С.Р.ЛЯХ ПУБЛIКАЦIЇ З IСТОРIЇ ПIВДЕННОЇ УКРАЇНИВ ПЕРIОДИЦI 1991-1995 РОКIВ
Главная | Статьи и сообщения
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

С.Р.ЛЯХ


ПУБЛIКАЦIЇ З IСТОРIЇ ПIВДЕННОЇ УКРАЇНИВ ПЕРIОДИЦI 1991-1995 РОКIВ

Бiблiографiчний огляд

Бiльшiсть публiкацiй зазначеної тематики поки що присвячується проблематицi iсторiї запорозького козацтва. Воно й зрозумiло: ще свiжим залишається протест проти обмежень, якi кiлька десятилiть накладалися на дослiдження козацтва, i надто багато першокласних дослiджень ХIХ – початку ХХ столiть, якi довго пролежали у спецхранах, досi ще не знайшли своєї дороги до масового читача.
В публiкацiях останнiх рокiв з iсторiї козацтва одним з найбiльш уживаних є термiн "зимiвник". I це теж не випадково. Саме вiдтворення статистики господарств цього типу (якi до того ж важко пiддаються облiку) дозволяє уточнити рiвень економiчного розвит-ку Запорозьких Вольностей. Шкода тiльки, що спецiальних розвiдок, присвячених цiй самобутнiй формi господарської дiяльностi, надто мало. Автор однiєї з них (О.Л.Олiйник Про локалiзацiю запорiзьких зимiвникiв // Український iсторичний журнал. – 1992. – №10-11. – С.123-126) стверджує, що в перiод Нової Сiчi зимiвники перетворились на справ-жнi ферми. Дослiдники мають неповнi вiдомостi про кiлькiсть цих господарств i їх ус-трiй, i уточнити цi та деякi iншi данi допомагають археологiчнi дослiдження. О.Л.Олiй-ник наводить приклади перших таких дослiджень на о. Хортиця та недалеко вiд нього, на правому березi Днiпра. Також автор, залу-чаючи картографiчнi матерiали XVIII ст. i документи з архiву Коша Запорозького, показує, як можна пiдрахувати загальну кiль-кiсть зимiвникiв, охарактеризувати топографiю їх розмiщення тощо. Побут зимiвничан цей же автор описує в iншiй своїй публiкацiї (Олiйник О.Л. Хутiрське козацьке господарство та його вплив на формування психологiчного типу запорожця // Питання iсторiї України : Iсторико-культурнi аспекти : Зб. наукових праць. – Днiпропетровськ: ун-т, 1993. – С.22-29).
А.В.Бойко також ставить питання про необхiднiсть уточнення чисельностi населення i поселень в межах Запорозьких Вольностей i подає деякi важливi матерiали до роз-в'-язання цього завдання (Бойко А. Зимiвники Великого Лугу // Козацтво. – Т 1. – Днiпро-петровськ, 1993. – С.29-31). Серед них – офiцiйнi вiдомостi Новоросiйської губернської канцелярiї за 1774 р. про поселення вздовж Кальмiусу та Берди i звiти про експедицiї команд на чолi з росiйськими офiцерами до Великого Лугу, виявленi у фондах РДВIА (Москва). Текст звiту генерал-майора В.О.Черткова генерал-губернатору Г.О.Потьомкiну вiд 11 жовтня 1775 р. про експедицiю до Великого Лугу наводиться повнiстю.
Ще одним самобутним елементом господарювання були гарди (Товкайло М., Будник М. Запорозький гард // Київська старовина. – 1995. – № 2. – С.82-84). Цi своєрiднi "рибнi заводи" розглядаються авторами анотованого повiдомлення як важливий захiд щодо рацiонального i продуктивного використання рибних запасiв Пiвденного Бугу, Днiпра, Iнгулу та Iнгульця. У 70-х роках XVIII ст. в межах Запорозьких Вольностей нараховувалось 34 гарди, з них 11 – на Пiвденному Бузi. Автори наводять топографiчнi описан-ня, показують органiзацiю рибного промислу, розповiдають про результати археологiчних розвiдок на мiсцi бузького Гарду, за переказами старожилiв вiдтворюють рибний промисел на Гардi у ХIХ ст.
Днiпропетровський дослiдник А.С.Журба слiдом за Д.I.Яворницьким ще раз нагадує широкому колу читачiв, що торговельнi зв'язки запорозького козацтва були досить ши-ро-кими (Журба А.С. Торгiвля запорозьких козакiв // Скарбниця рiднокраю : Зб. матерiалiв науково-практичної конференцiї з музейної справи i краєзнавства. – Днiпропетровськ: Днi-про, 1993. – С.20-24).
Про стан археологiчних дослiджень iсторичних мiсць Запорiжжя розмiрковує вiдомий дослiдник Д.Я.Телегiн (Телегiн Д.Я. Обстеження Сiчей низового Днiпра в 1990 р. // Український iсторичний журнал. – 1992. – № 7-8. – С.136-139). Стисло виклавши iсто-рiю заснування Запорозьких Сiчей, вiн висловлює свої мiркування щодо прив'язки їх до сучасної карти. Зазначає, що Кам'янська Сiч є єдиною пам'яткою, яка збереглась бiльш-менш повно до наших днiв. Але i вона поступово руйнується внаслiдок розмиву водами Каховського водоймища. Також, незважаючи на вiдповiднi офiцiйнi рiшення щодо державної реєстрацiї, ця пам'ятка поступово руйнується навколишнiми мешканцями.
Сучаснi спроби локалiзувати Олешкiвську Сiч надiйних результатiв поки що не принесли. Автор пропонує свiй варiант її локалiзацiї, сформульований внаслiдок попереднiх розкопок у 1990 р.
В цiлому ж стан вивчення i збереження Запорозьких Сiчей автор визначає словами "невесела картина".
Виявляється, заглянути у минуле можна не тiльки через споглядання речових зали-шок, а й за допомогою своєрiдної "палеофотографiї". Публiкацiя Ю.А.Мицика про одне потужне i мало використане джерело уявлень про козацький свiт вiдзначається своєю оригiнальнiстю i перспективнiстю (Мицик Ю. Очима французького художника // Козацтво. – № 1. – Днiпропетровськ, 1993. – С.25-29). Автор дає короткий звiт про матерiали мандрiвника, французького художника, архiтектора i iнженера Жана-Анрi Мюнца. Перебуваючи у 1779-1784 рр. на службi у Речi Посполитої, той залишив пiсля себе понад 150 малюнкiв рiзних мiсць України. У 1781 р. вiн побував в районi Нового Кодака, де також зробив свої зарисовки. Його малюнки, на думку Ю.А.Мицика, "наче у докумен-тальному кiно дозволяють уявити собi краєвиди "прекрасної України", що нею так захо-плювався iноземний мандрiвник". Копiї деяких з цих малюнкiв, якi передають характер поднiпровського ландшафту, зовнiшнiй вигляд козацьких жител, заняття мiсцевого населення, публiкуються в журналi "Козацтво" разом з коментарями Ж.-А.Мюнца до них.
На читаннях пам'ятi Д.I.Яворницького у Запорiзькому унiверситетi (1993 р.) з дебютом виступає молодий дослiдник I.I.Лиман, який починає розробляти проблему духов-ного життя на Запорiжжi (Лиман I.I. Церковне будiвництво на запорiьких вольностях // Проблеми iсторiографiї та джерелознавства iсторiї запорiзького козацтва. – Запорiжжя: ун-т, 1993. – С.72-75). Вiддаючи належне Д.I.Яворницькому в дослiдженнi цiєї проблеми, вiн одночасно вiдзначає фрагментарнiсть опублiкованих нарисiв. Спираючись перш за все на матерiали "Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии" (1908 р.), автор реконструює сиситему оформлення дозволу на будiвництво церков, порядок їх спорудження i введення в дiю.
