использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Святослав Леонидович Юсов

Генезис світоглядних уявлень В. Голобуцького і шляхи отримання „путівки до життя”

Індивідуальне буття людини складається з багатьох компонентів, серед яких значне місце посідають світоглядні уявлення, в тому числі – релігійні або атеїстичні. Без з’ясування цих уявлень, їх генезису персональна мікроісторія (історія життя, біографія, тощо) певної особистості завжди буде не повною, особливо в аспекті реконструкції психологічного портрету об’єкта біографічного дослідження. Ключовими періодами для формування індивідуального світу особистості є періоди дитинства і юності, коли формуються основні світоглядні риси характеру. В ці періоди найбільш активно впливають на формування і становлення особистості різні суспільні чинники.

Останнім часом у вітчизняній історіографії поновився інтерес до створення психологічних портретів діячів історії і культури, реконструкції їх індивідуального світу[1], оскільки такий предмет дослідження дозволяє, як слушно відзначає один з українських теоретиків біографістики Д. Стус, „«олюднити» (суб’єктувати) сухі об’єктивки”, вдихнути „нове життя в непомильні та позбавлені ознак індивідуальної боротьби і самотворення постаті діячів української культури”[2]. Утім, тут постає, на нашу думку, проблема морального плану: певні нюанси при відтворенні психологічного портрету особистості необхідно окреслювати з максимальною делікатністю, беручи за взірець євангельську заповідь – „не судіть та не судимі будете” чи давньолатинську максиму – „про мертвих або добре або нічого”; пам’ятаючи також і про те, що „порсання” у психологічній „білізні” може уразити почуття ще живих близьких та рідних померлої людини. Метою даної розвідки є, передусім, генезис світогляду українського історика В. Голобуцького у частині поглядів стосовно християнської віри і Церкви, а також, пов’язане з цим питання про взаємозв’язок між соціальним походженням історика і можливістю отримання вищої освіти.

Почнемо з того, що над науковою і педагогічною кар’єрою В. Голобуцького тяжіло неначе „дамоклів меч” соціальне походження (батько – священик, мати – дворянка). Зазначена обставина певною мірою вплинула на життєві колізії зі здобуттям вищої освіти, а також визначила його довготривалий (порівняно) шлях у науку. Також зауважимо, що успішна кар’єра радянської людини, тим більше представника такої „ідеологічної” професії як історик, залежала від членства в лавах комуністичної партії. Однак, В. Голобуцький упродовж багатьох років після виходу з РКСМ за віком (у 1929 р.[3]) не вступав до партії, хоча захистив кандидатську і докторську дисертації, обіймав посади декана історичного факультету і завідуючого кафедрами історії народів СРСР тощо. Очевидно, вчений побоювався того, що під час обов’язкової ретельної перевірки його біографії (що проводилася перед вступом до партії), з’ясуються факти про його не зовсім „пролетарське” походження. До кінця 1940 рр. В. Голобуцький фактично приховував своє соціальне походження, зокрема те, що він син священика (про справжнє походження матері вчений так ніколи і не признався в офіційних автобіографічних документах). Якби правда про батьків виплила, то В. Голобуцький не зміг би отримати обов’язкове „відрядження” („путівку”) від певної організації до вузу (як це практикувалося в 1920–1930-ті рр.), а відповідно не поступив до вузу, не отримав би вищої освіти, не зміг би вступити й закінчити аспірантуру і, врешті, стати науковцем і викладачем.

Припускаємо, що в повоєнний період, коли тиск на Церкву і віруючих зменшився (порівняно з 1930-ми рр.), В. Голобуцький ризикнув признатися у своєму соціальному походженні задля того, щоби спробувати стати кандидатом в члени ВКП(б). Необхідність вступу до партії напевно обумовлювалося тим, що інакше подальше кар’єрне зростання було б обмежене. Десь перед тим, як В. Голобуцького прийняли кандидатом у члени компартії (це був 1948 р.[4]) або пізніше, в 1950 р., коли він став членом КПРС (у цей час найменування партії змінилося)[5], відбулася розмова історика з кимось із вищих партійних працівників з приводу того, чи можна вступити в партію за таких обставин (колишнє священство батька). Співрозмовник заспокоїв ученого, наводячи аналогічні приклади з біографії вищих членів партії, зокрема – воєначальників радянської армії[6].

