Оповідання
з неопублікованих белетризованих спогадів В. Голобуцького
«З минувшини. Оповідання мого сучасника».
На прощу
Давно уже нездужала баба Марина.
Знесилила її тяжка повсякденна праця. Та і застудилася у Пилипівку, як прала на
річці. Ні звестись на ноги не може бідолашна, ні розігнути спину. «Боже ж ти
мій милосердний, що ж воно буде далі? – роїлася в бабиній голові сумна думка. –
Хто ж мене годуватиме, хто випере сорочку, змиє голову? Чоловіка і дітей бог
прибрав, сестра і зять люди вбогі і в роботі зранку до вечора. Хіба попроситись
у попа, щоб пустив у церковну сторожку, де вже живе бездітна удова Тетяна?
Отець Охванасій добрий чоловік. А може зглянеться мати божа і пошле мені здоров’я? Ох, я б вже віддячила богові». В таких тяжких роздумах
і сподіваннях дала баба Марина обітницю: «Як зведе на ноги мати божа, піду на
прощу до Києва».
Минули
різдво, новий рік і йордань, а з ними й морози. Прийшла масниця з метелицею і
халепою, а там і великдень – весна. Цілий місяць сиділа баба на призьбі –
грілася на сонці. Полегшало. Перестали боліти руки, ноги і спина трохи
розігнулася. От тоді і стала вона збиратися на прощу. Надумався іти з нею і
Зінько Кошарний. Побожний був чоловік. Ще замолоду при одній пригоді дав
обітницю повісити срібну лампаду у київських печерах і запалити велике
паникадило у Почаївській лаврі. А вийшло так: обітницю дав, а виконати її в
свій час не спромігся. Тоді ще молодий був, недавно одружений. Як же піти
такому на прощу? І жінки не можна кинути, і товариші візьмуть на глузи: «Диви,
попхався Зінько з старими бабами в печери, ха-ха-ха! От так козарлюга! Повісив
Сидора на спину, примружив одне око та й по хатах: «Подайте, люди добрі, на
свічечку угодникам печерським!» Казна-що вигадав, тьху!»
Побоявся
тоді сорому Зінько й не пішов. А там вже і дітей ціла громадка з’явилася, і по
господі стало клопоту більше: поставив Зінько спершу олійницю, а пізніше
водяний млин з крупорушкою. Де вже там думати про бога! Але все ж таки згадував
інколи про обітницю. Раз тоді, як спалено клуню з хлібом, а вдруге тоді, як
втягло полу у жорна і ледве не потрощило усього. Вихопили, дякувати богові,
люди добрі. Правда, разом з полою одірвали й половину чемерки. Нова була і
сукна неабиякого – п’ять карбованців аршин. Та бог з нею! Так ото вже в старих
літах, віддавши двох дочок і відділивши трьох синів, поклав собі Зінько
виконати обітницю неодмінно.
Набрали
в торби сухарів, узяли чисті сорочки та переміну, вирізали з груші костури й
вирушили в далеку дорогу. Гадали так: вийдуть на битий шлях і пристануть до першого-ліпшого
гурту прочан. Багато народу суне в таку пору в святі місця.
Справді,
опівдні добилися до шляху й сіли під вербою відпочити. Не встигли ще розв’язати
торби, щоб пообідати, як бачать – троє подорожніх: дві жінки і кремезний
чоловік з рудою борідкою. Подорожні йшли понад канавою один за одним як гуси. У
кожного костур у руці, на спині сакви. Наблизившись, рудий чоловік зняв
капелюха і чемно привітався. Баба Марина запросила його і жінок до хліба-солі.
Далі
вже пішли разом усі п’ятеро. «Укупі йти вигідніше і спокійніше, та і
прохарчуватися легше, – говорив рудий прочанин. – Не подадуть одному, другому
подадуть, от і є дар божий». Таким мудрим показався цей чоловік Зінькові і
Марині. Жінки – ті звичайні: одна, стара, поховала недавно чоловіка і йшла в
печери поставити перед гробами угодників божих свічку за упокой його душі, а
друга, молода і гарна, сподівалася випросити в угодників дитину, бо не дав їй
бог діток. Чоловік же, скажу вам, – неабиякий. Передовсім, дуже ввічливий і
приємний, до того ж письменний, у церковних справах дуже обізнаний , і бувалий.
