Соловецька обитель Калнишевського В. Грибовський

Соловецька обитель Калнишевського

Краєсвітня земля, омита крижаними хвилями Білого моря, – Соловецькі острови…

Мабуть немає в світі іншого такого місця, де б з таким несамовитим контрастом поєднувалося величне і потворне, спліталися в один неймовірний візерунок пошуки духовної свободи та нелюдська винахідливість у засобах позбавлення людини волі і гідності.

З того часу як перші ченці-пустельники Савватій і Герман року 1429-го зупинили свій човен на Великому Соловецькому острові, а в літо 1436-те їхній наступник, преподобний Зосима поклав початок монастирській обителі, Соловки стали символом натхненного подвижництва, місцем приборкування грішної плоті в ім’я духовної досконалості.

Сувора природа приполярної півночі, де зима триває вісім місяців на рік, а зв’язок з материком можливий тільки протягом інших, чотирьох місяців, – адже рівно стільки припадає на весну, літо й осінь. І на цих наскрізь пронизаних холодом просторах будувалися грандіозні споруди Соловецького кремля і граціозні, немов застиглі у повітрі ансамблі Спасо-Преображенського собору. Тут прокладалися биті каменем дороги, розгалуженою мережею каналів сполучалися незлічені прісноводні озера, будувалися унікальні релігійні й водночас господарські комплекси – чернецькі скити, де культивували не лише городину, але навіть виноград і фрукти, закладався ботанічний сад. І та приголомшливого вигляду, кількакілометрова, складена з велетенських каменів-валунів гребля, що поєднала острови архіпелагу – Великий Соловецький і Муксалму, за обсягом людської праці і загубленого важкими трудами людським життям не поступиться єгипетським пірамідам. Тож ступаючи на землю соловецьку, не можна не відчути подих тієї осібної монастирської цивілізації, котра була центром культури Російської Півночі упродовж XV–XVII століть, ставши заодно і адміністративною, військовою та господарською столицею усього Поморського краю.

Та був ще один, прихований від звичайного прочанина, світ монастирського життя – життя ув’язнених в казематах, по різним закуткам фортечного муру і башт. Жахлива Головленківська тюрма, каземати Архангельської, Білої та Прядильної башт стали німими свідками божевілля багатьох загублених людських душ. Морочним жахом навіяно легенди про те, що Корчагіна або Корожня башта звалася від того, що її в’язні не могли випрямитися в низькому казематі і доживали віку в покорченому стані. Та найганебнішим витвором стали земляні ями, в яких люди перебували безвихідно, гнили заживо, вкриті нечистотами.

З початком XVIIІ століття, завдяки реформам царя Петра І, за Соловецьким монастирем остаточно закріплюється слава найсуворішої тюрми Російської імперії, де утримувалися політичні в’язні та релігійні дисиденти. Підпорядковуючись лише Святійшому Синоду, Соловецький ставропігіальний першорозрядний чоловічий монастир (така тоді була його повна назва) користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу, він же розпоряджався воїнською командою в складі 150-200 чол., що забезпечували охорону в’язнів. А чернецька братія проводила час не лише в спокутуванні гріхів мирян, в посту і молитві, але й залучилася до системи тюремного нагляду, ставши в ролі духовників ув’язнених. Так місце пустельників-анахоретів заступили “інженери людських душ”, слухняні виконавці волі самодержавного монарха.

Ця найсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового Калнишевського, котра надовго сховала його від довколішнього світу. Не лише за життя, але й багато десятиліть після його смерт нікому в Україні не було відомо, де він провів останні роки і де його могила. Про це не знали навіть родичі Калнишевського, Вертильки. Тільки в народних думах по Україні співалося, що кошового тримають десь на Дону.

Лише в 1862 р. українському революціонеру П.С.Єфименку, який був на засланні на побережжі Білого моря, вдалося натрапити на слід кошового, що вів до Соловків. Будучи під наглядом жандармів, Єфименко не мав змоги відвідати архіпелаг, а тому доручив пересвідчитися у правдивості розповідей поморських рибалок відомому українському етнографові П.П.Чубинський і члену Імператорського географічного товариства А.Г.Гвоздово-Тишинському. Чубинський розшукав могилу Калнишевського з надмогильною плитою, а Гвоздово-Тишинський знайшов у монастирському архіві перші документи про перебування кошового на Соловках. Слідом за ними, у 1887 р. відвідав острови Д.І.Яворницький, зібравши нові відомості, головним чином перекази ченців, що вказали на конкретні місця ув’язнення кошового. Проте й до цього часу багато залишається нез’ясованого, не можна з повною точністю сказати, в якому саме казематі перебував кошовий і точно визначити місце, де його було поховання.

