Бачинська О.,Прігарін О.
Рец.: Сень Д.В. «Войско Кубанское Игнатово
Кавказское»:
исторические пути казаков-некрасовцев
(
– Краснодар: Кубанькино,
2002. – 286 с.
Відразу вітаємо автора та
науковців з першою в історіографії комплексною монографією з історії
самобутньої й оригінальної групи, якою є козаки-некрасівці («кара-ігнати»,
«гнат-козаки», «Військо кубанське ігнатове» та ін.).
Унікальність і сміливість даної
дослідницької роботи визначаються декількома обставинами. По-перше, складністю
формування групи, численними її міграціями, перебуванням некрасівців в різних
регіонах Причорномор'я; по-друге, свідомою опозиційністю Російської імперії і
синодальної церкви до цієї групи, і через це прагнення козаків зберегти,
законсервувати «старовину» у світогляді і побуті; по-третє, міграції групи
залишились в значному, навіть, неосяжному корпусі джерел.
Виразність некрасівців обумовила увагу до них як багатьох вчених (А.
О.Скальковський, П. П. Короленко, І. І. Дмитренко, В. Ф. Тумилевич, А. Д.
Бачинський, І. В.Смирнов та ін.), так і письменників, політичних діячів (І. А.
Аксаков, М. С. Чайковський, В. І. Кельсієв, В. Г. Короленко й ін.). Однак проблема написання
комплексного узагальнюючого дослідження, яке б розкривало всі етапи минулого в історії
некрасівських козаків залишалась не вирішеною. Запропонована робота Д.В.Сеня покликана заповнити цю прогалину.
Автору праці удалося акумулювати
дані усіх доступних джерел (здебільшого – центральних і регіональних архівів
Російської Федерації), узагальнити досвід попередників і підходи до вивчення
оригінальності групи, внаслідок чого перед нами постають не лише сторінки
фактологічної історії некрасівців, але й концептуальна схема еволюції даної
спільноти та етапи її трансформацій. Збільшує цінність роботи і те, що
дослідник яскраво показав розвиток групи в контексті політики Кримського
ханства, Османської та Російської імперій, СРСР.
Археографічний пошук
краснодарського колеги дозволив по-новому розглянути процес формування і ранню
історію некрасівців в розділі “Казаки-некрасовцы в Крымском ханстве и Закубанье”. Досліджуючи передумови і
причини переселення донських козаків на Кубань, умови життєдіяльності, місце в
соціально-економічній і військово-політичній структурі Кримського ханства,
автор уперше поставив методологічне питання про зміст поняття «некрасівці». У
цьому розділі знайшли місце ще чимало оригінальних сюжетів – реконструкція
історичної географії колишніх донців, їхня роль у козацькій колонізації Кубані,
семіотичні аспекти цього процесу, зокрема, “пошуків “обітованої землі” та освоєння цих «праведних» земель
старообрядцями, періодизація історії кубанських козаків тощо.
Значний інтерес викливає
обгрунтування автором формування так званого першого Кубанського козацького
війська, в якому найважливішим структурним елементом, на його думку, були
козаки-некрасівці. Дослідник вважає можливим назвати його “ханським”, адже
Кримському ханату та Османській імперії належить виключно сприятлива роль в
його становленні. В даному контексті вельми актульною стає постановка проблеми
ролі зазначених держав в консолідації та
існуванні козацьких спільнот на території цих держав і не лише на Кубані, а й
на інших територіях, а також питання взаємовідносин між ними (якщо Д. В. Сень пропонує
віднести оформлення Кубанського Війська до 1710-1720-х рр., то логічно згадати
про існування майже в цей хронологічний період Олешківської Січі в межах
Кримського ханату).
Важливим у постановці
концептуальних питань козакознавства є питання про співвідношення дефініцій
“вільне” та “служиле” козацтво. В даному випадку дослідник наводить роздуми
відомого дослідника С. Г. Сватікова про формування в період пізнього
середньовіччя двох значних груп козацтва вільного та служилого, які не слід
розглядати як несумісні начала – прагнення до свободи та служба державі (с.
73). В зв’язку з цим Д.В. Сень вважає, що до 1708-1711 рр. історія кубанських
козаків являє собою поступовий занепад донських козаків як вільних, розділяючи
таким чином два згаданих потоки хронологічно. Погодимся, що такий підхід має
певну рацію і право на існування, тому що кількісне попонення
донських-кубанських козаків у 1708 р. викликало необхідність оформлення у
військову організацію. Звернемо увагу автора на те, що необхідність оформлення
могла статися не лише через кількісні, але й через якісні зміни в соціальній
структурі козацтва на Кубані (подібні процеси спостерігаємо і в запорозькому
козацтві з останньої чверті XVI ст.1).
Вважаємо за необхідне також
відзначити полемічність підходу Д. В. Сеня до визначення поняття “некрасівці”,
що полягає в наступному. Некрасівці – козаки з усіма козацькими традиціями і
відповідною організацією (1); донські за своїм походженням (2); творці і
прихильники кодексу звичайного права відомого як “Заповіти Гната” (3);
старообрядці-поповці, що належали до різних церковних організацій (4); не
липовани (дунаки) (5) (с.37-51, 204).