Все гомонить дорогою, розказує і пояснює, особливо молодиці і Зінькові. Іде, приміром,
стукає костуром по стежці і звертається до молодиці:
– Празна убо єсть ти, жено. Согрішила, значить,
вельми перед господином своїм.
– Се б то перед чоловіком чи що, дядечку?
– Та що ви, дядечку? Навіть у думці не було нічого
такого…
– На, значить, він, чоловік твій, согрішив, і
карає за те вас Господь.
– Справді, дядечку. Вже третій рік як я за
Паньком. І не силували мене, своєю волею пішла за нього, і кохаємось, і до
церкви ходимо, і старцям подаєм, а діточок нема та й годі. Ходила я до ворожки,
пила зілля, і батюшка вичитували мене, та все марно. От свекруха і каже: «Іди,
Катре, у Київ до угодників, може, зглянеться господь». Я оце і йду. Та бог
святий знає як воно буде.
– А ти вір Господові, не сумнівайся, сказано бо:
«По вірі вашій і дасться вам», – навчає рудий чоловік. – Треба тільки знать, до
якого святого звернутись, як і кому замовить акафіст чи молебен.
– Та як же про це довідатись, дядечку? Я нічого в
тім не тямлю.
– А на те є, молодице обізнані люди. Господь
вкладає розум в главу їхню, відкриває очеса їм, і вони можуть видіти те своїм
духовним зором, чого не бачить проста людина.
– От як би Господь послав мені такого божого
чоловіка, щоб напутив мене, – з смутком у голосі промовляє молодиця.
– Чудні діла твої, господи! – урочисто проказує
рудий чоловік і хреститься. Ніхто не знає, кого собі обере Господь, щоб
відкрити йому таємниці свої. А коли обере, то мусить та людина творити волю
господа свого.
Надвечір теплого сонячного дня
прочани прийшли у Бровари і стали на квартиру. По вечері господиня поклала
жінок на полу. Зінько ліг на лавці. А рудого чоловіка запрошено до окремої
кімнати, через сіни. «Такій поважній людині не годиться ночувати разом з
жіноцтвом», – міркувала господиня.
Вступивши
до кімнати, рудий чоловік перехрестився на образи, уклонився господині – «Спаси
бог!» – і сів на ослін. Все це він робив повільно, урочисто. Господиня вже
хотіла вийти, як постоялець подав їй знак рукою залишатися і байдужим голосом
попросив:
– Поклич молодицю. Треба молитву прочитати їй.
За хвилину на порозі несміло стала Катря.
– Кликали мене, дядьку?
– Кликав, а як же, чадо моє во Христі, кликав. –
Він пильно подивився на її лагідну постать і гарне лице.
– Сідай, побалакаємо.
– Та я постою, дядьку.
– Сідай, кажуть тобі.
Молодиця присіла на лавку.
– Завтра, чадо, по обіді, будемо вже у печерських
угодників.
Катря побожно перехрестилася.
– Завтра вже можна й починати клопотання про
розрішеніє чрева. Це – мудре діло. Не кожен монах знає, як це робиться, не
кожен угодник може допомогти тобі. У кожного своя святість і свій дар.
Катря
підвелась і поклонилася мало не в ноги.
– Поможіть, дядечку, хай вам бог помагає. Будемо за
вас щодня молитись і щонеділі подавати на часточку о здравії.
Рудий
чоловік замислився.
– От що, чадо моє. Є у лаврі один монах, отець
Євтимій, дуже тямущий в тих справах чоловік і богові угодний, – свята, можна
сказати, людина. Як його попросити помолитись та пожертвувати на монастир, то
зглянеться на вас бог, відкриє ложесна твої.
– От дав би бог! – В очах молодиці засвітилася
надія.
– А скільки грошей маєш, чадо? Для угодника нічого
не треба жаліти, бо що то труди наші, як не прах перед силою божою?
– Та що ви, дядечку! Я нічого не пошкодую. Дав
мені Панько п’ятдесят карбованців, казав: «Комору треба б восени поставити, та
грець з нею, краще віддай гроші монахам, хай виблагають для нас у бога дитину».
