использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

В. В. Грибовський

Останній кошовий Січі Запорозької

Петро Іванович Калнишевський (бл. 1690-1803) за свого дивовижно довгого життя був свідком тривожного й нещасливого для України XVIII століття. Це був час затяжного й суперечливого процесу занепаду української козацької держави, коли розколоте й дезорієнтоване невдачами гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика українське суспільство прилаштовувалося до чужого державного організму – імперської системи абсолютистської Росії. Російська імперія неухильно поглинала українські землі, руйнуючи той самобутній лад, що існував у Наддніпрянській Україні з часу Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

У цьому загальному русі російської експансії Запорозька Січ залишалася останнім острівцем української самоврядності. Однак протягом XVIII ст. саме Запорожжя зазнало чимало змін і багато в чому відрізнялося від тієї козацької вольниці, що була за часів гетьмана Петра Сагайдачного та кошового отамана Івана Сірка. Заснована у 1734 р., після повернення запорожців з кримсько-турецького до російського підданства, Нова Запорозька Січ, за визначенням Михайла Грушевського, “була вже тільки слабкою тінню старої Січі”[1]. На північних кордонах Запорозьких Вольностей створено низку російських фортець та військових поселень. Безпосередньо в самій Січі російський уряд розмістив Новосіченський ретраншемент з артилерією та гарнізоном до 400 солдатів[2], завжди готових виступити на придушення повстання сіроми на Січі та спостерігати за лояльністю запорозької старшини щодо Росії.

Починаючи з Константинопольського російсько-турецького договору 1700 р. причорноморське степове порубіжжя потрапляє під прямий контроль Росії та Туреччини, чітко розмежовуються кордони двох імперій, а поведінка населення степового порубіжжя – запорожців, ногайців, кримських татар – піддається регламентації обох імперських урядів[3]. Відтак, стабілізація степового кордону йшла в чіткій кореляції з нівелюванням традиційних форм життєдіяльності та усталених способів взаємодії цих прикордонних суспільств. В усіх російсько-турецьких договорах XVIII ст. (до Кючук-Кайнарджийського 1774 року включно) все далі більше деталізується регламент обмежень, чіткіше вирисовується лінія кордону й стає більш потужним механізм гарантування його недоторканності. Традиційне для степового порубіжжя здобичництво потрапило під заборону, запорозько-татарські взаємини спрямовуються в русло діяльності майже щорічних прикордонних комісій, контрольованих російським і турецьким урядами. В період між  1739 і 1769 рр. фактично припиняються татарські набіги на українські землі, а військова діяльність запорозького козацтва зводиться лише до прикордонної та сторожової служби[4].

З іншого боку, стабілізація кордону сприяла підвищенню рівня безпеки на Запорожжі, що позитивно вплинуло на розвиток господарства і створило умови для пожвавлення селянської колонізації. А селянський плуг “тягнув за собою й пана”. І такий пан не обов’язково мусив прийти на запорозькі землі із-зовні, „пани” з’являлися в середовищі самої запорозької старшини. Українська землеробська колонізація істотно змінювала традиційну соціальну структуру Запорожжя. Первинний козацький егалітаризм зазнає деформації процесом майнового розшарування, виокремленням із загальної маси запорожців антагоністичних соціальних груп сіроми та значного козацтва. Поруч з колишнім не-військовим населенням Вольностей (сиднями та гречкосіями), поступово формувалася верства посполитих. Збільшення питомої ваги землеробства, при скороченні здобичництва та решти традиційних промислів, запроваджувало на Низу Дніпра подібний до Гетьманщини господарський лад, з характерною тенденцією до феодалізації козацької старшини. Отже, на момент, коли документи вперше згадують ім’я Петра Калнишевського, на Січі вже існувала козацька аристократія, котра всіма способами закріплювала за собою привілейоване становище, руйнуючи давні егалітарно-демократичні інституції Запорожжя. І Калнишевському трапилося стати знаковою постаттю останнього десятиліття існування Січі, коли українське степове порубіжжя, плутаючись у внутрішніх суперечностях, шукало нових модусів існування.

Антагонізм значного козацтва і сіроми був наслідком тих суперечностей, об’єктивне коріння яких містилося в одночасовому існуванні на Запорожжі двох різних господарсько-культурних типів (здобичницького й землеробського) і, відповідних їм та несумісних між собою, моделей повсякденної поведінки. Значне козацтво і запорозька старшина трималися нового для степового порубіжжя хліборобського типу економіки,  прагнули до існування стабільних кордонів, мирних відносин із сусідами та надійного правового статусу для автономії Війська Запорозького в складі Російської імперії. Гарантію своєї безпеки, соціального статусу та господарського достатку вони бачили в довгостроковій владі кошового отамана, що обирається на старшинських сходках, затверджується гетьманом та російським урядом.

Запорозьку сірому ж цілком влаштовувала ситуація перманентної війни на порубіжжі, що забезпечувала існування здобичницького промислу і давнього ловецько-уходницького способу господарювання. Відтак сірома виступила охоронцем старих козацьких звичаїв і традицій, ініціювала щорічні вибори старшини, намагалася зламати народжувану структуру соціальної ієрархії і повернути запорозьке товариство в стан дофеодального егалітаризму. Сірома не мала певності у ставленні до російського уряду й турецької Порти. Збройні виступи проти старшини відбувалися стихійно, без єдиного керівництва і плану дій.