Відзначимо деяку статичність
підходу автора монографії до визначення цього поняття (ми вже мали можливість,
більш широко висловити свою позицію з даного питання2). Усі п’ять
складових, на нашу думку, позбавлені динаміки. Дійсно “Заповіти Гната”
відіграли інтегруючу роль в історії некрасівців, але не слід забувати – вони
були зафіксовані лише у середині ХХ ст. В зв’язку з чим “Заповіти Гната”
складатися з елементів, що були сформульовані в різні періоди і є закономірим
наслідком пристосування некрасівців до змін в їхньому житті протягом XVIII–ХІХ ст. У конфесійному плані
некрасівці цілком поділили долю старообрядців: “білокриничників”, “новозибківців”,
“єдиновірців–попівців, і, навіть, – “безпопівців”).
Позиція дослідника пов’язувати феноменальність некрасівців з козацтвом цілком зрозуміла, тому що це було
неохідним для самих некрасівців в Османській імперії ХІХ ст. щоб відокремити
“своїх” від “чужих” у соціальному плані для фіскально-адміністративних і
військових справ. Однак з наукової точки
зору така позиція обмежує і спрощує вживання даного поняття і територіально, і
хронологічно. Так, наприклад, ми не маємо серйозних підстав відкидати наявність
козацького минулого у старовірів Добруджі. Самі некрасовці усвідомлювали
спільність свого походження з “дунаками” і “липованами”, хоча і вважали, що
останні “втратили некрасівське коріння”. Незважаючи на це вони разом з ними
служили, наприклад, в “Оттоманському козацькому війську” М. С. Чайковського
середини ХІХ ст. Крім того, сюжет спільного походження часто зустрічається в історичних переказах і легендах,
зафіксованих серед їхніх нащадків Ф. В. Тумилевичем. Цікаво, що ця єдність
походження проявляється саме тоді, коли і акцентується своєрідність. Так, в
одному з історичних переказів зустрічаємо: “С той поры мы, некрасовцы [курсив наш – О.Б., О.П.], разделились на майноских
и дунайских”.
Сучасні експедиційні дослідження серед нащадків некрасівців на Дунаї спостерігають ототожнення їх з козаками, хоча
не так яскраво, ніж у Туреччині чи на
Кубані. Це пояснюється тим, що їхні общини на Дунаї набагато раніше втратили свій
“козацький статус” (йдеться про некрасівців на лівому березі Дунаю в Південній
Бессарабії). Слід також зазначити, що саме тут у Південній Бессарабії більш
інтенсивно проходив процес розпаду некрасівських спільност через їхню
відкритість до іншого старообрядницького селянського населення (липован). Не
перемішатися з турецьким населенням було набагато легше, ніж не об'єднатися з
близькими за мовою, вірою і культурою одноплемінниками-липованами, особливо - в
умовах середньовічного, по суті, усвідомлення спільності релігії (у даному
випадку – старообрядництва). Наявність дистанції між двома групами навряд чи
можна назвати “непримиренно суперечливим” (аналогічний підхід дослідник
застосовує і в подальшому при описанні появи липован у 1870-х рр. на о.Майнос,
де проживали некрасівці (називає їх “давніми антагоністами”). Принаймі слід припустити,
що якщо процеси входження до некрасівських спільнот інших старообрядницьких
груп проходили на Кубані (без негативного відношення перших до останніх), то
чому не можна припустити їх наявність у Подунав’ї, хоча б для об’єктивних
процесів продовження існування власної групи.
Д. В. Сень наполягає, що з першого десятиліття ХІХ ст. на території
Добруджі та Південної Бессарабії власне некрасівців не залишилось внаслідок
їхньої міграції до Егейського моря і тому, незважаючи на використання
документами цього періоду назви “некрасівці”, під нею приховувались інші групи
старообрядців (автор називає їх “псевдонекрасовцы”), які прагнули отримати
пільги та привілеї, обіцяні російським урядом саме некрасівцям. Опубліковані у
працях А.Д.Бачинського, І.А.Анцупова, С.І.Феногена численні джерела свідчать
саме про перебування “кубанських козаків” (тобто некрасівців) на цих територіях. Зокрема, наприклад, архівні матеріали
фіксують переходи протягом 1824-1828 рр. некрасівців разом з козаками із
Задунайської Січі3. Якщо припустити, що до Задунайської Січі входили
прості старообрядці-селяни, то, ймовірніше за все, вони б запозичили назву задунайські козаки (адже це
також давало значні пільги та привілеї), а не намагались зберегти назву
некрасівці. Крім того, це опосередковано вказує на не постійну ворожнечу між
некрасівцями і задунайцями, як висловлюється Д. В. Сень в розділі монографії,
присвяченому дунайському періоду історії некрасівців “Жизнь некрасовских
казаков в Османской империи во второй половине XVIII – начале ХХ в.”.