Докорiннi питання в iсторiї запорозького козацтва розглядає О.Л.Олiйник. В однiй iз своїх статей (Олiйник О.Л. Ще раз про причини лiквiдацiї Запорiзької Сiчi // Український iсторичний журнал. – 1992. – № 2. – С.33-39) вiн заперечує поширене в свiй час твер-дження, що Запорiзька Сiч на середину 70-х рокiв XVIII ст. втратила своє стратегiчне значення. Участь запорожцiв у народних рухах також, на його думку, не могла бути провiдною причиною знищення Сiчi. Автор ще раз пильно аналiзує змiст царського манiфесту вiд 3 серпня 1775 р., а саме звинувачувальну його частину, i показує, що го-ловна iнтрига полягала у боротьбi геополiтичних iнтересiв двох несумiсних соцiальних органiзмiв, у неможливостi для могутньої Росiйської iмперiї терпiти прагнення Запорiжжя перетворитися у самодостатнiй незалежний адмiнiстративно-полiтичний i економiч-ний органiзм. Автор стверджує, що Запорiжжя не тiльки позбулося економiчної залеж-ностi вiд Росiї i контрольованих нею територiй, а й стало серйозним торговельним кон-курентом на пiвднi, i наводить факти та пiдрахунки, якi пiдтверджують це.
Розмiрковуючи над характером геополiтичних змагань по осi Запорiжжя-Крим (Олiйник О. Запорожцi i татари – вороги чи сусiди? // Київська старовина. – 1995. – №1.– С.72-78), вiн пропонує звернути увагу на той факт, що гiпотетичне прагнення запорозького козацтва i татар до взаємного знищення простежувалося "дуже невиразно". Виструнчуючи хронiку козацьких походiв i татарських набiгiв, автор помiчає, що "всi походи запорожцiв були спрямованi не проти татарських улусiв, знищення яких не пот-ребуало великої вiйськової сили, а проти добре укрiплених турецьких фортець". З iн-шо-го боку, набiги татар були спрямованi проти "юридичного сюзерена козакiв – Польщi чи Московiї". I ще одна закономiрнiсть: чим у бiльшу залежнiсть вiд Москви потрапляє Україна, тим менш активними стають запорожцi на пiвднi. Промовистим є той факт, що козацькi хутори у прикордонних пiвденних мiсцевостях розташовувались не менш щiльно, нiж в ценральнiй i пiвнiчнiй частинах Запорозьких Вольностей. Сумнозвiсний Муравський шлях у серединi XVIII ст. перетворився на виключно торговельний шлях. Автор наводить i iншi факти добросусiдських вiдносин у цьому регiонi. Закiнчується стат-тя нагадуванням, що пiд потужним натиском сусiднiх iмперiй загинули обидва сам-обутнi соцiально-етнiчнi утворення, такi рiзнi i з такою схожею долею.
Розглядаються питання iсторiографiї (Бойко А.В. Обзор французской историографии запорожского казачества XVIII столетия // Зарубежная историография истории запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – С.36-41; Його ж, Французька iсторiографiя XVIII столiття у дослiдженнях з iсторiї запорiзького козацтва // Проблемы историографии и источниковедения истории запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – С.19-23).
Публiкуються документи з iсторiї запорозького козацтва, виявленi в архiвосховищах (Гiсцова Л.З. З архiву Коша Нової Запорозької Сiчi // Архiви України. – 1991-. – № 6. – С.66-70; Гiсцова Л.З., Демченко Л.Я. Сусiдiв не вибирають: Документи Коша Нової Запо-розької Сiчi // Архiви України. – 1991. – № 2. – С.71-77; Архiв Коша Запорозького: Приватне листування П.Калнишевського / Передмова та публiкацiя Л.Гiсцової // Київська старовина. – 1992. – № 3. – С.11-21; Векленко В. З документiв Коша Запорозької Сiчi // До 90-рiччя Катеринославської ученої архiвної комiсiї (1903-1916 рр.) – Днiпропетровськ: ун-т, 1993. – С.62-68).
Дослiдження iсторiї України неможливе без вивчення життя безпосереднiх сусiдiв українцiв на пiвднi – населення Кримського ханства.
Спочатку вiдзначимо нарис про полiтичнi подiї у Кримському ханствi 1700-1702 рокiв, якi безпосередньо стосувалися також Росiї, лiвобережної Гетьманщини i Запорзьких Вольностей (Санин О.Г. Антисултанская борьба в Крыму в начале XVIII в. и ее влияние на русско-крымские отношения // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. – Вып.III. – Симферополь, 1993. – С.275-279). У ньому йдеться, зокрема, про внутрiшню боротьбу в Кримському ханствi, спрямовану проти хана Давлет-Гiрея. Останнiй намагався залучити на свiй бiк запорозьке козацтво. З цього приводу велися жвавi переговори, якi в свою чергу активiзували росiйську дипломатiю.
Неабияке значення мають також працi, що уточнюють нашi уявлення про уклад життя у цьому регiонi. Серед них сучаснiстю постановки питання i серйозною аргументацiєю видiляється стаття про принциповi зрушення в господарському укладi кримських татар, що вiдбувалися протягом XVI-XVIII ст. (Секиринский С.А., Секиринский Д.С. Аграрный строй крымских татар в XVI-XVIII вв. // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. – Вып.II. – Симферополь: Таврия, 1991. – С.140-149).
Починається стаття з констатацiї загальновiдомого i безперечного положення про те, що головним заняттям татар з моменту їх появи в Криму було кочове скотарство, яке зберiгало свою важливу роль i в наступнi столiття. Воно доповнювалося кочовим землеробством. Причому, досi в лiтературi переважає та точка зору, що, незважаючи на деякий розвиток землеробства, кочове скотарство залишалося головним заняттям татар-ського населення протягом всього iснування Кримського ханства. Автори вважають, що цей погляд не узгоджується з чисельними фактами, якi зустрiчаються в таких джерелах XVII-XVIII ст., як заповiти майна заможних татар, данi про кiлькiсть татарських сiл та склад податкiв на користь ханської казни, свiдчення iноземних спостерiгачiв.
У будь-якому випадку, зауважують автори, необхiдно враховувати, що до складу Кримського ханства, крiм власне Криму, входила значна територiя мiж пониззям Днiпра i Дону i степи мiж Доном i Кубанню: на територiї Криму проживали кримськi, або перекопськi, татари, а за його межами кочували ногаї. Отже, слiд чiтко розрiзняти хара-ктер сiльського господарства на Кримському пiвостровi i за межами Криму.
Автори пiдтверджують точку зору С.В.Бахрушина, який вважав, що у XVIII ст. власне кримськi татари вже перейшли до осiлого землеробства, а ногайцi залишалися номадами, кочуючи на пiвнiч вiд Перекопського перешийка. До речi, у наступному випуску сiмферопольських "Материалов..." (1993 р.) передруковується стаття видатного дослiдника, головна його праця з точки зору розглядуваної проблеми (Бахрушин С.В. Основные моменты истории Крымского ханства // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. – Вып.III. – Симферополь: Таврия, 1993. – С.320-338).
Наприкiнцi XVIII ст. на територiї Кримського пiвострова нараховувалось 1411 сiл, розташованих не лише в прибережних i гiрських мiсцевостях, а й у степовiй частинi пiвострова. Тут формувалася сiльська община. Земля в руках у знатi стала предметом купiвлi, продажу, дарування, заповiдання. Земля татарських феодалiв спочатку оброб-ля-лася з широким залученням працi рабiв. Але поступово у зв'язку зi скороченням числа вдалих походiв праця рабiв витiснялася працею формально вiльних, але фактично фео-дально залежних селян i звiльнених з рабства.
Щорiчний збiр зернових в Криму наприкiнцi XVIII ст. становив вiд 120000 до 400000 четвертей, тобто, за оцiнкою авторiв, немалу кiлькiсть. З кримських портiв до Туреччини щорiчно вiдходило вiд 100 до 150 кораблiв з хлiбом. Крiм хлiборобства, значного розвитку досягли садiвництво i виноградарство.