До середини XVIII ст. влада кошового отамана над січовим товариством не була інституалізованою і трималася виключна на авторитеті та силі особистості конкретної людини. Від здатності козацького ватажка організувати вдалий і багатий здобиччу воєнний похід, витребувати від монарха-сюзерена грошове й хлібне жалування, здобути права і привілеї Війську Запорозькому, а також без конфліктів розподіляти між куренями військову здобич та угіддя для промислів залежала тривалість його порядкування на Коші. Цим визначалася та межа, до якої волелюбне козацтво могло визнавати над собою будь-яку владу й погоджуватися на регламентацію своєї поведінки обмеженнями, що походили від владних прерогатив кошового отамана. Один лідер егалітарної спільноти досить легко замінювався іншим, якщо він втрачав здатність бути для неї корисним. Названі типологічні ознаки дозволяють співставити організацію влади на Запорожжі з політичними інститутами потестарних суспільств типу “надскладне вождівство” (“суперсложное вождество”, “chіefdom”)[5], але ж ніяк не з державними формами розвинених індустрійних суспільств, на кшталт “республік” та “демократій”. Хоча, звісно, про демократію на Запорожжі можна вести мову тільки як про інституцію егалітарної властивості, елемент дофеодального, або швидше – нефеодального (типологічно іншого феодальному) суспільства. Його найкраще назвати суспільством прикордонним, що своїми характерними рисами завдячує розташуванню на перехресті різних цивілізацій й господарсько-культурних типів.  

Через посилення впливу значного козацтва з середини XVIII ст. щорічні вибори перетворилися на формальну процедуру, якою підтверджувалися (з усім зовнішнім дотриманням звичаю) повноваження старшини на новий строк. Ще за попередників Калнишевського – кошових отаманів Якима Ігнатовича, Олекси Білицького, Григорія та Пилипа Федорових – загальна військова рада втратила колишнє значення і була витіснена сходками курінних отаманів, військової старшини, а також “старих” або “значних” козаків, яким уже доводилося бути при урядові. За словами одного сучасника, порядок обрання старшини на військовій Раді “согласием старшины пересекся”, сам же кошовий настільки збільшив свою владу, що “властен … без всякого суда … не ответствуя никому, приказать лишить жизни [козака]”[6]. Козацькі урядовці неодноразово клопоталися перед російським урядом, наполягаючи на реформуванні Війська Запорозького за зразком Війська Донського, завдяки чому кошовий і старшина були б “непеременяемы”. За часів Калнишевського проекти реформ на Запорожжі, що передбачали скасування виборності кошового і старшини та затвердження російським урядом козацьких урядовців на тривалий термін, розробляв військовий писар Павло Чернявський[7].

За сучасного стану вивчення біографічних аспектів проблематики, пов’язаної з Калнишевським неможливо знати напевне про час і місце його народження. Достаменно невідомі обставини його життя до того часу, як він прийшов на Запорозьку Січ. Перші докладні відомості про нього датуються тільки 1754 роком, коли йому було близко п’ятидесяти літ. Традиційно в українській історичній літературі вважається, що Калнишевський народився приблизно в 1690 року в селі Пустовійтівка, поблизу містечка Ромни (тепер територія Роменського району Сумської області). Так стверджував у 1892 р. роменський краєзнавець Ф.Ніколайчик[8] і слідом за ним Д.Яворницький. На підтвердження цієї думки наводяться міркування, що Калнишевський, будучи вже запорозьким старшиною, дуже опікувався потребами мешканців Ромен та Пустовійтівки. В Ромнах він своїм коштом побудував у 1764 р. церкву Покрови Богородиці, а в 1773 р. – церкву Св. Трійці в с.Пустовійтівка, останньому храму він подарував щедро оздоблене Євангеліє з власноручним дарчим написом[9].

Інший знавець роменської старовини, Ф.І.Сахно встановив, що брат Петра Калнишевського, Семен Іванович, у 1771 р. був священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому, що за 15 км північніше Пустовійтійвки. Ще один ймовірний родич, слобідський козак Панас Калнишевський вказується в реєстрах тієї ж смілянської сотні[10]. У Петра Калнишевського був племінник, Йосип Калнишевський, котрого він призначив полковником Кодацької паланки[11]. По жіночій лінії родичами Петра Івановича були Вертильки або Вертильяки, оскільки племінниця Калнишевського була заміжня за хорунжим Лубенського полку (Гетьманщина) Стефаном Вертильяком (Вертильком). Нащадки цього подружжя наприкінці ХІХ ст. володіли маєтком на місці колишньої Кам’янської Січі, поблизу урочища на Миловому яру[12]. Д.Яворницький зазначив одного з представників цієї родини, М. І. Вертильяка[13].

Крім Ромен та Пустовійтівки, особисті й, можливо, родинні зв’язки Калнишевського тяжіли до сотенного містечка Лохвиці Лубенського полку. У 1763 р. до Калнишевського звернулася лохвицька громада з проханням допомогти побудувати нову церкву на місці тієї, що згоріла  у 1748 р.  Листування з приводу будівництва церкви та інших прохань мешканців Лохвиць тривало по 1771 рік; документи листування накопичилися в Архіві Коша в окрему справу обсягом у 230 аркушів. З цього ж таки листування довідуємося про тісні зв’язки Калнишевського з лубенською полковою старшиною та зі значними козаками Лохвицької сотні Олексою Маркевичем, Корнієм Кривецьким, Петром Шкляревським, лубенським полковим хорунжим Йосипом Борисенком, значковим товаришем Іваном Стефановичем, сотником Василем Негловським. Дехто з них був у близьких стосунках з Калнишевським. Мешканець Лохвиць і кум Калнишевського Максим Яновський сповістив кошового про смерть його племінника Йосипа Калнишевського. Розрахунки з майстрами, що будували церкву в Лохвицях у 1763-1667 рр. засвідчують діяльну участь кошового в її будівництві і докладне опікування справами лохвицької громади[14]. Калнишевський, будучи вже кошовим отаманом, неодноразово відвідував Лохвиці. Зокрема, у 1766 р. він гостював у лохвицького протопопа Корнія (Корнелія) Кривецького, а два роки згодом вдова цього священика попрохала кошого допомогти відремонтувати дзвіницю села Западинці Лохвицької сотні[15].