– Гарний у тебе, бачу, чоловік, чадо.
– Авжеж. – Катря соромливо опустила очі.
– Ну й гаразд. Прийдемо до Києва і все влаштуємо.
А тепер поклади п’ятдесят поклонів перед образами, прочитай тричі оченаш і йди
собі з богом. Та поклич мені діда Зінька.
– Молодиця з рожевим від поклонів лицем вийшла з
кімнати, а вслід за нею зайшов Зінько.
– Сідай, брате Зіновію, та розкажи про свій гріх,
– сказав рудий чоловік ласкаво, вкрадливим голосом, і показав на лавку. – Давно
вже ходжу я по цій землі, між грішниками, і творю волю пославшого мя.
Зінько звів очі. «Що то? Ходить
по землі і творить волю божу? Мабуть, посланець божий чи що?» – заворушилася
думка в голові, і йому стало страшно.
Зінько
був чоловік простий, недалекого розуму, неписьменний і дуже заклопотаний. До
праці припадав так, що дивувалися люди. Зимою, було, замете снігом двори.
Сусіди сяк-так попробивають стежки від хати до хліва і клуні та й годі. А
Зінько цілий день вештається, накидає таку купу, як гора. Увечері сидить біля
каганця – керосинової лампи не мали, бо дуже ощадливі були люди, та і пожежі боялися
– і плете оброті або віжки. А в яру за Губотрясовим що зробив? Страшенним ровом
обвів сад і пасіку. Тільки-но вільна годин, за заступ і почне копати. І не
скупий нібито чоловік. На Спаса усіх, хто зайде, годує медом, а віск віддає на
церкву. Що ж до божественного, то не було другого такого ревного у селі. Раніш
усіх приходив до церкви і вірив усьому, про що пишеться у церковних книгах.
Одного разу батюшка читали казань: «…Будьте мудрі, як змії і сумирні, як
голуби… і отець небесний благословить вас». От Зінько прийшов з церкви і каже
своїй Парасці: «Шкода, жінко: убив я учора гадюку у яру, гріх великий заподіяв.
Не убивати треба гадюк, навчатись у них, як жити на світі. Казали сьогодні
отець Охванасій». І баранини ніколи не їв, бо, бачте, то – агнці божі. Чудний
був трохи чоловік, простак.
Боязко
стало Зінькові від слів рудого чоловіка. А той помовчав трохи і знову:
– Вже тридцять років минуло з того дня, коли
повернув мене Господь на землю, і ходжу я по світах і творю добрі діла.
Спокутуй мені, сину мій, і вблагаю я господа мого простити гріх твій.
Наче снігом обсипало Зінька.
Здерев’янів з жаху, а потім став на коліна, ударив поклон перед рудим чоловіком
і питає:
– Хто ж ви будете, чоловіче божий?
– Ілля пророк!
Тут уже Зінько зовсім втратив
тяму, припав до ніг рудого чоловіка і став цілувати їх.
– Стань і спокутуй гріх свій, – суворим голосом
проказав той.
Тут Зінько виклав перед ним усе,
що ніс угодникам. А гріх був такий. Колись, ще за життя батька, обікрадено у
Кошарних комору: винесено бодню сала – недавно, якраз перед різдвом, закололи
кабана – та мішок пшеничного борошна. Крадіжка дуже розлютила Зінькового
батька. Коли настав вечір, він і каже: «От що, сину: візьми шкворень та сядь
під коморою. Як буде злодій ламати замок, бий його, гаспида, по чому потрапиш,
не бійся».
Узяв Зінько шкворень і присів під
ганком, за стояками. Довго сидів. Чує – хтось перелазить через тин,
зупиняється, прислухається, а потім до замка. Зінько тоді шасть з-під комори та
ген злодія шворнем по спині. І не ойкнув бідолаха. Правда, Зінько був хлопець
при здоров’ї. Упав злодій, а Зінько до хати:
«Ой батечку, убив я, мабуть, чоловіка!» Вибігли на двір, дивляться – лежить чоловік
нерухомо. „От морока, – каже батько, – знав
би, Зіньку, що так буде, не посилав би тебе. Бери тепер,
лишень, його на плечі, винеси на край кутка і кинь у провалля.
