петербурзі за сприянням відомого діяча В. Доманицького.
Ця книга та інші твори Т. Шевченка відігравали чи не найбільшу роль в піднесенні національної свідомості та козацьких традицій, особливо його поема “Гайдамаки”.
З початком революції 1917 року, розпочалася демократизація суспільства. Паралельно поширювалась анархія і розпадалось російське військо в ході першої світової війни. Розпочався широкий процес українізації в армії та на флоті. У квітні 1917 року в Одесі було організовано “Одеську українську Військову Раду”, яку називали “Одеський український військовий Кіш”, за козацьким звичаєм. Головою Військової Ради було обрано відомого в Одесі українського політичного діяча, полковника Івана Луценка, який був з козацького роду на Полтавщині.
Для поширення українських ідей серед солдатських мас в Одесі було засновано військову газету під назвою “Рідний курінь”. На сторінках газети піднімалися болючі питання війни і миру, процесів створення національних частин, героїчного минулого українського козацтва. Так, для поширення козацьких настроїв Іван Луценко помістив на сторінках газети статтю під назвою: “Про вільне козацтво”8.
Поряд з українізацією військових частин, в Одесі розпочався процес створення козацьких формувань - гайдамацьких куренів. Ці підрозділи формувались з мешканців Одеси, її передмість та навколишніх сіл, де мешкали прямі нащадки козаків. Організатором і натхненником створення гайдамацьких куренів був Іван Луценко.
На початку осені 1917 року при підтримці штабу Одеського військового округу було сформовано перший гайдамацький курінь. Його першим командиром був сотник О. Сахно-Устимович. Цей гайдамацький курінь був найбільш дисциплінованою частиною Одеського гарнізону, сумлінно виконував службу по охороні порядку в місті. 9 і 10-го жовтня на вулицях Одеси почалися перші збройні сутички гайдамаків з більшовиками. Обидві сторони зазнали втрат.
18-го жовтня нарада представників Штабу Одеського військового округу та Одеської української Військової Ради вирішила прискорити формування в Одесі другого гайдамацького куреня і таких же українських частин в інших містах. Курені мали нести караульну службу і підтримувати загальний порядок9.
Сформовані гайдамацькі курені мали свою військову форму темного кольору із прошитими сріблом погонами з літерами “ГК”, і з жовто-синьою стрічкою на кашкетах. Ці курені мали як піхотні так і кавалерійські підрозділи, і брали активну участь в усіх українських заходах в Одесі, та охороні правопорядку. Газета “Рідний Курінь” писала: “Коли останніми днями з’явилась контрреволюційна загроза, комендант Одеси доручив охорону міста військовим українцям, військові українці охороняли і Совіт солдатських і офіцерських депутатів Одеси, і “Румчерод”, навіть наші козаки, як охорона поїхали з делегацією “Румчерод” до Ясс”10.
У середині жовтня 1917 року в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва, на якому Отаманом було обрано Павла Скоропадського і Генеральну Раду вільного Козацтва з 12-ти осіб. Генеральним хорунжим до Ради обрали Івана Луценка. П. Скоропадський так згадував у своїх “Спогадах” про І.Луценка: “В Києві тоді ж я познайомився з якимось доктором Луценко. Полтавець охарактеризував мені його як одного з великих організаторів Козацтва на півдні України, в Одесі. На перших порах він дійсно щось робив... Луценко видався мені ідеалістом який бажав у наш час відродити повністю старе козацтво і всю Україну перебудувати на козачий лад11.
З часом І. Луценко,як великий демократ стане в опозицію, разом зі значною частиною козацтва проти політики гетьмана та німецьких і австро-угорських військ в Українській державі. Буде, навіть, заарештований у 1918 році в Одесі Державною Вартою П. Скоропадського. Звільнившись з-під варти продовжить боротьбу за УНР, активно допомагатиме ЗУНР. Загине в бою з більшовиками на Поділлі влітку 1919 року.
Ще в березні 1917 року в Одесі було створено “Союз української молоді” чисельністю до 500-т осіб. Союз активно включився в процес українського відродження у місті. З цієї організації виділилась група молоді, яка заклала Одеську “Січ”12. Наставником у військовому вишколі січовиків був колишній старшина січових стрільців В. Янів. І.Луценко опікувався молодими січовиками де у них проходив вишкіл на Торговій вулиці в приміщенні критого ринку, розуміючи важливість військової підготовки молодого покоління до майбутньої боротьби за свою державу.
Наприкінці жовтня до Одеси, в якій обстановка напружувалась, від Центральної Ради прибули В. Поплавко та Ю. Тютюнник для підтримки української влади в Одесі. Цими діячами було чимало зроблено для українізації штабу округу та зміцнення козацьких загонів. Слід зазначити, що Юрко Тютюнник родом зі Звенигородського повіту, де власне і зародилося “Вільне козацтво”, мав добрий досвід роботи у порозумінні козацтва з владою13. Власне в Одесі він та В. Поплавко і надали добру підтримку гайдамацьким куреням. На допомогу Українській раді в Одесу були надіслані війська за наказом Секретаря військових справ С.Петлюри.
1-го листопада в Одесі відбулося засідання Української військової Ради, на якому після переговорів по телефону з лідерами Центральної Ради підполковник В. Поплавко заявив, що влада в Україні переходить до рук Центральної ради в її етнографічній території.