Підстави сумніватися в тому, що Калнишевський народився на Лівобережній Україні (Роменщина чи Лохвиці) подають документи часу його соловецького ув’язнення, які зазначають його “польським дворянином”. Тим самим, можна припускати ймовірність походження Калнишевського з Правобережної України (“польської” України, як зазначено в документах XVIII ст.), що була володінням Речі Посполитої. Якщо це припущення буде підтверджено іншими документами, то слід вважати, що родичі Калнишевського переселилися з Правобережжя до Гетьманщини на початку XVIII ст. і мешкали на Роменщині та в Лохвицях[16].

Викликає сумнів датування народження останнього кошового 1790 або 1791 роком. Ця дата виведена дослідниками штучно, виходячи з напису на могильній плиті, встановленій 53 роки згодом після смерті Калнишевського. У епітафії на плиті зазначено, що він помер у 1803 р. у віці 112 років. На момент звільнення, у 1801 р. російські урядовці умовно визначили його вік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в’язня. Ще Дмитро Яворницький сумнівався в точності цих даних, вважаючи, що Калнишевський і сам не знав, скільки йому років, і що мало ймовірно, щоб “85-летний старец управлял вольною ватагою запорожских козаков”[17]. Отже, визначення віку Петра Калнишевського 112-ма роками має виключно соловецьке походження і не перевіряється ніякими іншими документами. Зате більше певності маємо щодо дня народження останнього кошового, ув’язавши його з днем Св. Петра, що відзначався за старим стилем в останній декаді червня. З “тезоімеництвом” кошового поздоровляли за життя, зокрема ієромонах Самарського монастиря Феодорит 20 червня 1768 року надіслав йому поздоровлення[18].

Так чи інакше, але перед тим як прийти на Запорожжя, Калнишевський був тісно пов’язаний з гетьманською старшиною Лубенського полку, дружні стосунки з якою він підтримував у часи свого кошівства на Січі. Хоча висновку, що він спершу був старшиною Лубенського полку і потрапив на Запорожжя в зрілому віці суперечить легенда, наведена Д.І.Кулиняком і записана в 1970 році в с. Пустовійтівка, за якою Калнишевський прийшов на Січ восьмирічним хлопцем. За цією легендою, він був сином козацької вдови Агафії. Маленький Петрик пас худобу за селом, коли зустрів запорожців; ті дали хлопцю запалити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. Далі він пройшов шляхом від козацького джури до запорозького старшини[19]. Якщо справа була дійсно так, то Калнишевський повинен бути разом з козаками на Кам’янській та Олешківській Січі, брати участь в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Проте жодним джерелом це не підтверджується. Вірогідно, Аполон Скальковський мав більше документальних підстав вважати, що Калнишевський “походив із козацького і дворянського звання малоросійського, із Лубенського полку”[20]. Цей же автор твердив, що Калнишевський, як і всі запорожці шляхетного походження, приховував своє ім’я і рід до того часу, як не став кошовим. Документи часу соловецького ув’язнення подають додаткові відомості щодо його дворянського походження. Отже, є більше підстав схилятися до думки, що Калнишевський, будучи старшиною Лубенського полку і швидше за все в Лохвицької сотні, потрапив на Січ на початку 1750-х рр. у віці близько 50 років.

Будучи перед приходом на Січ  значним і статечним козаком, він одразу увійшов до кола січової старшини. Його записали до Кущівського куреня під іменем Петра Калниша. Перша документальна звістка про нього датована 1754 роком, коли він займав у Коші посаду військового осавула, обов’язком якого було підтримання внутрішньої безпеки Запорожжя. Того року Калнишевський з великою командою козаків переслідував гайдамаків. Втікаючи від загону запорозького осавула, гайдамаки закріпилися для оборони у рясно вкритому очеретом розі невеличкої річки поблизу Бугу. Заваливши проходи засіками, вони завзято боронилися, застосовуючи гармати[21]. Боротьба з гайдамаками надалі стала одним із важливих напрямків діяльності Калнишевського як козацького урядовця.

На середину 1750-х Калнишевський уже міцно тримався серед старшини, до якої  простому козаку часів Нової Січі важко було потрапити. Він виконував важливі військові, адміністративні та дипломатичні доручення запорозького Коша. У травні 1755 р. він увійшов до складу депутації Війська Запорозького до російського імператорського двору, котра пробула в Петербурзі більше року. Це була добра нагода ознайомитися з норовом вищої російської бюрократії та принципами, на яких трималася імперія. В цей час військовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний[22]. Згодом Калнишевський ще раз займає посаду осавула, а 1758 року стає військовим суддею[23].