Якщо ногайськi татари у XVIII ст. в значнiй своїй масi перейшли до сiдлого способу життя, в межах якого землеробство набуло значної ролi, то ногайськi татари про-дов-жу-вали ще залишатися кочiвниками-скотарями. При цьому бiльшiсть iноземних мандрiв-никiв i дипломатiв, якi залишили записки i свiдчення про заняття татар, не розрiзняли їх кримську i ногайську частини.
Вiд себе додамо, що в свiтлi запропонованих авторами уточнень бiльш зрозумiлими стають тi елементи добросусiдських стосункiв мiж запорожцями i Кримом, якi наростали протягом XVIII ст.
Сюжет змiн у характерi i системi поземельних вiдносин Криму певною мiрою продовжується у наступному випуску сiмферопольських "Материалов..." – у повiдомленнi про дiяльнiсть протягом 1802-1810 рр. урядової комiсiї, створеної для улагодження конфлiктiв, якi неминуче виникали в процесi насичення новопридбаних територiй влас-ни-ками-росiянами, яка, на думку автора, "сприяла вирiшенню iсторичного завдання цивi-лiзованого утвердження росiйської державностi в Криму" (Дерий С.П. К вопросу о деятельности Комиссии по разрешению земельных споров (1802-1810 гг.) // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. – Вып.III. – Симферополь: Таврия, 1993. – С.161-169).
Маємо також оригiнальний огляд торгiвлi у причорноморському регiонi XVIII ст., у якому належне мiсце вiдводиться i Запорiжжю (Барабанов О.Н. Товарооборот черноморской торговли в XVIII в. (Крым, Запорожье, Турция, Россия) // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. – Вып.III. – Симферополь: Таврия, 1993. – С.279-284). Автор узагальнив данi про торговельний обiг, що мiстяться в працях А.I.Антуана, Д.I.Яворницького, О.I.Дружинiної та iн., звiв їх в оригiнальнi структурнi схеми, що дозволило зробити висновки про спiввiдношення транзиту i еквiвалентного обмiну. Зок-ре-ма, визначається, що Запорiжжя вiдiгравало важливу посередницьку, розподiльчу роль. Так, мануфактурна продукцiя Росiї i Польщi переважно проходила транзитом через Запорiжжя до Туреччини i Криму, осiдаючи в Приднiпров'ї у незначнiй мiрi. В той же час хлiб лише у невеликих кiлькостях йшов на турецький i татарський ринок, в основному залишаючись в самому Запорiжжi; головним зерновим постачальником Стамбула в цей час стає Бесарабiя. Що стосується продуктiв тваринництва i рибальства, то, навпаки, Запорiжжя експортувало як на пiвнiч, так i пiвдень значну кiлькiсть шкiр, вовни, м'яса, масла, риби, iкри.
В торгiвлi Туреччини з Запорiжжям видiляються двi групи товарiв: продукти мiсце-вого виробництва i схiдного чи європейського транзиту.
Пiсля пiдписання миру 1774 р. головними портами Росiї стають Херсон i Таганрог.
Увагу дослiдникiв привертає i розвиток торгiвлi на Пiвднi України у наступний пе-рiод. Так, дослiдники iз Запорiзького держунiверситету звертають увагу на об'єктивнi труднощi у вивченнi мiжнародної торгiвлi даного регiону, перш за все вiдсутнiсть суцi-льних комплексiв джерел, i пропонують огляд документiв з фондiв державного архiву Херсонської областi, якi частково компенсують цей недолiк (Бойко А.В., Лиман I.I. Пiв-денна Україна в мiжнародних торговельних зв'язках другої половини XVIII столiття (огляд архiвних джерел) // Межгосударственные отношения и государственные структуры в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе в XIV-XVIII вв. : Материалы научной конференции. – Запорожье, 1993. – С.52-56). Автори анотують документи портових митниць, характеризуючи їх як "унiкальний i досить компактний коплекс" джерел. Напри-кiнцi XVIII ст. на Пiвднi України iснувало 7 портових митниць та 8 митних застав. На сьогоднi у фондi Херсонської (Новоросiйської) губернської креслярнi виявленi документи, якi залишилися пiсля Одеської i Дубосарської митниць та Єнiкальської митної застави. Зокрема, щотижневi рапорти Дубосарського карантинного начальника генерал-про-курору за липень-грудень 1799 р. демонструє рiзноманiтнiсть торговельних зв'язкiв Пiвденної України.
Згiдно з указом Сенату вiд 29 червня 1800 р. була проведена робота щодо регламен-тацiї шляхiв i пунктiв транзиту iноземних товарiв. Як один з результатiв проведеної новоросiйським губернським землемiром колезьким асесором Чуйком роботи маємо ре-єстр шляхiв, а значить, i напрямiв руху iноземного транзитного товару вiд кожної митницi та застави.
Автори зазначають, що державна регламентацiя призводила до скорочення зовнiшньоторговельних зв'язкiв, про що свiдчать три рапорти з Херсонської, Миколаївської та Очакiвської митниць, датованi вереснем 1800 р.
Цiкавi вiдомостi дають документи, якi вiдклалися у ходi переписки намiсника Таврiйської областi кн. П.Зубова за 1797-1800 рр., який, постiйно знаходячись у Санкт-Петербурзi, щомiсячно отримував вiд цивiльних губернаторiв рапорти з найрiзноманiт-нi-шою iнформацiєю.
"Проект о развитии судоходства на р. Днестр и торговли на юге России", складений генералом Нассау-Зiгеном, теж мiстить огляд можливостей розвитку торгiвлi в цьому регiонi.
Певна частка шани вiддається Пiвденнiй Українi i з боку дослiдникiв Росiї – переважно як краю, де розгорталася передiсторiя Кубанського козацького вiйська. Частiше за все мова йде про походження козацьких клейнодiв. Так, М.I.Кирей екскурси в iсто-рiю символiки запорожцiв пiдпорядковує головнiй метi – показати регалiї Кубанського козацького вiйська як атрибут влади, знаки честi i гiдностi, слави, вiдзнаки в контекстi росiйської державностi (Кирей Н.И. Войсковые регалии Кубанского казачества // Дом романовых в истории России. – Спб.: ун-т, 1995. – С.140-148).
Розглядаючи походження кубанських регалiй, автор вiдзначає "спадкоємнiсть регалiй Запорiзької Сiчi, Чорноморського козацького вiйська i сформованого на його основi Кубанського козацького вiйська".
Автор систематизує i перелiчує тi матерiали, якi зараз становлять джерельну основу для вивчення козацьких клейнодiв як частини iсторiї Кубанського козацтва. Серед джерел називаються грамоти Катерини II вiд 30 червня i 1 липня 1792 р., Павла I вiд 16 лю-того 1801 р., Олександра I вiд 31 травня 1803 р. (опублiкованi в "Своде законов Рос-сийской империи", т. 23). Вiдзначається значна наукова цiннiсть документiв державного архiву Краснодарського краю: матерiали канцелярiй кошових i вiйськових отаманiв Чор-номорського козацького вiйська i наказного отамана Кубанського козацького вiйська (ф.249), вiйськової канцелярiї Чорноморського козацького вiйська (ф.250). Цiнним над-банням архiву є велика червона сургучна печатка Чорноморського вiйська (1791 р.) i ще давнiший вiдтиск печатки, подарованої Г.О.Потьомкiним (1788), а також вiдтиск саже-вої печатки Чорноморського вiйська 1802 р. Частина документiв цього архiву вже опуб-лiкована, в їх числi ордер М.I.Кутузова про вручення секундмайору i полковнику "Вiрного козацького вiйська" З.Чепiзi булави i пернача, а також ордер О.В.Суворова про вру-чення отаману вiйська "вiрних козакiв" С.Бiлому вiйськового i курiнних прапорiв колишнього Вiйська Запорозького (1788 р.). Цiнну iнформацiю з iсторiї козацьких клей-нодiв мiстить "Опис вiйськових, полкових i курiнних знамен i значкiв, що зберiгаються в примiщеннi виставочних регалiй Кубанського козацького вiйська"; вiн охоплює перiод 1788-1880 рр. i характеризує 9 вiйськових та 4 курiнних прапора. Важливе значення має також "Опис речам, що зберiгаються в примiщеннi вiйськових регалiй Кубанського козацького вiйська" зо 1788-1888 рр.