Шлях Калнишевського від Січі до Соловків чітко простежується за документами. Після арешту 4 червня 1775 р. його під міцним конвоєм супроводили до Москви, де він утримувався в конторі військової колегії, на чолі ж цієї колегії стояв Г.О.Потьмкін – головний винуватець сумної долі кошового. 14 травня 1776 р. він подав на затвердження Катерині ІІ вирок про “державні злочини” Калнишевського з пропозицією ув’язнити його в Соловецькому монастирі. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового у супроводі семи конвоїрів відряджено до Архангельська, куди він прибув 11 липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Вороніхіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня; судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було відремонтовано нашвидкоруч і його екіпаж ще довго очікував в гирлі Північної Двіни, доки роздратоване штормом море заспокоїться. Зрештою, тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття “государевого преступника”.

За окремими даними, Калнишевського спочатку розмістили в одному з казематів Головленківської тюрми, що розташовувався в Архангельській башті. Приміщення, де він перебував, було вологим і під час дощу вода мов крізь решето потрапляла до каземату. Тративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже давно зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Пробувши 12 (за іншими даними – 16 ) років в казематі Архангельської башти, Калнишевський близько 1788 року був переведений спершу в келію №15, потім в келію №14, котрі, можливо, містилися в Прядильній башті. Інші перекази вказують на ймовірне перебування Калнишевського в Білій башті, поблизу монастирського млина і забудови під назвою Сушило. Біла башта розташовується між Архангельською і Прядильною баштами, на південному боці кремля. Є також відомості, що кошового тримали “при хлібних печах”, тобто у добудові ліворуч від входу до Трапезної палати, у Келарській палаті. В усіх трьох випадках умови перебування в’язня значно покращилися: він мав сухе, тепле й просторе приміщення, більше за чернецьку келію.

Харчувалися ув’язнені тією ж їжею, що й монастирські ченці, раціон розподілявся на три ранги: страви верхньої трапези палати подавали вищому духовенству монастиря і знатним в’язням, їжою нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди і ув’язнені найнижчого рангу. Є підстави думати, що кошового утримували як знатного в’язня, адже кожного дня на його утримання видавали з казни (з конфіскованого майна запорозької старшини) 1 рубль, або більше 360 рублів на рік, тоді як річне утримання ченця коштувало 9 рублів, простого в’язня – від 10 до 30 рублів. За монастирським уставом, ченцям заборонялося мати власність і споживати їжу поза стін Трапезної палати. Теоретично, ув’язнені також вважалися ченцями, що спокутують свої гріхи в зачинених келіях монастиря.

У вітчизняній літературі початку 1990-х років широко висвітлювалося соловецьке ув’язнення Калнишевського, що зображалося як перебування жалюгідного вигляду в’язня в земляній ямі, повній нечистот. Підстави для такої версії подали розповіді соловецьких ченців стосовно утримання кошового, занотовані Д.І.Яворницьким. Ці розповіді широко висвітлювалися тиражованими виданнями праці Івана Шаповала “В пошуках скарбів”. Наведемо декілька з них: “…Коли кошового перевели з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей”. А також: “Коли імператор Олександр І відвідав Соловки і побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він «пришел в ужас». Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: “Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах”. І цар буцім наказав ті ями ліквідувати…”.

Земляні ями справді були на Соловках одним із способів утримання тих, хто спокутував найтяжчі злочини проти моралі; таке спокутування розглядалося як своєрідна епітімія, до якої вдавалися також найбільш завзяті пустельники-анахорети цілком з власної волі. Страхітливі перекази про такі ями зафіксував у 1872 р. В.Немирович-Данченко, хоча ченці його запевняли, що “подземныя тюрьмы” на Соловках є вигадкою газетчиків. Відомо також, що ще у 1742 р. царський уряд наказав соловецькому настоятелеві засипати всі ями для колодників, а їх самих перевести в наземні приміщення. Настоятель у звітності урядові заперечував наявність колодницьких ям, а спеціальне урядове інспектування монастиря не виявило випадків утримання в’язнів, не передбачених інструкціями. Проте це не завадило переказам і надалі стверджувати, що такі ями існують. Інший маргінальний випадок стосується Корожньої або Корчагіної башти, де, за переказами, колодників тримали покорченими, бо вони, через низький дах каземату, не могли піднятися на повний зріст (звідси й назва башти). Крім того, історичні джерела не засвідчують перебування царя Олександра І за життя Калнишевського.