Важко прослідкувати всі обставини кар’єрного сходження Калнишевського на Січі, однак з джерел цілком зрозуміло, що на початок 1760-х років він уже користувався великим впливом серед запорозької старшини, займав важливі посади у Війську та мав досвід спілкування зі значними вельможами, зав’язавши впливові знайомства під час відвідин російської столиці. Його голос з часом стає визначальним на старшинських сходках. Старшинська верхівка й привела його до кошівської булави у 1762 р. Ми не маємо докладних відомостей про обставини першого обрання Калнишевського на посаду кошового отамана. Кошівство його попередника, Григорія Федорова (Лантуха) прослідковується за документами до кінця липня 1762 року[24], а 12 вересня 1762 р. Калнишевський вже в якості кошового отамана був присутній у Москві на коронації Катерини ІІ[25]. Проте Калнишевському після повернення на Січ не довелося довго тримати булаву. Протидія партії сіроми не дозволила йому закріпитися на посаді кошового. Наступні 1763 і 1764 роки пройшли під кошівством Григорія і Пилипа Федорових. Це були люди поважні, котрим неодноразово вже доводилося бути кошовими отаманами. Але через похилий вік вони вже не виявляли особливого шанолюбства, тому й їхнє обрання для обох козацьких угруповань становило вимушений і тимчасовий компроміс. За їхнього останнього перебування при булаві реальна влада над січовим товариством зосередилася в руках Калнишевського.

Коли Григорій Федоров повернувся з чергової поїздки до Петербурга і, за словами А.Скальковського, “бачачи невдачу війська в усіх ділах та й свою немічність через похилий вік, вплив на військо нового отамана Петра Калнишевського.., від посади своєї відмовився і більше приймати її вже не хотів”[26]. Кошівську булаву тоді взяв у свої руки Калнишевський, а 19 серпня 1763 р. чиновники Київської губернської канцелярії поздоровили його з отриманням пожалуваної від цариці медалі[27].

Царський уряд відреагував на загострення суперечностей між значним козацтвом і сіромою указом від 27 серпня 1763 р., яким наполягав на тому, що “для лутчаго управления и содержавния в добром порядке … Войска Запорожскаго весьма способствовать может, когда атаман кошевой и прочая старшина сего Войска не так часто переменяемы будут, как то напредь сего бывало.., отныне впредь без важных причин и преступлений прав и указов наших новыми переменяемы не были, а когда в такой перемене их (запорожцев, – В.Г.) … потребность случится, тогда надлежит избирая на их места новых по прежнему обыкновению представлять об них чрез гетмана малороссийскаго к нашей милостивой конфирмации”[28]. На додаток до традиційних регалій, Катерина ІІ надіслала кошовому золоту медаль вагою 50 червоних, яку кошовий мусив постійно носити як апробований царицею знак своєї влади. Це посвідчував напис на медалі: “Сия медаль пожалована Войска Запорожскаго кошевому атаману в знак императорской ко всему Запорожскому Войску милость за их верность и усердие”[29]. Втім, цю медаль не потрібно розглядати як нагороду за певні заслуги, вона мала на меті інше: виокремити кошового отамана з решти козаків та зміцнити легітимність його влади.

Однак на виборах 1764 року під тиском сіроми кошовим обрано 80-річного Пилипа Федорова, отамана Канівського куреня. Цей стомлений віком чоловік неодноразово прохав козацьке товариство позбавити себе такої непосильної відповідальності, та сірома вперто наполягала на його кошівстві. Тоді він звернувся президента Малоросійської колегії графа П.О.Рум’янцева, прохаючи про увільнення з посади кошового, однак отримав на це категоричну відмову[30]. Коли ж Пилип Федоров остаточно усунувся від справ, сірома вже не мала такого іменитого претендента, який би міг позмагатися з Калнишевським. У решті-решт, на військовій раді 1 січня 1765 р. кошовий Пилип Федоров подякував військовому товариству “за панство” та пішов на спочинок до Пустинно-Самарського монастиря. Кошовим отаманом обрано Петра Калнишевського.

Остаточно закріпившись при кошівській булаві в січні 1765 р., Калнишевський став призначати на ключові посади у Війську Запорозькому лише тих козаків, які в своїх господарських справах, кар’єрному зростанні й добробуті завдячували тільки йому особисто. Спершу його помічниками стали військовий суддя Павло Головатий, котрий був перед тим військовим суддею, а також військовий писар Іван Глоба, який до того служив писарем на перевозах та зажив слави серед запорожців “найрозумнішого козака у війську”[31]. Антон Головатий, перш ніж стати військовим писарем, був у команді “молодиків при боці кошового”, козаком Кущівського куреня, згодом бачимо його писарем Самарської паланки, потім старшиною у Коші, де він допомогав по канцелярській справі військовому судді та кошовому під час військових походів, а на 1768 рік вже бачимо його на посаді військового писаря[32].

Рідний для військового старшини Петра Калниша Кущівський курінь став відрізнятися від решти своїм привілейованим становищем. Зокрема Г.О.Потьомкін у листі до Калнишевського називав його “головним в Січі куренем”[33]. Звідти найчастіше кошовий добирав собі вірних служителів. При формуванні особистої влади також використовувалися родинні зв’язки. Так, управління Кодацькою паланкою Петро Іванович передав своєму племіннику Йосипу Калнишевському. Від’їжджаючи по справах за межі Запорожжя, кошовий зазвичай доручав йому наглядати за своїм господарством. Призначення Петра Хижняківського полковником Орільської паланки виявляє практику надання кошовим отаманом посад особам, котрі прислужилися йому в особистих справах. Зокрема Хижняківський перед своїм призначенням за проханням Калнишевського їздив стягувати борг з одного чигиринського купця[34]. Незмінним управителем величезного господарства Калнишевського протягом 20 років залишався Герасим Чорний[35]. Він же був довіреною особою кошового в спілкуванні з впливовими російськими вельможами, а в лютому 1775 року він привіз із Петербургу литаври, люб’язно подаровані козацькому товариству Г.О.Потьомкіним[36].   