Автор вiдзначає ту обставину, що зараз згадуванi козацькi регалiї знаходяться у США, i наголошує на необхiдностi вiдродити традицiю зберiгати отаманську булаву i вiйськову печатку у вiйськовому штабi, а iншi клейноди – у вiйськовому соборi: "ця традицiя передачi регалiй новим поколiнням прийшла разом iз запорожцями i вiдповiдала росiйським нацiональним традицiям у вiйськовiй справi".
Як пiдтвердження своєї думки, автор нагадує факти пожалування клейнодiв Вiйську Запорозькому монархами Стефаном Баторiєм, Олексiєм Михайловичем, Петром I, Анною Iоаннiвною, Катериною II, гетьманом Мазепою. Згадується i факт виготовлення клейнодiв самими запорожцями наприкiнцi XVII ст. Далi йде стислий опис козацьких клейнодiв – прапорiв, булави, бунчука, перначiв, значкiв, срiбних труб, литаврiв, вiйськової печатки, тростей, гармат з iмператорськими гербами.
Пiсля переселення козакiв-чорноморцiв на Кубань у 1792-1793 рр. туди ж були пе-ренесенi i клейноди. Збiльшене Чорноморське вiйсько додатково отримало вiд Катерини II 19 курiнних прапорiв, 34 курiнних перначiв, труби, литаври, iн. цiннi предмети. Було також пожалувано бiлий (згiдно з М.I.Киреєм) Георгiївський прапор. З 1801 р. на загальновiйськову печатку попав росiйський герб, а потiм орли почали зображуватись i на печатках курiнних, полкових i iн. Орли на печатках як символ росiйської державностi витiсняти попереднє зображення козака. Одночасно вийшов iз ужитку термiн "клейноди" - вiн замiнявся на "регалiї".
Регалiї Кубанського козацтва поповнювалися i в наступнi роки. Всього до їх складу на початку ХХ ст. входило, за пiдрахунками автора, 82 прапорiв i значкiв, 82 рiзних предметiв, кiлька десяткiв грамот, 8 гармат.
У 1919 р. вони були вивезенi за кордон, спочаку у Сербiю. Там вони знаходились до 1944р., потiм були вiдправленi до Нiмеччмнм, а пiсля закiнчення II свiтової вiйни опинилися у США (1949 р.). До загальнокозацького музею в Нью-Джерсi, створеного коза-ками першої хвилi емiграцiї в 20-тi роки, цi регалiї не попали; для їх зберiгання був при-дбаний будинок у центрi Нью-Йорка, де вони й зберiгаються досi.
Регалiї, ще раз наголошує на закiнчення М.I.Кирей, мають бути використанi як "iде-нтифiкатор кубанського козацтва в якостi етнографiчної групи росiйського народу".
Цiй же темi присвяченi публiкацiї Б.Є.Фролова – бiльш спецiального характеру. В однiй з них (Фролов Б.Е. Холодное клинковое оружие кубанских казаков // Из дореволюционного прошлого Кубанского казачества. – Краснодар: Кубанский ун-т, 1993. – С.30-41) автор на соновi документальних свiдчень робить висновок, що шабля у козакiв-чорно-морцiв не належала до числа масової зброї i була скорiше винятком (наприклад, як атрибут озброєння козацької старшини), нiж правилом. Озброєння Чорноморського вiйська шаблями розпочалося у 1816 р. i розтягнулося на довгi роки.
В перiод росiйсько-турецької вiйни 1787-1791 рр. козаки-чорноморцi лише в невеликiй частинi складалися з колишнiх сiчовикiв: краща, "стройова", частина запорожцiв покинула межi Росiйської держави пiсля зруйнування Нової Сiчi. Бiльшiсть чорноморцiв були рiзного роду "охотниками", якi, як правило, не мали при собi власної зброї. Вiд росiйської ж армiї вони отримали рушницi, карабiни, пiки i пiстолети.
В iншiй статтi (Фролов Б.Е. Формирование регалий Черноморского кзачества в конце XVIII века // Историко-археологический альманах Армавирского краеведческого музея. – №1. – Армавир; Москва, 1995. – С.179-187) цей же автор, старший науковий спiвробiтник Армавiрського музею-заповiдника, подає спецiальний геральдичний аналiз козацьких клейнодiв i простежує їх спадкоємнiсть. Спочатку вiн нагадує факт збереження полковником Протовчанської паланки Захаром Олексiйовичем Чепiгою пiсля зруйнування Запорозької Сiчi клейнодiв – паланкового прапора i двох сталевих перначiв. Вiн же й став першим володiльцем клейнодiв Чорноморського вiйська, якi надалi передавалися з рук у руки; їх слiди губляться з "часiв перед першою свiтовою вiйною". Простежуючи за документами подальшу iсторiю виготовлення та вручення клейнодiв Чорноморському вiйську, Б.Є.Фролов пiдсумовує: у 1788 р. вiйсько отримало вiд кн. Потьомкiна через А.В.Суворова – булаву кошового отамана i кiлька перначiв; через де Рiбаса – 8 булав i 20 перначiв. Всього на зберiганнi Кубанського козацького вiйська у ХIХ ст. знаходилося булав i перначiв у кiлькостi 41 одиницi. Автор ретельно розглядає питання їх iдентифiкацiї i класифiкацiї.
Переходячи до описання iншого виду клейнодiв, автор зазначає, що впевнено можна говорити про пожалування Чорноморському вiйську у 1788-1792 рр. 14 курiнних пра-порiв i в наступнi роки – ще п'яти. Всього ж наприкiнцi ХIХ – на початку ХХ ст. в чис-лi регалiй Кубанського козацького вiйська лiчилося 35 курiнних прапорiв. Б.Є.Фролов реконструює їх зовнiшнiй вигляд, виявляє помилки в описах своїх попередникiв. Ось один таких сюжетiв. 30 червня 1792 р. Катерина II пожалувала Чорноморському вiйську георгiївський прапор блакитного кольору. Пiд час похоронiв З.Чепiги в сiчнi 1797 р. виноcилося два великих "царських прапори: бiлий i блакитний". Прапори страждали вiд часу i вiд вiйськових тягот. Уже наприкiнцi XVIII ст. вони "обвiтшали": маслянi фарби, якими була зроблена частина зображень, потрiскалися i обсипалися, нерiдко з шматками полотнища. Тому на час складання перших їх описiв неминучим був суб'єктивiзм у вiдтвореннi ряду деталей.
Також автор дає короткий опис 12 козацьких значкiв, три з яких належали ще запорозьким куреням – Iрклiївському, Брюховецькому, Кислякiвському. Вiдновлюється iсторiя зберiгання всiх регалiй.
В публiкацiї Б.Є.Фролова поданi також текст жалуваної грамоти Катерини II Чорноморському козацькому вiйську вiд 30 червня 1792 р., а також зображення бiлого георгiївського прапора i 6 прапорiв-значкiв, пожалуваних Чорноморському вiйську 27 лютого 1788 р.
Цей же автор в iншому своєму дописi розповiдає про бронзовi гармати, що зберiга-ються у Краснодарському iсторичному музеї i уособлюють зв'язок мiж iсторiєю Гетьманщини, Запорозьких Вольностей i Кубанського козацтва (Фролов Б. Релiквiї вiйськової iсторiї // Київська старовина. – 1993. – №1. – С.111-114).
