|
(Тернопіль)
Серед російської громади Польщі влада мала людей, які беззастережно
пов’язували з нею своє життя. Перш за все це були колишні солдати та офіцери
армії генерала Булак-Балаховича. Вони на стороні поляків виступали проти
більшовицької Росії. Ця армія складалася переважно з вихідців Полісся і околиць
Пінська. Тому після завершення війни та звільнення з таборів для інтернованих,
вони оселялися ближче до рідних місць. Але колишні заслуги не гарантували їм
спокійного життя у повоєнній Польщі.
Весною 1935 року до маршала Пілсудського звернулися листом брати
Богданови. Вони хотіли оскаржити рішення пінського старости. Росіяни нагадали,
що мешкають на території Польщі з 1919 р. і як всі її громадяни боролися проти
більшовиків під Варшавою, а згодом в рядах армії генерала Станіслава
Булак-Балаховича. В 1929 р. Іван Богданов склав присягу як хорунжий резерву 84
піхотного полку. Його брат Лев був одружений на польці й жив на Поліссі з 1917
року. Братів звинуватили в тому, що вони вербували людей на виїзд в Африку,
зокрема, в «Алжирскую казачью станицу». Як вони пояснюють у листі, з-за важкого
матеріального становища вони були змушені записатися в цю станицю в квітні 1934
р. і подали заявки старості. Але згодом довідались, що ця організація не має
дозволу польських властей на діяльність на території країни. Тому вони, нібито,
вийшли з цієї організації і стримали від запису ще 200 осіб. Натомість, подали
заявки на виїзд до Латинської Америки.
Ці події пов’язані з економічною кризою, яка охопила Європу, та з
імміграційною політикою Польщі. Це окремі теми досліджень, але без розуміння
економічно-політичного фону, який супроводжував життя російської еміграції в
Польщі, неможливо зрозуміти ажіотаж навколо набору, наприклад, в Алжирську
козацьку станицю.
Польські спецслужби активно підтримували існування козацької ідеї.
Прихильниками її були люди, які не мали претензій на відновлення єдиної та
неподільної імперії в кордонах, існуючих до першої світової війни. Тобто від
них не виходило загрози для польської державності. Натомість вони відстоювали
ідею створення в Росії окремої держави Козакії. Власне сама ідея була накинута
ІІ відділом Генерального штабу польської армії, залишалось тільки знайти людей
— носіїв і виконавців цього задуму.
На території Польщі опинилося багато донських і кубанських козаків.
Серед спектру російських ідеологічних течій вони були ближче до поглядів
генерала С. Булак-Балаховича. Серед козаків була поширена ідея створення
власної окремої держави, що не сприймалося генералами Денікіним і Врангелем, і
відповідно їх представником в Польщі генералом Глазенапом. Тому козаки перейшли
під командування генерала Булак-Балаховича. Під час так званої білоруської
кампанії в його армії бився полк донських козаків полковника Духопельникова
(біля 1200 шабель). Крім цих козаків під час польсько-більшовицької війни на
сторону поляків перейшли або ж потрапили в полон кавалеристи з частин Першої
кінної армії Будьонного. З цих двох груп і сформувалась організація Вільного
козацтва (ВК) у Польщі. Виникнення цієї організації співпало з піднесенням у
СРСР ролі козацтва. Після репресій на Дону і Кубані радянська влада раптом
почала створювати «колгоспне козацтво», формувались територіальні козацькі
дивізії. Ці новини доходили до російської еміграції і породжували в її
середовищі певне збентеження. З паризького осередку козаків навіть доносились
голоси, що закликали до повернення на батьківщину. Все це мабуть і послужило
приводом для польських спеціальних служб створити з козаків підвладну собі
організацію. Структурно вона складалась з станиць. Перший організаційний з’їзд
відбувся 26 квітня 1936 р. у Варшаві. На ньому були присутні делегати від шести
станиць. Все було обставлено як театралізоване дійство. У призначений час до
зали увійшли окружний отаман інж. Ф. Штовхань і похідний отаман інж.
І. Білий.
Варто зупинитися на характеристиці цієї постаті. Він походив з
чорноморських козаків, в середовищі яких завжди жило усвідомлення своїх
запорозьких коренів. Тому не випадково після революції саме Ігнату Білому
кубанці доручили встановити контакти з новою владою на Україні. Завданням місії
було виробити спільне ставлення України й Кубані до подій в Росії. На жаль, ні
М. Грушевський, ні В. Винниченко не побачили в цій пропозиції історичного
шансу. Їх відмова мотивувалася небажанням співпрацювати з генералами. А
І. Білий відтоді став козацьким дипломатом. В липні 1920 р. кубанським
урядом він відряджається послом в Польщу та Україну. Восени кубанець був
прийнятий Й. Пілсудським. Військовий керівник польської держави
обговорював з ним можливість спільної боротьби проти імперіалістичного реваншу
з боку царських генералів і інтернаціоналістичних зазіхань більшовиків.