Вірогідно, що вперше В. Голобуцький признався у тому, що він син священика, коли заповняв необхідні анкети для прийняття його в кандидати у члени ВКП (б)[7]. У наявних джерелах вперше зафіксовано цей біографічний нюанс в анкеті і автобіографії вченого, які він подав до Інституту історії України АН УРСР у 1949 р., коли перейшов до цього закладу на постійну роботу[8] вже будучи кандидатом у члени компартії. Ще до вступу в партію, В. Голобуцький подає в особовому аркуші з обліку кадрів Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького більш конкретну інформацію. Тут вчений вказує, що батько спочатку був учителем, пізніше – священиком, а після Жовтневої революції – робітником[9]. В автобіографії він дещо сам себе спростовує, оскільки зазначає, що батько був у 1920-ті рр. селянином. У сані Олексій Голобуцький (згідно з відомостями, почерпнутими з автобіографії сина) перебував до 1924 р., після чого отримав земельний наділ і в наступний період був селянином-середняком, а з 1931 р. працював робітником[10]. Подібним чином він зазначає в автобіографічних документах, підготовлених у зв’язку з атестацією співробітників у Інституті історії України в 1951 р., коли він вже значився членом КПРС[11].

Як вже вказувалося, до цих пір (тобто до вступу до лав компартії) у своїх численних анкетах і автобіографіях В. Голобуцький взагалі не згадував стосовно священства батька, а в анкеті, що її він заповнював перед вступом до Кубанського педінституту (зберігається в особистій справі студента) в 1926 р., В. Голобуцький навіть спромігся обійти це гостре питання. В анкеті зазначено, що його сімейний стан не просто „холостий”, а ще і „одинокий” (а це можна трактувати таким чином, що в нього немає родичів або ж він з ними не підтримує контакти); також вказано, що він з 15 років став жити самостійно; що ж стосується батьків, то про них взагалі не згадано[12]. Слід зазначити, що історик ніколи не відрікався від батьків, як це робили інші в таких випадках. Навпаки, він врятував батьків на початку 1930-х рр., коли їм загрожували репресії під час колективізації і все життя підтримував з ними зв’язок. Тому, очевидно, що замовчування інформації про справжнє соціальне обличчя батьків, було з боку В. Голобуцького вимушеним кроком, з метою не створювати собі проблем для отримання вищої освіти, необхідної для подальшої кар’єри викладача і науковця, до чого він прагнув з молодих літ[13]. Подібним чином робила велика кількість його сучасників.

Якщо аналізувати генезис поглядів В. Голобуцького стосовно релігії і Церкви, то становлення його світогляду в цьому ракурсі було тривалим і під час революції та громадянської війни набуло завершених рис: воно стало щиро атеїстичним і антицерковним. Тому все, що В. Голобуцький робив пізніше (в атеїстичному плані), він робив не вимушено, а виходячи зі своїх переконань. Утім, зазначена теза потребує доказового розкриття.