Та обережно: іди дорогою, щоб не видно було слідів”. Зінько
так і зробив. Коли, однак, повернувся, білий був, як крейда, і увесь тремтів. Занедужав навіть. Тричі переполох виливали. Не
собаку ж убив – людину.
Ото все оповів Зінько рудому чоловікові й просить:
– Поможіть мені, чоловіче божий, звільніть душу від гріха. Все життя тяжить він
надо мною. Умирать скоро, боюся суду божого.
– Це – великий
гріх. І потребує великої жертви. Печерські угодники не можуть випросити тобі прощення. Посилати треба благання в Єрусалим, щоб заступилися за тебе перед
гробом господнім. А це
дорого коштує. Іноді людина
цілий рік працює за свій гріх. Кажи, скільки грошей маєш?
– Триста карбованців узяв
з дому. Продали трьох годованих кабанів, олії та борошна. Хотів покрив пожертвувати
в печери та паникадило запалити
в Почаєві.
– Все те,
кажу, чоловіче, вдруге, – шкода,
не поможе. На гроб господень треба жертвувати.
– А як же це зробити? – Зінько
низько вклонився.
– Знаю я в печерах одного монаха, отця
Христофора. Святий чоловік.
До нього треба з цим ділом
звертатися. Прийдемо завтра
у Київ, побалакаємо. А тепер поклади сто поклонів, прочитай тричі оченаш і
йди собі з богом.
На другий день прокинулися вдосвіта і по обіді
були в Печерській Лаврі. З острахом переступили жінки і Зінько
поріг «святої брами», пройшли між величавим Успенським собором і височенною лаврською
дзвіницею, мимо Трапезної
церкви і стали спускатися забрукованою доріжкою до Ближніх печер. Всюди була сила народу. Прочани сиділи, стояли, лежали в тіні дерев і просто під пекучим
весняним сонцем. Перед Ближніми печерами, біля могили з
мармуровим надгробком, серед гурту по-сільськи одягнутих жінок сидів монах. Покірливо
опустивши очі, ніби нехтуючи «бранним світом», він тихим голосом повчав присутніх. Жінки уважно
слухали. Дехто утирав сльози. Рудий
чоловік підійшов
до монаха і згорнув долоні для благословення. Монах підвів голову, ледь
помітно посміхнувся і благословив.
Після ранньої вечірні пішли шукати ночівлі.
Пустила прочан одна міщанка
на Печерську. Знявши сакви, рудий чоловік
звернувся до Катрі:
– Тепер,
чадо моє, ходімо, порадимось у твоїй справі.
Коли вони знову
вступили на монастирське подвір’я,
в келіях вже мерехтіли вогники. Вулички спустіли. Минули Ближні печери й
повернулися ліворуч. За
оградою, прихований рясними
деревами, стояв мурований будинок. «В ім’я отця, і
сина, і святого духа!» – проказав
рудий чоловік, стукнувши тричі у двері. Хтось сказав «Амінь!» і відчинив двері.
Пройшовши довгими
коридорами до кінця, увійшли
у келію того самого монаха, що
удень сидів біля Ближніх печер.
Рудий чоловік
і монах обнялися й поцілувалися. Господар ласкаво привітав Катрю, а довідавшись про молодицине діло, посміхнувся
і сказав:
– Не журися, зглянеться Господь – дасть розрішеніє чреву.
Катря низько поклонилася
й подала гроші, зав’язані в білу
хусточку. Монах узяв їх, побожно перехрестився
і поклав їх за образи. А тоді відчинив шафу
і став накривати на стіл.
Катря здивовано дивилася на різні глечики,
мисочки, тарілочки з
грибами, капустою, рибою, яблуками,
коржиками, на три великі пляшки...
– Покуштуйте,
любі гості, що бог послав; не гнівайтесь за чернечу трапезу. Благослови, господи! – Монах налив чарку, випив і почав частувати
гостей.
Катря випила одну і другу чарку
червоної наливки і відразу відчула, як щось наче вдарило їй у мозок, а потім
все закрутилось в очах; на неї стала падати шафа; Катря хотіла відхилитися і
раптом впала разом з стільцем. Як уві сні бачила
вона, що монах узяв її на руки і кудись
поніс...
