использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Ю.А.МИЦИК

САПОЖНИКОВ И.В., САПОЖНИКОВА Г.В. ЗАПОРОЖСКИЕ И ЧЕРНОМОРСКИЕКАЗАКИ В ХАДЖИБЕЕ И ОДЕССЕ.
 — Одесса, 1998. — 271 с.;
САПОЖНИКОВ І.В. МАТЕРІАЛИ З ІСТОРИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ ДЕЛЬТИ ДУНАЮ.
 — Іллічевськ, 1998. — 71 с.

Після здобуття незалежноcті Української держави, Одеса поступово повертає собі славу одного з важливих центрів україністики. Не випадко-во, саме в Одесі було проведено у серпні 1999 року ІV Міжнародний Конгрес україністів. Є важливі здобутки і в галузі дослідження козацької доби в історії Одеси (Хаджибея) і Одещини в цілому. Передчасна смерть не дозволила здійснити намічені плани проф. А. Д.Бачинському — гідному продовжувачеві справи А.Скальковського, М.Слабченка, О.Рябініна-Скляревського, однак все впевненіше звучить голос молодшої генерації одеських істориків, в першу чергу О.Волдирева, О.Хмарського, І.Сапожникова. Дві книги останнього (одна у співавторстві з Г.Сапожниковою) і розглядаються у даній рецензії.
Ці книги присвячені особливо актуальній і важливій проблематиці. З моменту приєднання Північного Причорномор’я до Російської імперії була розгорнута всебічна пропаганда міфу про т.зв. «Новоросію» , яка не припиняється і нині. Кожен, хто побуває у Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі, Херсоні, може легко переконатися в тому, як промосковськими ЗМІ тиражуються псевдонаукові писання, як наполегливо пробують вбити в історичну свідомість заяложену фальшивку про «исконно русский характер» регіону. При цьому замовчуються навіть оче-видні факти, котрі яскраво засвідчують першорядну роль у освоєнні і засе-ленні краю саме українців, в першу чергу запорозьких козаків. Завдання новоявлених русифікаторів полегшується тим, що науковий пошук в галузі дослідження Південної (Степової) України жорстоко контролювався компартійною владою. Досить сказати, що неодноразові спроби видати матеріали «Коша Нової Запорозької Січі» наштовхувалися на нездоланні заборони «зверху».
Лише в наші дні було врешті видано перший том серії  (на черзі — другий), матеріали яких чітко розставляють крапки над «і» і не полишають сумнівів у тому, який саме народ першим осів на цих землях, освоїв і заселив їх.
І.Сапожников є вже досить знаним науковцем, автором циклу серйозних розвідок, серед яких вирізняється його книга, присвячена намогильним пам’ятникам, насамперед кам’яним хрестам запорожців . 'Тепер же, разом із Г.Сапожниковою він взявся за дослідження передісторії та ранньої історії Одеси. Ними була створена солідна монографія, яка базується на широкій джерельній базі із використанням значного кола архівних мате-ріалів, котрі вперше уводяться до наукового обігу і проливають світло на незнані досі сторінки історії міста і краю. Відзначимо, що книга написана легко і невимушено, завдяки чому її із задоволенням прочитають не лиша науковці, але й широкий читацький загал, в першу чергу небайдужі до минулого свого міста одесити.
Автори стисло викладають історію Одеси (Хаджибея, Коцюбіїва) не з катерининських часів, як повелося в російській імперській історіографії, а з першої писемної згадки про місто, зафіксованої 1415 року. Саме така логічна і неупереджена точка зору щодо часу заснування міст домінує у європейській історіографії, і автори мають тут цілковиту рацію. У даному випадку їх точка зору ідентична поглядам сучасної української історіографії, зокрема О. Болдирєва . Додамо, що виникнення Коцюбіїва ймовірно відбулося дещо раніше, наприкінці ХІV століття, коли великий князь литовський Вітовт витіснив ординців з узбережжя Чорного моря (між гирлами Дніпра й Дністра), і, за літописами, заснував тут ряд міст. Це засвідчують й інші дані. Досить сказати, що й нині один з районів Миколаєва носить назву «Вітовка». Цілком доречно автори викладають факти з історії міста в литовські й турецько-татарські часи, підкреслюють, що ряд авторів ( історичних джерел та історичних досліджень дореволюційної доби) під «русскими»(«руськими») мали на увазі саме українців. Викликає подив лише цитування авторами тексту Зборівського миру 1649 року не за оригіналом, а у переказі пізньої (кінця ХVIII століття) і малодостовірної «Історії русів». На цій же сторінці (14-ій) автори твердять, що перший похід на Хаджибей (тоді турецьку фортецю) запорозькі козаки здійснили 1673 року. Між тим, вже в одній з перших згадок про запорозьких козаків (1492 року) говориться про їхні походи до цього регіону (Тягиня — Бендери), пізніше на Кілію, Акерман, Ізмаїл тощо, а тому й Хаджибей не міг бути винятком.