На формування ставлення В. Голобуцького до віри і Церкви мали вплив родичі, односельчани, навчання у церковно-парафіяльній школі і в духовному училищі. З вище означених причин історик дуже скупо розповідав про різні обставини, пов’язані з його ставленням до релігії, своїм дітям, друзям чи колегам. Що вже говорити за радянський час, коли навіть нині в 2006 р., донька В. Голобуцького від першого шлюбу – Зоя Володимирівна, яка проживає в м. Ростов-на-Дону Російської Федерації, з осторогою лише мимохідь обмовляється про те, що її дідусь по лінії батька був священиком (при цьому перепитуючи: про це тепер уже можна казати, чи не так ?! А саме Зоя Володимирівна, яка впродовж всього життя тісно спілкувалася зі своїм дідусем, вірогідно, могла б чимало розповісти про його життя, адже Олексій Трохимович Голобуцький проживав неподалік – у м. Грозному, і помер на початку 1970-х рр.)[14]. Тому генезис відповідного спектру світоглядних уявлень В. Голобуцького можна в основному реконструювати згідно з його неопублікованими белетризованими спогадами, що зберігаються в приватному архіві його молодшого сина Петра Голобуцького[15]. Ці мемуари (під назвою „З минувшини. Оповідання мого сучасника”), надруковані на машинці українською мовою, писалися вченим, як припускаємо, на початку 1960-х рр.[16], коли в умовах „відлиги” з’явилася надія на їх оприлюднення у вигляді книжкового видання. Названі спогади являють собою цикл оповідань, де з великою літературною майстерністю автор розповідає бувальщини зі свого життя і життя рідних та знайомих йому людей часів його дитинства, юності, а також молодих років (період, що включає часовий проміжок від десятих до тридцятих років ХХ ст.) історика[17]. Серед них є багато оповідань, котрі, якщо не брати до уваги їхню художню форму викладу, є повноцінними, хоча і специфічними джерелами, що допомагають простежити становлення і еволюцію поглядів В. Голобуцького стосовно зазначених питань.

У спогадах вчений розповідає про своє навчання у церковно-парафіяльній школі, куди його віддали у 1910 р. До революції в Російській імперії, зокрема і в українських губерніях, існувало кілька видів початкових навчальних закладів. Одним з них були церковно-парафіяльні школи, що (як і земські початкові школи) належали до першого типу початкових навчальних закладів і надавали нижчу елементарну освіту. В таких школах навчали головним чином писати, читати, рахувати та основам Закону Божого. Хоча цей тип шкіл вважався однокласним, проте термін навчання складав, як правило, три роки[18]. Тому у своїх спогадах В. Голобуцький цілком вірно називає класи не стільки класами, скільки групами[19]. Він також вказує, що навчання було саме трьохрічним[20]. На навчання приймалися діти з 6 років виключно православного віросповідання. У селах навчальний рік був значно коротшим, ніж у містах, що пояснювалося необхідністю проведення сільськогосподарських робіт, пов’язаних зі збором урожаю або весняними посівними роботами. Вже в оповіданні про навчання у цій школі В. Голобуцький змальовує певну шаблонність церковних молитов у своєму класі й дещо саркастично характеризує церковнослужителів, які перевіряли школу.

По закінченні церковно-парафіальної школи хлопця було віддано на навчання до традиційного закладу неповної середньої освіти, що її здобували діти походженням з православного кліру – так званої бурси. У даному випадку – це було Новгород-Сіверське духовне училище, де В. Голобуцький вчився у 1913–1919 рр.[21] З тих же причин, про які йшлося вище, історик також ніколи не згадував про бурсу в своїх анкетах, автобіографіях та споминах. Цей заклад він називав то середнім учбовим закладом[22], то якимось „вищепочатковим” училищем[23]. Лише його старший син Ігор вперше оприлюднив інформацію про навчання батька саме в названому духовному училищі[24].

Як припускаємо, В. Голобуцький із максималізмом, котрий притаманний юності, сприйняв нове радикальне вчення більшовиків, у тому числі його складову – атеїзм, за нову релігію, що прийшла на зміну „замшілій” старій вірі, що в ній В. Голобуцький як і багато з його покоління обезнадіявся. Цьому розчаруванню, в свою чергу, були свої причини. Вочевидь, що негативне ставлення до релігії у нього склалося ще під час навчання в духовному училищі, адже, відомо, що багато вихованців бурс і семінарій ставали палкими безбожниками внаслідок тих духовно-моральних негараздів (зокрема – лицемірства і подвійної моралі), що панували в подібних закладах імперії як серед викладацького складу, так і серед учнів[25]. На жаль, у своїх белетризованих мемуарах він майже нічого не говорить про навчання в духовному училищі, адже вони писалися з метою опублікування в умовах радянського тоталітаризму, а тому, історик намагався обходити питання, пов’язані з набуттям ним середньої освіти, зокрема, не конкретизуючи статус навчального закладу, де він отримував неповну середню освіту. Втім, у ряді оповідань-бувальщин із згаданих нами мемуарів В. Голобуцький певним чином свідчить про справжній стан з релігійністю своїх родичів, земляків та людей з інших місцевостей в роки, що припали на його дитинство. Оповідання ілюструють поступове накопичення молодою людиною критичної маси антицерковних і атеїстичних поглядів. Тому, варто, зупинитися на розгляді деяких прикладів з цих оповідань.