Коли Катря отямилася, на дворі вже засіріло.
Дзвонили до заутрені. В келії було прибрано. Монах у всьому чернечому, з клобуком на голові, стояв перед нею і повчально говорив:
– Встань, жено, і йди
молись святому Якову, проси відігнати бісів, що сьогодні
вночі відвідали тебе, і розрішити черево твоє.
Катря підвелася
з ліжка, схопила себе за голову й гірко заплакала.
– Ну, ну, – суворо гомонів монах, – молитись треба, молитись... Ти чого стоїш?
Іди собі.
Прожогом кинулась Катря з келії... На квартирі
не було ні рудого чоловіка, ні Зінька. Баба Марина збиралася до церкви. Катря впала
на постіль і накрила голову подушкою. Баба Марина підійшла до неї, присіла на ліжко, ніжно, як мати, поклала руки їй на плечі:
– Що з тобою, голубко? Хто тебе скривдив?
Крізь подушку чулося глухе ридання. Мабуть, вже кінчилася
заутреня, а Катря все не відкривала
голови, а коли, нарешті, зняла подушку, було тяжко дивитись на неї: по блідому схудлому виду котилися буйні сльози, в очах, почервонілих від плачу, виднілася
туга.
– Ой, тіточко, не знаю, що й казати вам. Чи
то справді був біс у вигляді того монаха, до котрого привів мене отой дядько, що
прийшов сюди з нами, чи все те сам монах заподіяв. Сталося таке, тіточко, що як розказати Панькові, то вижене мене з дому. І гроші забрано, що принесли
на церкву. Напоїв мене
монах наливкою з якимсь, здається мені, дурманом і робив зі
мною усе, що хотів...
Баба Марина похитувала головою.
– Заспокойся,
дитинко, може то все –
мара, і ніякого гріха у тебе перед Паньком нема.
– Ой ні, тіточко, ні
не мара то. – Катря знову
впала на ліжко.
Погано, скажу вам, скінчилася та проща. Яке вже
там богомілля? Через два дні
усі пішли
додому. Не було тільки рудого чоловіка. Щез у першу ніч. А як це сталося, Зінько
дорогою розповів бабі Марині і просив
нікому не говорити.
Відвівши молодицю до монаха, рудий чоловік повернувся
на квартиру і покликав Зінька.
Було вже зовсім пізно.
На лаврських доріжках не зустрілося їм
жодної людини. Увійшли в якийсь будинок, – а куди саме, того Зінько не знає, бо було темно. Рудий чоловік
стукнув у другі двері. Хтось сказав басом: «Амінь!», – і впустив у кімнату. В однім кутку миготіла лампадка, в другім хтось важко
дихав за ширмою. Пахло оливою, воском і горілкою. Рудий
чоловік уклонився ширмі:
– Отче
Христофоре, оце і є грішник Зиновій.
– На коліна! – пролунало з-за ширми.
Зінько
став лякливо задкувати до
дверей. З-за ширми гуло:
– Негоден єси видіти лиця
мого, великий грішнику, а побачивши, осліпить тебе Господь.
Покутуй гріх
свій, чоловіче, і принеси жертву. Я покладу її на гроб господень.
Зінько тремтячими руками простяг у темряву гаманець. Невидима рука грубо вхопила
гроші... Рудий чоловік вивів Зінька
на двір, і
довго водив крутими і темними монастирськими
стежками і вже за брамою якось непомітно
затерся, зник.
Хоч і дуже
простий чоловік Зінько, а все ж таки, оповівши
про свою пригоду, додав: «Мабуть, сестро, обдурили мене. Пригадую я все те і міркую собі:
Якби то був справді святий Христофор, то чого ж би так смерділо в келії
горілкою? Здається, повинно
було б пахнути ладаном і смирною, як у церкві. І чого було б тікати
отак одразу, серед дороги, тому чоловікові, якщо він
був би справді
посланець божий Ілля
пророк?»
З
приватного архіву П. Голобуцького. – В. О. Голобуцький На
прощі // «З минувшини. Оповідання мого сучасника». 1988 р. –
Арк. 62-72.