Стрижнем політичної стратегії кошового отамана Петра Калнишевського стала, з одного боку, боротьба з гайдамацтвом і приборкання стихійних виступів січової сіроми, з іншого – захист автономних прав та інтересів Війська Запорозького від загрозливих претензій російського абсолютизму, спрямованих на знищення регіонального автономізму. Боротьба з гайдамаками мала на меті усунення цього різновиду степового здобичництва як перешкоди на шляху стабілізації кордонів, розвитку закордонної торгівлі та створенні господарств значного козацтва, орієнтованих на зовнішні ринки. Крім того, на переслідуванні гайдамацьких ватаг наполягав російський уряд. Недбалість у боротьбі з гайдамаками кошових отаманів, попередників Калнишевського, була підставою для втручання російського уряду до внутрішніх справ Запорожжя та причиною притягнення декого з них до судового слідства.

Для переслідування гайдамаків, з наказу кошового Калнишевського, по Запорозьких Вольностях постійно розсилалися роз’їзні команди козаків на чолі з паланковими полковниками та військовим осавулом. Найбільш напружена боротьба Коша з гайдамаками точилася в Бугогардівській паланці. Гайдамаки, котрі потрапляли до рук запорозьких урядовців, піддавалися жорстоким тортурам і стратам. Так, у 1771 р. впійманих в Самарській паланці гайдамаків військовий суддя Микола Тимофіїв наказав повісити на шибениці, а найбільш завзятого з них Каленика Донця, “потягнуть по железной в столпе спини, а Степана Тарана защепить ребром за крюк”[37]. Безпосередньо за наказом Петра Калнишевського у 1770 р. в Протовчанській паланці стратили козака Зиму[38]. І хоч російський уряд забороняв кошовому отаману робити смертні вироки і прагнув залишити цю важливу владну прерогативу виключно за собою, та кошовий міцно тримав за собою право позбавляти життя своїх підлеглих як дієвого важеля своєї влади.

Захист автономії Війська Запорозького забезпечувався шляхом систематичного надсилання козацьких депутацій до російської столиці. За часів Калнишевського депутації вже на відряджалися тільки задля отримання хлібного та грошового жалування[39]. Відтепер їхня головна мета – в представництві інтересів запорозького товариства на найвищому урядовому рівні, минаючи посередництво прикордонних губернаторів. Тим самим підтримувався у постійній дії механізм забезпечення автономного статусу Запорозьких Вольностей в імперській системі самодержавної Росії.

Відразу три відомства – гетьман, з 1764 р. – Малоросійська колегія, київський генерал-губернатор (разом з військовою прикордонною адміністрацією) та Колегія іноземних справ – намагалися контролювати Запорожжя. Та всі вони, за спостереженням О.Рябініна-Скляревського, залежали від розвідувальної діяльності та інформації Коша щодо Криму, оскільки саме Кіш був найбільше інформований щодо кримських справ, ніж ці три відомства разом узяті. Кошовий отаман міг вдало маніпулювати своєю інформацією, граючи на суперечностях між військовим відомством та дипломатичною службою, між цими обома російськими інстанціями та гетьманською адміністрацією[40].

Міцності влади Калнишевського сприяли його особисті контакти з російськими вельможами, гетьманською старшиною та іншими впливовими людьми. Кошовий надсилав їм щедрі дарунки та виконував різні доручення в торгівельних та конфіденційних справах. А такі справи він мав з фаворитом цариці Єлизавети Олексієм Розумовський та його братом, останнім гетьманом Кирилом Розумовським, вихідцями із гетьманської старшини та впливовими вельможами при царському дворі Андрієм Безбородьком та Семеном Кочубеєм. Приязне листування підтримувалося з Григорієм Потьомкіним у той час, коли він почав набирати силу впливовості при царському дворі. І кошовий мав з того не лише особисті, але й політичні переваги для всієї козацької громади. Так, у відповідь на дарунок київському генерал-губернатору Воєйкову борзих собак Калнишевський у 1768 р. мав від нього запевнення: “всем под командою моею находящимся найкрепчайше подтверждено, даб[ы] отнюдь ничего противного … к Войску Запорожскому принадлежащим [людям], чинить не дерзали, но напротив того, всякие снисхождения и приязнь оказывали”[41]. А щедрі подарунки й запевнення у вічній дружбі й приязні Потьомкіну допомогли вирішити справу з висвяченням начальника січових церков в архімандрити.

За кошівства Калнишевського на Запорожжі вже існував порівняно розгалужений адміністративний апарат, що підпорядковувався Кошу й очолювався паланковою старшиною. Кількість адміністративно-територіальних округів Запорожжя, паланок, на 1775 р. зросла до десяти одиниць. Централізованому управлінню Запорозькими Вольностями сприяла також мережа церковної організації. Розкидані по степах запорозькі зимівники для потреб адміністративного управління закріплювалися за певною церквою і в такому вигляді становили окремі адміністративні одиниці. Так,  “..к Никитинской Свято-Покровской церкви … принадлежало более 300 зимовников”[42]. Тому для становлення самостійної управлінської мережі величезне значення мало створення на окремої церковної організації на правах автономії від Московського патріархату. На 1762 р. церкви на Запорожжі вже перебували у відомстві начальника січових церков Володимира Сокальського. Мережа церковної організації досить швидко розгалужувалася. На початок 1770-х років в її структурі вже існувала Старокодацька Хрестова Запорозька Наместнія на чолі з колишнім запорожцем священиком Григорієм Порохнею. Петро Калнишевський сам виступив фундатором багатьох церков, які створювалися у новозаснованих селах. Зокрема він клопотався заснуванням православних храмів у селах Петриківка, Карнаухівка, Могилеве, Байбаківка та інш.