Дослiдники з Росiї вiддають належне iсторичнiй постатi А.А.Головатого – вiйськового суддi i дипломата, командира i мислителя (Соловьев В.А. Антон Головатый – вой-сковой судья Верного войска Черноморского // Из дореволюционного прошлого Кубанского казачества. – Краснодар: ун-т, 1993. – С.52-61). "Запорiзька" частина його життя ок-реслена досить приблизно. Детальнiше описана його дiяльнiсть як одного з органiзаторiв i керiвникiв Чорноморського козацького вiйська. Саме А.Головатому автор виво-дить вирiшальну роль у пiдготовцi "пожалування" чорноморцям земель на Таманi та правобережжi Кубанi для заселення.
Тiльки пiсля вiдбуття з України двадцятої партiї козакiв-переселенцiв А.Головатий зi своїм чисельним сiмейством влiтку 1793 р. прибув через Крим у мiсто Тавань, де поселився у заздалегiдь спорудженому будинку. На нових землях вiн, як свiдчить автор, став одним з найбiльших помiщикiв, користуючись дармовою працею козакiв, що викликало постiйнi нарiкання. Займався вiн i лихварством. Зiбрав величезне багатство i задобрював начальство щедрими подарунками; тому перевiрки i ревiзiї наслiдкiв не мали. Також А.Головатий, без вiдриву вiд "експлуататорської дiяльностi", керував розбудовою 40 станиць, спорудженням церков i розпочав забудову iсторичного центру м. Катеринодара, заклав гавань для вiйсьвої флотилiї, органiзовує кубанську пошту.
Загинув А.А.головатий, виконуючи обов'язки командуючого Каспiйською вiйськовою флотилiєю, не встигнувши узнати, що iмператор Павло I призначив його отаманом замiсть померлого З.О.Чепiги. "Складним i суперечливим в своїх дiяннях залишився в пам'ятi Антiн Андрiйович Головатий, – пiдсумовує автор, – воїн i стяжатель, воєначальник i глитай, пiдприємливий i багатий землевласник, один з останнiх "лицарiв" славної Сiчi Запорозької, який вписав немало славетних i трагiчних сторiнок в iсторiю нашої Вiтчизни".
В дещо iншому ключi життєпис цього знаменитого нашого земляка подає В.Мороз у своєму популярному нарисi (Мороз В. Антон Головатий, дипломат i поет // Козацтво. – № 1. – Днiпропетровськ, 1993. – С.18-22). Центр ваги тут перенесений на "доку-бан-сь-кий" перiод.
Перу цього ж автора належить нарис про Опанаса Федоровича Ковпака – запорозькому козака з 30-рiчним "стажем", курiнного отамана, полковника Орiльської паланки, героя росiйсько-турецької вiйни 1768-1774 рр., на схилi вiку – катеринославського помiщика (Мороз В. Меценат з Приорiлля // Козацтво.– № 2(3).– Днiпропетровськ, 1994.– С.6-12).
Генетичнi зв'язки запорозького i кубанського козацтва простежуються не тiльки через символи – клейноди чи бiографiї старшини, а й безпосередньо, у аналiтичних роз-вiдках. Автор однiєї з них (Петренко Є. Українське козацтво i Кубань // Київська старовина. – 1993. – № 1. – С.114-119), спираючись на опублiкованi матерiали, зупиняється на чинниках, що викликали хвилi переселення українського козацтва на Кубань протягом тривалого часу. Основною рушiйною силою цього процесу вiн вважає "колонiзаторську, загарбницьку полiтику росiйського царизму в Українi". Автор пiдрахував, що пер-ша хвиля переселення (1792-1793 рр.) захопила бiльше 25 тис. осiб обох статей, друга (1809-1811) - понад 41 тис. (цього разу з усiх українських земель, головним чином з Полтавської i Чернiгiвської губернiй). Протягом 1812-1820 рр. Україна дала понад  48 тис. переселенцiв на Кубань, за 1848-1849 рр. - ще понад 14 тис. Нарештi, у 1863-1866 рр. була перемiщена 1 тис. родин козакiв Азовського вiйська. Наводиться такий факт, що пiд час колонiзацiї Кубанi гинула 1/6 частина переселенцiв. "Отже, – пiдсумовує автор, – росiйське самодержавство за 74 рокiв – з 1792 по 1866 – перселило на Кубань близько 150000 козакiв. Переселення це проводилось не лише для освоєння i захисту земель на Кубанi, але й з метою поступової лiквiдацiї українського козацтва як основної сили нацiонально-визвольного руху, охоронця iдей i традицiй свободи i демократiї в Українi".
В публiкацiях останнiх рокiв виявляється iнтерес дослiдникiв i до iншої лiнiї продовження козацької генеалогiї – "турецької". В однiй з них (Могульова С. Запорожцi в Туреччинi // Козацтво. – № 1. – Днiпропетровськ, 1993. – С.22-24) вiдтворюються деякi початковi моменти в iсторiї задунайського козацтва – побут запорожцiв пiд час перебування їх в Очакiвському степу в 70-х рр. XVIII ст. Залученi документи з фондiв РДВIА. Два з них наводяться повнiстю – це рапорт кн. Прозоровського П.О.Румянцеву вiд 31 грудня 1777 р. про вiдрядження агентiв до козакiв "на турецький бiк" з метою переконати їх порвати стосунки з турецькими властями та копiя з рапорту колишнiх запорожцiв Грицька Кривицького та Семена Кислицького вiд 29 грудня 1776 р. Автор повi-домляє, що "рапортiв такого типу в фондах вказаного архiву є чимало, i кiлькiсть та рiзноманiтнiсть їх свiдчить про те, що росiйський уряд придiляв багато уваги запорожцям, побоюючись їх i намагаючись знищити їх як постiйну протидiю, як ту силу, яка не мала права iснувати в межах (або поруч) чиновницько-бюрократичної, монархiчної iмперiї". Вiдповiддю на активнiсть росiйських агентiв стало рiшення турецького уряду про переселення козакiв подалi вiд кордону з Росiєю.
Окремо слiд видiлити розвiдки i матерiали, присвяченi заселенню i господарському освоєнню краю протягом наступного iсторичного перiоду. Зокрема, Г.К.Швидько приводом для свого виступу обрала вiдму легенду про "потьомкiнськi села" (Швидько Г.К. Запорозькi землi в останнiй чвертi XVIII столiття // Вчений-подвижник : Матерiали науковопрактичної конференцiї, присвяченої 135-рiччю з дня народження Д.I.Яворницького. – Днiпропетровськ, 1991. – С.34-41). Вона вiдштовхується вiд того факту, що на час зруйнування Запорозької Сiчi землi, якi входили до її володiнь, були досить заселеними козаками i посполитими, вводячи до наукового обiгу новi документи, якi дають можливiсть розширити уявлення про залюдненiсть колишнiх запорозьких володiнь в останнiй чвертi XVIII ст. Це – документи Катеринославської єпархiї кiнця XVIII - першої половини ХIХ ст., якi зберiгаються в рукописному вiддiлi Центральної наукової бiблiотеки iм. В.I.Вернадського, – реєстри парафiян за населеними пунктами та повiтами, з вка-зан-ням юридичної належностi населення та кiлькостi осiб окремо чоловiчої та жiночої статi. Звертаючись до найранiших реєстрiв (за 1784 р.), тобто часу, стосовно якого гово-рити про якiсь результати державного втручання в заселення краю говорити не доводиться, Г.К.Швидько показує, що на середину 80-х р. запорозькi землi були вже добре об-житi: тут малися села, десятки церков i т.iн. Самостiйне значення має опублiкований тут же реєстр казенних i власницьких поселень Новомосковського повiту, де окремо перелiченi мiста, села, вiйськовi поселення, промисловi пiдприємства, з зазначенням кiлькостi населення.