Так, в оповіданні „Ярок” В. Голобуцький з гумором розповідає про перипетії суперечки своїх родичів з сусідами за право власності на ярок, куди скидали всілякий непотріб. У суді свідки сторін („непідкупні послухи”, як їх іронічно називає В. Голобуцький) „побожно ставали перед аналоєм, на котрому лежали хрест і євангелія, і заприсягали кожен на користь свого патрона”, хоча, зрозуміло, що це було лицемірство. В новелі „Чернець” бабуся Володі згадує як її син Микола (дядя В. Голобуцького) наробив шкоди у храмі, за що настоятель – отець Афанасій – грозив їй церковним покаранням, але змінив свій гнів на милість, коли йому „дали годованого підсвинка на Різдво”. Це вже показує безпринципність у питаннях церковної дисципліни, а також „сребролюбіє” самого священника.

У цій же мініатюрі, власне йдеться про перебування Володі з дядьком Миколою в гостях у диякона одного із сусідніх монастирів – отця Стефана, який був колись їхнім односельчанином на ім’я Андрій. Бабуся характеризувала його як побожну, святу людину. Втім, вона знала і про різні негативні чутки за нього, однак вважала, що який би там Андрій не був, „а все ж таки земляк, до того ж в ангельському образі, значить, треба вшановувати”. Про справжнє життя в монастирі, далеко не духовне, йде далі виклад в оповіданні.

Особливо яскраво монастирське середовище розкривається В. Голобуцьким на прикладі долі одного з послушників монастиря, колишнього „москаля” (тобто, солдата) Івана, який через сімейно-соціальні причини вибрав „духовний” шлях. Володя перед початком розмови з молодим послушником наївно думав про нього: „Переді мною чоловік великого духу. Хіба легко покинути батька і матір, усю рідню і навіки замкнутися в монастирі, щоб молитися Богу. Так чинити може тільки незвичайна людина...” В ході бесіди з Іваном виявилися справжні причини послушництва того в монастирі. В. Голобуцький передає слова матері послушника, яка порадила сину йти до монастиря, адже там – „ ... даровий хліб, прогодуєшся”. На сумнів Івана про те, як його приймуть до монастиря без „вкладу”, мати відповіла йому, що вклад мусять давати лише ті, хто хоче стати „справжнім ченцем”, інакше кажучи – ті, хто „не хоче працювати”. Отже, робота в монастирі відкривала Івану можливість безбідного існування, а взірець у вигляді кар’єри отця Стефана надавав послушнику надію і перспективу на подальше покращення свого становища. Іван свідчив Володі, що подібні йому послушники майже не моляться, іноді курять і п’ють, а також бігають у „слобідку до дівчат”. У фінальній сцені оповідання, коли під скрипку дядька Миколи зп’янілий отець Стефан з палаючими вогнем очима „закружився в танці”, послушник захоплено дивиться на свого „старця”.