Пілсудський підтримував ідею козацької автономії чи навіть створення окремої
держави. На його думку, варті були підтримки будь-які спроби руйнації
фундаменту російського імперіалізму. Коли почались бойові дії на
польсько-радянському фронті, І. Білий знаходиться на передовій в рядах
армії УНР. З її підрозділами він був інтернований. З цього часу, мабуть,
посилюються його вагання в державно-політичній орієнтації. Після невдач в
українських лавах, він разом з М. Гнилорибовим та М.Фроловим починає
видавати першу самостійницьку газету козаків за кордоном «Голос Казачества».
Але в листопаді 1921 р. польські власті за вимогою Москви вислали Гнилорибова
разом з Б.Савінковим за межі держави. Дещо морально послаблені Білий і Фролов
видають газету до травня 1922 р. В кінці цього року І. Білий знову
повертається до кола української еміграції. Він поступає на роботу асистентом в
Українську академію в Подебрадах, згодом закінчує політехніку в Празі.
Але повернемося до Варшави на перший з’їзд Вільного козацтва. Коли
увійшли отамани, військовий старшина М.Чебурашкін підійняв насєку і подав
команду «Козаки, смирно! Отаман іде». Після рапорту, привітання і відчитування
«Отче наш…» з вступним словом до делегатів звернувся І. Білий.
Місцями поселення ВК у Польщі були Луцьк (83 чол.), Варшава (48 чол.),
Августов (56 чол.), Кошари (59 чол.), хутір ім. отамана Платова біля Томашівки
(32 чол.), Володимир-Волинський (70 чол.). Згодом організувалась станиця в
Острові-Мазовецькому. Як бачимо більшість козаків була зосереджена на Волині.
Саме в Луцьку 22 лютого 1936 р. утворилася перша статутна організація
«Вільного козацтва». В березні легалізувалась станиця ім. отамана Назарова
в Августові, станиця ім. отамана Платова в Старих Кошарах Ковельського повіту.
Збори в цьому поліському селі відбулися рівно через місяць — 22 березня.
Відкрив їх підхорунжий Іван Пастушков: «Ми, козаки, сьогодні зібралися
обговорити наше питання і я хочу пояснити вам шлях Вільного Козацтва. Мені
здається, що ще багато козаків не знають про суто козацьку організацію, про
козацький шлях. Ми мешкаємо вже 15 років в Польській республіці, прислухаємося
до всього, що відбувається навколо нас. І ось показався з чеської Праги вершник
на вороному коні з прапором Вільного Козацтва і став кликати до себе, в ряди
ВК. Випустили цього вершника І.Білий, полковник Фролов, генерал Стариков та ін.». В квітні відбувся організаційний збір у
Володимирі-Волинському, легалізовано станицю ім. отамана Булавіна на
Білосточчині.
Політична програма вільного козацтва полягала в тому, що це мав бути не
партійно-політичний рух, а козацький державно-політично-національний рух. Козаки,
а вірніше ті, хто стояв за ними, хотіли об’єднати цю галузку еміграції на
засадах того, що ідея загальної держави це не ідея окремої партія. Метою
боротьби мала стати держава Козакія.
У цьому їм служив прикладом Ю. Пілсудський. Те, що козаки знаходились
під впливом якщо не поглядів прихильників маршала, то під контролем його послідовників,
свідчать традиційні засідання станиць в річниці пам’яті Пілсудського та на
день ангела маршала Ридза-Сміглого. Вільноказачій хутір ім. генерала Мамонтова
в Томашівці в січні 1937 р. організував різдвяну ялинку для дітей. Характерно
що, як зазначила про це газета, діти декламували вірші з вільно-казацької
літератури з акцентом. Спорадична культурна діяльність козаків не могла протистояти
впливу мовної інтерференції. Тоді ж луцькі діти зі станиці ім. полковника
Чернишова бавились навколо ялинки, влаштованої у приміщенні українського клубу
«Рідна хата». Ці, на перший погляд, дрібниці свідчать про взаємні контакти
між українською і кубанською еміграціями, а також про толерантне аналогічне
ставлення до них з боку польських властей. Можна припустити, що як українське
козацтво, так і кубанське козацтво було якщо не витвором польських спеціальних
служб, то існувало під їх контролем і керівництвом.