Дослiдник iз Донецького унiверситету В.О.Пiрко, вiдомий своїми працями з iсторiї заселення пiвденно-схiдної України, розбиває процес господарського освоєння Пiв-ден-ної України на перiоди та констатує, що лише з 30-х рр. XVIII ст. можна говорити про стiйкий процес розвитку землеробської культури у цьому регiонi (Пiрко В.О. Стан зем-леробської культури Пiвдня України у XVIII столiттi // Питання аграрної iсторiї України та Росiї : Матерiали наукових читань, присвячених пам'ятi Д.П.Пойди. – Днiпропетровськ: Промiнь, 1995. – С.26-34). На пiдставi докуметальних i описових джерел автор характеризує систему землеробства, знаряддя працi, основнi виробничi процеси, наво-дить данi про спiввiдношення посiвiв зернових культур, рiвень врожайностi. У пiдсумку автор приходить до висновку про перетворення рiльництва на провiдне заняття насе-лення пiвдня України протягом XVIII ст.
Розвиваючи тему колонiзацiї пiвденноукраїнських земель, дослiдник з Запорiзького унiверситету А.В.Бойко заперечує тезу О.I.Дружинiної про активне переселення помiщицьких селян з центральних росiйських губернiй i започаткування ними общинного устрою як домiнуючий фактор розвитку краю (Бойко А.В. Колонiзацiя i аграрнi вiдносини в Пiвденнiй Українi у джерелах останньої чвертi XVIII столiття // Питання аграрної iс-торiї України та Росiї... – С.34-39). До такого висновку автор, зокрема, приходить в результатi аналiзу описiв Катеринславського намiсництва i матерiалiв переписiв населення. Вiн звертає увагу на таку специфiчну категорiю населення, як "помiщицькi пiдданi". Ця категорiя селян поповнювалася з двох джерел: по-перше, за рахунок колишнього населення Запорозьких Вольностей, а саме козакiв i посполитих зимiвникiв i хуторiв, якi пiсля зруйнування Сiчi раптом узнали, що вони сидять на помiщицьких землях; по-друге – це вiльнi переселенцi i втiкачi. Причому, "помiщицькi пiдданi" складали значну бiль-шiсть населення помiщицьких маєткiв. Так, за переписом 1787 р. серед усiх помiщицьких селян (загальна кiлькiсть яких визначалася в 156318 чол.) власне крiпоснi становили 5655, а "помiщицькi пiдданi" – 150608, тобто 94%. Таке рiзке переважання не звиклого до крiпосної неволi населення створювало для помiщикiв нестепнi ускладнення. Влада реагувала на скарги помiщикiв виданням 1787 року указу про встановлення "селянського устрою", що означало запровадження тут общинних порядкiв з їх круговою порукою i певними полiцейськими функцiями. Закрiплення з 80-х рр. помiщицьких земельних надiлiв у постiйну довiчну власнiсть, зарахування всього населення помiщицьких маєткiв за їх власниками пiд час ревiзiй i, нарештi, видання указу вiд 1796 р. про заборону селянських переходiв завершили покрiпачення чисельної категорiї населення Пiвденної України, вiдомої ранiше пiд назвою помiщицьких пiдданих.
Повiдомлення Т.Д.Липовської допомагає долати стереотипи у поглядах на побут вiйськових поселенцiв (Липовська Т.Д. Про соцiальне розшарування воєнних поселян (за матерiалами Катеринославської губернiї) // Дослiдження з iсторiї Приднiпров'я: соцiальнi вiдносини та суспiльна думка : Збiрник. – Днiпропетровськ: ун-т, 1991. – С.26-31). В його основi – документи з фондiф ЦДВIА (Москва) та ЦДIА (Київ). У Катеринославськiй гу-бернiї вiйськовi поселення були заснованi у 1821 р. переведенням у вiйськове вiдомство чотирьох сiл Верхньоднiпровського повiту. При цьому руйнувалися хутори i замiсть них створювалися великi села з "громадськими" угiддями i господарськими будiвлями, а та-кож спецiальними воєнiзованими об'єктами. Незважаючи на те, що у 1827 р. земельнi надiли поселенцiв були збiльшенi, помiтних змiн у їх економiчному станi не вiдбулося, бо продовжували дiяти такi негативнi фактори, як своєрiдна триденна панщина, рiзнi обмеження щодо пiдприємництва, зловживання властей, чисельнi "громадськi повинностi". Лише реформа 1832 р., скасувавши вiйськовi заняття i знявши заборони на про-ми-с-ли i торгiвлю, припинила занепад господарств поселенцiв. У 30-50-тi рр. вони пока-зу-ють вiдносно високий рiвень господарювання, зокрема, застосовуючи багатопiльнi сiво-змiни i сiльськогосподарськi машини. З часом наростала майнова нерiвнiсть. Основою збагачення заможної частини поселенцiв автор вважає заняття їх торгiвлею i промислами. Їх процвiтанню сприяло i прагнення мiсцевого начальства вiдповiдати амбiтним ви-могам уряду, який чекав лише позитивних звiтiв. Звiдси i приписки у звiтах, i створення якнайвигiднiших умов для заможних хазяїв – свого роду "маякiв" "вiйськового феодалiзму" першої половини ХIХ ст. Автор влучно називає це "круговою порукою" мiсцевої влади i її опори - заможних поселенцiв.
Низка статей i матерiалiв присвячена становленню одного з головних мiст краю – Катеринослава. Г.К.Швидько викладає змiст записки, складеної приблизно у 20-тi роки ХIХ ст., яка проливає свiтло на ранню iсторiю мiста. В нiй розповiдається про пла-ну-ван-ня розбудови мiста, подається реєстр будiвель, промилових закладiв, характеризується мiське землеволодiння, описуються штати державних службовцiв, доходи мiського населення, побут, норми громадського порядку i моралi (Швидько Г.К. До iсторiї земле-володiння та господарства Катеринослава кiнця XVIII – початку ХIХ ст. // Питання аграрної iсторiї України та Росiї... – С.39-44).
А.В.Бойко пiдкреслює беззаперечний авторитет Д.I.Яворницького як дослiдника iс-торiї м.Катеринослава i одночасно вносить певнi уточнення у його версiю обставин народження мiста (Бойко А.В. Питання будiвництва Катеринослава в працях Д.I.Яворницького (Матерiали до iсторiї Катеринослава) // Проблеми iсторiографiї та джерелознавства запорiзького козацтва : Матерiали наукових читань Д.I.Яворницького. – Запорiжжя: ун-т, 1993. – С.62-72). Вiн звертає увагу на те, що Д.I.Яворницький дотримується традицiї вважати початком Катеринослава будiвництво при козацькiй слободi Половицi i виключати Новий i Старий Кодак i Кам'янку зi складу початкового будiвництва губернського центру. А.В.Бойко доводить, що протягом перших чотирьох рокiв розбудови мiста тримався курс на спорудження задуманого Потьомкiним гiгантського полiсу, який би розкинувся вздовж Днiпра на 30 верств, а вбiк вiд нього – на 25 верст. Амбiтний план Потьомкiна у першi роки будiвництва старанно виконувався i був офiцiйним документом для всiх установ. Будiвництво в Кодаках i Кам'янцi велося як створення портової частини майбутнього мiста, в якiй повинна була зосередитись "морська закордонна торгiвля по недалекiй вiдстанi Чорного i Азовського морiв". Та будiвництво такого масштабу протрималося недовго. В 1787 р. розпочинається чергова росiйсько-турецька вiйна, i кошти на будiвництво урiзаються. За новим планом, складеним пiзнiше, Новий i Ста-рий Кодак i Кам'янка вже не входять до складу мiста. Отже, з 1787 до 1791 р. Новий Ко-дак не "замiняв собою майбутнiй новий Катериностав", як твердив Д.I.Яворницький, а був ним фактично i юридично. Про це свiдчить i такий солiдний документ, як атлас Ка-теринославського намiсництва 1784 року, який виготовлявся за особистим наказом Потьомкiна. У ньому, зокрема, говорилося, що "Екатеринославль – вновь учреждаемый город из местечка, Новым Кодаком называемого и на правом берегу Днепра против ус-тья реки Самары лежащего"... Що ж, прожекти та iлюзiї – це теж частина реальної iсторiї.
