использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

В.В.КРАВЧЕНКО

НОВЕ ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

В Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського зберігається рукописний фоліант спогадів слобідсько-українського поміщика В.М.Абази, складених ним у маєтку Дворічний Кут Харківського повіту протягом 1819 – 1827 рр. Документ, що раніше належав відомому українському історику В.Л.Модзалевському, написаний російською мовою і складається з 252 аркушів під загальною назвою “Век дворянства”. Інший варіант назви, що зустрічається в тексті — “Век, или краткое описание жизни…”. Раніше спогади В.М.Абази не друкувалися і як джерело з історії України спеціально не досліджувалися. Між тим, у них містяться цікаві відомості про життя, побут, менталітет соціальної верхівки Слобідської України, та й взагалі помісного та служилого дворянства Російської імперії другої половини XVIII ст.
Автор спогадів — Василь Миколайович Абаза — народився в сл.Шарівка (нині селище міського типу в Богодухівському районі Харківської області) 11 серпня (за ст.ст.) 1760 р. Батько мемуариста — Микола Ілліч Абаза — був відставним прем’єр-майором і походив з роду молдавських дворян, що свого часу емігрували до Росії після Прутської битви 1711 р. і були поселені на Слобожанщині разом із своїм лідером, князем Д.Кантемиром. Мати В.М.Абази — удова козацького сотника П.Новосельського, належала до козацького роду Кованьків. Її діти від першого шлюбу, зведені брати В.М.Абази — носили прізвище Ольховських. Сам автор служив деякий час у російській армії, потім перебував на цивільній службі, а більшу частину життя прожив у власному маєтку.
До написання спогадів В.М.Абазу спонукали, за його власними словами, не марнославство і не наукова допитливість. Залишившись самотнім удівцем у власному маєтку, обтяжений господарством і хворобами, він звертається до минулого не лише для того, щоб заповнити пустоту довгих вечорів. В.М.Абаза прагнув зробити свої мемуари корисними для дітей та онуків; подати основні відомості про генеалогію роду; розповісти про найближчих родичів та взаємини між ними; навести найбільш яскраві та повчальні епізоди з свого життя. За всіма цими особливостями спогади В.М.Абази належать до мемуаристики XVIII ст.
У віці 12 років дворянський “недоросль” В.М.Абаза був записаний сержантом до Козловського піхотного полку, де вже служили його старші (зведені) брати. Один з них — Гаврило Ольховський — вже мав чин капітана. Він і взяв під покровительство молодшого брата з того часу, коли той, досягши 15 років, був змушений приступити до служби. Проте, виїхавши до місця призначення, В.М.Абаза не застав свого полку під Єлісаветградом. Незадовго до його приїзду полк виступив у похід проти Запорозької Січі в складі армії під командуванням генерала П.Текелі. Юнак наздогнав своїх товаришів по службі вже тоді, коли війська стояли в таборі під стінами запорозької фортеці після капітуляції січового товариства.
Молодий сержант пробув на Запоріжжі близько півроку, досить швидко потрапивши на посаду ординарця самого П.Текелі. Він мав можливість постійно бувати в козацькій фортеці, бачити запорожців на власні очі. Напевне, якісь відомості про козаків юнак міг почерпнути в офіцерському середовищі. Його враження мали бути особливо яскравими, якщо врахувати, що до того часу В.М.Абаза не покидав родинної домівки. На жаль, нам не відомо, якими текстами міг оживити свою пам’ять мемуарист, описуючи Запоріжжя через сорок з лишком років. Це могли бути, перш за все, маніфест імператриці Катерини ІІ з приводу ліквідації Запорозької Січі від 1775 р. У науковому та літературному обігу вже були публікації російських авторів Г.Міллера, І.Болтіна, Л.Максимовича, М.Антоновського, М.Щекатова, В.Зуєва, Д.Бантиш-Каменського, в яких висвітлювалися окремі сторінки історії та побуту запорозьких козаків. Допитливий історик міг також звернутися до публікацій французьких і німецьких дослідників, рукописних матеріалів. Постійному читачеві вже були відомі художні твори відповідної тематики І.Котляревського, В.Наріжного, вірші К.Рилєєва на українські сюжети, фольклорні публікації. Жодного з перелічених вище джерел В.М.Абаза не згадує. Якихось буквальних запозичень з інших матеріалів у його мемуарах також немає. Тому можна вважати, що спогади В.М.Абази про Запорозьку Січ у 1775 р. є оригінальним авторським текстом.
Щоправда, погляди автора на Запорозьку Січ не відзначаються оригінальністю. Для нього січові козаки — набрід з різних країн, люди, що заробляли на життя грабунками та розбійними наїздами на сусідів і проводили час в пияцтві, розвагах “в ужасном невежестве”. Разом з тим, у В.М.Абази не помітно особистих упереджень проти козацтва. Тому його оцінки та висновки відображають скоріше поширені в суспільстві стереотипи сприйняття запорожців. Набагато цікавіший В.М.Абаза там, де він із знанням справи описує зовнішній вигляд Січі, спосіб життя, одяг, зброю, господарство, їжу козаків. Наведені ним відомості багато в чому збігаються з тими, що їх наводили в своїх записках і спогадах деякі інші сучасники В.М.Абази. Сучасний дослідник може лише збагатити їх деякими деталями й подробицями. На особливу увагу заслуговують простодушні нотатки автора про пограбування Січі царськими військами під час її ліквідації. Якщо він вважає зразком безкорисливої чесності свого брата, капітана Г.Ольховського, що вдовольнився лише кількома десятками коней з козацьких табунів і цінностями на 5 тисяч російських рублів (а це була ціна маєтку з 12 тис. дес. землі і 400 кріпаками), то що вже говорити про інших, “небезкорисливих” і старших за чином офіцерів. В усякому разі, мемуари В.М.Абази, принаймні в тій частині, що присвячена Запорозькій Січі, (а це більше 4 рукописних сторінок великого формату), можуть вважатися достовірними. В цьому й полягає їхнє значення для сучасного читача.
За змістом текст розпадається на дві частини. В першій з них автор намагається з’ясувати походження роду Абазів, довести його стародавність і велич. Історико-генеалогічні вправи В.М.Абази можуть зацікавити в першу чергу історика Молдавії, оскільки автор у цій частині свого твору демонструє виразний молдавський дворянський патріотизм і відповідну самосвідомість.
В другій частині спогадів описується біографія самого автора. Саме тут знаходиться матеріал про Запорозьку Січ і обставини, що привели до неї мемуариста якраз у момент захоплення козацької республіки російськими військами в 1775 р.
Текст вміщеного нижче фрагменту друкується із збереженням мовних і стилістичних особливостей, характерних для автора. Зірочками в ньому позначені авторські примітки.