Вражаючі приклади знущання над вірою простих людей з боку псевдо-„старців” наводяться в оповіданні „На прощі” (див.: додаток А); реалії Першої Світової війни приводять до відходу частини суспільства від віри в Бога, як це показано в оповіданні „На канікули” тощо. Звісно, що подібні приклади лицемірства в питаннях віри і / або утилітарного до неї відношення серед дорослих і духівництва, аргументи розчарованих у вірі людей не сприяли утвердженню релігійності у юного Володимира, поступово формували в нього антицерковні або навіть атеїстичні переконання. Шалена антицерковна пропаганда, що її розв’язали більшовики майже відразу після приходу до влади, в поєднанні з облудливою соціальною демагогією – прийняли характерну форму інформаційної війни проти Церкви, яка в умовах відсутності державної підтримки нічого не могла протиставити цьому маніпулюванню свідомістю мас. Останні, у своїй більшості, не були на ті часи глибоко і щиро віруючими, а тому їм відносно легко було нав’язати нові стереотипи світоглядної поведінки, тим більше, що вони були до цього підготовлені тими соціальними і духовними негараздами, що накопичилися перед революцією в церковних інституціях.         Наявні джерела не дають інформації для аналізу того, чи зустрічав майбутній історик справді духовних віруючих людей, подвижників Церкви. Очевидно, якщо його батько не покидав священицького сану до 1924 р., коли це було вже небезпечно, то слід думати: Олексій Голобуцький був щиро віруючою людиною, однак в силу тих чи інших обставин не зміг передати свою віру сину. Більше того, коли у жовтні 1924 р. В. Голобуцький був направлений відділом наросвіти завідувати хатою-читальнею в с. Безуглівка Ніжинської округи, то він активно зайнявся атеїстичною пропагандою серед селян, що либонь відповідало його вже сформованим переконанням.

У ті часи посада „ізбача” (з російської мови – „изба-читальня”) відкривала широкі можливості для агітації та пропаганди соціалістичних цінностей і радянського образу життя шляхом заохочення селян до читання радянських газет та іншої літератури. До того ж В. Голобуцький вступив тут до лав комсомолу й відразу очолив місцеву первинну організацію, а згодом увійшов до складу районного комітету ЛКСМУ[26]. У споминах історик зазначає, що він із запалом занурився у суспільну роботу і увійшов до місцевого активу, ядро якого складав комітет незаможних селян[27]. Актив вів велику роботу з перетворення сільського життя в дусі ідей і програми компартії. Не останнє місце в цьому процесі відігравала хата-читальня як певний культпросвітній інститут, котра, через деякий час після приїзду нового завідуючого, була розміщена в колишньому попівському домі. Судячи з контексту споминів В. Голобуцького, він з ентузіазмом зайнявся атеїстичною пропагандою, проводив дискусії з сектантами, читав наукові лекції про походження світу і людини. Колишній „реакційний” попівський дім у новому образі – хати-читальні, став символом всього прогресивного, що, як зазначає В. Голобуцький, несла радянська влада[28]. З переїздом до Північного Кавказу, де молодий політпросвітробітник[29] посів аналогічну посаду в аулі Пчегатлукай Адигейської автономної області, він також очолив комсомольську ячейку в аулі (пізніше очолив обліково-статистичний сектор Адигейського обкому ВЛКСМ)[30]. Цікаво, що як сповіщають нині місцеві старожили, хата-читальня знаходилася у помешканні, яке належало до комплексу приміщень місцевої мечеті[31].

Вся названа вище комсомольська і політпросвітна робота була необхідна В. Голобуцькому, щоби отримати відрядження для вступу до вузу. Для того, щоби отримати таке „відрядження”, потрібно було бути активістом, мати „правильне” соціальне походження і мати авторитетних поручителів[32]. Зрозуміло, що активістом потрібно було бути і на „ниві” атеїстичної пропаганди. Саме від політпросвіту Адигейського обласного відділу народної освіти (у відомчому підпорядкуванні цих відділів знаходилися хати-читальні) і отримав В. Голобуцький „відрядження” до вузу[33] (довідку про походження з бідноти він одержав ще в с. Безуглівці[34]). Окрім цього, він ще отримав аналогічну „путівку до життя”[35] від Адигейського обкому комсомолу, адже він працював і по комсомольській „лінії”[36].