У другому розділі йдеться про перехід Хаджибея(Аджибея) до Російської імперії під час російсько-турецької війни 1787 – 1791 років. Тут мова йде пере-важно про чорноморських козаків, котрі вже тоді поселялися в Хаджибеї і навколо нього. Однак через негативні зміни політики Російської імперії щодо козаків, чорноморці були скеровані на Кубань. Тим не менш, значна кількість чорноморських козаків залишається тут у 1794 – 1797 роках, про що переконливо свідчать матеріали монографії. У розділі ІІІ («Черноморская команда казаков при Гаджибее и Одессе») автори на підставі документальних джерел висвітлили місце і роль чорноморців, а також козаків Бузького і Катеринославського військ у розвитку міст. Логічним є висновок, що його роблять автори на сторінці 87: «Чорноморська козацька команда не тільки зробила дуже відчутний внесок у будівництво гавані й міста, але і суттєво поповнила число жителів Одеси після свого розформування». У цьому ж розділі автори констатують перебільшення в дотеперішній історіографії ролі Й.де-Рібаса, котрий до того ж присвоїв собі заслуги французького інженера Ф.де-Воллана у розбудові Одеси. Слушною і аргументованою є полеміка з реаніматорами «теорії» дореволюційного автора Д.Атласа, котрий відверто замовчував роль українських козаків у історії Одеси, у викривленому світлі змальовував перші роки Одеси після встановлення там російського правління. У цьому розділі (і інших) автори наводять урядові плани Одеси кінця ХVIII століття, на котрих чітко зазначаються квартали, заселені чорноморськими козаками.
Врешті, у ІV розділі простежуються долі колишніх запорожців та чорноморців у Одесі подальших років. Підкреслено, що хоча центром їх поселень був район Пересипу, однак козаки жили і в інших районах міста і навіть засновували їх. Цікавим є відзначення того факту, що у 20-х роках XIX століття до Одеси приходили на жительство вихідці із Задунайської Січі. Дуже позитивною рисою монографії є наведення у додатках великої кількості документів, що доводять значну роль чорноморців у заселенні міста. Тут же (додаток №52) наведено «Список чорноморських козаків та їх родичів, пов’язаних з м.Гаджибеєм та Одесою у 1794 – 1820 роках», складе-ний, крім авторів, Л.Білоусовою, який теж е красномовним свідченням ролі українців у заселенні й розвитку міста і краю. Шкода, що автори не використали нашу статтю «Могила, Хмельницький, Мазепа», видруковану в «Кур’єрі Кривбасу» (Кривий Ріг) у 1996 р. (№ 49 – 50, с.27 – 32) . Там нами було видруковано листа гетьмана І.Мазепи початку ХVIII століття, де чітко говорилося про заселення українськими козаками басейнів рік Південного Бугу і Дністра, аж до Чорного моря. Пізніше у тому ж журналі нами була видруковано рецензію на згадану книгу О.Болдирева, де знову вказувалося на цей документ, але на жаль і цього разу порада не була почута одеськими науковцями.
Є деякі дрібні помилки у книзі. Так, українське прізвище одного з керів-ників козацтва З. Чепіги подано на російський лад «Чепега». Насамкінець хотілося б поділитися деякими міркуваннями щодо проблеми т.зв. «мальтій-ської ментальності» і критики авторами поглядів А.Добролюбського та Ю.Добролюбської з цього приводу. Вивчаючи джерела ХVІ – ХVIII століть, нам не доводилося зустрічати аргументів, які б засвідчували службу запорожців у мальтійських рицарів і наявність у них якоїсь «мальтійської ментальності». Взагалі дану проблему треба вирішувати з іншого кінця. У виявленій нами анонімній т.зв. «Віршованій хроніці» (1682 року), писаній, очевидно, зполонізованим подільським шляхтичем є порівняння запорожців з мальтійськими рицарями, зокрема порівнювався з ними кошовий отаман І.Сірко. Тут була певна логіка. Запорожці вели активну боротьбу проти Османської імперії і в очах деяких поетів і хроністів виглядали як продовжувачі антиосманської боротьби Мальтійського ордену у ХV – ХVІ століттях. Саме ці іcторико-літературні образи, порівняння були неадекватно сприйняті Мишецьким, котрий вважав це відбиттям власної запорозь-кої ідеології. Цим же хибним шляхом пішов пізніше і А.Скальковський. Таким чином, у новій дискусії з цього приводу позиція І. та Г.Сапожникових виглядає більш аргументованою і коректною.