Доповнюють iсторiю зародження Катеринослава i виявленi А.В.Бойком у фондах ЦДАДА документи – "Опис мiста Катеринослава..." 1792 р. за пiдписом нового губер-на-тора В.Каховського з характеристикою ландшафту, клiмату, природних багатств та мiсцевого населення, вiдомiстю про кiлькiсть населення тих чи iнших станiв та професiй чоловiчої i жiночої статi, а також вiдомiстю про кiлькiсть будiвель рiзних типiв.
Ще одну маловiдому деталь в iсторiї м. Катеринослава А.В.Бойко висвiтлює в iншому своєму повiдомленнi, вмiщеному в цьому ж збiрнику (с.75-77). Вiн подає рисунки двох варiантiв герба мiста, складених у 1791 р. за наказом катеринославського намiс-ни-ка П.Зубова. Сталося так, що цьому гербу, у якому центральне мiсце вiдводилося вензелю Катерини II, нiколи не довелося репрезентувати мiста Катеринослава. Доки йшло його затвердження, трон посiв Павло I, i в силу особливих родинних стосункiв монарших осiб з назви мiста зникло саме iм'я Катерини – його перейменували у Новоро-сiйськ. Тiльки у 1810 р. знову постало питання про герб мiста...
Поруч з Одесою i Катеринославом на активне висвiтлення своєї iсторiї активно претендує i давнiй Бахмут (Копыл А.Г. Из истории храмов Бахмута. – [Артемовск, 1993]. – 49 с.; Шевченко А.В. З iсторiї бiблiотек мiста Бахмута // Бахмутський часопис. – 1994. – № 6-7. – С.25-29).
Необхiдно вiдзначити iнформативно насичену публiкацiю, присвячену динамiцi демографiчної ситуацiї в сiльських районах Пiвдня (Бойко Я.В., Данилова Н.О. Формування етнiчного складу населення Пiвденної України (кiнець XVIII – ХIХ ст.) // Український iсторичний журнал. – 1992. – № 2. – С.54-65). Автори залучили потужний статистичний матерiал, з якого випливає, що вирiшальну роль в заселеннi регiону у перiод з кiнця XVIII ст. до 1861 р. вiдiграло селянство Лiвобережної i (меншою мiрою) Правобережної України. Значне число новоселiв у цей час дали також росiйськi губернiї i Бессарабiя. У 60-90-тi роки ХIХ ст. за ступенем участi в аграрнiй колонiзацiї краю перше мiсце займа-ло селянство Лiвобережної України, друге – Центрального чорноземного району Росiї, третє – Правобережної України. Причому, якщо чисельнiсть офiцiйних переселенцiв протягом 60-80-х рр. склала 163 тис. чол., то чисельнiсть самовiльних емiгрантiв перевищила 337 тис. чол. Аналiз даних перепису населення 1897 р. показав, що чисельнiсть емiгрантiв, якi осiли у сiльськiй мiсцевостi, становила як мiнiмум 2/3 тих, хто пересе-лив-ся на Пiвдень України.
Висвiтлюються i окремi риси побуту населення. Так, нарис завiдуючої вiддiлом Луганського обласного краєзнавчого музею В.Я.Башкiної знайомить читачiв з результатами етнографiчного дослiдження, здiйсненого у 1904-1905 рр. у Катеринославськiй губернiї спецiально для етнографiчної виставки на археологiчному з'їздi в м. Кате-рино-славi (Башкина В.Я. Женский костюм в Екатеринославской губернии ХIХ – начала ХХ ст. // Краеведческие записки по истории заселении края и этнографии. – Вып.I. – Луганск, 1993. – С.30-39). Зiбранi пiд час експедицiї матерiали були опублiкованi у спецiальному виданнi (Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края.– Екатеринослав, 1905). За матерiалами цього видання В.Я.Башкiна описує селянський одяг кiнця ХIХ – початку ХХ ст.
Старший науковий спiйробiтник цього ж музею у своєму нарисi (Вихрова Т.В. Национальные отношения в нашем крае (По материалам этнографического исследования Старобельского уезда Харьковской губернии ХIХ в. // Там же. – С.22-29) знайомить читачiв ще з одним етнографiчним дослiдженням, здiйсненим Харкiвським статистичним комiтетом наприкiнцi ХIХ ст. в межах Старобiльського повiту Харкiвської губернiї, який природою i населенням тяжiв до Пiвденної України. Результати цього обстеження були в свiй час опублiкованi в збiрнику "Жизнь и творчество крестьян Харьковской губер-нии", виданому пiд редакцiєю В.В.Iванова в Харковi у 1898 р. Головна увага в публiкацiї звертається на мiжнацiональнi стосунки.
Традицiйною можна вважати тему участi iноземних колонiстiв в господарському i культурному освоєннi краю. Не падає iнтерес до нiмцiв-колонiстiв (Назарова С.Н. О вкладе немецких колонистов в развитие сельского хозяйства и культуры юга Украины  (ХIХ в.) // Константы. – Т.1. – № 2. – Херсон, 1994. – С.131-135).
Дослiдження громадсько-полiтичного життя ХIХ ст. все ще носить фрагментарний характер.
Висвiтлюється дiяльнiсть в Катеринославi у 1857-1860 рр. демократичного гуртка рiз-ночинської iнтелiгенцiї пiд назвою "Пiквiкський клуб" (Швидько Г.К. З iсторiї суспiльного руху на Катеринославщинi в серединi ХIХ ст. // Дослiдження з iсторiї Приднiпров'я: суспiльнi вiдносини та суспiльна думка. – Днiпропетровськ, 1991. – С.32-41). Додається текст рукопису одного з його органiзаторiв М.П.Баллiна "Екатеринославские воспоминания".
Продовжується дослiдження земств як структури, що реально впливала на господарське i культурне життя регiону (Бугар Т.П. Дiяльнiсть Катеринославського земства на селi з розвитку народної освiти (кiнець 60-х – 70-тi роки ХIХ столiття) // Питання аграрної iсторiї України та Росiї... – С.64-67; Лохматова А.I. Дiяльнiсть Катеринославського земства в поширеннi сiльськогосподарських знань // Питання iсторiї України : Iсторико-культурнi аспекти : Зб. – Днiпропетровськ: ун-т, 1993. – С.92-99; Дунай Н.В. Культурно-просвiтницька дiяльнiсть земств на Катеринославщинi за матерiалами "Катеринославської земської газети" // Там же. – С.99-104). Висвiтлюються окремi сторiнки благодiй-ниць-кої дiяльностi (Абросимова С.В., Архипова Т.А., Степаненко Н.О. З iсторiї меценатства та колекцiонерства на Катеринославщинi (кiнець ХIХ – початок ХХ ст.) // Там же. – С.64-71).
В науковiй перiодицi останнiх рокiв можна ознайомитися з життям та дiяльнiстю наших видатних землякiв – громадського i культурного дiяча Г.А.Залюбовського (Свiтленко С.I. Iдейнi погляди та суспiльно-полiтична дiяльнiсть Г.А.Залюбовського (1836-1898) // Дослiдження з iсторiї Приднiпров'я: суспiльнi вiдносини та суспiльна думка : Зб. – Днiпропетровськ: ун-т, 1991. – С.41-52), уродженця Верхньоднiпровського повiту Катери-но-славської губернiї О.М.Поля (Мирончук В.Д., Свiтленко С.I. О.М.Поль – суспiльний дiяч Пiвдня Росiї // Дослiдження з iсторiї Приднiпров'я: суспiльнi вiдносини та суспiльна дум-ка.– С.52-58).