Регулюючи „класову чистоту” студентів, більшовики вимагали відряджати до вузів політично благонадійних. Таке право і відповідні квоти якраз і мали названі вищі органи Адигейської автономної області[37]. В рік (1925), коли В. Голобуцький почав працювати в аулі Пчегатлукай, вакансії, наприклад, для „відряджених” до вузу від комсомольських органів РРФСР складали 15% від числа вступників[38]. Однак, у 1926 р., коли В. Голобуцький вирішив поступати в Кубанський педінститут, в порядку експерименту більшість квот було відмінено і бажаючі поступати до вузів мусили здавати вступні екзамени в умовах вільної конкуренції[39]. Це призвело до того, що, наприклад, кількість абітурієнтів, що вступали до вузів і робфаків Кубані виросла у 1926 р. у порівнянні з попереднім роком майже в два рази і склала три-чотири тисячі людей, що у шість-вісім разів перевищувало кількість місць в навчальних закладах[40].

Однак, тимчасова відміна більшості квот ще не відміняла платності навчання для студентів „не пролетарського” походження[41]. Щоби не платити за навчання та ще й отримувати державну стипендію, все ж таки потрібно було мати відповідну „путівку” і, очевидно, приховувати (як у випадку з В. Голобуцьким) своє соціальне походження. Тоді, у серпні 1926 р., заповнюючи запитальний лист абітурієнта, В. Голобуцький і вимушений був обійти питання про рідних, написавши, що він одинокий і з 15 років живе самостійно. Питання анкети будувалися таким чином, щоби молода людина доказала радянську ідентичність. На практиці, як слушно зауважує О. Рожков, нерідко випадало так, що абітурієнт мусив „дистанціюватися від свого справжнього походження, приховувати або приписувати собі важливі для ідентичності „радянська людина” віхи біографії”[42]. Таким чином поступив і В. Голобуцький. Однак, багато його сучасників, що мали такі ж проблеми, заходило ще далі. Вони просто відрікалися від своїх батьків. Дещо гіперболічним чином подібну ситуацію відтворює у своїй художній повісті (але, як припускаємо, основаній на реальних фактах) сучасник В. Голобуцького В. Трушков, який подає цікавий текст „відречення”, що його і наводимо[43]:

„Я, Всеволод Светозаров, сын священника, будучи еще отроком, уже сугубо возмущался деяниями своего отца. Я убеждал его денно и нощно, снять с себя духовный сан, но он не внял моему гласу. Теперь мне стало ясно, что не вернуть его на путь истины. Тем паче, что он, предвидя скорую кончину свою, устремил все помыслы и упования на загробную жизнь. И мое святотатство и речения атеистические не достигают цели. И вот я, сын о. Светозарова, больше не сын. Преданный анафеме, я покидаю родительский кров и твердою стезею пойду к лучезарному лону коммунизма, где нет печалей и воздыханий. В чем и подписуюсь, В. Светозаров ”[44].

Секретарь приймальної комісії вузу, що займався перевіркою, відразу зрозумів, що це „липа”, але деякий час гадав: хто автор „відречення” – батько чи син, схиляючись до авторства батька-священика. З думкою секретаря (не забуваємо: це персонаж художньої повісті!) погоджується (відповідно до своїх дослідницьких завдань) і російський історик О. Рожков, який вважає, що батько-священик усвідомив, що „його духовний сан механічно визначає його сина до табуйованої категорії кандидатів до вузу, добровільно йде на гріх в ім’я спасіння свого нащадка”[45]. Напевно, що дане „відречення” можливо трактувати й інакше: текст „відречення” є безперечно знущальним стосовно до радянських реалій, а тому, батько-священик навряд чи мав не обережність таким чином підставити сина, якщо тільки він не був упевнений в абсолютному невігластві й наївності представників відповідних органів, що здійснювали перевірку. Психологічно, це скоріше схоже на вчинок дещо зухвалого абітурієнта, який пересвідчився в тому, що радянські працівники у своїй більшості невігласи, а отже їх можна скільки завгодно дурити. Це, можливо, пояснює, чому пройшла „на ура” і анкета, заповнена В. Голобуцьким.

Таким чином, майбутній вчений зумів потрапити до вищого навчального закладу. При цьому йому допомогло те, що він вдало приховав компрометуючі дані (звісно – з точки зору більшовиків) своєї біографії, а з іншого боку – отримав „відрядження” до вузу, котре йому довелося заслужити енергійною роботою по комсомольській і політпросвітній „лініях”, що включало в себе і компонент атеїстичної пропаганди. Враховуючи фактори, що призвели до формування його світогляду як атеїстичного, цією пропагандою він займався з щирим ентузіазмом, а не вимушено.