У справі запровадження автономії запорозької церкви Калнишевському довелося вступити в напружену дипломатичну боротьбу з архімандритом Києво-Межигірського монастиря і вищим російським духовенством. У червні 1773 р. отець Володимир примушений був залишити Січ через призначення туди Києво-Межигірським монастирем своїх представників. Проте кошовому вдалося випроводити їх і 24 грудня 1774 р. поновити Сокальського в попередньому статусі.  Заручившись підтримкою Г.Потьомкіна, Калнишевський зрештою домігся того, щоб 7 вересня 1774 року відбулося висвячення начальника січових церков Володимира Сокальського в сан архімандрита. Протягом січня-червня запорозький архімандрит енергійно створював уніфіковану церковну організацію, був поза опікуванням Київо-Межигірського монастиря та меншою мірою залежав від російських церковних ієрархів[43].

Здійснюючи докорінну перебудову політичних інституцій на Запорозькій Січі, Калнишевський наражався на запеклу протидію з боку козацької сіроми. 26 грудня 1768 р на Січі спалахнуло повстання сіроми. У збройних сутичках між сіромою та значним козацтвом загинуло багато прибічників Калнишевського. Та й сам кошовий отаман тоді трохи не наклав своєю головою, ледве встигнувши залишити свій курінь через “верх потолочний”, коли сіромахи вже вдерлися до його покоїв. Уночі переодягненому в черенечу рясу кошовому довелося пробиратися до Новосіченського ретраншементу під захист російської залоги. В цей час старшина на човнах залишила Січ і знайшла притулок у Кодаку, що контролювався племінником Калнишевського Йосипом. Позбавленому підтримки своїх перших помічників, Петру Калнишевському довелося самому займатися придушенням повстання, користуючись для погамування бунтівної сіроми допомогою російського гарнізону з використанням армійських гармат. Після придушення повстання Калнишевський цілком усвідомлював свою залежність в питаннях внутрішнього управління від допомоги російської прикордонної адміністрації і можливість нових сутичок між козацькими угрупованнями.

Та Запорожжя й надалі лихоманило нескінченними повстаннями й виступами проти кошового отамана. Спираючись на нечисленний прошарок старшини та значного козацтва Запорожжя, котрий привів його до кошівської булави, протегуючи інтересам заможної господарської верстви низового козацтва, Калнишевський значно звузив соціальну базу своєї влади. В критичній ситуації вузькість соціальної бази неминуче призводила до використання тієї сили, що сама становила загрозу для існування Запорожжя – допомоги російських багнетів. З подальшим наростанням стихійних виступів сіроми і не маючи сили самотужки впоратися з ними, Калнишевський прохав уряд збільшити гарнізон російських солдатів на Запорожжі до двох полків. А це зводило нанівець усі досягнення в справі облаштування автономії Війська Запорозького. 

Чи не єдиним способом виходу з-під докучливого опікування російського уряду для Калнишевського стало створення на Запорожжі окремої хліборобської верстви, що мала б стати соціальною основою його правління і дозволила розірвати ланцюг обмежень його владі, в особі невпорядкованої сіроми, – з одного боку, та російського уряду – з іншого. Відмовившись від протидії селянської колонізації Запорозьких Вольностей, яку чинили його попередники, Калнишевський на військовій раді 1765 року скасував усі обмеження для заснування слобод і дозволив посполитим селитися на площі від річки Орілі до Сіверського Дінця[44]. Згодом тут виникає окремий адміністративний округ Запорожжя – Барвінківська стінка.

Калнишевський рішуче виступив проти привласнення російськими поміщиками запорозьких земель і не зупинявся навіть перед погрозами прикордонним губернаторам, що накаже козакам збройно виступити проти урядових військових команд, котрі без належної санкції входять до запорозьких територій. У листі генерал-губернатору Новоросійської губернії Ф.М.Воєйкову 6 липня 1773 р. він зазначив, що вихідці з Єлисаветградської провінції все ще продовжують захоплювати запорозькі землі при р. Тясмин. Проти цих прибульців, за наказом Калнишевського, виступила козацький загін на чолі з запорозьким полковником Гараджею та писарем Роменським[45]. Але вони почали чинити опір запорожцям, як засвідчено в документі: “самоволно влезшие, не уступают”. На підмогу їм проти запорожців рушив ротмістр пікінерського полку Пугачевський з регулярною та нерегулярною командою при гарматах. Текст листа дозволяє думати, що між запорожцями й російською командою відбулася збройна сутичка: “А ми войско … не можем берегтися ль и вооружаться против неприятеля … турка или от самоволных нападений оружейных?”, – обурювався кошовий[46]. Калнишевський протестував у цьому листі проти того, що російські офіцери зі своїми підрозділами, погрожуючи зброєю вже загарбали більше 200 верст запорозької землі, заснували тут слободи, почали продавати та перепродавати їх, вдераючись все далі й далі вглиб козацьких займищ, як зазначено в документі: “в самые … почти ближайшие Сечи места влазят”[47].