Ця заява викликала неабияке піднесення. Всі встали і заспівали: “Ще не вмерла Україна” і “Заповіт”14.
2-го листопада на площі Свободи перед міською думою вишукались під національними прапорами українські військові частини. Верхи проїздили гайдамаки. Генерал А.Єльчанінов прийняв парад, який ознаменував утвердження української влади в місті. Поряд з генералом парад приймали полковник І.Луценко і підполковник В.Поплавко. Голосно лунало “Слава!”15.
Після прийняття ІІІ-го універсалу Центральною Радою 7 листопада 1917 року, котрий проголосив УНР, в Одесі відбувся військовий парад. Ось як про це писала газета “Рідний курінь”: “В горі гордо майорять блакитно-жовті прапори. Недалеко грає музика - то вояки поспішають на свято, щоб тут, прилюдно поклястися життям за кращу долю України... Сотня за сотнею проходить і займає своє місце. Біля пам’ятника Катерині ІІ розміщується славний 1-й Гайдамацький курінь. Починається парад... “Здорові пани козаки” - вітає генерал. “Здоров був пан генерал!” - з любов’ю, довір’ям та щирістю несеться в повітрі. А над усім ллються дивні мелодії “Вже воскресла Україна”, та “Марсельєзи”. Універсал читається окремо, кожній частині. Уважно, з напруженням, ловлячи кожне слово слухають козаки, моряки, та громадяни... Згадалося минуле нашого народу, згадалась його доля, розвій і, занепад... А на площі, в осередку, вкрита ряднами й брезентами стояла вона, виновниця політичного занепаду українців - Катерина ІІ. Мов каячись і криючись від того, що колись зробила...”16.
Проте, після більшовицького перевороту в Росії, місцева Красна гвардія керована більшовиками, спробувала захопити владу в Одесі. Це сталося після того, як Одеська Українська Рада заборонила відправку на Дон для боротьби з Каледіним місцевий загін, який було сформовано з червоноармійців. Більшовики у відповідь пообіцяли розігнати Українську Раду.
30-го листопада загін червоногвардійців напав на гараж бронеавтомобілів, який був розташований у приміщенні склозаводу на Пересипу, обеззброїв варту і захопив його17.
1-го грудня в Одесі відбулися справжні бої. В них бойове хрещення отримали й одеські козаки, їх гайдамацькі курені за спогадами Юрія Липи, наступали з району 2-ї станції Фонтану, де вони були розташовані: “З району залізничного вокзалу вони просувалися в бік вулиці Дерібасівської та соборної площі. Січовики боронили базу з боку Молдаванки...”18.
Так одеські козаки, як прямі нащадки козацтва, виховані в національному дусі українськими діячами в Одесі через культурно-освітню роботу, стали зі зброєю в руках на захист молодої Української Республіки.
В ході дводенних боїв загинув командир красної гвардії в Одесі М.Кангун. Він був перетятий кулями з кулемета гайдамаками, які укріпилися в Англійському клубі (нині Морський музей). Його брат загинув також від кулемета, котрий було встановлено на дзвіниці Пантелеймонівського подвір’я (нині монастир).
2-го грудня бої припинилися і почалися мирні переговори. Наступнго дня до Одеси прибули чотири ешелони українських солдатів, які поверталися з фронту.
В.Голубович, як голова уряду, так доповідав на засіданні Центральної Ради про події в Одесі: “В кривавих сутичках вбито 4-х гайдамаків і біля 300-т червоногвардійців і більшовиків. З боку більшовиків убито багато керівників, серед яких Кангун - начальник Червоної гвардії і його брат - начальник штабу Червоної гвардії. Більшовики відкрили запис бажаючих їхати на Дон, і записалось тільки 23 чоловіки.
Червоною гвардією страшенно обурене все населення Одеси. Червона гвардія складається частково з робітників, а в більшості з портових хуліганів, бо більшовиками роздавалася зброя всякому, хто хотів її одержати. В пресі були відомості ніби гайдамаки грабують населення. Слідчою комісією встановлено, що з 35-ти гайдамаків, які були затримані на грабунку, 32 особи були переодягнені, і лише 3 особи були справжні гайдамаки, ці гайдамаки були своїми товаришами розстріляні. Гайдамаки - надзвичайно дисциплінована бойова одиниця”19.
Зростання авторитету гайдамацьких куренів, які користувалися у місцевого населення, внаслідок їх заходів по наведенню порядку і спокою не тільки в Одесі, але й під час бандитських бешкетів у Тирасполі, Вознесенську й Херсоні, зумовило формування гайдамацької дивізії в Одесі. Командиром дивізії став полковник І. Луценко, начальником штабу одесит, підполковник В.Змієнко. Перший гайдамацький полк очолив сотник В. Осмоловський; другий сотник І.Орлов; третій - осавул Продьмо. Кожен з полків мав у складі по 800 стрільців та по 100 кінних гайдамаків. На кінець 1917 року загальне число українських військ в Одесі становило близько 10 тис. багнетів і шабель20
Проте, через наступ більшовиків, та невиважену політику Центральної Ради щодо війська та загонів “Вільного козацтва” влада її була втрачена. Однак одеські гайдамаки внесли свій вагомий внесок у боротьбі за українську державність в ході визвольних змагань 1917-1921 років.