Наприкінці коротко торкнемося деяких моментів подальшої біографії В. Голобуцького. Наявні джерела не дають інформації про причетність історика в подальшому до атеїстичної пропаганди, принаймні до початку 1960-х рр. Напевно, з подорослішанням, з набуттям тяжкого життєвого досвіду, врешті зі змінами в політичному житті в країні, історик схоже відійшов від вульгарного атеїзму. Можливо цьому також сприяло спільне життя поруч з батьками в м. Грозний на початку 1930-х рр., куди він вивіз їх з України, рятуючи від репресій, пов’язаних з розкуркуленням[46]. Окрім того, більша толерантність до християнської віри могла бути також викликана впливом його улюбленого викладача в Північно-Кавказькому (Ростовському) університеті – професора І. Козловського[47], про якого відомо, що він був людина щирих релігійних переконань[48].

У майбутньому, причетність В. Голобуцький до антирелігійної діяльності, простежується станом на 1960 рр., коли знову активно почала діяти атеїстична пропаганда. У цей час він працював завідуючим кафедри історії народного господарства в Київському інституті народного господарства ім. Д. Коротченка і, з поміж іншого, очолював науково-методичну раду з питань атеїзму Київського міського товариства „Знання”[49]. За дорученням цього товариства В. Голобуцький читав різні науково-популярні лекції, в тому числі – антирелігійного характеру; зокрема, він виїздив з подібними лекціями в Чернівці і Тернопіль[50]. По „лінії” товариства історик готував рецензії на атеїстичні праці[51]. Що стосується публікацій, то в зазначений період вийшло кілька його творів (три рецензії і популярна стаття), де досить вульгарно-матеріалістично оцінювалася подія хрещення Русі[52] та проявилося не прихильне ставлення до певних аспектів діяльності Ватикану і фундаторів Реформації[53].

Чи залишився В. Голобуцький на все життя атеїстом? Син історика – Петро Володимирович – згадує, що батько під час розмов з ним зоряними вечорами, поглядаючи на усіяне міріадами зірок небо, схилявся до визнання існування у Всесвіті чогось вищого ніж людський розум. Однак, з огляду на досвід життя в тоталітарній державі з її ідеологією і практикою войовничого атеїзму, що вторгалися у внутрішній світ людини, вчений ймовірно під цим тиском не міг остаточно розібратися навіть у самому собі з питаннями віри.

Отже, дотичність В. Голобуцького до церковного середовища (а точніше – до його негараздів) у дитинстві та юності вплинули на формування його світоглядних уявлень як антирелігійних. Їхньому закріпленню сприяла загальна соціальна атмосфера в країні після революції. Необхідність здобуття вищої освіти для здіснення омріяних планів стати викладачем і науковцем в умовах, коли більшовицький режим фактично унеможливлював це для дітей священиків, призвело до замовчування В. Голобуцьким свого соціального походження. Заслужити „путівку до життя” він міг, зокрема, активною роботою в органах політпросвіти, в тому числі, на „ниві” атеїстичної пропаганди. Втім, сформовані на той час світоглядні уявлення В. Голобуцького були щирими і це не варто трактувати як звичайне пристосування до радянської дійсності.

Очевидно, що багато моментів у даній розвідці вимагають більш поглибленого розкриття. Проте, наявні джерела не дають можливості цього зробити, а віднайдення нових матеріалів є проблематичним. Утім, інформацію про роботу В. Голобуцького на фронті атеїстичної пропаганди можуть надати архівні матеріали з архівосховищ Чернігова (тут гіпотетично мусили б відкластися матеріали стосовно роботи історика в с. Безуглівка), Ростова-на-Дону (центр Північно-Кавказького краю, куди у 1920-ті рр. входила Адигейська автономна область) і Києва (матеріали науково-методичної ради з питань атеїзму Київського міського товариства „Знання”) тощо.