Запорожці руйнували засновані таким чином слободи, а на їх місці будували свої села, отамани яких підпорядковувалися тільки Кошу Запорозькому та його полковникам. Із погромлених слобід козацькі команди вивозили сільськогосподарський реманент, відганяли худобу, переводили людей, котрі згодом ставали вже не панськими кріпаками, а запорозькими посполитими. У маніфесті про скасування Січі подаються відомості, що запорожці почали тоді “уводить … из тамошних жителей и из поселян полков гасурскаго и пикинерскаго, мужеска и женска пола людей, коих всего и уведено в Запорожье до восьми тысяч душ, включая тут и тех, кои от притеснения козаков в собственных своих жилищах принуждены были переходить к ним и подчиняться их самовластию”[48]. Зокрема, запорожці примусили поселенців слободи Курилівки, заснованої сотником Полтавського полку Семеновим, перенести свою слободу до іншого місця, заклали тут власну слободу і назвали її на честь кошового Петра Калнишевського Петровською або Петриківською[49]. З того часу веде свій родовід сучасна Петриківка, районний центр Дніпропетровської області. В лютому 1765 р. кошовий отаман повідомив Кіш про розміщення поблизу Запорозьких Вольностях російських гусарських полків, серед яких Самарський гусарський полк вже встиг розселитися при самих козацьких займищах і наказав запорозькому старшині А.Порохні якнайшвидше створити на самарських землях козацькі зимівники. У червні того ж року він активно заохочує козаків до поселення зимівниками від гирла річки Богатої (притока Орелі) та вгору понад Оріллю[50].

На землях Війська виникли цілі слободи козаків, що раніше поодружувалися в городовій Україні, а тепер із сім’ями поверталися на Запорожжя. Однією з таких слобід була Гола Кам’янка. Проте російські прикордонні урядовці всілякими способами перешкоджали їхньому поверненню. Зокрема вважалося, що накази Паніна й Рум’янцева не стосуються тих, хто одружився до початку війни. Калнишевському доводилося пояснювати в таких випадках, наприклад, поручику Єлисаветградського пікінерського полку Павлу Шиюкевичу, що “войска Запорожского козаки в розмирное время и до того поженившиеся равно суть вольние люди; а волним с места на место свободный переход не запрещен”[51].

В останнє десятиліття  існування Запорозької Січі багато старих козацьких зимівників та хуторів перетворилися на багатолюдні села і містечка. Найбільшими поселеннями були містечка Микитине, Старі та Нові Кайдаки, села й слободи: Лоцманська Кам’янка, Половиця, Романкове, Тритузне, Карнаухівка, Таромське, Сухачівка, Діївка, Петриківка, Перещепине, Кам’янка, Самара (або Новоселиця), Кільчень, Чаплі, Шолохове, Томаківка, Вищетарасівка та інші. Більшість великих слобід були розташовані на землях найбільш заселених Кодацької, Самарської та Протовчанської паланок. Поступово Запорожжя почало відходити від залежності у підвозі хліба з Гетьманщини, Правобережної України і вже не потребувало присилки царським урядом хліба як жалування. Про зростання добробуту Запорожжя за часів Калнишевського свідчить народна приказка: “Як був кошовим Лантух (Григорій Федорів, – В.Г.) – не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Калниш, то з’явились паляниця, корж і книш”[52]. Запорожців в Росії стали вважати людьми дуже заможними, “а надто вашу вельможність”, – писали Калнишевському запорозькі депутати з Петербургу у 1775 р.[53].

Спроби останнього кошового отамана створити хліборобський лад і протегування значному, статечному козацтву в перспективі мусили забезпечити широку соціальну базу його урядуванню й змінити традиційну структуру козацького товариства на користь нової хліборобсько-господарської верстви. Здійснюючи заселення Запорозьких Вольностей українською людністю, Калнишевський сприяв інтеграції Північного Причорномор’я в єдиний етнокультурний простір України. І царат розпізнав у цих запровадженнях претензію Війська Запорозького стати економічно самодостатньою територією, вийти з-під економічних важелів його впливу й створити господарське підґрунтя  автономному статусу Запорозьких Вольностей, з їх осібним політико-адміністративним устроєм, політичною та правовою традицією та військовою організацією. Найбільше занепокоєння російського уряду викликала політика останнього кошового щодо колонізації причорноморських степів українською людністю, адже Росія на той час здійснювала боротьбу за вихід до Чорного моря, а оволодіння чорноморськими протоками й заселення регіону російським етнічним субстратом становило для нього цілком усвідомлену мету[54]. Ця обставина, на наш погляд, була визначальним мотивом для уряду Катерини ІІ, котра після переможного закінчення війни з Туреччиною, зважилася ліквідувати Запорозьку Січ 5 червня 1775 року.

Без жодного обґрунтування провини Калнишевського, не зважаючи на його заслуги під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. і всі даровані йому царські нагороди й генеральські звання, останнього кошового за пропозицією всевладного катерининського фаворита Григорія Потьомкіна було ув’язнено кремлі Соловецького монастиря. Відтоді й до початку 60-х років XIХ ст. ніхто в Україні не знав де останній кошовий закінчив свої дні і де його могила. Про це не знали навіть родичі Калнишевського, Вертильки. Лише в козацьких піснях („Ой, полети, чорная галко, на Дон рибу їсти...”) йшлося про те, що кошового тримають десь на Дону.

Шлях Калнишевського від Січі до Соловків чітко простежується за документами[55]. Після арешту 4 червня 1775 р. його під міцним конвоєм супроводили до Москви, де він утримувався в конторі військової колегії. На чолі ж цієї колегії стояв Г.О.Потьомкін – головний винуватець сумної долі кошового й завзятий руйнівник вольниці козацької. 14 травня 1776 р. він подав на затвердження Катерині ІІ вирок про “державні злочини” Калнишевського з пропозицією ув’язнити його в Соловецькому монастирі. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового у супроводі семи конвоїрів  відрядили до Архангельська, куди він прибув 11 липня. Для відправки в’язня на Соловки найняли корабель купця Вороніхіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня; судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було відремонтовано нашвидкоруч і його екіпаж ще довго очікував в гирлі Північної Двіни, поки роздратоване штормом море заспокоїться. Зрештою, тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття “государевого преступника”.