Друга книга І.Сапожникова є меншою за обсягом, стосується вужчої проблеми, хоча й торкається значно ширшого регіону. І це дослідження відзначається широким використанням незнаних і малознаних джерел, насамперед, картографічних; активно був використаний етнографічний матеріал, здобу-тий автором , а також Г.Сапожниковою та Ю.О.Бадером під час етнографічної експедиції в Румунію (дельту Дунаю) у 1997 році. Цією книгою заповнюється солідна прогалина в історико-географічних дослідженнях України козацької доби. Ситуація ускладнювалася тим, що етнічні українські землі майже неможливо було вивчати в радянський час і тому історія Перемищини, Сяноччини, Лемківщини, Підляшшя, Стародубщини, Берестейщини, «Малинового Клину» (Кубань) та ін., що й досі рясніє «білими плямами», подана однобічно, з умисним замовчуванням всього українського. Це ж стосується й дельти Дунаю, де предки українців проживали тут ще в часи «Великого переселення народів» та й пізніше, в часи Київської Русі чи Запорозької Січі. Певну роль відіграли тут і російські поселенці у ХVІІІ століття (козаки-некрасовці з Дону та розкольники).
Нині українських поселень у цьому регіоні майже немає. Автор звертає, до речі, увагу на переселення українців, переважно вимушені, з даного регіону до материкової України у 1918 і особливо 1945 років. Хоча в дельті Дунаю нині майже немає українців, але треба врятувати від забуття цю частину історії, без чого не може бути повноцінного і об’єктивного уявлення про українську історію в цілому. Автор провів копітку роботу з аналізу топонімічних даних, з ідентифікації давніх назв поселень із сучасними. Ця дуже складна робота була ним успішно виконаною, були реконструйовані десятки топонімів українського та російського походження. Топонімічні дані поруч із іншими дали змогу краще простежити українські сліди в регіоні, поширеність там українських та російських поселень.
Не менш важливими є результати, здобуті під час етнографічної експедиції. Вони винесені у додаток статті І.Сапожникова, Г.Сапожникової та Ю.Бадера «Етнографічні дослідження задунайських українців» (с.52 – 63). Тут вдалим є продовження старої лінії пошуку І.Сапожникова, а саме: вивчення козацьких намогильних хрестів. Були встановлені нові імена запорожців та задунайців, доповнені дані про українські поселення в гирлі Дунаю. Були знайдені й інші етнографічні матеріали (предмети побуту, знаряддя праці тощо), котрі показали, що деякі українські традиції живуть і нині в тих місцях. Особли-во важливим був пошук у с.Караорман, де (о чудо!) ніколи не було колгоспу, завдяки чому стародавні традиції збереглися особливо сильно. Дозволимо собі навести невеликий фрагмент праці згаданих співавторів: «Саме тут можна побачити арби, запряжені сірими волами, на яких перевозять сіно. В Караормані до цього часу розповсюджене відгінне скотарство, коли бики, телята й навіть свині з весни до осені пасуться без всякого нагляду по навколишніх плавнях та луках, восени селяни гуртом виганяють цю напівдику худобу з плавнів, а молодняк ділять між собою, пропорційно кількості дорослих тварин»(С.63). Такий спосіб скотарства має чимало спільного з господарською практикою запорожців, про що наприклад свідчили Д.Яворницькому останні запорожці (116-річний дід Іван Розсолода та ін. ).
Таким чином, у вищезгаданих працях І.Сапожникова, Г.Сапожникової (частково і Ю.Бадера) вдало вирішуються важливі наукові проблеми історії Південно-Західної України козацької доби. Сподіваємося, що цей добрий початок знайде гідне продовження у подальших працях одеських науковців.