1820-ті роки. — Уривок з мемуарів В.М.Абази з описом Запорозької Січі

В этом же главном селении Запорожской Сечи? первые дома были: кошевого, судей и писаря, составлявших всю власть и правительство запорожцев, сорок огромной величины об одной избе с сенями строений (именуемых курени) под разным названием, в коих в каждом считалось по 1000 человек козаков, живших, впрочем, большею частию в обширных степях, по хуторам, именовавшимся зимовниками, и где начальствовавший или старейший прочих назывался “батько”; все же жившие при нем именовались хлопцями; ездили редко по надобностям своим, или по зову начальства их в эту свою столицу, упражняясь наиболее скотоводством, рыболовством и всегдашними разбоями; ездя партиями в Польшу и Российские пределы: в Полтавскую, Киевскую, здешнюю Слободскую Украинскую, Воронежскую и даже в Курскую губернии; делая помещикам и прочим жителям чрезвычайные грабежи и самые убийства, находясь в ужасном невежестве и без просыпа пьяны, не имели они никакого почти закона; хотя были между ими люди просвещенные как россияне ??, так и французы, немцы и англичане, забежавшие к ним, спасаясь за преступления в отечестве, заслуженного наказания, или же ища вольности и праздности, в этой сечи существовавшей.
Кроме же упомянутых куреней, была там земляная крепость с лежащими на земле без лафетов небольшими (до двадцати) чугунными пушками. В городе же находилась деревянная большая, о двенадцати главах с богатою утварью и вещами, довольно хорошей архитектуры церковь во имя Покрова Пресвятой Богородицы; и потому названо это селение Покровским. Также было несколько незначущих домов торговавших лавочников, имевших товары для одних их запорожцев потребные; и почти при каждом курене и доме погреба, с простым хлебным вином, пивом, медом и крепкими виноградными винами, к чему они были великие охотники, просиживая по целому дню за чарками и стаканами, гуляя с помпою по улицам при музыке из нескольких скрипок, цымбалов и баса, ведя жизнь самую беззаботную и распутную! Каковое развратное состояние по-видимому, весьма нравилось всем туда приставшим; имея многие из тех батьков с хлопцями своими неисчисленное скотоводство, как то: тысяч по три лошадей; столько же рогатого скота, и тысяч по 50-т овец, бродящих без всякого присмотра круглый год, и даже без счета в обширных тех степях.??? Не ограничиваясь собственностию, почитая все то общим, и ни в чем, кроме хмельных напитков вкуса не имели. Пища их самая роскошная была: (тетеря) утворенное кислое тесто с пшеном, и в кислом же молоке вареной каши-размазни, называемой ими кулеш. В праздничные же дни убивали барана, варили борщ или жидкую кашицу, и редко когда жарили, приправляя все те блюда чесноком. Не имели в заведении никаких огородних произрастений, но всю ту зелень: лук, чеснок, капусту, бураки, и прочие покупали во втором их запорожском селении Самаре (ныне Новомосковске), где из них жили одни только женатые, ибо в Сечи и по зимовникам у них не было ни одной женщины, коих они по глупым предрассудкам своим терпеть не могли, и кто б только задумал из них жениться, того немедля высылали в упомянутую Новоселицу, где он уже и оставался навсегда; таковой же образ жизни и во всем у них был. Вместо какой-либо столовой посуды, ели они свое кушанье, сидя в кружок на полу из длинных деревянных ночовок, и таковыми же самоделковыми ложками, не имея понятия о скатертях, салфетках и прочих приборах; словом, так жили, как в простолюдстве родились и воспитывались, имели даже отвращение от всего вежливого и благопристойного, при всем богатстве своем. Одежда их состояла в простой серой свите и хрящовых шароварах. Самые батьки, т.