Належна шана вiддається видатному дослiднику запорозького козацтва i Катеринославщини, культурному i громадському дiячевi Д.I.Яворницькому. Учасники науково-практичної конференцiї, присвяченої 135-рiччю з дня його народження (Днiпропетровськ, 26-27 жовтня 1990 р.), обговорили питання про особливостi джерельної бази "Iсто-рiї запорозьких козакiв" (Г.М.Виноградов), концептуальнi погляди Д.I.Яворницького на проблему генезису та сутнiсть української козаччини у його зображеннi (В.А.Брехуненко), змалювааня ним вiйськового мистецтва запорожцiв (I.С.Стороженко), його пер-шiсть у спробах дати синтетичний аналiз ролi Кримського ханства (М.В.Кравець), уза-гальнення досвiду Д.I.Яворницького у використаннi символiки i геральдики як iсто-рич-ного джерела (В.М.Бекетова) (Вчений-подвижник : Життєвий шлях та лiтературна спа-дщина вiдомого на Приднiпров'ї археолога, iсторiографа, краєзнавця та етнографа Д.I.Яворницького. – Днiпропетровськ, 1991. – 79 с.). Зусиллями С.В.Абросимової в цьому ж збiрнику друге народження отримує оригiнальна книга Д.I.Яворницького "Iсторiя села Фа-лiївки Херсонської губернiї та повiту", виданої в 1892 р. в Петербурзi.
Публiкуються також бiогафiчнi нариси, присвяченi цьому невтомному дослiднику запорозького козацтва (Ковальський М. Невтомний дослiдник // Козацтво. – № 1. – Днiпропетровськ, 1993. – С.36-41; Абросимова С. З епiстолярної спадщини Д.I.Яво-рниць-кого // Там же. – С.41-43; Ковальський М. Невiдомi документальнi свiдчення про варшав-ський перiод наукової дiяльностi Дмитра Яворницького (1895-1896) // До 90-рiччя Катеринославської ученої архiвної комiсiї (1903-1916 рр.) – Днiпропетровськ: ун-т, 1993. – С.5-21). Аналiзується його творчiсть з позицiй iсторiографiї (Ченцова Н.В. Д.I.Яворницький як iсторик Нової Сiчi // Проблеми iсторiографiї та джерелознавства iсторiї України. – Днiпропетровськ: ун-т, 1991. – С.33-45) i джерелознавства (Абросимова С.В. Внесок академiка Д.I.Яворницького у створення джерельної бази з iсторiї України XVII-XVIII ст. // Там же.– С.89-93).
Рекомендуємо ознайомитись з грунтовним нарисом життєвого i наукового шляху iсторика, педагога i громадського дiяча Василя Олександровича Бiднова (1874-1935) (Ульяновський В.I. В.О.Бiднов // Український iсторичний журнал. – 1992. – № 10-11. – С.80-94). Уродженець Херсонського повiту, вихованець Одеської духовної семiнарiї i Київської духовної академiї, довгий i плiдний перiод свого життя (1903-1919 рр.) вiн провiв у Катеринославi, де працював на посадi помiчника iнспектора Катеринославської духовної семiнарiї, де розпочалася справжня його наукова робота. Вiн був одним з перших i найактивнiших членiв Катеринославської ученої архiвної комiсiї, редактором гро-мадсько-полiтичних видань, активним членом "Просвiти". Вiн став iсториком-ерудитом. Його працi вiдзначалися суворою документальнiстю, строгим фактологiзмом. Зробив не-оцiненний внесок у виявлення iсторичних документiв в архiвах Катеринославської духовної консисторiї i Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Здiйснив публi-ка-цiю комплексу документiв Сiчового архiву, виявлених у Катеринославському губернському правлiннi. В.О.Бiднов здобув репутацiю серйозного iсторика церкви; йому нале-жать фундаментальнi нариси з iсторiї Катеринославської духовної семiнарiї, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, Катеринославської єпархiї та її iєрархiв, бiографiчнi нариси про церковних дiячiв. У численних працях вчений всебiчно показав життя запорозького козацтва останнiх десятилiть його iснування, розвиток на Запорiжжi земельної власностi, промислiв, торгiвлi. Це дало йому змогу спростувати твердження його попередникiв про патрiархальну примiтивнiсть i недорозвиненiсть суспiльної орга-нiзацiї, економiчного та культурного життя запорозького козацтва. Вiн ввiв у науковий обiг великий матерiал про освiту, культуру i церковну органiзацiю на Сiчi та пiсля її зруйнування. Його бiографiю цiкаво читати ще й тим, що вона тiсно пов'язана з iсто-рiєю всiєї української iнтелiгенцiї ХХ ст.: В.О.Бiднов пiдтримував особистi стосунки з видатними дiячами епохи, довгий час перебував в емiграцiї у Польщi i Чехiї i до останнiх днiв своїх продовжував невтомну iнтелектуальну дiяльнiсть. Кориснiсть нарису В.I.Уль-яновського посилюється ретельною бiблiографiєю, доданою до його статтi, у якiй вiдбилася дiяльнiсть та науковий доробок В.О.Бiднова.
В тематичному збiрнику узагальнено доробок iсторикiв Катеринослава (До 90-рiччя Катеринославської ученої архiвної комiсiї (1903-1916 рр.). – Днiпропетровськ, 1993).
Пропагуються музейнi фонди м. Днiпропетровська (Бекетова В.М. Геральдична коле-кцiя Днiпропетровського iсторичного музею // Скарбниця рiднокраю : Збiрник матерiалiв науково-практичної конференцiї з музейної справи i краєзнавства. – Днiпропетровськ: Днi-про, 1993. – С.44-47).
Маємо спецiальний iсторiографiчний огляд, присвячений внесковi вчених м. Одеси ХIХ-ХХ столiть у розробку як регiональних, так i загальних проблем iсторiї України (Першина З.В. Iсторiя України в працях одеських дослiдникiв // Український iсторичний журнал. – 1994. – № 6. – С.53-63). Зокрема, нагадується, який внесок у розвиток науки здiйснили Одеське товариство iсторiї та старожитностей, А.О.Скальковський, А.В.Фло-ровський, Є.О.Загоровський.
Окремо вiдначимо бiблiографiю праць професора кафедри iсторiї України Одеського держунiверситету А.Д.Бачинського у спецiальному випуску серiї "Бiблiографiя вчених унiверситету" (Анатолiй Дiомидович Бачинський. – Одеса: МП "Гермес", 1994. – 101 с.) У покажчик ввiйшли працi вченого з iсторiї м. Одеси, придунайських районiв Одеської областi, дослiдження, що стосуються мiжнацiональних вiдносин, iсторiї козацтва та iн.
Про зростання iнтересу дослiдникiв до iсторiї Пiвденної України свiдчать тези регiональних наукових конференцiй останнiх рокiв, якi вiдзначаються рiзноманiтнiстю тематики, потягом до вiдновлення досягнень попередньої iсторiографiї, прагненням ввести до науковуого обiгу новi документальнi матерiали. На конференцiї, присвяченiй 200-рiччю Одеси, розглядалися рiзнi аспекти iсторiї славетного мiста, питання iсторичної демографiї, iсторiї нацiональних меншин, розвитку освiти i культури, Дунайського козацького вiйська, iсторiографiчних традицiй, iсторичної географiї (Одесi – 200: Матерiали мiжнародної науково-теоретичної конференцiї, присвяченої 200-рiччю мiста : В 2-х частинах. – Одеса, 1994).
Один з випускiв краєзнавчого вiсника Одеського держунiверситету спецiально присвячений нацiональнiй меншинi грекiв (Историческое краеведение Одесщины. – Вып.3: Из истории греческого населения Одесщины.– Одесса, 1992.– 63 с.).
На краєзнавчiй конференцiї в м. Миколаєвi були розглянутi питання заселення i особливостей господарського укладу Степного Побужжя i Причорномор'я, мiжнацiональних стосункiв, вiйськової iсторiї козацтва (Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференцiї "Iсторiя. Етнографiя. Культура. Новi дослiдження".– Миколаїв, 1995.– 205 с.).