За окремими даними, Калнишевського спочатку розмістили в одному з казематів Головленківської тюрми, що розташовувався в Архангельській башті. Приміщення, де він перебував, було вологим, і в дощ вода мов крізь решето потрапляла до каземату. Терпляче витримуючи ці атрибути тюремного комфорту, кошовий все ж змушений був поскаржитися архімандритові, що від надмірної вологи одяг на ньому вже давно зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Пробувши 12 (за іншими даними – 16 ) років в казематі Архангельської башти, Калнишевський близько 1788 року був переведений спершу в келію №15, потім в келію №14, котрі вірогідно містилися в Прядильній башті. Інші перекази вказують на ймовірне перебування Калнишевського в Білій башті, поблизу монастирського млина і будівлі під назвою Сушило, що розташовується між Архангельською і Прядильною баштами, на південному боці кремля. Є також відомості, що кошового тримали “при хлібних печах”, тобто у добудові зліва від входу до Трапезної палати (Келарська палата). В усіх трьох випадках умови перебування в’язня значно покращилися: він мав сухе, тепле й відносно просторе приміщення (більше за чернецьку келію).

У Соловецькому монастирі харчувалися ув’язнені тією ж їжею, що й монастирські ченці, раціон розподілявся на три ранги: страви верхньої трапези палати подавали вищому духовенству монастиря і знатним в’язням, їжою нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди і ув’язнені найнижчого рангу. Кошового тримали як знатного в’язня, адже кожного дня на його утримання видавали з казни 1 рубль, або більше 360 рублів на рік, тоді як річне утримання ченця коштувало 9 рублів, простого в’язня – від 10 до 30 рублів. За монастирським уставом, ченцям заборонялося мати власність і споживати їжу поза стін Трапезної палати. Теоретично, в’язні вважалися свого роду ченцями, що спокутували свої гріхи в зачинених келіях монастиря.

Калнишевського постійно охороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів. Лише тричі на рік, на Пасху, Преображеніє і Різдво, його виводили з кельї для участі в церковних святах і для обіду в трапезній. Одного разу поморські рибалки бачили цього “казацого атамана”, під час виходу до трапезної і ось які спомини вони залишили: “Росту средняго, старый видом, седастые волосы и волос обсёкся; видно, что много сидел. Борода не долга, белая … Говорил он не так чисто, как по-русски” (тобто українською мовою). Протягом всього часу ув’язнення Калнишевський був одягнений у козацьке вбрання, в останні роки житя мав на собі китайчатий синій сюртук з оловяними гудзиками в два ряди або червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно й набожно, чим здобув повагу чернецтва. Та найбільшої шана духовенства досягалася щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. він пожертвував Спасо-Преображенському собору запростольного хреста, виготовлено з срібла вагою більше 30-ти фунтів, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди.

Свободу Калнишевський отримав 2 квітня 1801 року після дарованої новим царем Олександром І загальної амністії. Разом з останнім кошовим із соловецької в’язниці вийшов поляк А.Єленський, котрий зразу ж повернувся на свою батьківщину. Однак Калнишевський, зберігаючи ясну свідомість, „по причине ста десятилетней старости неимения зрения”  відмовився від повернення в Україну і зостався доживати віку при Соловецькому монастирі. На своє утримання він просив залишити ту ж суму, що надсилалася йому в роки ув’язнення, „чтоб мог он до конца жизни своей содержать себя безбедно”, що й було затверджено монаршою конфірмацією[56]. Втім, його рішення відповідало давньому козацькому звичаю залишатися на схилі літ при монастирях.  Архімандрит, побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати “Древний ты, землёю пахнешь”. І помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня, за старим стилем, 1803 року. Чернецька братія поховала його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору, поруч з могилами видатного російського публіциста початку XVII століття Авраамія Паліцина, соловецького архімандрита Феодорита ув’язненого в монастирі знатного вельможі Петра Толстого. У 1856 році за наказом архімандрита на могилі Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий обрис життя кошового.

Однак подальші часи були вкрай несприятливими для збереження унікальних пам’яток Соловецького монастиря, так само як і для могили кошового. З установленням радянської вади монастир було закрито, його розвинутий господарський комплекс перевлаштували в радгосп. У 1923 р. навмисно інсценована пожежа, приховавши брутальне розкрадання новою владою церковних цінностей, знищила багато архітектурних ансамблів й монастирський архів. Потім в стінах Соловецького кремля розмістили лихозвісну в‘язницю радянських часів – Соловецькі табори особливого призначення, в якій, за традицією імператорської Росії, утримували політичних в’язнів. Під час Великої Вітчизняної війни тут розмістили Соловецьку школу юнг, що готувала військових моряків. Тільки в 1974 р. почав систематичну роботу Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник.

Могила Калнишевського на теперішній час не збереглася. Надмогильна плита декілька разів переміщалася на території монастиря і лише в 1971 році її взято на облік разом з іншими надмогильними плитами, що були на загальному цвинтарі біля Онуфріївської церкви. Тому тепер про місце розташування могили останнього кошового відомо тільки приблизно, орієнтиром для її знаходження служить надгробок Авраамія Паліцина, що залишився на своєму початковому місці.