е. старшие между их, по праздничным дням и, бывши иногда в резиденции своей, надевали на себя синего или голубого (любимые ими цвета) бреславского сукна чуйки, китаевый или пестровый кафтан, и с таковой же материи шеравары; имея на себе красные чобиты (сапоги), шелковый с серебряными полосами пояс и по нем порядочную казацкую в серебре оправленную саблю; с обрытыми головами и бородой кроме на первой называемого оселедька (клока на середине головы длинных волосов), а на второй под носом таковых же усов, замотанных у некоторых щоголей около ушей, или висящих до пояса. Имея на голове летом и зимою баранью из простых смушков шапку; редкий же из них модник, тонкого сукна польскую конфедератку; простые же козаки, хлопци тех батьков, так же во всем им подражая, имели сверх того вкус и, по словам их, надобность носить обмоченные в рыбьем сале или дегте рубахи ? без перемены, пока сносится; имели впрочем порядочное оружие: сабли, ружья, пистолеты, и дротики (копья), во многих в серебренной оправе, а у некоторых батьков в золотой и даже с дорогими каменьями; которые вещи, без сомнения, награблены ими в Польше, а также и добытые во время войны России с турками, куда они к обеим сторонам охотно для грабежей приставали; употреблялись с российской стороны на воде в собственных гребных судах своих с великою пользою. А на суше имея также собственных хороших лошадей, занимали во многих случаях место регулярной кавалерии; экипаж же у всех их были простая телега, и у самых роскошных таратайка (тоже телега с некоторыми прикрасами) с парой добрых лошадей.
Хотя они имели на беспредельных степях своих, составляющих ныне три губернии, столько скотоводства и награбленного из всей Польши и украинских Российских пределов серебра, денег и разных драгоценных вещей, что всякий из них батько мог жить не хуже нонешних богатых графов и князей.
Запорожская сечь имела свое существование, и имела будучи за последними днепровскими порогами,?? в 1775 году без всякой запорожцев сопротивления вышесказанною армиею была атакована и взята: главные ее чиновники правители кошевой, писарь и судья немедленно по арестовании были отвезены в Петербург; нещотное имущество их и всего общества того, состоявшее в движимых вещах, золоте, серебре, драгоценных камнях, всякого рода парчах, материях и платьях из оных, со множеством российской, польской и турецкой монеты золотых и серебряных денег с таковыми же богатыми оружием, как выше сказано, награбленными ими запорожцами разбойническим образом, почти все разошлось по рукам описывавших то имущество, и в особенности комиссаров и приставов с разных полков, офицеров, коим вручаемы были те сокровища в надзор, так же и описи по зимовникам бесчисленного множества лошадей, рогатого скота и овец теми чиновниками и прочими полковыми офицерами, желавшими таким образом пользоваться, были стадами отгоняемы в дома свои; только самые малые части были проданы с публичного торга: брат мой Гаврило Ольховский, храня строго честность, при всех удобствах своих, будучи ротным командиром, не многим воспользовался: скитавшимся по степям и камышам несколько десятков диких лошадей велел отогнать в село Шаровку; да подаренных ему его роты солдатами турецких левов и других серебряных денег получил тысяч на пять рублей.

ІР НБУ ім.В.І.Вернадського, ф.12, № 702, арк. 132-135, зв. Автограф

 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com