В цьому розділі точка зору дослідника спирається на його визначення поняття
некрасівці. Справедливо ставлячи під сумнів 1740 р., як нижню хронологічну межу
появи некрасівців на Дунаї, він, однак, усі факти перебування козаків в регіоні
“до 1756 року” відносить до історії липован. Полемізуючи з А. Д. Бачинським у
питанні про заснування та заселення села Вилкове некрасівцями або запорозькими
козаками, автор монографії дещо модернізує відповідні процеси: “вважаючи досить
складні, ворожі стосунки між запорожцями і некрасівцями, малоймовірним є
сумісне їхнє проживання в одному селищі” (“учитывая весьма сложные, враждебные отношения между
запорожцами и некрасовцами, маловероятным
представляется совместное их проживание в одном селении»”) (с.116). Ми знаємо про гострі
зіткнення між цими групами не раніше 1770-х рр., але про загострення їхніх відносин до цього,
утім, як і після 1812 р. нам нічого не відомо. Їхні нащадки цілком мирно
співіснують у Подунав’ї. До речі, навряд чи вони жили в одному селищі, а знаходилися на місці
майбутнього села Вилкове окремими хуторами.
Незважаючи на полемічність, маємо емпірично наповнений виклад складного
періоду в історії групи на Дунаї. Автор вперше відтворив картину участі
некрасівців у російсько-турецьких війнах, їх внутрішньогрупову диференціацію,
причини переселення на узбережжя Егейського моря і малоазіатської Туреччини.
Вдалим є дискурс дослідника в історичну географію некрасівських анклавів
Османської імперії – Енос, оз. Майнос, о.Мада, північна Анатолія тощо. Розглянуті релігійні шукання
некрасівців “древнего благочестя”, їх
участь у церковному будівництві старообрядництва, в усіх конфесійних суперечках
другої половини ХІХ ст. Спеціальна увага приділена побуту козаків та їхніх нащадків
в Османській імперії.
Звернемо увагу на те, що Д. В. Сень традиційно розцінює участь некрасівців
в “Османському козацькому війську” Садик-Паши (М.С.Чайковського). Він
стверджує, що цей “авантюрист” відіграв основну роль у розкладанні козацьких
громад, ліквідації їхнього особливого становища (1864) і подальшому переході у
стан селян (райї). Оригінальними є сюжети мікроісторії (розвиток окремих
анклавів), які в поєднанні з панорамним поглядом на історію групи в цілому на
фоні причорноморських подій дали можливість зробити важливі, грунтовні власне
авторські висновки.
У наступному розділі монографії “Иммиграция некрасовских казаков из Турции
в Россию (1910–1920-е гг.)” Д. В. Сень
звернувся до сюжетів рееміграції нащадків некрасівців до Росії і СРСР.
Погіршення соціально-економічного становища колишніх козаків в Османській
імперії, загроза зникнення через замкнутість групи, втрата сподівань відшукати
“місто Гната”, небажання виконувати військову повинність та ін. – зазначені в
розділі як причини переселення некрасівців у Росію, а згодом – у СРСР. Подальший документальний виклад вище
зазначених процесів є досить вдалим. У даному контексті особливий інтерес
викликає реконструкція адаптації нащадків некрасівців до нових умов життя в
Російській імперії, участь їх в Громадянській війні і відношенні до політики
Радянської влади.
В цілому робота має зручний
науковий апарат. Закінчується монографія додатком, який містить малодоступну
широкому читачеві записку Н.Щербо про поїздку до некрасовців на о.Майнос у 1904
р. з необхідними в таких випадках науковими коментарями. Вона ілюструє значну
кількість сюжетів дослідження. Карти й ілюстрації також могли б вдало доповнити
текст роботи.
Оригінальний матеріал монографії
у поєднанні з новими методологічними прийомами, що застосовані для усвідомлення
феноменальності групи, зробили висновки автора новаторськими й аргументованими.
У результаті дослідження вийшло яскраве і фундаментальне. І як завжди буває з
творчими монографіями, вона викликає повагу до її автора. Чіткість позиції Д.
В. Сеня сприяє формуванню конструктивної дискусії, що зайвий раз підкреслює її
наукове значення і цінність.
ПРИМІТКИ:
1.Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994; Леп’явко С.
Козацькі війни кінця XVI
ст. в Україні – Чернігів, 1996; Брехуненко В.
Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. – К;Запоріжжя, 1998; Гурбик А.О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та географічний аспекти
проблеми) // Український історичний журнал. – 1999. – № 6; Щербак В.О.
Українське козацтво: формування соціального стану (ІІ половина ХV – ХVІІ ст.). –
К.,2000 тощо.
2. Прігарін
О.А. “Некрасівці”:
до змісту поняття // Записки історичного факультету ОНУ ім. І.І.Мечникова. –
Вип.12. – Одеса, 2002. – С.93-104.
3. Див.: Державний архів Одеської
області. – Ф. 1. – Оп. 190.–Спр. 138 за 1824 р. (Про некрасівців і запорожців, які перейшли
з Туреччини. 1824–1829 рр.) та ін.