Зазвичай в’язнів утримували в одиночних камерах, розташованих головним чином в Головленківській тюрмі, решта тюремних келій містилася в баштах кремля та в будівлях на монастирському подвір’ї. На досить високому рівні дотримувалися санітарно-гігієнічні норми, приміщення добре опалювалися, а харчування в’язнів було цілком задовільним. Теоретично в’язні вважалися різновидом ченців, котрі в усамітненні та молитві досягають духовного спасіння. Однак довічне утримання в одиночних камерах часто призводило до божевілля ув’язнених. Цим і живилися незліченні перекази на соловецькі мотиви. Їх розносили по всіх усюдах Росії прочани, котрі були в Соловецькому монастирі на богоміллі.

Калнишевського постійно охороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів. Лише тричі на рік, на Пасху, Преображеніє і Різдво, його виводили з кельї, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній. Одного разу поморські рибалки бачили цього “казацого атамана” під час виходу до трапезної і ось які спомини вони про нього залишили: “Росту средняго, старый видом, седастые волосы и волос обсёкся; видно, что много сидел. Борода не долга, белая … Говорил он не так чисто, как по-русски”. Протягом всього часу ув’язнення Калнишевський був одягнений у козацьке вбрання, в останні роки житя мав на собі китайчатий синій сюртук з оловяними пуговицями у два ряди, або червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і набожно, чим здобув поваги чернецтва. Та найбільшої шани з боку духовенства він здобув щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. він пожертвував Спасо-Преображенському собору запростольного хреста, виготовлено з срібла вагою більше 30-ти фунтів, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди.

Свободу Калнишевський отримав після дарованої новим царем Олександром І загальної амністії у 1801 році і залишився доживати віку при монастирі. Архімандрит, побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати “Древний ты, землёю пахнешь”. І помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня, за старим стилем, 1803 року. Чернецька братія поховала його на почесному місці – подвір’ї Спасо-Преображенського собору, поруч з могилами видатного російського публіциста початку XVII століття Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита. А в 1856 році за наказом архімандрита монастиря на могилі Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий обрис життя кошового.

Однак подальші часи були вкрай несприятливими для збереження унікальних пам’яток Соловецького монастиря, так само як і для могили кошового. З установленням радянської вади монастир було закрито, його розвинутий господарський комплекс перевлаштували в радгосп. У 1923 р. жахлива пожежа поруйнувала багато архітектурних ансамблів. Потім у стінах Соловецького кремля розмістили лихозвісну в‘язницю радянських часів – Соловецькі табори особливого призначення, в якій, за традицією, успадкованою від імператорської Росії, утримували політичних в’язнів. Під час Великої Вітчизняної війни тут розмістили Соловецьку школу юнг, що готувала військових моряків. Тільки в 1974 р. почав систематичну роботу Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник.

На той час могила Калнишевського вже не збереглася. Надмогильна плита декілька разів переміщалася на території монастиря і лише в 1971 році її взято на облік разом з іншими надмогильними плитами, що були на загальному цвинтарі біля Онуфріївської церкви. Тому тепер про місце розташування могили останнього кошового відомо тільки приблизно, орієнтиром для її знаходження служить надгробок Авраамія Паліцина, що залишився на своєму початковому місці.

Дирекція музею-заповідника нещодавно облаштувала некрополь у Германівському дворику біля Германівської каплиці, в якому зібрано могильні плити з поховань іменитих соловецьких в’язнів. У серпні 2002 р. плита з могили Калнишевського була остаточно розміщена в цьому некрополі.

І все ж, про Калнишевського пам’ятають навіть на Російській Півночі. Спілкуючись з московськими студентами, які установлювали надмогильну плиту кошового в некрополі, довелося відчути приємне враження від їхньої обізнаності і прагнення дізнатися більше про останнього козацького отамана. Як відзначив директор Соловецького музею-заповідника М.В.Лопаткин, для багатьох шанувальників соловецької старовини, туристів Калнишевський стає просто культовим героєм, про якого розповідають і досі складають легенди. Та й простуючи катером хвилями Білого моря до архіпелагу, ледве вдалося втримати посмішку, коли один прочанин, що їхав з Вологди на богомілля, звернувся до мене: “Чи знаєте ви, що на Соловках є могила отамана запорозьких козаків?”. Довелося вдати, що не знаю, аби почути все нові варіанти легенди про соловецьку обитель Калнишевського.

Владислав Грибовський,

Директор Нікопольського регіонального відділення

НДІ козацтва Інституту історії України НАН України